Судові рішення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

З дисципліни: «Цивільний процес»

На тему:

«Судові рішення»

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття і види судових рішень

2. Вимоги, яким має відповідати судове рішення. Зміст судового рішення

3. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання судового рішення

4. Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив

5. Законна сила судового рішення

6. Ухвала суду

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Метою даної курсової роботи було дослідити та відобразити тему судових рішень. Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні завдання: 1) розкрити поняття і види судових рішень; 2) визначити вимоги, яким має відповідати судове рішення, а також зміст судового рішення; 3) розкрити визначений цивільно-процесуальним законодавством порядок виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання; 4)ознайомитися з недоліками рішення суду та їх виправленнями; 5)ознайомитися з законною силою судового рішення, а також поняттям судової ухвали.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Таким чином, головним завданням судочинства є забезпечення ефективності захисту порушених чи оспорюваних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб , які звертаються до суду.

Дана тема є актуальною оскільки вона досліджувалась неодноразово багатьма категоріями спеціалістів, оскільки судові рішення є реалізованим тільки тоді, коли рішення суду виконано в повному обсязі. На сучасному етапі розвитку нашої держави, не можливо уявити розвиток сучасного правосуддя без законного ухвалення рішень та їх безпосереднього виконання, тому потрібно визначити поняття, завдання, та законодавчу процедуру винесення судових рішень.

1. Поняття та види судових рішень

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді завершується прийняттям актів реалізації судової влади - судових рішень. В залежності від характеру вирішених судом питань судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення (ст. 208 нового ЦПК України).

Новий ЦПК чітко визначає порядок і форму ухвалення рішень та постановления ухвал суду. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи.

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати. Тому ухвали суду, які постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи, а ухвали, які постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановления. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.

Акти суду з приводу вирішення справи по суті, тобто вирішення основної правової вимоги у справах позовного провадження, у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин і в справах окремого провадження, закріплюються в процесуальній формі рішення. За класифікацією, запропонованою М.Й. Штефаном, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види:

Рішення про присудження - це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати на користь другої сторони певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання - постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення - постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу вирішених ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними рішеннями повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими -- вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням. [2 ст.214]

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду.

Альтернативними називаються рішення, якими встановлюється два можливих точно визначених способи їх виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Ухвалення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість.

Факультативними називаються рішення, які зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб виконання. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Згідно зі ст. 208 нового ЦПК України судові рішення поділяються на основні та додаткові. Основним рішенням закінчується судовий розгляд справи. Додаткове рішення може бути прийняте судом, який ухвалив основне рішення за заявою сторін чи власною ініціативою у випадках, передбачених ст. 220 нового ЦПК України. Суть судового рішення опосередковується метою і завданнями цього процесуального акта. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики. Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин і їх суб'єктів. Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин. [11 ст.242]

У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.

Судові ухвали - це одна з форм судових рішень, якими врегульовуються лише окремі питання, поставлені перед судом у заявах і клопотаннях осіб, які беруть в ньому участь, чи питання, які виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства по справі.

Новим ЦПК України передбачено, що шляхом постановления ухвал судом вирішуються питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цивільним законодавством.

Поняття та види судових постанов

Види судових рішень

2. Вимоги, яким має відповідати судове рішення. Зміст судового рішення

Згідно з діючим цивільно-процесуальним законодавством рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим у передбаченому порядку, викладеним у письмовій формі, за встановленим змістом, проголошене публічно.

Законність рішення суду - це вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення, яка передбачає дотримання і правильне застосування норм матеріального і процесуального права.

Рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даного право-відношення, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованість судового рішення - це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до ст.ст. 15, 202, 203, 312 ЦПК умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.

Обставини у справі - це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечують відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, які були одержані у визначеному законом порядку. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині - дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об'єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами, із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин.

Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів - це їх переконаність у правильності рішення, яке ґрунтується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, досліджених ними в процесі судового розгляду. У зв'язку з цим внутрішнє переконання носить суб'єктивний і об'єктивний характер. Об'єктивний означає, що воно ґрунтується на всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суб'єктивний те, що базується на правосвідомості суддів. [2 ст. 62]

Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Порушення цих вимог може тягти за собою відміну незаконного і необґрунтованого судового рішення апеляційною чи касаційною судовою інстанцією.

