Звільнення від покарання

23

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Поняття звільнення від покарання

2. Звільнення від покарання особи, яка вчинила діяння, караність якого законом усунена

3. Звільнення від покарання особи, що втратила суспільну небезпеку

4. Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності

5. Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

6. Звільнення від покарання у зв'язку з непридатністю до військової служби за станом здоров'я засуджених військовослужбовців

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Сутність будь-якої відповідальності, у тому числі і карної, обумовлюється взаємодією трьох основних що складають людське буття: особистості, суспільства і держави. Кожна людина відчуває на собі, як мінімум, потрійну соціально-моральну корекцію: власну свідомо-вольову регуляцію, суспільний вплив і вплив державних настанов. Аристотель свідчив, що людина, яка не потребує в суспільстві людей, - не людина: він або тварина, або бог. Як не парадоксально, але самостійність людина одержує лише в суспільстві та чим більшу самостійність суспільство ій надає, тим вища ступінь її свободи.

У древні періоди історії людської цивілізації вигнання з племені розглядалося як найтяжче покарання. Держава впливає на людину подвійно: опосередковано - через суспільство (співгромадян) і безпосередньо - як на громадянина. Водночас стовідсоткове "розчинення" особистості в суспільстві, як і повне підпорядкування її державі, неприпустимо, тому що в противному випадку людина позбавляється своєї свідомої - правової індивідуальності. У демократичній державі людина є особистістю окремою, вільною і водночас нерозривною із загальним державним життям Можна закінчити, що від тварини людину відрізняє розум, а від раба - свобода. Основою, усієї людської діяльності виступає його вільна воля, і тільки при її наявності можна жадати від людини звіту в його вчинках (діяннях). За Гегелем, право є сама воля, тому що ґрунтом права є взагалі духовне, і його найближчим місцем вихідним пунктом є воля, що вільна, тому що свобода складає її субстанцію і визначення, і система права є царство реалізованої свободи, світ духу, породжений їм самим, як друга природа.

Воля і свобода взаємно доповнюють одне одного. Воля без свободи являє собою порожнє слово, і точно так само і свобода дійсна лише як воля, як суб'єкт. Водночас свобода противна сваволі, тому що у сваволі й укладена несвобода людини. Коли ми чуємо, що свобода - це можливість робити усе, то ми можемо визнати таке уявлення повною відсутністю культури думки. Таким чином, вільна воля є саме такий механізм, сила якого змушує людину приймати відповідне рішення, у тому числі правового (кримінально-правового) характеру. Сила волі спроможна як позитивно, так і негативно впливати на вибір людських вчинків. Це залежить від багатьох обставин, як суб'єктивних, до виникнення яких причетна сама людина, так і об'єктивних, існування яких від неї не залежить. Феномен відповідальності, таким чином, зароджується в точці перетинання особистих потреб і інтересів людини суспільної думки, яка засуджує або схвалює відповідний учинок та настанови державної влади. Кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою у кримінальному законі, накладається судом на осіб, винних у скоєнні злочину, і полягає у примушенні державою винного нести втрати особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права займати певну посаду) характеру [1, С. 401]. Вчення про покарання називають пенологією ( від латинського poena - покарання ). Цей термін ввів у науку американський юрист Ф. Лібер у 19 столітті. В різні часи і у різних народів покарання пройшло дуже важкий шлях розвитку, постійно змінюючись як за своєю суттю, так і формами його вираження, які залежали від сутності політичного режиму [2, с.108-109]. Над цією проблемою розмірковують мудреці та філософи всіх часів і народів, але істина поки що не знайдена. Як було колись, сказано: “Покарання є поняттям, з якого починає виростати людство” [3, с. 199]. М.Д. Шаргородський в свою чергу відмічав, що покарання є позбавленням злочинця яких-небудь цінностей, котрі йому належать і виражає негативну оцінку злочинця і його діяльності державою [4, с. 12]. Н.А. Бєляєв розглядає покарання як міру державного примусу, яку суд застосовує від імені держави до осіб, винних у здійсненні злочину, в цілях загального і спеціального попередження злочинів [5, с.14]. Іншої точки зору з цього приводу дотримується С.І. Дємєнт'єв. На його думку: покарання - це кара, тобто намір заподіяння винному встановлених законом страждань і позбавлень, навмисно розрахованих на те, що він буде їх притерпівати [6, с.45]. Такий погляд на дану проблему критикується в літературі, тому що розглядати сутність покарання з позиції наміру спричинення винному страждань і обмежень суперечить принципу гуманізму [7, с.11-12].

