Форми держави

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом і рівнем розвитку суспільства. При незмінності формальних ознак (території, публічної влади, суверенітету) держава в міру суспільного розвитку перетерплює серйозні зміни.

Особливості історичних періодів (етапів, епох) у розвитку державно-організаційного суспільства в різних народів у різний історичний час дозволяють проте виявити істотні загальні риси, характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, незважаючи на відсутність історичного досвіду державного будівництва, були початі Аристотелем і Полібієм.

Аристотель уважав, що основними критеріями розмежування держав є:

Кількість пануючих у державі

Здійснювана державою мета.

По першій ознаці він розрізняв правління одного, правління деяких, правління більшості. По другій ознаці всі держави ділилися на правильні (у них досягається загальне добро) і неправильні (у них переслідуються приватні цілі). Відволікаючись від конкретних умов того часу, Аристотель уважав головне розходження держав у тім, яке мері держава забезпечує волю й особисті інтереси кожного.

Полібій говорив, що розвиток держави, зміна його типів (різновидів) - природний процес, обумовлений природою. Держава розвивається по нескінченному колу, що включає фази зародження, становлення, занепаду й зникнення. Ці фази переходять одна в іншу, і цикл повторюється знову. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства - закономірний процес. Проте, головне в поглядах Полібія полягає в тому, що за основу зміни циклів у розвитку держави він приймав зміни в співвідношенні державної влади й людини. [9, с.68]

Розмаїтість наукових підходів в оцінці цього надзвичайно складного й неоднозначного суспільного явища стало об'єктивною основою концептуального плюралізму типології держав. Марксистсько-ленінська типологія держави й права базується на категорії суспільно-економічної формації.

Формація - історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Рівень розвитку продуктивних чинностей визначає матеріально-технічну базу суспільства, а виробничі відносини, що складаються на однотипній формі власності на засоби виробництва, становлять економічний базис суспільства, якому відповідають певні політичні, державно-правові й інші надбудовні явища.

Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих форм виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Якісні зміни економічного базису закономірно спричиняють корінні перетворення в надбудові. Цей принцип покладений в основу марксистсько-ленінської типології держави й права.

Історичний тип держави, відповідно до марксистсько-ленінської теорії, виражає єдність класової сутності всіх держав, що володіють загальною економічною основою, обумовленої пануванням даного типу власності на засоби виробництва. Єдність економічного ладу різних країн проявляється в пануючому типі власності на засоби виробництва, а отже, в економічному пануванні певного класу (класів). Тип держави визначається на підставі того, який економічний базис ця держава захищає, інтересам якого панівного класу воно служить. При такому підході держава здобуває сугубо класову визначеність, виступаючи як диктатура економічно панівного класу.

Формаційний критерій, що лежить в основі марксистської типології держави, виділяє три основні типи експлуататорської держави: рабовласницьке, феодальне й останній - соціалістичне, котре, теоретично, у найближчій історичній перспективі повинне було б перерости в суспільне комуністичне самоврядування. [7, с.93]

Перелічимо основні характеристики різних типів держав, виділюваних на підставі даної концепції.

Рабовласницький тип держави - історично перша державно-класова організація суспільства. По своїй сутності рабовласницька держава - організація політичної влади панівного класу в рабовласницькій суспільно-економічної формації. Найважливіша функція цих держав - захист власності рабовласників на засоби виробництва, у тому числі на рабів.

Феодальний тип держави - результат загибелі рабовласницького ладу й виникнення феодальної суспільно-економічної формації. Така держава, згідно марксистський теорії, є зброя класового панування кріпосників - поміщиків, головна кошти захисту станових привілеїв феодалів, гноблення й придушення залежного селянства.

Буржуазний тип держави приходить на зміну феодальної державності. Даний тип держави функціонує на базі виробничих відносин, заснованих на капіталістичній приватній власності на засоби виробництва і юридичної незалежності робітників від визискувачів.

Соціалістичний тип держави виникає в результаті соціалістичної революції, що порушить відносини приватної власності й засновану на даних відносинах державну машину. Соціалістична держава - знаряддя політичної влади працюючих мас (класів), виражає інтереси трудового народу, забезпечує захист і розвиток соціалістичного суспільства.