В.І. Тертишников звертає увагу на те, що цивільний процесуальний закон вимагає, щоб рішення суду було повним. Повнота судового рішення передбачає його всебічність, а це означає, що в рішенні повинна міститися відповідь щодо наявності чи відсутності матеріального права; належності його позивачеві; визначено, чи існує юридичний обов'язок і чи покладено його на відповідача; дана кількісна характеристика права та обов'язку і терміни та порядок його виконання. [11 ст..245]

Якщо названі питання не вирішені в судовому засіданні, воно є неповним. Цей недолік може бути усунутий ухваленням додаткового рішення. Додаткове рішення виноситься судом, який виніс основне рішення за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи за його ініціативою.

До судових, рішень в яких суд конкретизує права і обов'язки сторін, наприклад, відшкодування моральної шкоди, стягнення аліментів на батьків тощо, важливою є вимога справедливості, тобто відповідності розміру присуджених грошових сум та іншого майна економічним можливостям сторін та фактичним обставинам справи. Справедливість судового рішення не суперечить його законності, а є приватним випадком її реалізації.

Судове рішення повинні відрізняти ясність і чіткість формулювань. У ньому ясно і визначено повинна бути дана відповідь на головні питання справи: долю позову, розмір задоволених вимог тощо. Ясність є однією з вимог до форми викладу матеріалу.

Чіткість є вимогою, яка відноситься до змісту рішення. Згідно з цією вимогою рішення повинно бути викладене чітко, грамотно, не містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

Новим ЦПК України закріплено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

як розподілити між сторонами судові витрати;

чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом - відповідати.

Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким і відповідно до ст.215 ЦПК обов'язково мати: вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини; має бути викладене письмово у встановленій послідовності.

Вступна - це перша, початкова частина рішення, яке суд ухвалює іменем України негайно після судового розгляду, в якій вказується час і місце постановления рішення, найменування суду, що постановив рішення; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; прізвище прокурора, який брав участь у справі; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі, представника громадської організації або трудового колективу.

Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне чи часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів державного управління, профспілок та інших суб'єктів, пред'явлені на захист інших осіб, їх обґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог тощо.

У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду у справі. В них наводяться обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються висновки суду; доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд.

Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи:

про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково;

вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.

У чинному ЦПК чотири частини судового рішення можна виділити умовно, в новому ж ЦПК України згідно зі ст. 215 вони виділені як невід'ємні елементи судового рішення. Рішення суду складається з:

вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом;

мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них право відносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були

порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

* резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які б поставили його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті, воно викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у постановленні рішення. Постановлене судом рішення проголошується прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження

Новим ЦПК України визначено, що після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (ст. 218 ЦПК нового ЦПК України).

судовий рішення законний ухвала



3. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання судового рішення

Негайне виконання судового рішення є виключенням з загального правила і полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно - з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. ЦП К зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах:

про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць;

про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, -- у межах суми стягнення за один місяць;

про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника тощо.

Новим ЦПК допускається негайне виконання рішень суду у справах про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала, та у справах про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. 367 нового ЦПК).

ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, за відкриття, винахід, на які видано авторське свідоцтво, за раціоналізаторську пропозицію та за промисловий зразок (п.1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п.2);

коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п.З).

Допускаючи негайне виконання з підстав (п.2,3), суд може поставити позивачеві вимогу забезпечити поворот виконання рішення на випадок його скасування.

ЦПК не допускає негайного виконання:

* коли негайне виконання може викликати такі зміни у
майні, після яких повернути його до попереднього стану
в разі скасування рішення буде неможливим або дуже
утрудненим;

* у справах про виселення громадян з жилих приміщень.

Негайне виконання рішень підпорядковане загальним правилам виконання судових рішень, а тому, виносячи рішення щодо негайного виконання, суд повинен одночасно виписати виконавчого листа та здійснити заходи щодо його виконання. Одночасно в рішенні суду може бути передбачена відстрочка та розстрочка негайного виконання.

Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок і строки виконання рішення, виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не зв'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

Види виконання судових рішень



4. Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив

Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч.1 ст.213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному та касаційному порядку. Однак деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (ст.ст. 213-215 ЦПК).

Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст.213 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилка -- це неправильність в діях і висновках. Це допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків неточність в рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Під видом виправлення арифметичної помилки не можна допускати зміни висновків суду по суті спору.

Питання про виправлення зазначених недоліків судового рішення розглядається судом у відкритому судовому засіданні як з ініціативи самого суду, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Розглянувши питання про внесення виправлень, суд виносить визначення, на яке може бути подана скарга чи внесене приватне подання. Закон не містить яких-небудь обмежень у термінах для здійснення дій по виправленню винесеного рішення. Однак варто виходити з того, що питання про внесення виправлень може бути порушено у межах термінів для пред'явлення рішення до виконання. Внесення виправлень у рішення, що не підлягають виконанню в примусовому порядку, не обмежується яким-небудь терміном. Якщо відновлюється термін примусового виконання рішення, то відповідно подовжується термін і для внесення виправлень у дане рішення.

Постановлениям додаткового рішення (ст.214 ЦПК) виправляються порушення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення. Додаткове рішення є способом виправлення таких недоліків судового рішення, як невизначеність і неповнота, що не дає належним чином вирішити спір. Закон чітко регламентує, у яких випадках може бути винесене додаткове рішення.

Заява про ухвалення додаткового рішення повинна бути подана протягом 10 днів з часу ухвалення рішення. Додаткове рішення ухвалюється на підставі заяв осіб, що беруть участь у справі, чи з ініціативи суду.

Суд виносить додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням осіб, що беруть участь у справі. На додаткове рішення поширюються загальні правила, що визначають порядок ухвалення і зміст рішення. Додаткове рішення не може змінювати основне рішення, торкатися інтересів осіб, які не брали участі у справі.

На додаткове рішення може бути подана апеляційна скарга, внесено касаційне подання протягом 10 днів із дня його постановления.

При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення основне рішення не набуває законної сили. Строк на оскарження розпочинається з моменту ухвалення додаткового рішення.

Новим ЦПК змінено термін прийняття судом заяви про ухвалення додаткового рішення, вона може бути подана до закінчення строку на виконання рішення (замість десяти днів, як це було раніше). Новацією є і те, що присутність сторін при ухваленні судом додаткового рішення не є обов'язковою. [2 ст. 220]

Роз'яснення судового рішення (ст.215 ЦПК) настає тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою.

Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і органи виконання судового рішення (ст.215 ЦПК). Під органами виконання судового рішення розуміються не тільки органи судового виконання, а й усі інші державні установи, що покликані провадити реєстрацію встановленого судом правового становища, але через незрозумілість змісту рішення зробити цього не можуть. Право роз'яснення рішення належить лише суду, який постановив його в колегіальному складі чи одноособово. Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги.

Право вимагати роз'яснення рішення - строкове. Подача заяви допускається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення розглядається судом за правилами цивільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові питання про роз'яснення рішення. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.[11 ст..254]

Новий ЦПК України більш чітко визначає підставу для роз'яснення рішення суду. Рішення суду роз'яснюється, коли воно є незрозумілим для осіб , які брали участь у справі, або для державного виконавця.

5. Законна сила судового рішення

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження (ст. 290 ЦПК). У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи вищестоящим судом (ст.231 ЦПК).

Рішення Верховного Суду України набирають законної сили негайно після їх проголошення. [2 ст.231]

Рішення судів у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, набирають законної сили негайно після їх проголошення.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, визначених ст.2 ЦПК; на охорону політичної та економічної основи України, захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає.

З набранням законної сили рішення набуває властивість викликати певні результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов'язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин і забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним виливом, сприянням мобілізації громадської думки проти порушників норм права і моралі.

Набравши законної сили, рішення суду стає загальнообов'язковим для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України. [1 ст.124]

Загальнообов'язковість виявляється в таких результатах, як стабільність і реалізованість.

Стабільність - це надання судовому рішенню, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, який його постановив;

Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити.

Неспростовність рішення - неможливість оскарження для сторін та інших осіб.