Професор В.М. Трубніков, який ретельно займався вивченням сутності покарання, дає таке визначення цього поняття: Покарання - це міра державного примусу, передбачена кримінальним законом і застосована вироком суду до особи, яка вчинила злочин, виражає негативну оцінку, як злочину, так і особи, яка його вчинила, тягне за собою кару - спричинення винному певних позбавлень і обмежень і переслідує ціль його виправлення [8, с.123]. На нашу думку, таке визначення є досить вдалим, адже в ньому розкрито не лише сутність самого поняття покарання, а і його ціль. Інститут звільнення від покарання та його відбування є одним із проявів принципу гуманізму в кримінальному праві. Його застосування направлено на звуження меж кримінально-правової репресії для стимулювання виправлення засудженого, адаптації його до норм соціальної поведінки і вимогам дотримання правопорядку [9, С. 191].

Говорити, що ця проблема є цілком новою було б не зовсім справедливо, адже цей інститут досліджувався в роботах багатьох вчених, серед яких Кузнєцова Н.Ф., Дурманов Н.Д., Зєльдов С.І., Коробов Г.Д., Крігер Г.А., Ломако В.А., Мієлін А.С., Скібіцький В.В., Стручков Н.А., Ткачевський Ю.М., Тютюгін В.І. і ін.. Кримінальний закон повинен відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави і сформованим на цій основі етичним і правовим поглядам, що характеризують суспільні відносини. [10, с. 11].

У демократичному суспільстві немає закону, що не міг би обговорюватися громадянами [11, с. 119-126]. Звичайно, обсяг нашої роботи не дозволить викласти позиції всіх авторів, що працювали в цьому напрямку, але ми спробуємо виділити основне. Означене й обумовлює актуальність теми нашої роботи, що пропонується, метою котрої є з'ясування всіх основних питань, пов'язаних з інститутом звільнення від покарання.

Цим обумовлені завдання, які вирішувались автором в процесі роботи , а саме:

1) Визначити поняття звільнення від покарання;

2) розглянути звільнення від покарання особи, яка вчинила діяння, караність якого законом усунена;

3) охарактеризувати звільнення від покарання особи, що втратила суспільну небезпеку;

4) розглянути звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

5) охарактеризувати звільнення від покарання у зв'язку з непридатністю до військової служби за станом здоров'я засуджених військовослужбовців.

1. Поняття звільнення від покарання

Немає сумніву в тому, що особа, яка притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин, підлягає засудженню, їй в необхідних, передбачених законом випадках повинно бути призначене покарання. Проте, наміть найстародавнішому кримінальному законодавству був відомий, а кримінальні кодекси всіх сучасних держав передбачають ряд обставин, що звільняються від відповідальності. Подібне рішення питання зовсім не означає, що вчинене діяння втратило ознаки, властиві злочину, а особа, що його скоїла, перестала бути небезпечним для оточуючих. У ряді випадків вживання до засудженого навіть самого незначного по тяжкості кримінального покарання виявляється через наявність яких-небудь фактичних або кримінально - правових обставин неможливим або недоцільним [13;с.67].

Суть інституту звільнення від покарання полягає в тому, що за підставами, передбаченими КК України:

1) засуджений може (чи повинен) бути звільнений судом від:

а) реального відбування покарання, призначеного вироком суду;

б) подальшого відбування покарання, частину якого він вже відбув;

2) засудженому може бути:

а) замінено покарання більш м'яким;

б) пом'якшено призначене покарання. Звільнення від покарання та його відбування, заміна покарання більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покарання складають виключну прерогативу суду, крім звільнення від покарання чи пом'якшення покарання на основі закону України про амністію чи акту про помилування.

Матеріальною основою звільнення від покарання та його відбування є недоцільність чи то неможливість призначення чи виконання покарання в силу втрати чи значного зменшення суспільної небезпеки особи, що вчинила злочин, погіршення стану його здоров'я чи в силу зміни закону. Ці загальні підстави конкретизуються у відношенні окремих видів звільнення від покарання та його відбування [9, С. 191-192].

