І. Кант про політику і право

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ СУСПІЛЬНИХ НАУК

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА

І. КАНТ ПРО ПОЛІТИКУ І ПРАВО

Виконав:

студент І-го курсу

денного відділення

Удут Михайло Михайлович

Ужгород 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Концептуальні засади філософської доктрини І. Канта

Розділ ІІ. Правові погляди І. Канта

Розділ ІІІ. Етатистські ідеї І. Канта

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Під впливом Великої Французької буржуазної революції у соціально-політичному кліматі відбулися кардинальні зміни. Спалахнули селянські повстання в Бадені, Саксонії, Пфальці. Міщани відкрито виявили незадоволення своїм станом. Весною 1793 року відбулося повстання ткачів у гірських районах Сілезії; в Майнці була проголошена республіка.

Народні маси і передові представники німецької культури з захопленням вітали революційні події у Франції. Серед німецької інтелігенції вирізнялася група письменників і публіцистів, яка змогла у доступній, яскравій формі відбити політичне пробудження народу, прославити республіканські ідеали, висловити гарячі симпатії до якобінців. Однак повторити у себе в країні французький досвід прогресивні елементи Німеччини об'єктивно все ж таки не були в змозі.

Три кардинальні проблеми чекали вирішення на німецьких землях:

Ш створення національної єдності;

Ш демократизація державно-правового устрою;

Ш відміна кріпацтва.

На межi XVІІІ-XІX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішим представником якої був І. Кант. Він найбільш точно охарактеризував політичну доктрину лібералізму. На його думку людині, у своїх поглядах необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов'язкове дотримання права має досягатися, на думку І. Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої -- максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом І. Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя -- до політики. Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки міг стати всезагальним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Принцип гласності для І. Канта -- це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості.

Актуальність теми. Вона є досить поширеною через відоме твердження, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю. Вчення І. Канта про правову державу і її ліберальний характер є доцільним, тому що в них він виділяв першість права, автономію і суспільну значустість особи, зв'язок держави з правом. Отже все це є важливою ланкою в системі функціонування теперішнього суспільного ладу.

Мета та завдання дослідженя. Є оглядні надання характеристики працям І. Канта, які носять державно-правовий характер; опрацювати і пояснити зміни в правовій та державній системах, на які він найбільше звертав увагу.

Об'єкт дослідження - політико-філософські ідеї І. Канта.

Предмет дослідження - філософія права, соціологічні та соціально-політичні погляди І. Канта, аналіз його вчень.

Ступінь спрацьованості теми. На діяльність І. Канта звертали увагу безліч мислителів-наступників. Особливо на його працях акцентували увагу марксисти-леніністи. Вони розглядали І. Канта не лише як родоначальника німецької класичної філософії, а й як мислителя, концепції якого лежали у витоках марксизму. В 1842 році Ф. Енгельс назвав філософію І. Канта «німецькою теорією французської революції».

Іншим мислителем хто досліджував І. Канта був Г. Кельзен. Але це дослідження привело його до того, що він став критиком кантівських вчень. На думку Г. Кельзена юридична наука в повному її розумінні не є наукою про факти, як соціологія, історія та ін., а являє собою особливу нормативну науку, яка володіє своєю методологією.

Кантівські концепції та дослідження його вчень іншими мислителями знайшли своє відображення в неокантівській буржуазній теорії, яка з'явилася в ХХст., але вона не мала підґрунтя для розвитку, тому й не набула поширення.

Розділ І. Концептуальні засади філософської доктрини І. Канта

кант доктрина держава правовий

Політично-філософські вчення про державно-владні та правові відносини на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства набули найбільш повної і завершеної форми в працях І. Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

І. Кант (1724--1804 рр.) народився у столиці Східної Пруссії -- Кенігсберзі. Був родоначальником німецької класичної філософії.

Важливе місце у теоретичній спадщині І. Канта посідають праці з соціально-політичних, історичних та правових проблем: "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані", "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?", "До вічного миру", "Метафізика звичаїв" [1, 35]. Він був першим, хто приступив до систематичного характеризування лібералізму.

Характеризуючи свою епоху як "вік просвітництва", І. Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв'язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Останнє він розумів як вихід людини із стану неповноліття, "нездатності користуватися своїм розумом без керівництва збоку". Зосереджуючи увагу на дослідженні свого соціального ідеалу, І. Кант підкреслював, що громадянський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим "устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно до висхідного положення про залежність всіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)".

І. Кант дотримувався думки, що принципи республіканського управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи. У реальній республіці повинні управляти загальнообов'язкові закони, а людям, які входять до уряду, необхідно лише забезпечити їх чітке виконання. Республіканізм -- це "державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої".

Побудову правової держави І. Кант вбачав не у революційних діях через насильство, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадянську державу. Виступаючи поборником принципу першості права у діях держави і громадян, філософ підкреслював, що якщо революція стала фактом і встановлений новий устрій, то неправомірність цього не може звільнити підлеглих від обов'язку підкоритися як лояльних громадян новому порядку речей та урядові, якому належить тепер влада.