Виключність - неможливість для сторін, інших осіб які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч.3 ст.231 ЦПК).

Преюдиціальність - обов'язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи.

Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі.

Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.

Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб", сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників в частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.

Становлення правової держави України безпосередньо пов'язано зі справедливим і доступним правосуддям, яке б відповідало міжнародно-правовим стандартам. Суд у правовій державі є органом державної влади, який розглядає будь-які спори та конфлікти між громадянами, юридичними особами та державою, здійснює дослідження доказів і надалі вирішує спір через прийняття індивідуального правового акта - документа, який містить владний припис суду як органу державної влади, що стосується осіб, які брали участь у судовій справі, є для них обов'язковим та підлягає виконанню через органи державної виконавчої служби. При цьому прийняте судове рішення після закінчення встановленого процесуального строку для його оскарження, стає стабільним, і не підлягає зміні або запереченню з боку будь-яких суб'єктів, у тому числі суду.

Одним із процесуальних інститутів, який забезпечує стабільність та авторитетність актів правосуддя є інститут преюдиції.

М.А. Гурвіч визначає преюдиційність через єдність двох її сторін - позитивної та негативної. Позитивна сторона преюдиційності визначається ним як властивий рішенню суду імператив (наказ), направлений до суду та інших установ та осіб, керуватися в іншому процесі чи в іншому юрисдикційному акті, в якому підтверджені судовим рішенням факти та правовідносини служать фактичною підставою, раніше винесеним щодо цих фактів та правовідносин рішенням.

Негативна сторона преюдиційності заключається в недопущенні перегляду вказаних фактів та правовідносин в новому судовому процесі чи в порядку іншого юрисдикційного розгляду. Подібну концепцію М.А. Гурвіча про позитивну та негативну сторони преюдиційності розвиває О.В. Шиманович, яка називає преюдиційністю неприпустимість заперечення для осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників, а для суду - дослідження в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду, що набрало законної сили.

Такою ж є позиція М.Й. Штефана, який визнає обов'язковість судового рішення, і відповідно фактів та обставин, які ним встановлені для осіб, що брали участь у справі і яких ці обставини (факти) стосуються. Заперечення суду та осіб, що брали участь у справі, по якій прийнято рішення, що має преюдиційне значення, входить у суперечність із такою властивістю судового рішення як обов'язковість.

В той же час окремі науковці, зокрема В.І. Тертишніков та О.І. Бережний називають преюдиційністю обов'язковість для суду фактів, підтверджених судовим рішенням, що вступило в законну силу, при розгляді справи, пов'язаної із справою, по якій прийнято дане рішення, при цьому не згадуючи про неприпустимість заперечення цих фактів особами, яких ці факти стосуються, або особами, які брали участь у справі, по якій прийнято рішення, що має преюдиційний характер.

На нашу думку, необхідно погодитися з першою точкою зору, що висловлена М.А. Гурвічем та О.В. Шиманович, оскільки судове рішення, що набуло законної сили і відповідно є обов'язковим для осіб, що брали участь у справі, інших громадян, суду та інших органів державної влади, відповідно ті обставини та факти, які встановлені судом у винесеному ним судовому рішенні, мають бути враховані та визнані як судом, так і особами, яких ці факти (обставини) стосуються. Розгляд же преюдиційності лише як засобу звільнення від доказування, є звуженням сутності інституту преюдиційності.

Немає одностайності в процесуальній літературі і щодо того, що власне є преюдиційність - властивістю судового рішення, наслідком його обов'язковості та виключності, властивістю законної сили судового рішення чи її складовою. В будь-якому випадку преюдиційність пов'язується із законною силою судового рішення, яка розглядається як набуття судовим рішенням рис акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, обов'язковість судового рішення, правова дія судового рішення, яка полягає у встановленні прав та обов'язків сторін, а встановлені рішенням суду права підлягають негайному виконанню за вимогою уповноважених осіб.

М.Б. Зейдер, Д.І. Полумордвінов та Ю.В.Білоусов розглядають преюдиційність як властивість або наслідок вступу рішення у законну силу.

