Визнання правочинів недійсними та способи захисту цивільних прав та інтересів
Захист цивільних прав та інтересів. Визнання недійсними правочинів у контексті встановленої Конституцією України демократизації регулювання цивільних відносин. Вимога визначення суб'єктивного права як передумова застосування інших способів захисту.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.03.2011 |
| Размер файла | 44,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
Вступ
1. Способи захисту цивільних прав та інтересів
2. Визнання правочину недійсним
3. Визнання недійсними правочинів у контексті встановленої Конституцією України демократизації правового регулювання цивільних відносин
Висновки
Використана література
Вступ
Дана тема є дуже важливою, оскільки кожна людина за своє життя укладає безліч угод, і їй необхідно знати за яких умов правочин є дійсним, а коли ні, і як вона може захиститися від такого правочину.
Правочини використовуються в різних сферах суспільного життя і дозволяють узгоджувати інтереси учасників цивільного обігу: фізичних та юридичних осіб, держави та інших соціально-публічних утворень. Правочину як вольовому акту притаманні властивості, що характеризують наміри та дії суб'єктів цивільних відносин. Саме цим пояснюється і та обставина, що дійсність правочину ставиться в залежність від дійсності елементів, які його утворюють. Вчинення правочину, що має ваду одного з елементів його складу, не може створити юридичних наслідків.
Визнання правочинів недійсними пов'язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом. Тому належне вирішення цього питання має велике значення не тільки для учасників цих правовідносин, але й для третіх осіб.
У цивілістичному аспекті центральною є проблема способів та процесуальних форм захисту цивільних прав, оскільки її інтерпретація має певне методологічне значення для науки і законотворчої практики та відбиває сутнісні характеристики правового регулювання у цій сфері.
Метою написання курсової роботи є встановлення особливостей правовідносин, пов'язаних із вчиненням правочину, який порушує публічний порядок, та дослідження правових наслідків його вчинення, з'ясування наявності специфіки правових рішень у цьому аспекті, а також визначення відповідності потребам практики і перспектив розвитку цивільно-правового регулювання цього виду недійсного правочину та вдосконалення правового регулювання відповідних відносин в Україні.
У зв'язку з цим мої задачі були такі: визначення правової природи недійсних правочинів, зокрема правочинів, які порушують публічний порядок, а також установлення теоретичного підґрунтя їх класифікації, виявлення засад вітчизняного цивільного законодавства, що визначають наслідки вчинення таких правочинів, з'ясування характеру і тенденцій розвитку правового регулювання відповідних відносин.
Об'єктом дослідження є правовідносини, які виникають у зв'язку з вчиненням правочинів, що порушують публічний порядок, у цивільному праві України.
Предметом дослідження є цивільне законодавство України, яке регулює відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням правочинів, що порушують публічний порядок.
Для розкриття теми мною була використана література як українських, так і зарубіжних авторів, таких як: Заіка, Підопригора, Шевченко, Дзера та інші.
Курсова складається з вступу, трьох основних розділів, висновку і списку використаної літератури.
1. Способи захисту цивільних прав
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється встановлення, визначення, порушених спірних прав і вплив на правопорушника Підопригора О.А., Боброва Д.В., Цивільне право “Вентурі”, К., 1997, ч.1, с.188.
Правовий захист здійснюється різними способами. Стаття 16 ЦК України визначає такі способи захисту:
визнання права;
визнання правочину недійсним;
припинення дії, яка порушує право;
відновлення становища, яке існувало до порушення;
примусове виконання обов'язку в натурі;
зміна правовідношення;
припинення правовідношення;
відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Закріплення у законі способів захисту має дуже важливе значення, адже потерпілі мають можливість зорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує їх вибір.
Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Однак, частіше, власнику суб'єктивного права надається можливість самому вибирати спосіб захисту свого порушеного права.
Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так само, як і вибір способу захисту із перелічених ст. 16 ЦК України (якщо у спеціальних нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать від специфіки права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так, наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та стягнення неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки, припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення), застосовуються для захисту особистих немайнових прав.
Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру правопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб'єктивне право повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права, практично неможливо - виникає потреба у таких способах захисту, які направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і неустойки, виконання обов'язку в натурі та інше.
Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб'єктивне право якої порушено, може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах визначених законом), сам цей вибір зумовлюється зазначеними вище обставинами.
Способи захисту, визначені в ст. 16 ЦК України, неоднорідні за своєю юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи відповідальності, які різняться між собою підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами реалізації і деякими іншими моментами Косінов С., Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у цивільному праві України, Право України, 1998, № 12, с.95. .
Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну від способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника суб'єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього додаткових обов'язків Там же, с. 96. Серед способів захисту цивільних прав ст. 16 ЦК України, способами відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків, стягнення неустойки та компенсація моральної шкоди - всі інші є способами захисту.
Проаналізуємо детальніше способи захисту, визначені статтею 16 ЦК України.
1. Визнання цивільних прав. Необхідність у цьому способі захисту виникає тоді, коли наявність у особі певного суб'єктивного права не визнається, заперечується або є реальна загроза такого невизнання у майбутньому, тобто вимога про визнання права подається для підтвердження його реального існування.
Часто невизначеність суб'єктивного права призводить до неможливості його використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо власник жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не може цей будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Визнання права (або точніше - охоронюваного законом інтересу суб'єкта) як способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога позивача про визнання права звернена не до відповідача, а до суду, який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.
Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення суб'єктивного права є необхідною передумовою застосування інших, передбачених ст. 16 ЦК України, способів захисту. Наприклад, щоб відновити становище, яке існувало до порушення права або примусити боржника до виконання зобов'язання в натурі, позивач повинен довести, що він володіє певним правом, захисту якого він домагається. Однак, бувають випадки, коли вимога про визнання права має самостійне значення і не поглинається іншими способами захисту. Так, визнання права, як способу захисту права, застосовується при захисті права власності, права авторства, права господарського відання та інших прав.
2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад, стягненням збитків або неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес власника суб'єктивного права виражається у тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується (готується до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад, майнових претензій.
3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене суб'єктивне право внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна поведінка може викликати зміни як у майновій так і у особистій сферах життя особи.
Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до відновлення того стану, який існував до правопорушення.
Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення віндикаційних та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50 Закону України “Про власність”, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння. А п.2 ст. 48 цього Закону визначає право власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення непов'язані з позбавленням володіння Закон України, Збірник, Українська правнича фундація, К., 1996, т.2, с.105. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають йому використовувати автомобіль (немає можливості виїхати з гаража). Особа, яка поширила неправдиві, ганебні відомості зобов'язується спростувати їх, що сприяє здійсненню захисту честі, гідності і ділової репутації громадян (організацій).
4. Примусове виконання обов'язку в натурі. Іноді в юридичній літературі цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього способу характерним є те, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які передбачені зобов'язанням між сторонами. Насамперед мова йде про виконання обов'язку за договором. За рішенням суду особа присуджується до виконання також за змістом обов'язку, який вона не виконала добровільно. Ст. 620 ЦК України передбачається, що у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або користування річ, визначену індивідуальними ознаками, останній вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому.
Виконання обов'язку в натурі протиставляється виплаті грошової компенсації. Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути задоволений такою заміною. Він має право вимагати від контрагента фактичного здійснення тих дій, які є предметом відповідного зобов'язання, наприклад, реальної передачі речі, виконання робіт, надання послуг та інше. Тільки у тих випадках, коли реальне виконання об'єктивно неможливе або небажано для потерпілого, даний спосіб може бути замінений іншим способом захисту за вибором потерпілого.
Важливим є ще один момент, який характеризує даний спосіб захисту. Оскільки обов'язок тісно пов'язаний з особою, то він може бути виконаний лише добровільно. Адже, не можна примусити, наприклад, підрядчика побудувати певний об'єкт, про що було домовлено у договорі, чи примусити набувача до реального виконання своїх обов'язків за договором довічного утримання.
5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни правововідношення може відбуватися шляхом зміни предмета зобов'язання, змісту прав та обов'язків. Так, покупець, якому передана річ неналежної якості (якщо її недоліки не були застережені продавцем), має право за своїм вибором вимагати від продавця заміни товару, пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару та інше. (ст. 678 ЦК України). За вимогою підрядчика суд може змінити термін виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає.
Припинення правовідношення, як спосіб захисту застосовується при розірванні договорів. Так, відчужувач жилого будинку може відмовитись від договору довічного утримання, якщо набувач не виконує обов'язків, прийнятих ним за цим договором. Наймач може вимагати розірвання договору найму, якщо наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі (ст. 784 ЦК України).
Як правило такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але не виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, що можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена законом або договором.
Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у зв'язку з винними і невинними діями контрагента.
6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, який використовується у сфері як договірних, так і не договірних відносин.
На відміну від виконання обов'язку в натурі, наприклад, обов'язок боржника видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку майновий інтерес потерпілого задовольняється за рахунок грошової компенсації понесених ним майнових збитків. При цьому така компенсація може бути прямо пов'язана за розміром завданої шкоди. Основна форма компенсації завданої потерпілому шкоди - це відшкодування збитків (ст. 623 ЦК України).