Соціалістичний тип права - це вищий тип правової системи суспільства, діаметрально протилежний всім типам експлуататорського права. Соціалістичне право зводить у закон волю працюючих мас, служить класовим регулятором суспільних відносин. У міру переходу соціалістичного суспільства до вищого, комунізму, держава й право у всіх своїх елементах і ознаках поступово переростають у систему суспільного комуністичного самоврядування й соціальних норм комуністичного гуртожитку.

У марксистському розумінні історичний тип держави визначається залежністю класового змісту державної й правової організації суспільства від типу економічного базису класового суспільства. У цьому зв'язку вводиться поняття перехідної державності.

Перехідна держава - являє собою державність, що виникає в результаті національно - визвольної боротьби залежних народів і опираючуся на різнотипні виробничі відносини. Надалі, у міру переваги пануючої форми власності, подібні держави повинні примкнути до певного історичного типу держави, капіталістичному або соціалістичному. Багатоукладність економіки при перевазі примітивних форм власності (родоплемінної, напівфеодальної, змішаної, капіталістичної з елементами суспільної власності) - економічна основа цих держав.

Концепцію перехідної держави розробив В.И. Ленін. У контексті розвитку класової боротьби він зробив висновок про можливості переходу окремих країн до соціалізму, минаючи капіталістичну стадію.

Головним завданням держави соціалістичної орієнтації вважалося створення економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, культурних передумов для переходу до соціалізму.

Держави капіталістичного шляху розвитку в міру формування виробничих відносин повинні перейти до буржуазного типу держави.

Першопричина зміни історичних типів держав уважається соціально - економічний розвиток суспільства. Соціальна революція знищує стару суспільну систему й кладе початок пануванню нового способу виробництва, новим виробничим відносинам, яким відповідає новий тип державності й права. Зміна одного історичного типу держави іншим відбувається в результаті соціальної революції.

Зміна історичних типів держав неминуче спричиняє ліквідацію застарілої державної машини й створення нового механізму держави, що відповідає новим умовам соціально - економічного розвитку суспільства.

Спадкоємність між історичними типами держав укладається, головним чином, у використанні структури, форм і методів організації державної влади минулого, які у своєму розвитку відображають загальнолюдський прогрес і в меншій мері залежать від конкретної сутності держави.

Найбільше чітко риси спадкоємності простежуються основоположниками марксизму - ленінізму в експлуататорських типах держав, які ріднить їх загальна експлуататорська сутність, необхідність установлення державності, що дозволяє тримати в покорі переважна більшість населення країни. Одночасно підкреслюється, що спадкоємний зв'язок при зміні історичних типів держави й права по-різному проявляється й при переході від експлуататорського суспільства до соціалізму.

Аналізуючи всі відомі експлуататорські типи держав, марксистсько-ленінська теорія виділяє їх наступні загальні ознаки:

Всі ці держави є політичною надбудовою над такими виробничими відносинами, які базуються на приватній власності й експлуатації людини людиною.

Вони представляють організацію політичної влади визискувачів, переважна більшість населення.

Всі експлуататорські держави коштують над суспільством і усе більше відчужують себе від нього.

У міру зростання нестійкості експлуататорської соціально - економічної системи й загострення класової боротьби політична влада в цих державах концентрується в руках всі зменшуваної, незначної частини людей.

У відмінності від експлуататорських держав соціалістична держава являє собою організацію політичної влади трудящих. Звідси основні риси держави соціалістичного типу:

Всі держави даного типу базуються на суспільній власності на знаряддя й засоби виробництва, на відносинах товариської взаємодопомоги співробітництва вільних від експлуатації людей.

Соціалістична держава - це політична організація переважної більшості населення, а в міру подолання класових антагонізмів, і всього народу.

Класово - формаційний підхід до типології держав до останнього часу був єдиним. Типом держави називається “сукупність держав, що розвиваються в рамках однієї й тієї ж суспільно - економічної формації класового суспільства й характеризуючи єдністю класової сутності й економічної основи” [13, с.23]. “Історичний тип держави (або права) це сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам (або правовим системам) єдиної суспільно - економічної формації”. Тип держави визначається економічним ладом класового суспільства, що відповідає йому класовою структурою, експлуататорською або неексплуататорською природою класових відносин і його класовою сутністю [14, с.82].