С.М. Абрамов та М.О. Гурвіч розуміють законну силу судового рішення як сукупність трьох властивостей - незмінність, виключність та виконуваність. Преюдиційність ними виділяється як наслідок виключності судового рішення, тобто неможливості його зміни після закінчення строку оскарження і набрання рішенням законної сили. О.В. Шиманович вважає, що преюдиційність не можна змішувати з виключністю: правило виключності відвертає новий судовий розгляд і вирішення тотожної вимоги, а у правилі преюдиційності мова йде про неприпустимість перевирішення окремих питань щодо юридичних фактів, які раніше вже були вирішені в іншій справі, і мають значення для даної справи.

М.Й. Штефан виводить преюдиційність із загальнообов'язковості судового рішення, оскільки обставини, визнані у судовому рішенні не підлягають сумніву та запереченню з боку сторін, третіх осіб та суду.
Вважаємо, що необхідно погодитися з тезою про те, що преюдиційність є наслідком вступу рішення у законну силу, властивістю судового рішення.
По-перше, преюдиційність не є властивістю судового рішення, оскільки обставини, що містяться у рішенні, не потребують доведення тільки, коли рішення набуде законної сили. Доти дані обставини не матимуть безспірного характеру і потребують додаткової перевірки. Тому преюдиційність є властивістю тільки рішення, що набрало законної сили, наслідком набрання рішення законної сили. Судове рішення, що законної сили не набрало матиме лише ознаки законності та обґрунтованості (стаття 213 Цивільного процесуального кодексу України), постановлення у певній процесуальній формі (стаття 208), за встановленим змістом (стаття 215) та проголошеним публічно (стаття 218).

По-друге, виключність судового рішення тільки відвертає новий судовий процес із такими ж позовними вимогами і щодо тих же осіб, по яким прийнято рішення. Преюдиційність передбачає врахування у новому процесі окремих обставин, встановлених у судовому рішенні, прийнятих у попередньому судовому процесі, тобто виключає не судовий процес, а нове встановлення вже встановлених обставин, то преюдиційність та виключність є різними властивостями рішення, що набрало законної сили.
По-третє, не можна змішувати преюдиційність судового рішення із його обов'язковістю, оскільки обов'язковість означає наявність у судовому рішенні владного припису, який підлягає виконанню. Преюдиційність передбачає обов'язковість для суду врахувати обставини, встановлені іншим судовим рішенням, але в той же час і неможливість заперечення цих обставин особами, які брали участь у попередньому процесі. А останнє зближує преюдиційність з незмінністю судового рішення, тобто неможливістю його заперечення або оскарження в формах, що не передбачені процесуальним законодавством.

Таким чином, преюдиційність можна охарактеризувати як наслідок набрання судовим рішенням (ухвалою) законної сили, властивість рішення, що набрало законної сили, яка виявляється у обов'язковості врахування та використання обставин (фактів та правовідносин), що встановлені судом при вирішенні даної судової справи, при розгляді іншої судової справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; неприпустимості заперечення з боку осіб, що брали участь у процесі, та інших осіб щодо встановлених судом фактів.[13]

6. Ухвали суду

Ухвали суду першої інстанції - це процесуальні документи, якими вирішуються різноманітні питання, що виникають в ході розгляду справи чи у випадку її закінчення без ухвалення рішення.

Ухвалами суду вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Класифікувати ухвали суду можна за такими ознаками.

1. За суб'єктною ознакою:

а) одноособові - виносяться суддею одноособово головним чином з питань руху справи;

б) колегіальні - виносяться судом при колегіальному розгляді справи з питань руху чи закінчення справи без ухвалення рішення.

2. За формою, якої вони набувають:

а) протокольні - заносяться до протоколу судового засідання (наприклад, про відкладення розгляду справи);

б) у вигляді окремого процесуального документа (наприклад, про припинення провадження в справі).

3. За змістом:

а) підготовчі - у них вирішуються питання підготовки справи (наприклад, про призначення експертизи, про розшук відповідача);

б) з питань, що виникли при розгляді справи (наприклад, про заміну неналежної сторони);

в) заключні - ухвали, що завершують розгляд справи (про припинення провадження і залишення заяви без розгляду);

г) із приводу винесеного рішення (наприклад, про роз'яснення рішення);

д) окремі ухвали - про розкриті в ході розгляду справи порушення законності посадовими особами чи громадянами або істотні недоліки в роботі підприємств,організацій і установ.

