Римське право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Джерела римського права

2. Емфітевзис та суперфіцій

3. Пакти

4. Дайте визначення негаторного позову

5. Прокласифікуйте за всіма підставами річ: пляшка колекційного вина

6. Розв'яжіть задачу:

Антоній замовив кравцеві тогу за 10 сестерціїв. Антоній, примірявши тогу, знайшов її довгою. Кравець взявся за переробку і по закінеченні її оповістив замовника, що віддасть тогу не раніше отримання грошей. Антоній вимагає тогу під приводом того, що угода не передбачала терміну сплати грошей.

Хто правий у даній справі?

1.Джерела римського права

борг емфітевзис суперфіцій пакт негаторний позов

Поняття та види джерел права. В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася більш ніж дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави даються різноманітні визначення терміну "джерело права". Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому - це спосіб, форма утворення норм права, і в третьому - джерело пізнання права, як явища.

Зміст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо, Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в правових нормах тих часів чітко прослідковується тенденція щодо захисту інтересів пануючого класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало і тому, своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, захищали різними засобами права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму. Друге значення терміну "джерело права" дає зрозуміти яким шляхом певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період - постанови народних зборів; в період принципату - постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття "джерела права" є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам'ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо.

Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця - бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму.

Звичаєве право та закон. В Інституціях Юстиніана наводиться різниця між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право - це закон та інші норми, що видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право - це норми, що складаються на практиці в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні не визнаються державою та не захищаються нею, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них розрізняються наступні: mores maiorum (звичаї предків) - звичаї, що зберігалися і охоронялися понтифіками, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.

В період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито проголосити кінець республіканського устрою, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди приймав їх пропозиції. Закони, що видавалися сенатом називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов'язаний" (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву "конституцій" та поділялися на 4 види: едикти - загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти - розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати - інструкції, що імператори давали своїм чиновникам; декрети - розпорядження по спірним справам, що розглядав імператор. В період абсолютної монархії імператорські закони називалися "leges".

Едикти магістратів. Термін "едикт" походить від латинського dicere (об'являти) і спочатку означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) по певному питанню. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи, яку проголошують магістрати при вступі на посаду. Особливо це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н.е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила виставлялися ним на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібравшись в суті справи дати вказівку судді як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор користуючись принципом справедливості міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Тому юрист Гай зазначав, що едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найбільш повне право "amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini" (Gai., 1.6).

Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) - магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти. Едикти магістратів отримали особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н.е.) затвердив новий вид процесів - per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, що не передбачалися ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пункти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивільного права, але претор не міг відміняти норми ius civile.

В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile створилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки в основному воно ґрунтувалося на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичувалися і правителями провінцій для видання власних.

Діяльність юристів. Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше, перший консул із плебеїв - Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців. Більшість римських юристів належали до пануючого класу і тому займали досить високе службове становище. Не дивлячись на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов'язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права фактично стала самостійною формою правоутворення. В період принципату позиції юристів ще більш укріплюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того, щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, деяким юристам надається право надавати офіційні консультації (ius publice respondendi). Ці консультації були обов'язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою. Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. При здійсненні своїх повноважень юристи надавали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere відноситься до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому у якості адвоката. Самою типовою функцією юристів було respondere - виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами. Автентичність авторства забезпечувалася або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, що були присутні на консультації.

Кодифікація римського права. Досить велика кількість та різноплановість нормативного матеріалу, що накопичився в Стародавньому Римі обумовили започаткування в імперський період цілої низки кодифікацій.

Перші спроби кодифікацій були зроблені приватними особами в Codex Gregorianus, що об'єднав конституції від Андріана (ІІ ст. н.е.) до кінця ІІІ ст. н.е. та Codex Hermogenianus, що доповнив попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н.е.). Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н.е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія) в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції починаючи з Костянтина. Конституції, що з'явилися після прийняття кодексу отримали назву новели Феодосія. Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, що була проведена в першій половині VI ст. н.е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. Про свідчить ліквідація стародавніх ритуалів на зразок mancipatio, emancipatio, cretio. Для здійснення кодифікації імператором створювалися спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи в 529 році став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. В 533 році був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообов'язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів. В тому ж 533 році був виданий підручник з римського права, який, однак, отримав силу закону. Він називався "Інституції" та був складений на основі інституцій Гая.