Важливе місце в соціально-історичній філософії І. Канта посідали проблеми війни і миру. І. Кант рішуче підтримав ідею французького мислителя Шарля Сен-П'єра (її поділяв також Руссо) про необхідність укладення державами договору про вічний мир, без якого війни загрожують знищити людську цивілізацію [2]. За І. Кантом, вічний мир -- це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану: одне тісно пов'язане з іншим. І. Кант не без підстави стверджував, що коли питання про війну розв'язується не тільки правителями, а й усіма громадянами, як це мусить бути в республіці, то вони добре поміркують, перш ніж розпочати таку страхітливу гру, адже увесь тягар війни їм доведеться взяти на себе.

У творі "До вічного миру" І. Кант сформулював шість "попередніх статей" запропонованого ним проекту угоди про вічний мир між народами:

1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни, навіть заховані в архівах і невідомі сторонам, що домовляються стосовно факту територіальних претензій;

2) жодна самостійна держава не повинна бути запозиченою іншою державою ні шляхом успадкування, ні обміну, ні купівлі, ні як дарунок;

3) постійні армії мусять з часом повністю зникнути;

4) забороняється використовувати державні позики для фінансування підготовки до війни і її ведення;

5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в політичний устрій і управління інших держав;

6) жодна держава під час війни з іншою не може вдаватися до таких ворожих дій, які б зробили неможливою взаємну довіру в майбутньому мирі, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства, зрада тощо.

І. Кант пов'язував вічний мир не тільки із встановленням республіканської, форми правління у всіх державах, а й із забезпеченням в кожній з них внутрішнього миру.

Через право І. Кант відносив свою соціально-історичну філософію до одного із розділів "критичної" філософії. Право він трактував як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до всезагального громадянського стану, І. Кант вважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоб практикою конституювати свою власну мету -- накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча І. Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж таки чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філософії І. Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософ виділив такі головні максими, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини в скоєних вчинках; дія за принципом "поділяй і володарюй". Констатуючи, що в епоху Просвітництва політикам не властиво було сповіщати про ці максими як про наміри чи дії, щоб не скомпрометувати себе в суспільній думці, І. Кант вважав за потрібне боротися з цим злом таким засобом, як гласність при проведенні політичних акцій. Принцип гласності для І. Канта -- це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.

Отже, І. Кант йшов у тому ж напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Як Гольбах вважав гуманність вищим принципом людської спільності, так і І. Кант при тлумаченні думки, що правдива політика не може зробити жодного кроку, не віддавши належного моралі, вказував, що головним є ще й те, що право людини мусить визнаватися священним, хоч би яких жертв це не коштувало панівній владі.

Розділ ІІ. Правові погляди І. Канта

Проблемі сутності міжнародного права і розглядові його основних інститутів присвячені, головним чином, дві роботи І. Канта : перша частина "Метафізики звичаїв" і трактат "До вічного світу" [8, 134-145].

До другої половини XVІІІ століття в науці міжнародного права оформилися три основні школи. Перша, початок якої був закладений ще голландським правознавцем Г. Гроцієм, - прагнула "сполучити філософські ідеї школи природного права з вивченням позитивної міжнародно-правової практики". Друга, представлена іменами Т. Гоббса і Б. Спінози, бачила в міжнародному праві "галузь природного права і тому науку скоріше філософську, ніж юридичну". Третя, позитивна, навпаки відкидала необхідність звертання до філософії. Її представники бачили задачу права у вивченні, систематизації і логічному аналізі міждержавних угод і інших джерел.

Ближче усього І. Кантові, очевидно, були погляди другого напрямку, але вважати його класичним представником природно-правової школи було б невірним. І. Кант визначає предмет міжнародного права в такий спосіб: "Право держав у відношенні один до одного, що не зовсім правильно називається міжнародним правом, - повинно було б, скоріше, називатися міждержавним... це те право... коли одна держава, розглянута як моральна особа, стосовно іншої держави, у стані природної волі, а отже, і в стані постійної війни робить своєю задачею установити частково право на війну, частково право в час війни, частково... право після війни". Звідси видно, що вбачаючи основу права в праві природному, він усе-таки визначає його і як сукупність формально-юридичних розпоряджень. У предмет права І. Кант також включав відносини окремих осіб до іноземної держави і громадян різних держав між собою.

У міркуваннях І. Канта дуже важливо, що, відштовхуючись при визначенні міжнародного права від поняття війни, він, разом з тим (слідом за Г. Гроцієм) не зводив його зміст винятково до права на її ведення. Однак ця область міждержавних відносин займає велике місце в його працях. У цьому змісті І. Кант розробив лінійне вчення про види воєн, їхні закони і звичаї, а також основи ведення воєн.

На думку І. Канта, "війна -- єдиний спосіб здійснення права у відносинах між державами. Більш того, війна є рушійною силою суспільного прогресу, тому що вона є зовнішнє вираження антагонізму" [9, 67-69]. Разом з тим він думав, що поступово в міру прогресивного розвитку людства війни повинні припинитися.