Так, Г. Елінекс писав, що “незважаючи на постійний розвиток і перетворення, можна, однак, установити деякі міцні ознаки, що надають певній державі або групі держав на всьому протязі їхньої історії риси певного типу [15, с.210]. «Він підрозділяє всі держави на два типи: ідеальний і емпіричний. Ідеальний тип - це мислима держава, що у реальному житті не існує. Ідеальній державі протиставляє емпіричний, котрий виходить у результаті порівняння окремих, реально існуючих держав один з одним.

Англійський учений А. Тойнбі розвив і конкретизував поняття цивілізації, під яким він розумів відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних і інших факторів.

Цивілізований підхід:

По-перше, при аналізі економічного базису упускається з виду важливий фактор, як багатоукладність.

По-друге, при формаційному розгляді структури класового суспільства їхній соціальний склад значно звужується, тому що в основному враховуються тільки класи антагонізми.

По-третє, формаційний підхід обмежує аналіз культурно - духовного життя суспільства навкруги тих ідей, подань і цінностей, які відбивають інтереси основних антагоністичних класів.

Основна відмінність поняття “цивілізація” від поняття формація складається в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період подань кожної особистості про характер громадського життя, про цінності й цілях її власної діяльності. Людина при такому підході коштує в центрі вивчення минулого й сьогодення суспільства як справді творча й конкретна особистість.

Цивілізований підхід дозволяє, таким чином, бачити в державі не тільки інструмент політичного панування визискувачів, над експлуатованими. У політичній системі суспільства держава виступає як найважливіший фактор соціально - економічного й духовного розвитку суспільства, консолідації людей, задоволення різноманітних потреб людей.

Західноєвропейська наука класифікує держави залежно від характеру взаємин між державною владою й індивідів. За цією ознакою виділяють два типи державності: демократія й автократія. М. Кельзен уважав, що в основі типізації сучасних держав перебуває ідея політичної волі. Залежно від того місця, що займає індивід у створенні правопорядку, розрізняються два типи держави. Якщо індивід бере активну участь у створенні правопорядку, - у наявності демократія, якщо немає - автократія. [12, с.94]

Подібне трактування типології держав дає американський учений Р. Макайвер. Він ділить всі держави на два типи:

Династичні (антидемократичні), де загальна хвиля не виражає волі більшості населення

Демократичні, де державна влада виражає волю всього суспільства або більшості його членів і в які народ або безпосередньо править, або активно підтримує уряд.[10, с.69]

Німецький учений Р. Дарендорф, підрозділяючи всі держави на демократичні і антидемократичні, робив висновок, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, у якому хоча й немає недоліків у нерівності. але створена загальна для всіх основа, і яка уможливлює цивілізоване суспільне буття. [11, с.72].

Поняття держави й права багатомірну й багатоваріантна. Воно складається з різних наукових підстав, які дозволяють виділити найбільш загальні властивості й риси, характерний для тієї або іншої історичної групи держав і правових систем.

2. Поняття форми держави

Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою й форму державного режиму.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення й розподілу компетенції між ними.

Форма державного правління дозволяє усвідомити:

Як створюються вищі органи влади і яке їхня будова;

Який принцип лежить в основі взаємин між вищими й іншими державними органами;

Як будуються взаємовідношення між верховною державною владою й населенням країни;

Якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права й волі громадянина. [6, с.79]

Уже Аристотель, слідом за Платоном, зштовхнувшись із самими різними формами організації й здійснення державної влади в Древньому Світі, спробував розробити класифікацію держав за критерієм, хто і як править у цих державах, тобто за критерієм форми правління. Він виділив кілька форм правління: монархію, республіку, деспотію - поклавши в основу класифікації способи утворення органів держави, їхнє співвідношення, прийоми здійснення державної влади. Насамперед теорія держави й права два основних устрої державної влади, які характеризуються змістом форми правління: монархію й республіку.

Монархічна - “персональне єдиновладдя” - древня форма правління.

Уперше зародилася в ранньокласових суспільствах, влада в які захоплювали воєнноначальники, представники розросшихся родин або сусідських громад. Свої джерела монархічна форма правління мало в тієї досить простий, соціально не занадто розчленованої організації суспільства, що з'явилася на рубежі IV-III тисячоріч до нашої ери, у підсумку неолітичної революції.

У цих ранньокласових суспільствах організація влади здійснювалася на жорстко централізованій основі, зверху вниз, була найбільш ефективної й зрозумілою.