Разом з зазначеними роботами, з метою вирішення найбільш спірних питань в галузі цивільного права, був переглянутий Кодекс першого видання, внаслідок чого в 534 році з'явився Кодекс нового видання, що зберігся до наших часів. Кодекс складається з 12 книг, що поділяються на титули.

При здійсненні кодифікації комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій. На момент правління Юстиніана існувало три збірники - Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права). Цитати з зазначеного зводу в науковій літературі позначаються наступним чином.

Назва збірника - першою великою літерою: І - Інституції, D - Дігести, С - Кодекс, N - Новели. Після того, в залежності від структури кожного з джерел через крапку або кому ставиться певна кількість цифр, що означають підрозділи збірника. Так, наприклад, в Інституціях - I.1.2.2 (Інституції, 1 книга, 2 титул, 2 параграф), в Дігестах - D.4.2.21.5 (Дігести, 4 книга, 2 титул, 21 фрагмент, 5 параграф) тощо.

2.Емфітевзис та сперфіцій

Що таке право користування чужою земельно ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгострокове право. Емфітевзис укладається, як правило, на невизначений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це пугу сторону не менш як за один рік до такої відмови.

Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час 05КЄ продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчужується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своєчасно сповістити про це власника землі. Якщо продаж права користування буде здійснено без сповіщення про це власника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітевзису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент). Власнику землі належить переважне перед іншими право викупу права користування. Він має право вимагати від емфітевта використання землі за призначенням, обумовленим у договорі. Власнику належить також право на винагороду за використання землі. Розмір винагороди, її форма, умови, порядок та строки виплати визначаються договором. Користувач земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її власнику обумовлену винагороду за користування нею, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням землею, та справляти встановлені щодо неї повинності.

Він зобов'язаний використовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технологіївиробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчення строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення суду.

Виникнення і становлення цивільно-правового інституту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього - емфітевзису. Він набув широкого застосувань містах, де землі для будівництва мало, а міські власті бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на і право власності належить міській владі, вона передає в дострострокове користування забудівельнику на засадах суперфіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку і її частину в користування фізичній чи юридичній особі д будівництва промислових, побутових, соціально-культі них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або споруди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йол в користування -- суперфіцій, має довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право на користування цією ділянкою.

Суперфіцій може бути встановлено законом, договор або заповітом на визначений або невизначений строк. Земельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути використана лише для забудови. Власник землі переданої для зі будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором ма жуть бути передбачене право власника землі на частині доходу землекористувача.

Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належите суперфіціарію. При переході права власності на нерухомі майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попередній власник нерухомого майна - - колишній суперфіціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме майно, що залишилося на земельній ділянці, визначається домовленістю між власником ділянки і власником нерухомого майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.

Власник земельної ділянки має право вимагати від власника нерухомого майна його знесення та приведення ділянки до стану, в якому вона перебувала до встановлення суперфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходиться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціональним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

а) визнати право власника нерухомого майна на придбання права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно, або право власника землі на придбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

б) визначити власнику нерухомого майна умови користування земельною ділянкою на новий строк.

Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінченням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судовим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

3.Пакти

Поняття та види пактів. На відміну від контрактів, пакти були результатами взаємних домовленостей, що ґрунтувалися на довірі і не захищалися в позовному порядку. Пакти вважалися неформальними договорами. Однак, вони мали юридичне значення, оскільки захищалися претором в спеціальному едикті "De pactis et conventionibus" де зазначалося: "Я дам захист пактам, укладеним не за злим умислом і не всупереч законам, плебісцитам, постановам сенату, едиктам і декретам принцепсів, і не в обхід будь-чого з цього." (D. 2.14.7.7). Однак, суть цього едикту зводилася до негативної форми захисту. Тобто, захист забезпечувався тільки відповідачу і здійснювався у формі заперечення (exeptio pacti conventi) з посиланням на укладений пакт. З огляду на відсутність забезпечення пактів позовом, вони отримали назву "голі пакти" (pacta nuda).