В ч. 1 ст. 74 КК - “Звільнення від покарання і його відбування” - сказано: “Звільнення засудженого від покарання чи подальшого його відбування, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання чи пом'якшення покарання на основі закону України про амністію чи акту про помилування, може застосовуватися лише судом у випадках, передбачених діючим Кодексом.” Із цього визначення (не дивлячись на назву Розділу 12 і ст.. 74 КК) перш за все витікає, що в законі встановлено два самостійних види звільнення: від покарання і від подальшого його відбуття, а також заміна призначеного покарання більш м'яким чи його пом'якшення. Загальним для них є те, що звільнення від покарання, його заміна і пом'якшення (за виключенням амністії і помилування) застосовуються лише судом і лише у випадках, передбачених кримінальним законом.

Останнє підводить А.О. Пінаєва до висновку, що загальної підстави для звільнення від покарання обох видів, його заміни пом'якшення не існує: кожна із названих обставин передбачає сукупність специфічних правових умов, які формують цю підставу [12, С. 65]. Початком реалізації кримінальної відповідальності, незважаючи на різні погляди вчених, правильніше за все вважати вступ в силу обвинувального вироку. Тому до вказаного моменту особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності, а після вступу в силу обвинувального вироку - лише від кримінального покарання чи його відбування.

Також очевидно, що заміна покарання більш м'яким чи його пом'якшення можливі з вступом вироку в законну силу. Звільнення від покарання означає, що особа визнається винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, але покарання йому або взагалі не призначається, або призначене покарання на встановлених в законі підставах виконанню не підлягає. Це звільнення завжди є безумовним, але в залежності від його виду може бути чи то імперативним (обов'язковим) чи то факультативним (не обов'язковим ). До звільнення від покарання відносяться (1) зворотна сила кримінального закону, (2) втрата суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин, (3) закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, (4) закінчення строків давності виконання обвинувального вироку і (5)непридатність до військової служби засудженого військовослужбовця.

Звільнення від відбування покарання означає, що особа визнана винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, йому призначено покарання, від повного чи часткового відбуття якого вона звільняється. Це звільнення, як правило, носить умовний і факультативний характер. До нього відносяться: (1) звільнення в зв'язку зі зворотною силою кримінального закону, (2) звільнення від відбування покарання з випробуванням, (3) звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, (4) звільнення з застосуванням давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, (5) умовно-дострокове звільнення, (6) звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, (7) звільнення за хворобою і (8) звільнення військовослужбовців, які стали непридатними до військової служби. Заміна покарання більш мяким означає, що вид основного покарання, призначений вироком суду, замінюється засудженому іншим видом, який у відповідності до ст. 51 КК є більш м'яким. Але слід відзначити, що не зважаючи на ту обставину, що заміна покарання більш м'яким знаходиться в Розділі 12 Загальної частини КК, до звільнення від покарання і його відбування вона не відноситься.

Під пом'якшенням покарання слід розуміти зниження розміру основного покарання, призначеного особі вироком суду. Як і заміна покарання більш м'яким, пом'якшення не є ні звільненням від покарання, ні звільненням від його відбування, хоча воно і назване в ст. 74 КК України [12, С. 87].

2. Звільнення від покарання особи, яка вчинила діяння, караність якого

законом усунена

Перший вид звільнення від покарання формулюється в ч. 2 ст. 74 КК: “Особа, засуджена за діяння, карність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.” Очевидно, що тут мова йде не лише звільнення від покарання, а й звільнення від його відбування, коли закон, який усуває карність діяння, вступає в силу в процесі виконання вироку.

Це звільнення є імперативним, оскільки в цій ситуації суд повинен прийняти єдине рішення - звільнення особи від покарання. Підставою для такого рішення є усунення злочинності діяння, за яке особа була засуджена [12, С. 66]. Ч. 2 ст. 74 КК передбачає негайне звільнення особи судом від призначеного покарання у випадку, якщо новий закон декриміналізує діяння, за вчинення якого вона була засуджена, а ч. 3 ст. 74 - пом'якшення (зменшення) призначеного засудженому покарання, яке перевищує санкцію нового закону, до максимальної міри покарання, встановленого санкцією нового закону [9, С. 192-193]. Тут необхідно вести мову по зворотну силу закону про кримінальну відповідальність в часі. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі містить питання про поширення дії кримінального закону на діяння, що вчинені до набрання ним чинності. Це зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі (ст.5 КК України).

Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі є виключенням з правил, оскільки за загальним правилом закон зворотної дії не має. Таке виключення було прийняте усіма цивілізованими державами та закріплено в ст.15 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (1966р.), прийнятого під егідою ООН. В зв'язку з цим в КК України зазначається: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи".

Принцип ретроактивності є абсолютно правовим і традиційним в міжнародному праві: у відповідності до міжнародних конвенцій не може накладатися покарання більш тяжке, ніж те, яке могло б бути застосоване під час, коли злочин був вчинений; якщо ж після вчинення злочину законом встановлено більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на вказану особу.

Відповідно до міжнародних та конституційних положень ч. І ст.5 КК України закріплено: "Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у т.ч. на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість".

З моменту набрання чинності законом, що скасовує карність діяння, кримінальні справи, що знаходяться в судах або на досудових стадіях, підлягають припиненню, а особи, що засуджені за такі діяння звільненню від покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 зворотну силу в часі має лише закон про кримінальну відповідальність:

а) усуваючий злочинність діяння;

б) пом'якшуючий кримінальну відповідальність. Під законом про кримінальну відповідальність в цьому випадку слід розуміти не лише КК України в цілому, але й окремі структурні елементи (норми): розділи, статті, частини статей, пункти, абзаци, речення, сполучення слів, слова і цифри.

Відміна злочинності діяння, тобто його декриміналізація (повна чи часткова), може бути досягнута шляхом:

а) відміни норм Особливої частини КК;

б) внесення змін в норми Особливої частини КК - включення в диспозиції додаткових ознак чи виключення ознак, які мали місце в попередній редакції норми;

в) внесення змін в норми Загальної частини КК;

г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни його змісту (без зміни “букви” закону).

Відповідно до Конституції України офіційне тлумачення законів України дає Конституційний суд України. Пом'якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни в сторону пом'якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини чи іншим шляхом.

При пом'якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може:

1) встановлювати інший більш м'який вид основного покарання;

2) відміняти найбільш тяжке із альтернативних основних покарань;

3) зменшувати максимальну межу основного покарання;

4) зменшувати мінімальну межу основного покарання;

5) не передбачати додаткового покарання;

6) встановлювати інший менш тяжкий вид додаткового покарання;

7) відміняти найбільш тяжке із альтернативних додаткових покарань;

8) знижувати максимальну межу додаткового покарання;

9) встановлювати факультативне, а не обов'язкове додаткове покарання;

10) передбачати меншу кількість додаткових обов'язкових покарань;

11) встановлювати таке додаткове покарання, яке може бути приєднано лише до окремих, а не до якогось із основних покарань і т.п. [ 9, C. 26-27].

Пом'якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене може здійснюватися і іншими шляхами (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК), наприклад, зменшенням тимчасового, грошової і т.п. верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання; встановленням можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи зменшення строку відбування, необхідного для такого звільнення; зміна чи виключення обставин, які обтяжують покарання; зменшення строку погашення судимості і т.п.

Закон, що має зворотну дію в часі поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до вступу цього закону в силу і :

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності (в цьому випадку кримінальна справа не може бути порушена в зв'язку з відсутністю події злочину);

б) яким пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину (кримінальна справа підлягає закриттю із-за відсутності події злочину;

в) засуджені обвинувальним вироком суду, який вступив в силу, і відбувають покарання (у цьому випадку звільнення від покарання і пом'якшення покарання проводиться судом за заявою засудженого чи за пред'явленням прокурора, чи органу виконання покарання);

г) відбули покарання, але мають непогашену чи не зняту судимість.

У відповідності з ч. 2 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, який встановлює злочинність діяння чи посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі. Слід мати на увазі, що більш м'яким визнається закон, в якому у відношенні основного покарання кримінальна відповідальність пом'якшується, хоча у відношенні додаткового покарання вона стає більш суворою. Можливі також ситуації, коли в новому законі при тому ж виді покарання зменшена його мінімальна межа і одночасно підвищена максимальна. Такий закон визнається більш м'яким. Однак при застосуванні його зворотної сили максимальне покарання не повинно призначатися вище тієї межі санкції, яка була встановлена в колишньому законі. Це випливає із змісту ч. 3 ст. 5 КК, в якій зазначено: “Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її підсилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність”.