Монарх призначав чиновника по керуванню регіонами або функціональними службами , ті у свою чергу призначали більше дрібних керівників робіт. Така вертикальна ієрархія влади дозволила будувати досить ефективну форму правління, при якій хлібороби - общинники, ремісники й інші члени цих ранньокласових суспільств могли вирішувати свої суперечки.

Сам же монарх вирішував, у нормальному режимі прав, питання пов'язані з організацією й здійсненням влади. Він радився зі своїми чиновниками (радниками), серед яких були пророки, провісники, інші культові служителі. [1, с.106]

Монархії, як формі правління, властиво чіткі юридичні ознаки. Монарх персоніфікує державу, виступає в зовнішній і внутрішній політиці як глава держави. Монархові ж доводиться ухвалювати рішення щодо найважливіших питань принципово - державним. Він має всю повноту влади. Влада монарха верховна й суверенна. Він - вища влада в державі. Його влада оголошувалася священної, наділялася релігійним ореолом. Вона поширювалася на всі сфери життя, у тому числі й на судову. Таким чином, влада монарха не знає обмежень і може й може поширяться на різні сфери державної діяльності. Монарх - вільний від відповідальності. Він не несе конкретний політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки зловживання в державному правлінні відповідають його радники.

У державах Сходу значну роль у суспільному житті грали відносини общинного ладу, патріархального побуту. Рабовласництво тут носило колективний або сімейний характер і тільки державних рабів належали монархові.

Давньоримська монархія виступала у формі імперії (I-III століття нашої ери). Ця епоха імперії розділяється на два періоди - період принципіату й період домінанта. При принципіаті формально ще зберігаються форми республіканської форми правління й основних установ республіки. Діють консули, претори й народні трибуни, але істотної ролі не грають. Всі основні функції зосереджують у руках імператора.

В III столітті н.е. у Римі встановлюється необмежена монархія (домінант). Повністю зникають республіканські установи. Керування державою - повністю в руках імператора, що призначає виконавців - сановників. Порядок підтримується за допомогою адміністративно - судового й військового апарата. [1, с.109]

Феодальна (середньовічна монархія) послідовно переходить три періоди свого розвитку: ранньофеодальної, станово-представницької й абсолютної монархії.

Конституційна монархія представляє таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії, і дотепер (Англія, Данія, Іспанія й ін.).

Конституційна монархія буває парламентної і дуалістичної.

Парламентна монархія характеризується основними властивостями:

Уряд формується із представників певної партії, що одержали більшість на виборах;

Лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;

У законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутній, вона є символічною;

Законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

Уряд відповідно до конституції несе відповідальність перед парламентом.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоїстий характер. Юридично й фактично влада розділена між урядом, формованим монархом, і парламентом. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині. [8, с.59]

Республіка - така форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обирає населенням на певний строк.

Всі вищі органи державної влади - різного роду збори, ради мають складну структуру, наділяються певними, тільки їм властивими повноваженнями й відповідають за їхнє невиконання або неналежне виконання відповідно до закону.

Органи республіканського правління наділяються різними повноваженнями й сферою діяльності (компетенцією) по здійсненню єдиної державної влади.

Треба звернути увагу й на та обставина, що всі галузі єдиної державної влади здійснюють саме владні повноваження, тобто організують і забезпечують відносини “ влади - підлеглі ”у відповідних сферах державного життя. Крім того, варто підкреслити, що, незважаючи на поділ влади, всі республіканські органи покликані здійснювати узгоджено, системно, організовано єдину державну владу й не можуть функціонувати друг без друга. Наприклад: виконавча влада найчастіше готовить і передає парламенту проекти законів, а судова влада функціонує як система, що запобігає порушення законів.

Уперше ідею поділу влади глибоко, докладно розробив у своїй фундаментальній праці Ш. Монтеск'є. Ця ідея була спрямована проти сваволі, політичних помилок, зловживань, поневолення народу в абсолютній монархії. Власне кажучи він дав правову основу буржуазної революції в сфері державності й винайшов тим найсучаснішу форму демократії.

Разом з тим у сучасних посттоталітарних державах більшу роль грає й влада глави держави, президента. Ця самостійність, що випливає зі статусу глави держави, як гаранта конституції. Ця влада забезпечується не тільки розподілом повноважень між президентом і парламентом, президентом і урядом, і створенням при президенті спеціальних органів (адміністрації, керуванні справами, комісій і т.п.) сприяючому президентові в здійсненні його повноважень глави держави, гаранта конституції, наприклад: у реалізації його права законодавчій ініціативі.