Правомірними І. Кант вважав тільки справедливі війни, до числа яких він відносив збройні зіткнення, спрямовані на захист батьківщини, створення нової національної державності і відшкодування збитків. Виходячи з того, що всі держави є суверенними і рівноправними в міжнародному спілкуванні, І. Кант вважав несправедливим, а тому неприпустимим ведення каральних і винищувальних воєн, що мають своєю метою окупацію чужої території або колоніальне поневолення інших народів. Він думав, що розширення державою своїх кордонів можливо тільки в тому випадку, якщо не будуть порушуватися інтереси народу, що споконвічно проживає на даній території.

Ці розуміння І. Кант намагався обґрунтувати ідеями свого категоричного імператива. Він підкреслював, що несправедливим є той ворог, "чия привселюдно виражена (будь те словом або справою) воля висловлює максиму, відповідно до якої, якщо зробити її загальним правилом, неможливий стан світу між народами і повинен бути увічнений природний стан".

Прогресивними були також погляди І. Канта на закони і звичаї ведення війни. Тому що війни між собою ведуть не громадяни, а держави, він рішуче виступав проти пограбування народів і присвоєння майна окремих громадян. Припустимими він вважав тільки контрибуційні збори з обов'язковим наступним поверненням вартості вилученого майна. І. Кант наполягав також на тому, що при веденні воєн "не можна користуватися такими віроломними засобами, що можуть знищити довіру, що вимагається для створення майбутнього міцного світу".

Тим часом, центральною проблемою міжнародного права для І. Канта була проблема установлення вічного миру у відносинах між державами. Ця ідея за багато сторіч до І. Канта почала хвилювати кращі розуми людства, будучи широко відомою ще в древній Індії і в Китаю. Однак найбільший поштовх у своєму розвитку вона одержала в епоху зародження капіталістичного способу виробництва. На цьому етапі ідея вічного миру відбивала інтереси буржуазії в її "боротьбі проти анархії і сваволі феодальних воєн. При цьому, на відміну від попередніх століть, вона усе більш і більш виявляється зв'язаною не з ідеєю єдиної світової монархії, а з її захистом незалежності і суверенітету окремих національних держав".

Найбільш повною пропозиції про шляхи практичного установлення вічного миру відображені в роботах сучасників І. Канта : Сен-П'єра і Жана-Жака Руссо. Перший вважав, що для ліквідації воєн, крім освіти і зміни вдач людей, необхідне укладання договору про союз і взаємодопомогу між усіма монархами. Створене на його основі конфедеративне утворення повинне мати постійно діючий представницький орган, що виконує, головним чином, примиренські й арбітражні функції. Але Сен-П'єр допускав також видання їм загальнообов'язкових законів, за порушення яких могли бути застосовані санкції.

Проект Сен-Пєра був високо оцінений Ж.Ж. Руссо в роботі "Судження про вічний мир". Разом з тим Руссо вважав його глибоко утопичнім у частині твердження про наявність доброї волі державців до висновку подібного договору. Вихід він бачив у скиненні монархічних режимів і встановленні єдиної Європейської республіки, хоча і з рядом істотних застережень.

І. Кант вважав розв'язок проблеми установлення вічного миру найголовнішою метою кожного індивіда і всього людського суспільства. "Ніякої війни не повинно бути, -- закликає німецький філософ, -- ні війни між мною і тобою в природному стані, ні війни між нами як державами... Можна сказати, -- продовжує І. Кант, -- що встановлення загального і постійного миру складає не просто частину, а всю кінцеву мету навчання про право... адже стан світу -- це єдиний гарантований законами стан твого і мого серед безлічі живучих по сусідству один з одним людей..."

У "Метафізичних початках навчання про право" І. Кант відзначає, що стан війни між державами -- явище неправового порядку. Він глибоко переконаний, що "усяке право народів і вся зовнішня моя і твоя держава, що здобувається або охораняється війною, лише тимчасові і тільки в загальному союзі держав (аналогічному союзові, завдяки якому народ стає державою) це право може стати остаточно дійсним і щирим станом миру". Відстоюючи цю ідею, І. Кант вітає і захищає принципи невтручання, що зароджувалися в епоху буржуазних революцій, і державного нейтралітету як принципи повної і рівноправної неучасті у воєнних діях.

Однак філософ добре розуміє, що досягти вічного миру зусиллями одного або невеликого числа держав неможливо. Він усвідомлює неподільність міжнародного спілкування і необхідність вироблення колективних невоєнних засобів виходу з кризових ситуацій і установи контрольних органів. Втіленням цієї ідеї з'явилися міркування І. Канта про право держав на об'єднання "для спільного захисту від будь-яких зовнішніх або внутрішніх можливих нападів". Ймовірною формою такого об'єднання він називає "постійний конгрес держав", що має конфедеративну основу й відткритий для вступу всіх бажаючих. "Тільки за допомогою такого конгресу, - підкреслює І. Кант, - може бути здійснена ідея підстави публічного права народів розв'язувати суперечки між собою так, як личить цивілізованим народам, судочинством, а не варварським (дикунським) способом, а саме війною".

Разом з тим, розробляючи основи майбутнього ненасильницького світового порядку, І. Кант на цьому етапі досить обережно відносився до можливості його реального встановлення. Він вважав, що з розширенням кордонів єдиної держави народів, керування ними і захист кожного окремого його члена поступово стануть неможливими і приведуть знову до стану війни. Тому в "Метафізичних початках навчання про право" він обмежується лише вказівкою на те, що охарактеризовані вище політичні принципи повинні служити "постійному наближенню до стану вічного миру", повідомляючи одночасно, що задача його досягнення "є, зрозуміло, нездійсненна ідея".