У цивільному законодавстві вживається два терміни - це “відшкодування збитків” та “відшкодування шкоди”. Розмежовуються вони в залежності від сфери виникнення негативних наслідків. Якщо вони виникають через невиконання договору, то вживається слово “збитки”. А, якщо з інших причин - пошкодження чи знищення майна, смерть, каліцтво, ушкодження здоров'я і інших причин, не повов'язних з договірними відносинами, то вживається слово “шкода”. Але зміст їх один і той же Підопригора О.А., Боброва Д.В., Цивільне право “Вентурі”, К., 1997, ч.1с.191 .
Під збитками розуміють витрати, які особа, право якої порушено, зробила або мусить зробити для відновлення свого права, знищення або пошкодження майна (реальні збитки), а також неотримані доходи, які ця особа мала б за звичайних обставин отримати, якби її право не було порушене (неодержана користь).
7. Стягнення неустойки (штрафи, пені). Неустойку, штраф та пеню об'єднує те, що вони є певними грошовими сумами, які визначені законом або договором і сплачуються у разі невиконання договірного обов'язку.
Стаття 624 ЦК України встановлює механізм взаємозв'язку неустойки та збитків. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків.
8. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як цивільно-правовий спосіб захисту з'явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.
На сьогодні цей інститут права вбирає окремі статті спеціальних законів, зокрема, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону України “Про охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. 5 Закону України “Про службу безпеки” та інші, які передбачають можливість чи обов'язок відшкодування моральної шкоди в певних випадках, а також ст. 16 чинного Цивільного кодексу України, яка називає компенсацію моральної шкоди серед способів захисту прав, ст. 23, яка надає право особі вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у випадках посягання на честь, гідність чи ділову репутацію Шімон С., Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України, Право України, 1997, № 10, с. 23.
При визначенні моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних осіб доцільно було б відійти від визначення моральності в заподіянні шкоди, замінивши поняття “моральна шкода” поняттям “немайнова шкода”.
Зокрема, останнє може мати таке визначення: немайнова шкода - це негативні наслідки морального або іншого немайнового характеру, які виникли внаслідок фізичних страждань, порушень немайнових або тісно пов'язаних з майновими прав чи інших негативних явищ, викликаних неправомірними діяннями.
Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є:
поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність, ділову репутацію;
ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків;
неправомірні дії посадових та службових осіб, органів державної влади, дізнання, слідства, прокуратури, суду;
порушення авторських прав;
порушення прав споживачів.
Моральна (немайнова) шкода проявляється по-різному. По-різному вона сприймається особою, так само по-різному проявляється вона зовні у особи в залежності від її внутрішнього сприйняття. Тому, спори, пов'язані з її відшкодуванням, мають свої особливості. Однак, вони повинні розглядатися на підставі загальних норм і принципів цивільного судочинства. Суддя повинен залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну цим моральну шкоду Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К.,1998, с.825.
Предметом доведення повинна бути і глибина моральної (немайнової) шкоди, від якої фактично в кінцевому підсумку залежить розмір та форми відшкодування останньої.
Безумовно, моральну шкоду неможливо відшкодувати у повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, гідності особи. Будь-яка компенсація цієї шкоди не може бути адекватною справжнім стражданням, а тому будь-який її розмір може мати лише чисто умовний вираз. Тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.
Існують певні критерії при визначенні виплат по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди. Головне в них - це глибина, тривалість психологічних страждань (для людини), втрати немайнового характеру (для юридичної особи), які виникли в результаті протиправного діяння, і можливість якомога швидшого відновлення цих втрат, досягнення психологічної рівноваги.
Важливим чинником визначення розміру відшкодування моральної шкоди є наявність і вид (намір або необережність) вини особи, яка заподіяла шкоду.
При визначенні розміру та форми відшкодування моральної шкоди треба також враховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція, компенсаційна функція) Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К., 1998, с. 828.
Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним заподіяній шкоді, відповідати вимогам розумності і справедливості.
Доведення наявності моральної шкоди, глибини останньої є важливим фактором вирішення питання про її відшкодування.
Доведення наявності цієї шкоди здійснюється у відповідних юрисдикційних органах. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК України).
Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, висновків експертів, письмових та речових доказів (наприклад, медичними довідками, висновками).
Відповідно до ст. 268 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, як правило, позовна давність не поширюється. Винятком з цього правила є правовідносини, пов'язані з відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди:
заподіяної приниженням честі, гідності, а також ділової репутації - згідно ст. 258 ЦК України строк позовної давності становить один рік;
заподіяної працівникові у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або заподіяної працівникові внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці - згідно з ч. 1 ст. 223 Кодексу законів про працю (КЗпП) строк позовної давності становить три місяці.