В кримінальному праві існує проблема так званого проміжного закону. Вона виникає в тих випадках, коли під час вчинення злочину діяв один закон, потім був прийнятий інший (третій і т.д.), а під час винесення вироку - третій (четвертий і ін.) Виникає питання: чи необхідно враховувати ці проміжні закони при призначенні винному покарання? Ця проблема не має однозначного вирішення. Більш переконливою є точка зору, відповідно до якої проміжні закони не повинні враховуватися. Таке вирішення питання базується на тому, що проміжний закон не діяв ні на час вчинення злочину, ні в момент призначення покарання, тому для цих випадків він незначний [14, С. 30-33]. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі (ч.2 ст.5 КК України). Це положення повністю відповідає ч.2 ст.58 Конституції України: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення".

3. Звільнення від покарання особи, що втратила суспільну небезпеку

В ч. 4 ст. 74 КК закріплено другий вид звільнення від покарання: “Особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості може за вироком суду бути звільнена від покарання, якщо буде визнано що з врахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці ця особа до моменту розгляду справи в суді не може бути визнана суспільно небезпечною.”

Для застосування вказаного виду звільнення від покарання, як випливає із закону, необхідні наступні умови:

а) вчинений винною особою замах за класифікацією відноситься до злочинів невеликої чи середньої тяжкості (ч.ч.2 і 3 ст. 12 КК);

б) в силу бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці ця особа до моменту розгляду справи в суді втратила суспільну небезпечність.

Поведінка особи вважається бездоганною, коли особа не лише втримується від вчинення злочинів і інших правопорушень, але й в повній мірі дотримується загальноприйнятих норм поведінки і моралі, іншими словами, веде себе ідеально. Під втратою особою суспільної небезпечності необхідно розуміти, по меншій мірі, його юридичне виправлення. При юридичному виправленні засуджений не вчиняє нових злочинів через страх понести за них нове покарання. Будучи першим етапом у виправленні засудженого, юридичне виправлення досягає того, що він стає законослухняним громадянином суспільства, встановлює в своїй психіці “гальма”, які втримують його від протиправних діянь [12, С. 7].

Звичайно, держава може мати на увазі лише юридичне виправлення злочинця, тобто таку його поведінку, яка б відповідала вимогам права, тому зовсім байдуже чи буде ця особа вбачати внутрішній обов'язок по відношенню до самого себе, чи лише зовнішній обов'язок. Так зване юридичне виправлення безліч вчених пов'язують з іменем К. Грольмана, який виступав на початку дев'ятнадцятого століття проти теорії психологічного примушування А. Фейєрбаха [15, с. 169]. М.І. Бажанов під виправленням засудженого розуміє юридичне виправлення - досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину [16, с.53]. Момент так званого морального виправлення повинний бути рішучим образом відкинутий і виправленню повинне бути надане юридичне значення.

Поняття виправлення повинне бути уточнене, пристосуванням ув'язненого до умов трудового гуртожитку і повинні бути встановлені ті його межі, за яких починається область нереального й утопічного [16, с.54]. Юридичне виправлення в тім і полягає, щоб засуджений не вчиняв надалі нових злочинів, а вже з яких причини - через страх покарання або в силу внутрішньої моральної переоцінки, це - неважливо. Це виправлення, з однієї сторони, має бути доведено, бездоганною поведінкою в суспільстві і побуті, в виробничому колективі і сім'ї.

З другої сторони, воно повинно бути доведено чесним виконанням своїх трудових обов'язків. Оскільки вказані обставини повинні знайти своє об'єктивне обґрунтування, їх слід визначати на протязі значного проміжку часу між вчиненням злочину і винесенням вироку: лише в цьому випадку мова може йти про виправлення вважає А.О. Пінаєв [12, С. 67]. Сумлінне ставлення до праці перш за все означає, що особа приймає участь в суспільно корисній праці в одній із існуючих організаційно-правових форм (робота за наймом, участь в підприємництві, виконання роботи за цивільно-правовими договорами, індивідуальна праця). При чому засуджений займається трудовою діяльністю, яка схвалюється суспільством (а не, скажімо, вчиняє крадіжки виробів із кольорових металів для здачі на лом). Сумлінне ставлення до праці передбачає чітке виконання трудових обов'язків, використання форм і методів отримання прибутків, які є допустимими з точки зору не лише індивідуальних, але й суспільних інтересів, виплату податків і інших обов'язкових платежів.