Принципово інший погляд на можливість встановлення міцних добросусідських відносин між державами утримується в знаменитому трактаті І. Канта "До вічного миру". У цій роботі він не тільки не сумнівається в реальності його побудови, але і уперше висуває здогад "про об'єктивну закономірність, що веде до установлення світу, про неминучість створення на мирних початках союзу народів". Настільки оптимістичний висновок І. Кант робить на основі вивчення "співвідношення належного (категоричний імператив) і сущого (реальне співвідношення війни і світу, природного і правового стану між державами)... Належне, не реалізуючись в суще, не перетворюючись в нього, впливає на суще, яке в усе більшому ступені... розвивається під знаком належного, не зливаючись з ним, але усе більш наближаючись до його вимог".

Коротенько хід міркувань І. Канта полягає в наступному. Моральний закон, споконвічно властивий людській свідомості, спонукає людей постійно прагнути до самовдосконалення і досягнення цілей категоричного імператива. Поряд з цим, внаслідок суперечливості природи людини, для нього характерні також себелюбність, користь і інші негативні прояви суб'єктивного характеру. В міру розвитку людського суспільства це протиріччя поступово дозволяється. Процес цей об'єктивний і детермінований загальними законами природи. Найголовніший з них полягає в тому, що природа споконвічно прагне "так розташувати якесь число розумних істот, які в сукупності потребують для підтримки життя в загальних законах, але кожне з яких потай хоче ухилитися від них; так організувати їхню систему, щоб, незважаючи на зіткнення їхніх особистих устремлінь, останні настільки паралізували один одного, щоб у публічному поводженні людей результат був таким, якби вони не мали подібних злих прагнень". Унаслідок цього зрештою внутрішні розбрати спонукують людей в ім'я встановлення порядку підкоритися публічним законам, постійна погроза війни приводить їх до усвідомлення необхідності побудови держави для організації відсічі ворожим силам. Так діалектичний процес взаємодії об'єктивного і суб'єктивного приводить до гуманізації людських відносин, установленню міцного цивільного світу усередині суспільства.

Але виникає новий антагонізм -- протиборство роздільно існуючих незалежних держав. Кожне з них, за словами І. Канта, "бажає домогтися для себе міцного миру таким чином, щоб заволодіти по можливості усім світом". Розпалюються численні війни. Однак поступово під впливом об'єктивних законів природи, з розвитком культури і при неухильному наближенні людей до більшої згоди в принципах, приходить загальне прагнення жити у мирі. Стан війни змінюється активним мирним змаганням. "Дух торгівлі... рано або пізно опановує кожним народом... і тому держави змушені... сприяти шляхетному мирові і всюди, де існує погроза війни, запобігати їй своїм посередництвом". Принципи добросусідства затверджуються у відносинах між державами.

Підводячи підсумки, І. Кант робить загальний висновок: "Саме таким способом, самою будовою людських схильностей природа гарантує вічний світ, але, звичайно, з надійністю недостатньою, щоб (теоретично) пророчити час його настання, але, проте, практично досяжної і зобов'язуючої нас домагатися цієї (не настільки вже й примарної) мети". Німецький філософ добре розуміє, що самі по собі війни ніколи не припиняться. Глибина його діалектики полягає в тому, що обґрунтовуючи загальні закони розвитку людського суспільства, що неминуче ведуть до твердження ненасильницьких відносин у світі, він одночасно закликає людей "допомагати природі", своїми діями будувати міцний будинок світового порядку. У зв'язку з цим І. Кант висуває свій план досягнення вічного миру, багато положень якого винятково актуальні.

У трактаті "До вічного миру" цьому планові присвячені два основних розділи. Перший містить шість попередніх стадій, другий -- три кінцевих. "Попередні стадії трактату спрямовані на те, щоб усунути об'єктивні, на думку автора, причини війни, а саме: прийоми таємної дипломатії; придбання територій по спадкуванню, в обмін, на підставі договору дарування або купівлі-продажу; постійні армії; можливість втручання у внутрішні справи іншої держави".

Закони, сформульовані в попередніх статтях першого розділу трактату, І. Кант ділять на дві основні групи. Положення, що складають першу з них, безумовні і мають потребу в негайному виконанні при будь-яких обставинах. Так, наприклад, шоста стаття говорить, що "жодна держава під час війни з іншим не повинна прибігати до таких ворожих дій, які б унеможливили взаємну довіру в майбутньому стані миру". Тут, зокрема, мається на увазі: використання найманців, отруйних речовин, порушення умов капітуляції, зрада. Визнаючи війну для природного стану суспільства сумним, але змушеним засобом твердження своїх прав, І. Кант, проте , призиває відмовитися від найбільш одіозних і нелюдських методів її ведення, тому що при їхній наявності досягнення міцного миру немислимо. У цьому змісті для нас найбільш цікавим є наступне його висловлення: "Винищувальна війна, у якій можуть бути знищені обидві сторони, а разом з ними і всяке право, привела б до вічного миру лише на гігантському цвинтарі людства. Отже, подібна війна, а стало бути, і застосування засобів, що ведуть до неї, повинні бути безумовно заборонені".