Важливе значення при вирішенні питання про застосування позовної давності має початок перебігу її строку. За правилами ст.261 ЦК України цей перебіг починається від дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. У тих випадках, коли строк позовної давності застосовується для відшкодування моральної шкоди, днем, з якого починається його перебіг, може бути, наприклад, день публікації в друкованому засобі масової інформації матеріалу, який не відповідає дійсності, ганьбить честь, гідність, ділову репутацію, або день виходу такої інформації в телерадіоефірі.
При вирішенні питання про застосування строку позовної давності необхідно також врахувати й інші правила, встановлені для позовної давності, зокрема, випадки зупинення або переривання перебігу цього строку, можливість його поновлення тощо.
У будь-яких випадках вимоги про захист порушеного права відповідно до ст. 267 ЦК України повинні прийматися судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій не є вичерпним (неповний). Це прямо витікає з ст. 16 ЦК України, яка зазначає, що цивільне право може бути захищене і іншими способами, які передбачені договором або законом. Зокрема, Цивільний кодекс містить цілий ряд статей, які визначають підстави та наслідки визнання угоди недійсною. Наприклад, передбачені такі підстави для визнання угоди недійсною:
Порушення вимог закону про укладання угоди у простій письмовій формі у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод, наприклад, угода про неустойку (штраф, пеню) і договір поруки (ст. 547 ЦК України).
Недодержання нотаріальної форми, для тих угод, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку. Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України може визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов угоди або для укладання її були в наявності передбачені законом обмеження.
Невідповідність угоди не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.
Укладання угод юридичними особами, які суперечать її цілям. Оскільки юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених статутом (положенням) цілям її діяльності, угода, укладена нею всупереч цим цілям, є недійсною, незалежно від наявності і форми вини її учасників.
Якщо така угода була укладена з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла умисно, застосовуються наслідки, а саме, все, одержане нею за угодою, повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного, стягується в доход держави. При відсутності наміру застосовуються наслідки, коли кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах (це правило діє, коли стороною в угоді є громадянин).
Цивільний кодекс визначає і інші підстави на наслідки визнання угоди недійсною. У всіх цих випадках способом захисту є оголошення угоди недійсною і анулювання правових наслідків, які вона спричинила суб'єктам цивільних правовідносин.
Визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, а також застосування наслідків недійсності удаваної угоди - це окремі випадки реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення права, так як збігаються з ним за правовою сутністю, навіть тоді, коли згідно з законом до однієї з сторін недійсної угоди застосовуються конфіскаційні заходи у вигляді стягнення з неї отриманого або належного за угодою в доход держави, права і законні інтереси іншої сторони захищаються шляхом відновлення для неї положення, яке існувало до порушення права.
Спосіб захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87 Закону України “Про власність” є визначення недійсним акту органу державної влади, якщо ними порушені ці права. Це означає, що громадянин або юридична особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси яких порушені виданням адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим правовим актам, а також, в передбачених законом випадках, нормативного акту, має право на оскарження в суді.
Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу розбіжності з законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він прийнятий не уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб'єктивні цивільні права і охоронювані законом інтереси громадян або юридичної особи, суд приймає рішення про визнання його недійсним повністю або частково. Якоїсь додаткової відміни акту зі сторони органа, який його видав, непотрібно.
За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту їх видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового закону або іншого правового акту.
Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з іншими способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків, або носити самостійний характер.
2. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними
демократизація захист цивільний право
У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Косінов С., Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у цивільному праві України, Право України, 1998, № 12, с.95.
Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки.
Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.
Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.
На відміну від норм ЦК УРСР 1963 р, та цивільного законодавства колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:
* односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона, на користь держави;
* заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання угоди однією стороною - стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.
Чи будуть працювати норми чинного ЦК України покаже судова практика, а зараз звернемося до судової практики за ЦК УРСР, яка виявляла його недоліки.
Визнання угод недійсними належить до виключної компетенції суду. Позови з такими вимогами подають переважно податкові органи з метою відвернення можливих операцій з відшкодування ПДВ за цими угодами так званим "фіктивним фірмам". Проте, в зв'язку зі зміною законодавчої бази (застосування наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР), визнання господарськими судами України недійсними угод за позовами податкових органів є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для підприємців. Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Цивільне право України, К., 2002, с. 171-181
Історія проблеми бере свій початок у квітні 2002 р. (до того часу визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР, було скоріш винятком, аніж правилом), коли з'явилося роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про внесення змін і доповнень до роз'яснення президії Вищого господарського суду від 12 березня 1999 р. № 02-5/111" від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, п. 7.1 якого містить таке положення: "... у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв 'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення ".