Не дивлячись на відсутність позовного захисту обсяг укладення пактів постійно збільшувався, оскільки така форма була досить зручна.

Крім того, з розвитком торгівлі та промисловості виникали неформальні угоди, що не підпадали не під один з встановлених видів контрактів. Тому поступово деякі види пактів отримують позовний захист. Таким чином виникає два види пактів - pacta nuda ("голі пакти") не забезпечені позовним захистом і pacta vestita ("одягнені пакти") забезпечені позовом. В залежності від юридичної природи та джерел захисту останні поділялися на види: pacta adiecta - пакти, приєднані до контракту, що захищався позовом, pacta praetoria - пакти, що отримали захист від претора і pacta legitima - пакти, що отримали імператорський захист шляхом закріплення в імператорських законах.

Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta). Pacta adiecta - це додаткові до будь-якого виду контракту умови, що доповнювали його. Пакти використовувалися в тому випадку, коли чітко встановлена форма контракту не дозволяла сторонам включити певні умови, які для них були важливими. Метою пактів було внесення певних змін в контракт, зокрема, надати сторонам додаткові права або, навпаки, покласти додаткові обов'язки. Існувало два шляхи приєднання пактів до контракту: при укладенні останнього або після спливу певного терміну від укладення (ex intervallo). Перший варіант приєднання використовувався частіше, оскільки сторони в основному відразу обговорювали всі умови (і контракту, і пакту). Наприклад, особи, що укладали договір купівлі-продажу будинку домовлялися, що він переходить до покупця не відразу, а залишається певний час у володінні продавця. У випадку порушення пакту сторони мали право звернутися до суду за захистом своїх прав (навіть якщо контракт порушений не був). Другий варіант приєднання пактів характеризується тим, що такий пакт укладався через певний час після укладення контракту. Такий пакт міг мати місце якщо сторони через деякий час виявили бажання внести певні зміни до свого зобов'язання. Цей пакт також мав позовний захист, але з врахуванням певної специфіки. Пакт, приєднаний до контракту через певний час захищався в суді лише в тому випадку, якщо він покращував становище боржника (наприклад, пакт спрямований на зниження пені). І навпаки, якщо метою приєднання пакту було погіршення стану боржника, пакт позовного захисту не отримував.

Преторські пакти. Преторськими пактами називалися пакти, що отримали захист від претора, а отже і набули обов'язкового характеру. До числа таких пактів римляни відносили constitutum debiti, receptum.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) - угода за якою одна особа зобов'язувалася сплатити борг іншій особі і тим самим його визнавала. Боржник за цим пактом урочисто приймав на себе зобов'язання сплатити свій або чужий борг. Підтвердження свого боргу мало за мету уточнення терміну його сплати, причому, як правило, боржник одночасно отримував відстрочку платежу. Підтвердження бажання сплатити чужий борг виступало як одна з форм поручительства.

Суттю пактів receptum було взяття на себе однією особою певних зобов'язань, які в неї раніше не існували. Весь масив цих пактів можна поділити на три групи: взяття на себе обов'язків третейського судді (receptum arbitri), прийняття банкіром зобов'язання сплатити борг клієнта (receptum argentarii), прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum). Receptum arbitri - це взяття на себе ролі третейського судді за пропозицією сторін, що уклали між собою позасудову угоду про те, щоб віддати спір на розгляд арбітра (compromissum). Особа, що взяла на себе таке зобов'язання повинна була розглянути спір та винести відповідне рішення. В протилежному випадку претор міг накласти на нього штрафні санкції (D.4.8.3.1).