Добре розуміючи, що основи ненасильницького встановлення світового закладаються не стільки на полі бою, скільки в невоєнний час, І. Кант у числі дій, що підлягають безумовній забороні, називає також таємне збереження в мирних договорах основ для майбутньої війни і політику втручання у внутрішні справи будь-якої держави. "Жодна держава -- думає він, -- не повинно насильно втручатися в політичний устрій і правління інших держав". Цим І. Кант ще раз підкреслює непохитність принципу суверенітету і рівноправності існуючих у світі країн і неправомірність якого б то не було негативного впливу ззовні на їх внутрішню і зовнішню політику.

До числа законів, що можуть бути відстрочені у своєму виконанні, І. Кант відносить ліквідацію постійних армій, використання для зовнішньополітичних цілей державних боргів і неможливість придбання одною державою іншої в будь-якій формі. Дана відстрочка обумовлена в нього не прагненням ліквідувати саму мету закону, а, навпаки, спробами досягти відповідності між метою і засобами її досягнення. І. Кант підкреслює, що така відстрочка не може бути нескінченною.

Другий розділ трактату цілком присвячений питанням практичної побудови вічного миру. Основна думка автора полягає в тому, що "законний стан у відносинах між державами не може установитися сам собою, а отже, стан миру повинен бути встановлений". У цьому виявляється глибокий діалектизм І. Канта, який розуміє необхідність об'єднання об'єктивного і суб'єктивного для прогресивного перетворення людського суспільства.

Перша остаточна стаття договору про вічний мир, що входить у цей розділ, говорить: "Цивільний устрій у кожній державі повинен бути республіканським". І. Кант вважає його безпосередньо виникаючим з ідеї первісного договору про утворення держави, бездоганним, а отже, найбільш перспективним устроєм для досягнення вічного миру, можуть бути забезпечені принципи волі і рівності громадян, підпорядкування їх винятково справедливим законам. Тільки в республіці обраний усенародно представницький орган влади, що відповідає антивоєнним устремлінням народу, зможе, на відміну від непідконтрольних будь-якому з монархів, поставити реальний заслін війни або звести кількість збройних зіткнень із суміжними країнами до мінімуму.

"Міжнародне право повинне бути засноване на федералізмі вільних держав" -- такий зміст другої остаточної статті. І. Кант вважає, що рано або пізно народи повинні об'єднатися для повної гарантії їхньої безпеки і здійснення приналежних їм прав. Але формою такого об'єднання повинен бути союз народів, а не їхніх держав. І. Кант рішуче виступає проти світової держави, справедливо думаючи, що неминуче виникаючі в будь-якій державній системі відносини влади-підпорядкування не можуть бути прийнятними в міждержавних відносинах. Пропонований ним союз "має на меті не придбання влади держави, а винятково лише підтримка і забезпечення волі держави для неї самої й у той же час для інших союзних держав". Подібна федерація "повинна поступово охопити всі держави і привести в такий спосіб до вічного миру".

Заключні положення другого розділу трактату І. Кант присвятив праву всесвітнього громадянства. Він розуміє під ним право кожного чужоземця на лояльне і дружелюбне до нього відношення в будь-якій країні з метою розширення контактів між народами. "Право на земну поверхню належить усьому людству в цілому. Тому неправомірними є як захоплення чужих територій, так і встановлення перешкод для мореплавання, торгівлі і т.п."

Завершуючи свої міркування про можливість і шляхи побудови вічного миру, а також про роль в цьому процесі міжнародного права, І. Кант констатує, що ненасильницький мирний устрій "є не порожня ідея, а задача, що дозволяється і стає усе ближчою до здійснення". Оглядаючись із ХХ століття в століття XVІІІ, не можна не визнати геніальну прозорливість цієї і багатьох інших кантівських думок. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що його вчення про право і вічний мир, поряд з вченнями інших найбільших мислителів людства, передбачили, підготували і зробили реальністю концепцію нового політичного мислення кінця нашого століття.

Висловлені наприкінці XVІІІ століття І. Кантом пропозиції про необхідність установи єдиного, заснованого на взаємній повазі і добросусідстві союзу держав з метою остаточної ліквідації воєн і встановлення міцного миру надалі неодноразово уточнювалися і розвивалися сучасниками і послідовниками німецького філософа. Однак, незважаючи на всю свою привабливість і удавану природність, ідея вічного миру дотепер не одержала скільки-небудь значимого практичного підтвердження. Більш того, війни не тільки не припинилися, але і придбали статус світових. За останні два сторіччя в збройних конфліктах загинули десятки мільйонів людей. Військова техніка протягом цього часу безупинно удосконалювалася, і сьогодні її можливості знищення практично безмежні.