Сумлінне ставлення до праці проявляється в покращенні кількісних і якісних показників виконуваної роботи, підвищенні кваліфікації, бережливого відношення до обладнання і інструментів, дотримання правил охорони праці і техніки безпеки [ 9, С. 228].

Сукупність всіх цих умов і створює підстави для звільнення від покарання. Вказаний вид звільнення носить факультативний характер, оскільки його застосування є правом, а не обов'язком суду. Наприклад, суд може відмовити у звільненні від покарання особи навіть при доведеності втрати його суспільної небезпечності, якщо вчинений ним замах отримав більш негативний резонанс в суспільстві, а саме звільнення може негативно відобразитися на загальній превенції.

4. Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності

притягнення до кримінальної відповідальності

Наявність різних форм реалізації кримінальної відповідальності дозволила вітчизняному законодавцю передбачити систему таких обставин, що кореняться або у фізичній неможливості, або юридичної безцільності кримінальної відповідальності, які обумовлюють необхідність існування інституту звільнення від кримінального відповідальності. Чи дійсно при закінченні довгого часу втрачається суспільно небезпечний характер вчиненого злочинного діяння? Щоб відповісти на це питання, потрібно спочатку визначити, від чого залежить суспільно небезпечний характер злочинного діяння. При цьому необхідно вказати, що суспільна небезпека як властивість злочину залежить від об'єкту, на який здійснювалося посягання, від способу його здійснення, форми вини, особи суб'єкта та інших об'єктивних і суб'єктивних фактичних обставин.

Оскільки це діяння було вчинено, то особа, що його вчинила, певним чином проявила себе. Разом з тим необхідно відзначити, що суспільна небезпека як властивість злочинного діяння є оціночною категорією в тому значенні, що в різних конкретних умовах, при різних, об'єктивних обставинах оцінка певної поведінки може істотним чином змінюватися. В деяких випадках: це може вилитися в законодавчу зміну протиправного або караного діяння, у встановленні або, навпаки, відміні кримінальної відповідальності за його вчинення або в зміні виду покарання В інших випадках оцінка поведінки винного може привести до звільнення від кримінальної відповідальності.

Саме по собі закінчення певного часу після вчинення злочину не може усунути суспільно небезпечного характеру злочинної поведінки, не міняє його юридичної природи. Діяння, від кримінальної відповідальності за яке особу звільняється унаслідок закінчення термінів даності, по своїй суті залишається злочинним, зберігаючи всі необхідні ознаки злочину. В ч. 5 ст. 74 КК вказано: “Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 діючого КК” Незважаючи на те, що в законі застосовано термін “може”, цей вид звільнення від покарання носить імперативний характер, оскільки закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності передбачає обов'язкове безальтернативне судове рішення - звільнення особи від покарання.

Закінчення строків давності в цьому випадку є і підставою звільнення. Строк давності не може бути єдиним: велика тяжкість злочину говорить про необхідність пройдешня більш тривалого часу для підтвердження виправлення винного, так як і в пам'яті суспільства більш небезпечні злочини залишаються довше. Тому строки давності диференційовані в ст. 49 КК України в залежності від виду злочину, а що стосується злочинів невеликої тяжкості - від виду передбаченого в санкції статті покарання. У випадку вчинення особою одночасно декількох злочинів, строки давності, за кожне із діянь, які створюють ідеальну сукупність злочинів, вираховуються окремо.

Разом з тим існують такі злочини, які в пам'яті людей залишаються на довгі роки, а інколи пам'ять про них передається із покоління в покоління. Їх надзвичайна жорстокість і тяжкість потребують покарання злочинця незалежно від часу, який минув з моменту вчинення злочину. Тому в ч. 4 ст. 49 і міститься відповідний припис. Виникає питання про співвідношення ч. 5 ст. 74 і ст. 49 КК, оскільки в останній мова йде не про звільнення від покарання, а про звільнення від кримінальної відповідальності. Тобто до вступу вироку в законну силу.