Редакція ст. 49 ЦК УРСР визначала: "Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам... держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави".
На виконання припису президії ВГСУ переважна більшість позовних заяв податкових органів Донецької області задовольняється із застосуванням санкцій, передбачених ст. 49 ЦК УРСР. Так, типовим є приклад, який викладено нижче.
Державна податкова інспекція в Кіровському районі м. Донецька звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до ПП "Л" та ПП"М" про визнання угоди купівлі-продажу недійсною відповідно до ст. 49 ЦК УРСР- ДПІ посилалася на рішення Калінінського суду м, Донецька, який установчі документи приватного підприємства "П" визнав недійсними. Також; встановлено, що так зване "фіктивне" підприємство було зареєстроване "на підставну особу", яка фактично не займалася підприємницькою діяльністю від імені підприємства, а його печатку й реквізити використовували "невстановлені особи". При цьому позивач наполягав на тому, що умисел даного підприємства має розглядатися як умисел посадових осіб, які уклали від його імені угоду.
Враховуючи вимоги вказаних вище норм матеріального права, а також ст. 35 ГПК України, дана угода має бути визнана недійсною, а "фіктивне " підприємство має повернути все отримане за угодою на користь добросовісного підприємства приватного підприємства "М", з якого все отримане ним за угодою стягується в доход бюджету.
На перший погляд проблема відсутня: реституція захищає інтереси добросовісного підприємства. Однак, це далеко не так. У випадку задоволення позовних вимог з урахуванням ст. 49 ЦК УРСР здійснити стягнення отриманого за угодою "фіктивним" підприємством практично неможливо: грошові кошти на розрахунковому рахунку відсутні, майно також. Проте, ця ситуація була очевидною ще на стадії визнання установчих документів недійсними. Тобто компенсувати стягнення з добросовісного підприємства неможливо. Складається абсолютно абсурдна ситуація, в якій підприємству доводиться платити двічі: "і за себе, і за іншого". В іншому випадку, якщо суворо дотримуватися порядку, викладеного в ст. 49 ЦК УРСР (спочатку реституція, й тільки потім - стягнення з добросовісної сторони), таке рішення принципово неможливо виконати.
Таким чином, на сьогодні подібні судові рішення не вирішують проблеми справедливого покарання "фіктивних" підприємств, а лише поглиблюють її. Крім того, багато добросовісних підприємств, маючи одне чи декілька подібних судових рішень, можуть не пережити (в фінансовому сенсі) їх одностороннього виконання. В результаті, разом зі спробами поповнення бюджету матимемо зубожілі або "тіньові" підприємства.
В ряді випадків господарський суд здійснює спроби не розглядати по суті позовні вимоги податкових органів, а залишати їх без розгляду або припиняти провадження в справі. Позовні вимоги залишаються без розгляду у випадках, коли позивачі без поважних причин не надають витребувані судом матеріали, необхідні для вирішення спору (на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України), зокрема докази наявності умислу у відповідачів. Припинення провадження в справі (відповідно до п. 1-1 ст. 80 ГПК України) можливе в тих випадках, коли відсутній предмет спору за даною категорією справ власне оскаржувана угода. Така ситуація є можливою, якщо існують підстави визнати угоду неукладеною, тобто такою, за якою контрагенти не досягли згоди за всіма умовами, істотним для даного виду угод, як цього вимагає ст. 153 ЦК України. Так, у згадуваній вище справі про визнання недійсною угоди купівлі-продажу за позовом ДПІ в Кіровському районі м. Донецька до ПП ”П” та ПП “М” суд припинив провадження з цих підстав. Однак таке завершення справи є скоріше винятком, аніж правилом.
Виходом з ситуації, що склалася, багато хто з практиків називає реформування законодавчої бази, адже необхідно боротися з причиною, а не з її наслідками. Йдеться навіть не стільки про зміну редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, а про нормативні акти, які допускають виникнення й функціонування так званих "фіктивних" підприємств. Це і податкове законодавство, і нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації підприємств. Адже навіть після винесення рішення загального суду про визнання установчих документів недійсними або рішення господарського суду про скасування державної реєстрації підприємство не виключається з державного реєстру й зберігає статус юридичної особи, оскільки в існуючих державних органів немає повноважень це робити. Ці самі "невстановлені" особи від імені "фіктивного" підприємства продовжують вести господарську діяльність, і своїми діями завдають шкоди як державі, так і добросовісним контрагентам. Заіка Ю.А., Цивільне право, К., 2004 с. 50-52
У ситуації, що склалася, добросовісним підприємцям залишається лише більш ретельно перевіряти майбутніх та існуючих контрагентів за угодами - відмова надати повну інформацію або її відсутність може бути непрямим підтвердженням недобросовісних намірів. Звичайно, ретельний підхід до укладення угод може суттєво вплинути на підприємницьку активність і, відповідно, - на прибуток підприємства, а також викликати підозри в контрагентів, які підтримують тривалі господарські відносини. Але це - справедлива плата за безпеку бізнесу в майбутньому.
Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК України).
За чинним ЦК України застосування моральної шкода, як правової гарантії порушених прав та законних інтересів юридичних осіб є цікавим моментом. Так, ч. 2 ст. 227 ЦК України передбачає право на відшкодування моральної шкоди особі, яка була введена іншою юридичною особою в оману щодо свого права на вчинення правочину, якого вона не мала права вчиняти. Вказані правочини можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку як за позовом податкових органів або прокурора чи його заступника, так і заінтересованої особи., права та інтереси якої порушені.
При зверненні в суд з позовом про відшкодування моральної шкоди позивач повинен установити, чи діяла відповідна законодавча норма, що встановлює його право вимагати відшкодування моральної шкоди, у той момент, коли йому була заподіяна така шкода. Одночасно, керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31 березня 1995 р., обов'язок відшкодування моральної шкоди поширюється й на ті правовідносини, що виникли до вступу в силу законодавчого акта, що передбачає право на відшкодування такої шкоди. Але останнє положення поширюється тільки на ті випадки, коли неправомірні дії (бездіяльність) почалися до вступу в силу законодавчого акта, яким встановлюється відповідальність за відшкодування моральної шкоди, і продовжуються після вступу його в силу.
Враховуючи вищевикладене, не виключений потік справ про відшкодування моральної шкоди, завданої „оманливою" угодою, укладеною ще до 2004 року. Але на даному етапі становлення вітчизняного законодавства все ж необхідно звернути увагу на той факт, що розгляд справ про компенсацію моральної шкоди небезпідставно викликає у судовій практиці певні труднощі. Це пов'язано з тим, що даний інститут знаходиться в Україні лише на етапі становлення, а тому потребує як значного законодавчого доопрацювання, так і певного часу для формування сталої практики його застосування5.
Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями цього закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки.
Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, за винятком нікчемних правочинів, правові наслідки яких не можуть бути змінені сторонами (ст. 216 ЦК України).
3. Визнання недійсними правочинів у контексті встановленої Конституцією України демократизації правового регулювання цивільних відносин
Як відомо, прийняття Конституції України 1996 року надало потужний імпульс демократизації суспільних процесів в державі та демократизації правового регулювання суспільних відносин. Встановлення на рівні засад конституційного ладу України таких основоположних правових принципів, як “правова держава”, “верховенство права”, “вища юридична сила Конституції України” зумовило подальшу демократизацію поточного правового регулювання в усіх без винятку сферах суспільного життя. Боброва Д.В. Цивільне право україни, К., 1999.-864с
Визначальною віхою в регулюванні цивільних відносин в Україні саме на основі таких конституційних принципів, стало прийняття Верховною Радою України Цивільного кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 р.
Визнавши основним регулятором цивільних відносин договір, ЦК надав пріоритет диспозитивному характеру нормам позитивного приватного права. Закріплюючи ст.6, ЦК, законодавець зафіксував свій підхід щодо критеріїв визначення імперативності та диспозитивності норм цивільного права, а також щодо визначення договору одним з найважливіших джерел регулювання цивільних відносин.
Виходячи із закріпленого серед загальних засад цивільного законодавства у ст.3 ЦК принципу свободи договору, зміст якого розкрито у ст.627 ЦК, сторони є вільними у визначенні умов договору. Конкретизуючи наведене положення ст.6 ЦК передбачає, що сторонни договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (ч.2), але сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч.3).
Проте свобода договору не може мати абсолютного характеру. Договір повинен відповідати імперативним приписам цивільного законодавства, і сторони договору відступати від них не можуть. Головним практичним питанням є питання розрізнення імперативних і диспозитивних норм. ЦК встановив презумпцію диспозитивності норми приватного права. Норма визнається імперативною тільки якщо у відповідних актах цивільного законодавства міститься вказівка на імперативність, або останнє випливає зі змісту й суті відносин між сторонами (абз.2 ч.3 ст.6 ЦК). Такий підхід найбільш чітко відбиває принцип “дозволено все, що не заборонено законом”.