Велика відмінність від монархії має республіка й у сфері освіти органів влади. Республіка - це така форма правління, при якій всі вищі органи державної влади обираються народом, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Історія державно - організованого суспільства, його народів знає кілька основних різновидів республіканського правління. [1, с.115]

Афінська демократична республіка (V - IV ст. до н.д.). Її особливості й значний демократизм обумовлювалися соціальною структурою афінського суспільства, характером рабовласництва, а також наявністю колективного рабовласництва. У республіканський період а Афінах зложилася ефективна система органів влади, що має чітку структуру й функції. Система державних органів складалася з народних зборів, ради п'ятисот, виборних посадових осіб, суду присяжних, ареопагу (вищого судового й політичного органа).

Вищим органом державної влади в Афінах були народні збори якому підкорялися всі інші органи й посадові особи. У його роботі брали участь повноправні громадяни, що досягли 20 років. Головною функцією народних зборів було прийняття законів, але й здійснювалася різноманітна адміністративна й судова діяльність.

Народні збори повідомляли війну й укладали мир, відало вищими зносинами, обирало воєнноначальників (стратегів), відало релігійними справами, питаннями продовольства, конфіскацією майна.

Вищим виконавчим органом влади була рада п'ятисот. Він формувався із представників територіальних підрозділів і керував повсякденною практичною діяльністю держав. Ареопаг був надзвичайно впливовим органом державної влади. Він міг скасовувати рішення народних зборів, контролювати діяльність ради п'ятисот і посадових осіб. Складався ареопаг з архонтів (вищих посадових осіб) і колишніх архонтів, які призначалися довічно. Реформи Ефіальта (462 р.) позбавили ареопаг вищих політичних функцій, і він перетворився в судовий орган.

Спартанська аристократична республіка (V-IV ст. до н.д.). Спарта, у відмінності від Афін, що очолювали демократичну частину населення полісів, поєднувала навколо себе в основному їхню аристократичну частину.

Формально верховна влада належала двом царям, фактично вона обмежена на користь аристократії. Царі були воєнноначальниками, у воєнний час їм належала судова влада, відали справами культу.

Законодавчу владу здійснював раду старійшин (герусія). Герусія складалася із двох царів і 28 членів ради, що обирають із представників аристократії довічно. Вищу урядову владу здійснювала колегія ефорів, заслужених аристократів, що обирають щорічно із числа. Ефори здійснювали контроль за діяльністю всіх державних органів і посадових осіб, у тому числі й царів. Вони розглядали найважливіші цивільні й кримінальні справи, вирішували питання зовнішньої політики, здійснювали набір війська.

Римська аристократична республіка (V-II ст. до н.д.). Верховною владою в республіканському Римі був сенат. Члени сенату призначалися особливо уповноваженими особами (цензорами), які у свою чергу призначалися народними зборами. Всі питання, що вирішуються в місцевих органах влади (центуріях), попередньо обговорювалися в сенаті. Прерогативою сенату було встановлення диктатури, після чого всі посадові особи республіки переходили в підпорядкування диктатора, строк повноважень обмежений шістьома місяцями. Сенат володів і іншими важливими повноваженнями: він розпоряджався скарбницею й державним майном, вирішував питання війни й миру, призначав командуючих військами й судові колегії. Народні збори, а пізніше народний трибунат, робили все можливе для охорони громадян від зловживання влади.

Заслуга римської державності полягає в тому, що вона дуже вплинула на характер і структуру державної влади ряду країн більше пізніх цивілізацій. Але в більшій мері були сприйняті положення римського права. Римські юристи вперше сформували найважливіший правовий інститут цивілізованого суспільства - право власності. Вони підрозділяють систему права на дві частини: право частка й право публічне. [8, с.71]

Міста - республіки (феодальні республіки). Виникає поряд з феодальними монархіями. Феодальні республіки складаються в результаті зміцнення могутності й самостійності великих міст, за яких визнавалося право вибирати власні органи керування, видавати закони, здійснювати суд над громадянами. Стосовно центральної влади (сеньйорові) місто було зобов'язано вносити певні внески, виділяти громадян для військової служби.