Чи не означає це, що великий учений в остаточному підсумку був наївним мрійником, що видумав красиву казку про майбутнє всесвітнє царство добра і справедливості на землі? Чи не свідчить це про те, що правовий стан у відносинах між народами і державами недосяжний? Думається, що ні. Про це свідчить ряд тенденцій світового розвитку, що особливо чітко позначилися в останній чверті нашого століття. Реалії ядерно-космічної епохи пересунули в розряд болюче питання про небезпеку самознищення цивілізації. Численні регіональні конфлікти постійно нагадують про можливості спалаху всесвітньої війни. Важко розв'язувальними стали глобальні проблеми, що ясно показали неприпустимість і небезпеку споживчого відношення людей до природи і один до одного. Іншими словами, проведена протягом багатьох століть неправомірна політика, що стимулює міжнародну напруженість, в умовах зростаючої могутності людського інтелекту, поставила людство на грань загальної катастрофи.

У той же час саме зараз завдяки такому положенню справ, у народів з'явився реальний шанс різко змінити ситуацію до кращого. "Можливість позитивного розвитку стає реальною тільки тоді, коли вичерпані до межі можливості негативного розвитку. Сьогодні вони вичерпані багато в чому. От чому зараз питання про гуманізацію і демократизацію міжнародних відносин не чергова тема, а насущна моральна потреба". Сформований до кінця 80-х років ХХ століття характер міждержавних відносин об'єктивно визначив необхідність пошуку якісно нових методів і засобів здійснення зовнішньополітичної діяльності держав. У кардинальній перебудові потребував і сам зміст такої діяльності. Усі ці обставини з'явилися причиною проголошення концепції нового політичного мислення. Уже сьогодні можна сказати, що ця концепція одержала широке визнання у світі і дає значимі практичні результати.

У чому ж полягають її основні постулати? "Основний вихідний принцип нового політичного мислення простий: ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних, яких би то не було інших цілей". Вона безглузда. У ній не може бути ні переможців, ні переможених. Необхідно негайно переглянути характер існуючих військових доктрин, зробити їх строго оборонними. В основу світової політики повинні бути покладені загальнолюдські морально-етичні норми і цінності. Керівництвом до дії повинна стати аксіома: "...безпека неподільна... Єдина її солідна основа -- визнання інтересів усіх народів і держав, їхньої рівності в міжнародному житті". Це, у свою чергу, означає негайну деідеологізацію міжнародних відносин що розуміється як "відмовлення від нав'язування світові чиїх би то не було цінностей, способу мислення і життя.., визнання плюралізму світу, різноманіття різних і незбіжних інтересів, волі вибору для кожного народу..." [10, 90].

Як бачимо, основні положення нового політичного мислення по суті своїй перегукуються з кантівською програмою побудови вічного світу. Однак, як і І. Кант у свій час, ми усвідомлюємо, що запровадити в життя ці принципи далеко не просто. Для цього в сучасних міжнародних відносинах сформувалися реальні передумови. Але без тривалої і клопіткої роботи з руйнуванням старих стереотипів тут не обійтися.

Розділ ІІІ. Етатистські ідеї І. Канта

Іммануіл Кант був у Німеччині першим, хто взявся до системного обгрунтування лібералізму-ідейної платформи класу буржуа,що виділилися з конгломерата третьої верстви, які визнали своє місце в суспільстві і, які претендують на економічну і політичну свободу для себе. І. Кант визначив мету -вискласти цю платформу в якості єдиної, розумної. Він намагався підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її.

Кантівське вчення про політику і право -- результат рішення поставленної мети. Політично-юридичні погляди І. Канта містяться переважно в працях: "Ідеї всезагальної історії з космополітичної точки зору", "До вічного миру", "Метафізичні початки вчення про право".

Принцип суспільних переконань І. Канта: кожна особа наділена абсолютною цінністю; особа не є знаряддям досягнення яких-небудь благ, навіть для досягенння суспільних благ. Люди в своїй поведінці повинні дотримуватися вказівок морального закону. Закон цей не знає впливу з боку зовнішніх обставин і тому безумовний. І. Кант називає його "категоричним імперативом" [3, 96-98]. "Категоричний імпетарив" зовсім позбавлений у І. Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями. Він проголошує "Роби так, щоб максима твоєї поведінки могла бути разом з тим і принципом загального законодавства". Або другими словами: роби так, щоб ти ставився до людства і в своїй особі і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи тільки як до засобу. Додержання вимог "Категоричного імператива" можливо тоді, коли індивіди в країні будуть вільно дотримуватися голосу "практичного розуму". "Практичним розумом" охоплювалася як область етики, так і сфера права.

І. Кант розумів, наскільки важлива проблема праворозуміння і наскільки необхідно правильно її поставити, певним чином сформулювати. Питання про те, що таке право, представляє для юриста такі ж труднощі, як для логіки є вирішення питання, що таке істина. Ясна річ, він може відповісти, що узгодження з правом, тобто з тим, що вимагають чи вимагали закони певного питання, справедливо чи те, що вимагають закони, коли від нього вимагається загальний критерій, через який можливо б було розпізнати справедливе і несправедливе -- з цим він ніколи не справиться, якщо тільки не залишить на час в стороні ці емпіричні початки і не пошукає джерела судження в одному лише розумі. Тут розум за І. Кантом є здатність (і воля) знаходити принципи і правила моральної поведінки, яка містить їх в собі в якості внутрішнього апріорного спонукання.