Таким чином, в ЦК закріплено концептуальний підхід до визначення принципу диспозитивності шляхом розширення повноважень сторін при укладенні договорів щодо можливості врегулювання свої відносини за власним розсудом, в тому числі - допускаючи відступ від положень актів цивільного законодавства України, за виключеннями, чітко встановленими в абз.2 ч.3 ст.6 ЦК, відповідно до яких сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства лише:
- якщо в цих актах прямо вказано про це;
- якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту;
- якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами.
Вказане розмежування імперативних і диспозитивних норм має велике значення для вирішення питання щодо підстав для визнання договору (правочину) недійсним. Так, ч.1. ст.215 ЦК (“Недійсність правочину”) встановлює, що правовою підставою визнання недійсними оспорюваних правочинів є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, закріплених, зокрема, ч.1 ст.203 цього Кодексу, яка передбачає, що зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Питання суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства повинно вирішуватися із врахуванням вимог ч.3 ст.6 ЦК. При цьому необхідно виходити з того, що не є таким, що суперечить положенням актів цивільного законодавства договір (правочин), укладений з відступом від положень цих актів, якщо в цих актах прямо не встановлена заборона такого відступу, або якщо така заборона не випливає із змісту актів цивільного законодавства, чи суті відносин між сторонами. Виходячи з цього, таким що суперечить чинному цивільному законодавству є договір (правочин), укладений всупереч абз.2 ч.3 ст.6 ЦК.
Надаючи сторонам можливість відступити від положень актів цивільного законодавства, законодавець, відповідно, звузив і підстави для визнання недійсними договорів (правочинів).
Більше того, законодавець принципово змінив підхід щодо визнання дійсності правочинів. ЦК УРСР 1963 року встановлював спеціальні та загальну підстави для визнання угод недійсними. Чинний ЦК встановлює як вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, так і підстави його недійсності. Шевченко Я.М., Цивільне право України, К., 2003, с.227-243
Отже, враховуючи зміст вимог ст. 6, 203 ЦК щодо можливості укладення договорів (правочинів) з відступом від вимог положень актів цивільного законодавства, можна з певністю стверджувати, що відповідно до ст.215 ЦК, недостатньо, для визнання договору (правочину) недійсним щоб сторони уклали договір (правочин) з відступом від положень актів цивільного законодавства (так, як на це сторони мають право відповідно до абз.1 ст.6 ЦК). Для цього обов'язково необхідно, щоб такий відступ був прямо заборонений актами цивільного законодавства, або обов'язковість (імперативність) актів цивільного законодавства випливала з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
При цьому, приймаючи рішення про визнання договору (правочину) недійсним у судовому рішенні необхідно зазначити яке саме положення абз.2. ч.3 ст.6 ЦК було порушене стороною (сторонами).
Слід також зазначити, що ЦК УРСР відступ сторін від вимог положень актів цивільного законодавства з питань, врегульованих цими актами, не допускався. Так, відповідно до статті 4 ЦК УРСР, цивільні права і обов'язки виникали ,зокрема, “з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать”.
Аналіз цієї норми свідчить, що суб'єкти цивільного права могли вступати у цивільні відносини, які або прямо передбачені законом, або не врегульовані законом, а відтак і не суперечать йому. Будь-який відступ від врегульованих законодавством положень ця норма не дозволяла.
Тому відступ від актів законодавства, тобто невідповідність угод цим актам, були підставою для їх визнання недійсними, відповідно до ст.48 ЦК УРСР, якою було встановлено, що “недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі - обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей”.
При цьому не мало значення, чи була така невідповідність угод чинному законодавству наслідком відступу сторонами в угодах від приписів актів законодавства чи була наслідком наявності в угодах положень, які прямо заборонялися актами законодавства. Відповідно до Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” від 28.04.1978 р. № 3 (із змінами, внесеними Постановами Пленуму ВСУ від 25.12.1992 р. № 13 та від 25.05.1998 р. № 15), “стаття 48 ЦК УРСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при обмеженні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК УРСР)”.
Термін “невідповідність” актам законодавства, який вживався при застосуванні судами статті 48 ЦК УРСР, мав інший, більш ширший, зміст, ніж термін “суперечність”, який використано у статті 203 ЦК.
Відтак підставою для визнання договору недійсним, відповідно до ст.48 ЦК УРСР, була будь-яка невідповідність (тобто відступ) угоди положенням актам законодавства, а відповідно до ст.203, 215 ЦК, підставою для визнання недійсним правочину (в тому числі - договору) може бути лише відступ від положень акту цивільного законодавства, якщо таке відступлення прямо заборонено цим актом або акти цивільного законодавства є обов'язковими для сторін виходячи із їх змісту чи суті відносин між сторонами, оскільки саме такий зміст має термін “суперечність”, відповідно до статей 6, 203 ЦК. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О., Цивільне право України, К., 2003. -- С. 227
При розгляді справ щодо недійсності договорів (правочинів) наведені положення повинні братися до уваги. При цьому вирішувати питання про недійсність договору суд повинен виключно дослідивши питання, чи мало місце при укладенні договору порушення вимог абз.2 ч.3. ст.6 ЦК, оскільки лише відступ, вказує на те, що такий правочин суперечить положенням актам цивільного законодавства.