Receptum argentarii - так називалася угода, за якою банкір (argentarius) брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі. Банкір ніс відповідальність за невиконання зобов'язання за спеціальним позовом - actio recepticia. В силу такої угоди банкір не ставав боржником третьої особи: третя особа залишалася кредитором тільки клієнта банкіра, до клієнта третя особа і повинна була направляти претензію. Якщо ж у боржника не вистачало коштів, то він пропонував кредитору отримати борг з банкіра, що уклав відповідну угоду з боржником (клієнтом).

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum - прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців. В Стародавньому Римі досить часто траплялись випадки, коли хазяї кораблів (nautae), утримувачі трактирів та готелів (caupones), постоялих дворів (stabularii) мали злочинні зв'язки з крадіями та грабіжниками. Особи, що подорожували та зупинялися в даних містах нерідко страждали від організованих ними спільно злочинів. Цю ситуацію загострювала також та обставина, що нерідко потерпілими від протиправних дій, організованих шляхом зговору злодіїв та хазяїв кораблів, постоялих дворів, готелів та трактирів ставали досить поважні в римському суспільстві особи, що представляли собою верхівку еліти. Тому необхідно було терміново припинити дані випадки та організувати безпеку осіб, що подорожували.

З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність хазяїв згаданих місць за зберігання грошей та речей їх клієнтів. Офіційного укладення договору зберігання не вимагалося. Обов'язок зберігання речей клієнта виникав у хазяїна з моменту заселення подорожуючого. Причому хазяїн не мав права відмовитися від взяття їх на зберігання. Однак римське право розуміло таку передачу як певну угоду - пакт, за яким на хазяїна покладалася підвищена відповідальність. Причому така відповідальність наставала навіть в тому випадку, якщо річ пропала або була пошкоджена без вини хазяїна. Вони звільнялися від відповідальності тільки в тому випадку, якщо шкода наставала внаслідок дії непереборної сили.

Для захисту подорожуючого або особи, що зупинилася в готелі трактирі, постоялому дворі, тощо претор надавав позов про відшкодування шкоди, що заподіяна речі (actio in factum).

Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta legitima). Це пакти, що отримали позовний захист за часів встановлення в Римі монархії. Захист їх відбувався за допомогою кондикційного позову, що випливав з закону, яким було визнану дану угоду.

Стародавнє законодавство виділяло наступні види імператорських пактів: compromissum (компроміс), pactum donationis (угода про дарування), pactum dotis (угода про придане). Compromissum (компроміс) - це угода осіб, метою якої була домовленість осіб, між якими був спір про передачу цього спору на розгляд третейському судді. Угода з самим суддею, як вже зазначалося вище, називалася receptum arbitri. Компроміс отримав позовного захисту тільки в період абсолютної монархії. В класичну епоху для здійснення правосуддя третейським суддею сторони передавали йому спірну річ або грошову суму для того, щоб він потім передав її тій стороні, на чию користь буде вирішений спір. Іншим варіантом була процедура стипуляції. За не виконання рішення третейського судді на порушника накладався штраф.

Pactum donationis - неформальна угода про дарування. Даруванням в Стародавньому Римі називалася така угода згідно з якою одна особа надавала безоплатно іншій особі певну річ або інший об'єкт з метою виявлення до неї певної щедрості. Дарування могло полягати у передачі права власності на річ, грошей, у встановленні сервітуту тощо. Для здійснення дарування в юстиніанівський період необхідно було дотримання певної процедури - судової інсинуації актів дарування. Ця процедура передбачала проголошення заяви про дарування перед судом із занесенням цього факту в реєстр.

Спочатку інсинуація була обов'язковою для дарування на будь-яку суму, потім Юстиніан встановив обов'язковість insinuatio тільки для дарування на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу вартість отримували юридичну силу без всіляких формальностей. Таким чином pactum donationis отримав позовний захист.

Pactum dotis - неформальна угода про придане, внаслідок якої батько нареченої приймав на себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно. Відповідно до цього пакту чоловік отримував право вимагати від батька дружини передачі йому обіцяного майна в позовному порядку.

4. Негаторний позов - позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Використана література

Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. -- К. : Вентурі, 1997. - С. 23-44

Размещено на Allbest.ru