Розум творить для себе особистий обміркований порядок -- світ визначених ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і через співвідношення з його параметрами оголошує необхідними відповідні дії. Остання суть виявлення тієї здатності (тієї волі), яку закон свого морального бутя висловлює в собі самому. В такому автономному, із зовні народженному самообмежені вважає вона і свою найвищу свободу, і своє важливе значення.

З історико-матеріалістичної точки зору суть філософського обгрунтування І. Кантом концепції автономії волі наявна. Мова виражає максими моральності, але по свому генезису і суті вони соціально-емпіричні: виникають лише з суспільної практики, відбивають стереотипи, які об'єктивно складаються у процесі взаємодії спілкування людей. Однак в практично-політичному плані концепція, яка розглядається мала відомі переваги [4,5]. Наприклад, вона могла бути використана для засудження тенденцій повного поглинання індивіда суспільством. Сам І. Кант прагнув використовувати її саме в цьому напрямку. На його думку, автономія волі однаково оберігає особу як від особистого безчинства, так і від тотального володарювання над нею суспільного цілого, забезпечивши їй здійснення свободи.

Атрибут свободи притаманний людській особистості: дар визначати самим собі мету і варіанти обміркованого з поставленою метою поведінки є вродженим. Індивід, за І. Кантом, є істота, в принципі здатна стати "господарем самому собі" і тому не потребуючому зовнішньої опіки при здійсненні того чи іншого цілісного і нормативного вибору.

Проблема в тому, що фактично не всякий використовує індивідуальну свободу тільки для реалізації "категоричного імперативу"; всюди вона перетворюється в безчинство. Сукупність умов, які обмежують безчинство одного по відношенню до других за допомогою об'єктивного загального закону свободи і, скажімо, виключаючи юридичні конфлікти в суспільстві, І. Кант називає правом. З такого розуміння права ясно, що воно покликано регулювати зовнішню форму поведінки людей, вчинки, які виявляються у людині із зовні.

Суб'єктивні мотиви, устрій думок і переживання його зовсім не цікалять: ними займається мораль. В цьому зв'язку І. Кант підкреслює наступне: "Я можу бути примушений іншими здійснювати ті чи інші вчинки, які спрямовані як засоби для досягнення конкретної мети, але не можу бути примушений іншими до того, щоб мати ту чи іншу мету". Інакше кажучи, ніхто не має права наказувати людині, за для чого вона повинна жити, в чому їй треба бачити своє особисте благополуччя і щастя. Тим більше не можна добиватися від неї погрозами, силою виконання цих вказівок.

Справжнє покликання права -- надійно гарантувати моральності той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявити себе, в якому б змогла безперешкодно реалізувати свободу індивіда. В цьому суть кантівської ідеї моральної обгрунтованності права.

Здійснення права потребує того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але якими методами досягається ця всезагальна обов'язковість права? Через надання йому примусової сили. Інакше не можна примусити людей дотримуватися правових норм, не можна стати на заваді їх порушенню відновити порушене.

Якщо право не забезпечити примусовою силою, то воно опиниться невзмозі виконувати визначену йому у суспільстві роль. Але це означає також, що категоричний імператив в якості всезагального закону права позбудеться своєї безумовності. Ось чому всяке право повинно виступати як право примусове. Подати праву таку необхідну йому особливість може лише держава -- першочерговий носій примусу. За І. Кантом, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують в решті решт вимоги категоричного імператива. Так в кантівському вченні перекидається один із головних мостів від етики і права до держави.

Необхідність держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим законам") І. Кант пов'язує не з практичними, чутливо поміжними індивідами, груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які в цілому належать розсудливому, розумопоглинаючому світу. Звідси зрозуміло, чому держава не заклопотана про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їх соціальних і культурних проблем, про їх працю, здоров'я, освіту. Благополучність держави складає, відповідно до І. Канта, зовсім не вирішення вище названих і інших аналогічних їм завдань. Під цією благополучністю "не слід розуміти благополучність громадян та їх щастя, так як щастя може бути (як це стверджував Руссо) скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при диспотичному урядові [6,7]. Під благополучністю держави слід розуміти стан найбільшої узгодженності конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прямувати розум за допомогою категоричного імператива". Висунення і захист І. Кантом тезису про те, що благополучність і покликання держави -- в досконалому праві, у максимальній відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права, дали можливість вважати його одним з головних творців концепції "правової держави".

І. Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свободи, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу своїх громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження від такої держави.

Питання про виникнення держави І. Кант трактує майже за Ж-Ж. Руссо, помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт кантівського аналізу -- гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої законної гарантії. Моральний обов'язок, почуття поваги до морального права спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в громадському суспільстві. Перехід до останього не носить характер випадковості. Актом, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу, - є договір.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно повязане з ідеями про автономії волі, про індивидів як моральних суб'єктів. Перша й головна умова договору, що укладається -- зобов'язання будь-якої утворюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично поєднаного народу) визнавати в кожному індивідумі особу, яка без всякого примусу розуміє обов'язок “не робити іншого знаряддям для досягнення своїх цілей” і здатної даний обов'язок виконати.

“Суспільний договір”, за І. Кантом, укладають між собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі (начебто через моральну нерозвинутість) вибрати правильну лінію поведінки. І. Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: “Керування батьківське, при якому піддані як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо… таке керування є найбільшим диспотизмом.”