Напевно, можливість звільнення від покарання тут передбачається тоді, коли згадані строки закінчилися в період судового слідства. Будь-яке судове слідство, як правило, повинно закінчитися винесенням вироку. Це також відноситься і до цієї ситуації. Тому суд повинен винести вирок, визнав підсудного винним у вчиненні злочину, і звільнити його від покарання в зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності [12, С. 68].

Нині чинне кримінальне законодавство фіксує достатньо розвинену систему обставин, що зменшують караність злочинного діяння, через що стає можливим звільнення від кримінального відповідальності, під яким слід розуміти виражений в акті суду і обґрунтована ним відповідно до закону відмова від покладання на особу, яка притягується до кримінальної відповідальності, обов'язку понести повністю або частково кримінальне покарання за вчинений злочин. Новий КК указує, що закінчення вказаних термінів виключає виконання обвинувального вироку лише за умови, що перебіг терміну давності не був порушений.

Колишній КК передбачав порушення терміну давності виконання обвинувального вироку шляхом його переривання, при якому час, минулий з моменту вступу вироку до законної сили до моменту ухилення засудженого від відбування покарання, не підлягав заліку в строк давності. За новим же законодавством перебіг терміну давності обвинувального вироку не уривається, а припиняється. Тривалість термінів давності звинувачувального вироку знаходиться в прямій залежності від небезпеки вчиненого злочину. Якщо в колишньому КК показником цієї небезпеки служила міра покарання, призначена за вчинений злочин, то новий КК за такий показник визнає приналежність вчиненого діяння до однієї з передбачених законодавцем категорій. [17 ;с. 46].

5. Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності

виконання обвинувального вироку

В ст. 80 КК сказано: “Особа звільняється від відбування покарання, якщо від дня вступу в силу обвинувального вироку він не був виконаний в наступні строки:

1) два роки - при засудженні до покарання менш суворого, чиніж обмеження волі;

2) три роки - при засудженні до покарання у вигляді обмеження волі чи позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості;

3) п'ять років - при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі за злочини середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років - при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більш ніж п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п'ятнадцять років - при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більш ніж десять років за особливо тяжкий злочин.”

Не зважаючи на те, що в цій нормі мова йде про звільнення від відбування покарання, фактично в ній мова йде про звільнення від покарання. Такий висновок базується на тому, що призначене вироком суду покарання на встановлених в законі підставах виконанню не підлягає. Це звільнення безумовне і імперативне. В даному випадку підставою для звільнення є закінчення строків давності виконання обвинувального вироку [12, С. 68-69].

В ч. 1 ст. 80 КК встановлено п'ять таких строків: два і три роки, п'ять, десять і п'ятнадцять років. Як випливає із закону, їх тривалість визначається видом і розміром призначеного судом основного покарання, а також тяжкістю вчиненого злочину. При цьому “строки давності у відношенні додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним вироком суду” (ч. 2 ст. 80 КК), тобто вони закінчуються одночасно зі строком, встановленим для основного покарання.

Вказані в ч. 1 ст. 80 КК строки давності можуть суттєво збільшитися у випадку їх зупинення чи перебігу. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. В цих випадках перебіг давності відновлюється з дня явки засудженого для відбування покарання чи з дня його затримання. При цьому строки давності, передбачені п. 1-3 ч. 1 вказаної статті, подвоюються.

Таким чином, при зупиненні строку давності його частина, що була до ухилення засудженого від відбування покарання, не анулюється - вона продовжує перебігати з моменту його явки чи затримання. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, вказаних в ч. 1 і 3 вказаної статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину. Звідси слідує, що при перериванні строку давності його частина, яка була до вчинення засудженим нового середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, анулюється і починає перебігати з початку з дня його вчинення.

Що стосується особи, засудженої до довічного позбавлення волі, то закінчення 15-літнього строку давності не передбачає обов'язкового звільнення його від відбування покарання. Суд має право застосувати давність, але якщо з врахуванням характеру злочину, особи засудженого і інших обставин суд не буде вважати за можливе її застосувати, він зобов'язаний довічне позбавлення волі замінити позбавленням волі на визначений строк (ч. 5 ст. 80 КК).