Окремо слід зупинитися на випадках, коли суди сьогодні розглядають спори стосовно визнання недійсними договорів, які були укладені і виконані сторонами до 1 січня 2004 р. (тобто до моменту набрання чинності ЦК). В даному випадку мова йде про так звану “переживаючу” силу закону - правило, відповідно до якого суди, вирішуючи спори, застосовують цивільне законодавство, яке діяло на момент виникнення відповідних цивільних правовідносин, але на час вирішення спору вже втратило чинність.
Зважаючи на правові наслідки визнання недійсними договорів купівлі-продажу, поставки та інших, пов'язаних із переходом права власності, на підставі ст.48 ЦК УРСР 1963 року (двостороння реституція), необхідно звернути особливу увагу на пункт 11 “Прикінцевих та перехідних положень” ЦК, відповідно до якого “Судові провадження у справах про припинення права власності на підставах, що не встановлені Цивільним кодексом або іншим законом, підлягають припиненню. Ухвалені, але не виконані судові рішення у таких справах примусовому виконанню не підлягають”, виходячи із якого, на підставі зазначеного вище, приходимо до наступного висновку: визнання недійсними договорів (які передбачали перехід права власності), укладених і виконаних до 1 січня 2004 року, на підставі ст.48 ЦК УРСР 1963 року, повинно відбуватися з неухильним дотриманням судами нових принципів і норм, закріплених у ЦК України.
Висновки
Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Подобные документы
Дослідження принципів та форм захисту цивільних прав за римським правом. Аналіз співвідношення способів захисту цивільних прав та інтересів. Особливості юрисдикційного захисту прав. Інститут самозахисту, як неюрисдикційна форма захисту цивільних прав.
курсовая работа [57,3 K], добавлен 18.02.2011Характеристика недійсності правочинів: підстави недійсності, нікчемність та оспорюваність правочину. Особливості визнання недійсними правочинів, укладених з дефектом волі (під впливом помилки, внаслідок обману). Визнання недійсними кабальних правочинів.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 24.05.2010Склад та правова природа установчих документів господарського товариства та особливості, що вирізняють їх серед інших правочинів та актів. Судова практика розгляду спорів щодо визнання недійсними установчих документів, змін до них чи їх окремих положень.
реферат [17,6 K], добавлен 10.04.2009Правовий режим об’єктів цивільних прав. Майно та підприємство як об'єкти цивільних прав. Речі як об'єкти цивільних прав, їх види. Майнові права та дії як об'єкти цивільних прав. Презумпція вільної оборотоздатності. Основні статті немайнового права.
курсовая работа [106,1 K], добавлен 11.09.2014Поняття представництва в цивільному праві. Форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб: комісія, концесія, порука, вчинення правочинів на користь третьої особи, покладання обов’язку виконання на іншу особу, посередництво.
курсовая работа [45,8 K], добавлен 27.03.2013Історія впровадження, поняття та форми шикани як способу нейтралізації всіх можливих проявів соціально-негідних засобів реалізації цивільних прав. Зміст статті про захист цивільних прав та інтересів судом. Розгляд правової природи самозахисту прав.
доклад [30,2 K], добавлен 09.12.2010Вивчення проблеми визначення місця адміністративного судочинства серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян. Конституційне право на судовий захист. Основні ознаки правосуддя. Позасудова форма захисту прав у публічно-правових відносинах.
реферат [33,4 K], добавлен 22.04.2011Аналіз категорій "способи" та "засоби". Забезпечення захисту цивільних прав і свобод громадянина в Україні. Відповідальність за порушення умов договору про надання медичних послуг. Відновлення порушеного права пацієнта. Альтернативне вирішення спорів.
статья [28,5 K], добавлен 11.09.2017Теоретичні аспекти захисту прав споживачів в Україні. Критерії якості товарів та послуг. Права, обов’язки споживачів. Аналіз законодавства з питань захисту прав споживачів, відповідальність за його порушення. Практика розгляду цивільних справ за позовами.
курсовая работа [36,5 K], добавлен 01.10.2009Загальна характеристика права на самозахист, законодавче визначення. Його відмежування від самоправства та самосуду. Необхідна оборона та крайня необхідність як форми реалізації права на самозахист. Класифікація способів самозахисту цивільних прав.
реферат [28,9 K], добавлен 16.02.2011