Критика І. Кантом “батьківського керування” виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст., прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій.

Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом “клопоти” держави за господарські досягнення індивіда, його кар'єру, за “правильний” спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що безмірна опіка влади про благополучність підданних сковує ініціативу і самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості.

Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави.

Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані.

Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. “Громадянин держави і при цьому з дозволу самого державця, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень держаця йому здається несправедливим по відношенню до суспільства” - писав І. Кант.

Що стосується права, то І. Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Природне право, в свою чергу поділяється на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше - регулює відносини індивидів як власників. Друге - визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаних в союз громадян (держава), як члени політичного цілого.

Феодальному беззаконню і безчинству І. Кант протиставляє буржуазний правопорядок, який спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, які виникають з володіння власністю. І наполягає на рівності сторін в правових відносинах. Однак І. Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом феодального права, не тільки речі і поведінку людей, але й саму людину. Подібний крок приводить його до виправдання влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядка шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного сувернітету. Одна із її складових -- думка про те, що кожний індивід (навіть якщо безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими повинні бути акції влади, які торкаються його інтересів, і здатний самостійно визначити їх зміст, не чекаючи підказок зі сторони.

Верховність народу, проголошена І. Кантом вслід за Ж-Ж. Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі -- організації сукупної більшості осіб, які пов'язані правовими законами. Висунувши принцип суверінітету народу, І. Кант поспішає запевнити в тому, що він зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і пасивних (ті, які не мають виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси.

Запозичену у Ш. Монтеск'е ідею про розподіл влади в державі, І. Кант не став тлумачити як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка держава має три влади:

Ш законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"),

Ш виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу законодавчій, верховній владі),

Ш судову (призначену виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні недопустити деспотизму і гарантувати злагоду в державі.

Загальновизнаній класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою І. Кант не звертав великої уваги, розпізнаючи (за числом осіб, які є законодавцями) три їх класи: автократію, аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремлені виконавчої влади від законодавства, друга -- на їх злитті. Для І. Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він заперечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, І. Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (чим скоріш в ній буде утворено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (участі у ній усіх в здійсненні влади і крайніх труднощів при цьому виділити законодавчу від виконавчої діяльності) надмірно піддана трансформації в деспотизм і поєднана з ним. "…У І. Канта республіка, в якості єдиної раціональної державної форми, стає зірцем практичного розуму, який ніколи не здійсниться, але здійснення якого завжди повинно бути нашою метою і предметом наших намірів". Гадаю, що І. Кант вважав найбільш сприятливим, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.

Хоча І. Кант висунув положення про сувернітет народу, він дуже зостерігався того, щоб з того положення не були зроблені, радикальні практичні висновки. Через це накладається вето на право народу обговорювати питання про походження влади, про характер виданих державною владою законів.

"Яким би то не було походження верховної влади, передував чи ні їй договір про підлеглість чи влада виникла спочатку, а потім вже виник закон -- для народу, який знаходиться під впливом громадського закону, все це пусті і погрожуючі небезпекою державі міркування. Закон, який такий священий, що було б злочином піддавати його сумніву, є як би похідним не від людей, а від найвищого законодавця. Саме таке значення положення: "Всяка влада походить від бога". Воно відображає не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: "Існуючій законодавчій владі належить підкорятися, яким би то не було її походження". В це висловлювання І. Канта, яке серйозно змінює співвідношення суверенітету народу і суверенітету влади держави на шкоду першому, начебто вторглися елементи гоббсівської доктрини держави.

Нагадаю, що у Т. Гоббса все, що походить від верховної влади оголошується добром, благополучністю, а все заборонене законодавцем (носієм верховної влади) -- злом. Т. Гоббс вважав недоречним дозволяти приватним особам власноруч розмежовувати добро і зло. Автор трактата "Про людину" боявся, щоб стан, який дозволяє приватним особам самим давати оцінку добру і злу, викличе анархію, доведе до знищення держави.

В цілому І. Кант не є послідовником Т. Гоббса. У нього були свої причини підтримувати віру у незаперечність авторитету верховної влади і закону. Скоріше всього він міркував про необхідність забезпечити максимальну стійкість головних підвалин громадського стану, який покінчив з дикістю і безчинством в житті людей. Можливо І. Кант спеціально не переслідував мету --виправдання обмеження волі громадян, поколивати ідею автономії волі. Однак, як би там не було, конфлікт ліберальних і статистських мотивів в його політичній теорії присутній.

В кантівському розумінні правитель по відношенню до підлеглих одержує тільки права, але не обов'язки. Філософ заперечує, що у народу є право засуджувати главу держави, навіть якщо той порушує свій обов'язок перед країною. Ним категорично заперечується право на повстання, він допускає лише легальне, можливо навіть пасивне, протистояння існуючій владі.

І. Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовні, формально він завжди повинен виконувати її закони і вимоги. Таким чином І. Кант виправдовує політичне непокорення особливого роду. Така непокора виступає, якщо дотримуватися ходу думки І. Канта, формою боротьби за право, в той же час як прямі революційні дії по суті своїй є відкритою боротьбою за владу.