У відповідності з частиною шостою статті, що аналізується “давність не застосовується при засудженні за злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-439 і частиною першою статті 442 КК.” 6. Звільнення від покарання у зв'язку з непридатністю до військової служби за станом здоров'я засуджених військовослужбовців В ч. 3 ст. 84 КК встановлюється як звільнення від покарання, так і звільнення від відбування покарання. В ній сказано: “Військовослужбовці, засуджені до службових обмежень, арешту чи тримання в дисциплінарному батальйоні, у випадку визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання.” Звідси слідує, що коли вироком суду військовослужбовець визнається винним у вчиненні злочину, йому призначається одне із вказаних в цій нормі покарань, і винний звільняється від нього, то має місце звільнення від покарання. Таке звільнення буде безумовним і імперативним.

Необхідними умовами такого звільнення є:

1) засуджений є військовослужбовцем;

2) видом призначеного йому покарання є службове обмеження, арешт чи тримання в дисциплінарному батальйоні;

3) за станом здоров'я він визнаний непридатним до військової служби. Хвороба засудженого військовослужбовця може і не бути тяжкою, важливо те, що вона робить його непридатним до військової служби.

ВИСНОВКИ

Таким чином, за допомогою інституту звільнення від кримінальної відповідальності законодавець прагне вирішити і ряд задач кримінально - правової боротьби із злочинністю: По-перше, економити кримінальну репресію і понизити питому вагу засуджених в суспільстві; По-друге, скоротити матеріальні витрати суспільства на зміст органів кримінально - виконавчої системи; По-третє, розвантажити переповнені слідчі ізолятори і місця позбавлення волі, бо держава не в змозі забезпечить їх мешканцям необхідні мінімальні умови [18, С. 231-235].

Це далеко не повний перелік цілей і задач законодавця, які він прагне досягти за допомогою аналізованого інституту, наочно показує, що передбачені в КК норми про звільнення від кримінального покарання продиктовані почуттям гуманізму законодавця, його прагненням озброїти правозастосовувача нетрадиційними кримінально - правовими методами боротьби із злочинністю.

звільнення покарання давність відповідальність

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кравченко В.В., Савчук О.П. Правознавство: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2005. - 560с.

2. Багрий - Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание - Минск: Высшая школа, 1976. Монография 383 с.

3. Толстой Л.Н. Путь жизни. - М.: Республика, 1993. - 431 с.

4. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и ефективность. Л.: Изд-во ЛГУ, 1973. 160 с.

5. Беляев Н.А. Уголовно - правовая политика и пути её реализации. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1986.

6. Дементьев С.И. Лишение свободы. Уголовно - правовые и исправительно-трудовые аспекты. Ростов: Изд-во Рост. Ун-та, 1981. 208 с.

7. Келина С.Г. Некоторые принципиальные идеи, лежащие в основе теоретической модели Уголовного кодекса // Проблемы совершенствования уголовного закона. - М., 1984.

8. Трубников В.М. Понятие наказания // Право і безпека. - 2002. - №2. - С. 121-127.

9. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года / Под ред.. Н.И. Мельника, Н.И. Хавронюка. - К. 2002. - 1216 с.

10. Карпец И.И. Наказание социальные, правовые и криминологические проблемы М., Юрид. лит.1973, 228с.

11. Атоян О.М. Суперечки про межі правосвідомості: багатозначність явища // Вісник НУВС. - № 29. - 2005р. - Харків. - С. 119-126.

12. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга вторая “О наказании”. - Харьков: Харьков юридический, 2002. 195с.

13. Ефимов М.А Шкурко В.А. Вдосконалення кримінально - правових заходів боротьби із злочинністю. Мінськ. 1980.

14. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга первая “О преступлении”. - Харьков: Харьков юридический, 2001. 289с.

15. Бажанов М.И. Наказание в проекте УК Украины // Проблеми законності. Вип. 38. Респ. міжвідом. наук. зб. Харків. Нац. юрид. акад.. України. 1999. С. 167-179.

16. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания. Харьков. Фолио, 1999. Монография, 256с.

17. Ткачевский Ю.М. Давність в радянському кримінальному праві. М., 1978.

18. Ноздратенко ОМ. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності // Зб. матеріалів Всеукраїнської наукової конференції „ Юридичні читання молодих вчених ”, 23-24 квітня 2004 р., К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - С. 231-235.

Размещено на Allbest.ru