Яскраво вираженими містами-республіками минулого Флоренція, Венеція, Генуя - в Італії, Новгород і Псков. Вільні міста складалися й у Німеччині, Англії , де основну роль грали купці й ремісники.

Найбільш істотною рисою багатьох міст - республік було визнання волі громадян і волі ринкових відносин.

Парламентарна республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту. Глава держави обирається парламентом. Глава держави має великі повноваження. Він обнародує закони, видає декрети, має право розпуску парламенту, призначає главу уряду, є головнокомандуючим збройними силами.

Глава уряду (прем'єр-міністр) призначається президентом. Він формує очолюване їм уряд, що здійснює верховну виконавчу владу й відповідає за свою діяльність перед парламентом. Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Має найважливіші фінансові повноваження.

Парламентська форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського гуртожитку, заснованого на засадах правової законності.

Президентська республіка - з'єднує в руках президента повноваження глави держави й глави уряду. Характерні риси:

Позапарламентський метод обрання президента й формування уряду;

Відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

Більше широкі, чим у парламентській республіці, повноваження глави держави.

Соціалістична республіка - особлива форма державного правління, що виникла в ряді країн у результаті соціалістичної революції. Основні особливості:

Провідна роль належить представницьким органам, які становлять основу апарата державної влади;

Соціалістична республіка повинна сполучати політичне, господарське й культурне керівництво громадським життям у єдиному державному механізмі, що дозволило б державної влади суверенно розпоряджатися суспільними засобами виробництва, регулювати й контролювати розподіл матеріальних і духовних благ;

Вищі й місцеві органи влади поєднуються в єдину представницьку систему, засновану на принципі демократичного централізму;

В умовах соціалістичного державного правління законодавча й виконавча влади з'єднуються в особі працюючих представницьких установ;

Соціалістична республіканська форма правління припускає підзвітність і підконтрольність виконавча - розпорядницьких органів органам законодавчої влади;

Соціалістична республіка створює необхідні умови й передумови для забезпечення керівної ролі робітничого класу і його партії в суспільному й державному житті. [1, с.119]

Розрізняють три різновиди соціалістичної форми державного правління: Паризьку комуну, Радянську республіку й народно-демократичну (народну) республіку, які споконвічно виступають як державна форма диктатури пролетаріату.

Паризька комуна вважається історично першою формою диктатури пролетаріату. По-перше, Паризька комуна реалізувала принцип загального й рівного виборчого права. По-друге, комуна повністю зруйнувала старий державний апарат, замінивши його новим. Вищим органом влади була рада комуни. Він обирав десять комісій, через які комуна здійснювала вищі законодавчі, виконавчі й судові функції. По-третє, подібна структура державної влади в комуні повністю відкидала буржуазний парламентаризм і пов'язану з ним теорію поділу влади.

Республіка Рад - виникла в нових історичних умовах у Росії. У республіці Рад В.И. Ленін бачить однотипну з Паризькою комуною форму організації влади й виділяє наступні її ознаки:

Зламування старого буржуазного державного апарата й утворення таких органів влади, які б забезпечували захист завоювань революції збройною силою робітників і селян.

Забезпечення реальної участі працюючих мас у керуванні державою, перетворення Рад у політичну основу державного ладу, сполучення в них функцій законодавчого й виконавчого органа.

Керівна роль в організації державного й громадського життя країни належить партії робітничого класу, що визначає й направляє внутрішню й зовнішню політику держави.

Народно - демократична республіка - виникає після другої світової війни. За структурою й характером вона мало чим відрізняється від радянської форми правління.

Радянська й народно-демократична форми правління повністю заперечували прогресивні сторони парламентаризму й принцип поділу влади. Найважливішим фактором, що обумовлював специфіку даної конкретної форми держави будь-якого типу, уважалося співвідношення класових чинностей, боротьби класів. [5, с.28]

3. Форма державного устрою

Форма державного устрою - це національне й адміністративно - територіальна будова держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними й місцевими органами влади.

Форма державного устрою показує:

З яких частин складається внутрішня структура держави;

Яке правове положення цих частин і яке взаємовідношення їхніх органів;

Як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

У якій державній формі виражаються інтереси кожних націй, що проживає на території даної держави.

За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основні групи: унітарне, федеративне й конфедеративне [9, с.88].

3.1 Унітарна держава