Ухвали виносять у нарадчій кімнаті, а по нескладних питаннях -- порадившись на місці.

Новий ЦПК визначає чіткі вимоги до змісту ухвал суду. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з: вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановления; прізвища та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог; описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою; мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити мотивувальну та резолютивну частини.

Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України „Про виконавче провадження".

Згідно зі ст. 389 ЦПК, суд є зобов'язаним негайно надіслати ухвалу по скарзі відповідному відділу державної виконавчої служби після набрання нею законної сили для виконання.

Частина 2 цієї статті передбачає дієвий контроль суду за невиконанням ухвали суду про задоволення скарг на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження. У ній закріплюються положення, за якими відповідний відділ державної виконавчої служби зобов'язується повідомити суд і заявника про виконання ухвали не пізніше місячного строку з дня отримання ухвали суду. На нашу думку, у разі ненадходження такого повідомлення від відділу державної виконавчої служби суд має право постановити окрему ухвалу.

Ухвали суду



ВИСНОВОК

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді завершується прийняттям актів реалізації судової влади - судових рішень. В залежності від характеру вирішених судом питань судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення (ст. 208 нового ЦПК України).

Новий ЦПК чітко визначає порядок і форму ухвалення рішень та постановления ухвал суду. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

За класифікацією, запропонованою М.Й. Штефаном, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види:

Рішення про присудження - це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати на користь другої сторони певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання - постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення - постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу вирішених ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними рішеннями повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими -- вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням.

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду.

Згідно з діючим цивільно-процесуальним законодавством рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст.202 ЦПК), ухваленим у передбаченому порядку (ст.209ЦПК), викладеним у письмовій формі (ст.211 ЦПК), за встановленим змістом (ст.203 ЦПК), проголошене публічно (ст.212 ЦПК).

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині - дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об'єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами, із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин.

Негайне виконання судового рішення є виключенням з загального правила і полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно - з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч.1 ст.213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному та касаційному порядку. Однак деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (ст.ст. 213-215 ЦПК).

Ухвали суду першої інстанції - це процесуальні документи, якими вирішуються різноманітні питання, що виникають в ході розгляду справи чи у випадку її закінчення без ухвалення рішення.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.

4. ЗУ «Про виконавче провадження» від 01.07.1999 р.

5. ЗУ «Про судоустрій» від 07.02.2002 р.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 29 грудня 1976 р «Про судове рішення» (Із змінами, внесеними постановами № 4 вщ24 квітня 1981 р , № 13 від 25 грудня 1992 р , № 15 від 25 травня 1998 р)

7. Андрушко А.В., Білоусов Ю.В., Стефанчук Р.О., Угриновська О.І. та ін. - За ред. Білоусова Ю.В.- «Цивільний процес: Навч. посіб..» - К.: Прецедент, 2005. - 293 с.

8. Білоусов Ю.В., Сткфанчук Р.О., Ігриновська О.І. та ін..- За ред.. Ю.В.Білоусова: «Цивільний процес: навчальний посібник». - К.:Прецедент, 2005. - 293с.

9. Штефан О.О. «Цивільне процесуальне право у схемах»: навчальний посібник. - К.:МАУП, 204. - 208 с.:іл.. - Бібліогр.: с.189 - 197.

10. Штефан М.Й. «Цивільне процесуальне право України»: підручник для юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн Видавничій Дім «Ін Юре», 2005. - 624с.

11. Чорнооченко С.І. «Цивільний процес»: вид 2-ге, перероб та доп.:навч. пос. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005 - 472с.

12. Юридичний журнал №1/2006 Луспеник Дмитро - Судовий контроль за виконанням судових рішень. Розгляд скарг на дії державного виконавця.

13. Шиманович О.М. Законна сила судового рішення // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 10. - C. 98-102.

14. Червоний Ю.С. «Цивільний процес України» Підручник - К.: Істина, 2007. -- С. 190- 192, 215-218.

Размещено на Allbest.ru