Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Предмет«історії вчень про державу і право»

2. Методи «історії вчень про державу і право»

3. Критерій оцінки державно-правових вчень

4. Функції «історії вчень про державу і право»

5. Історія вчень про державу і право в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу

6.«Історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук

1. 

1. Предмет«історії вчень про державу і право»

«Історія вчень про державу і право» в системі правознавства (юридичної науки) відноситься до історико-теоретичного циклу наук. Юридична наука - система знань про об'єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Головне її призначення -бути науковим орієнтиром для практики державно-правового будівництва на основі пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів і явищ.

Юридична наука досліджує різні сторони й аспекти виникнення, функціонування і розвитку держави і права та є комплексом взаємопов'язаних між собою юридичних наук історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія вчень про державу і право), галузевого (трудове право, цивільне право, сімейне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, криміналістика тощо) напрямків. історія вчення держава право

Об єктом наукового пізнання «Історії вчень про державу і право» власне є не держава і право як соціальні інституції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є теоретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

Об'єкт пізнання - це фрагмент об'єктивної реальності, Що увійшла в коло практичної пізнавальної діяльності суб'єкта пізнання (людини). Об'єкт наукового пізнання цілеспрямовано вивчається правовою наукою із застосуванням наукових методів процесу пізнання. Історично пізнання розпочиналося саме з практики. З розвитком суспільства його об'єктом стає власне пізнання, тобто мислення людини. Тому процес наукового пізнання може розпочинатися йз теорії. Різниця між об'єктом і предметом наукового пізнання дещо відносна. Основна структурна відмінність об'єкта від предмета полягає в тому, що предмет вбирає в себе лише головні, найбільш суттєві для даної науки (з погляду певного дослідження) властивості й ознаки.

В «Історії вчень про державу і право» предметом наукового вивчення є знання, які за пізнавальною глибиною і цінністю перевершують форми буденного (дотеоретичного) рівня пізнання: почуття, уяву, вірування, думки.

Отже, в «Історії вчень про державу і право» терміном «вчення» позначаються концепції, ідеї, теорії, доктрини, які в логічно-понятійній формі відображають історичний процес поглибленого пізнання державно-правових явищ.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру, а саме: програмні й оціночні засади, методологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні п оціночні засади - це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та ідеали окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і права. Так, наприклад, ідея «договірної держави» переважної більшості теорій ХУІІ-ХУШ ст. була органічно поєднана із світоглядом нового соціального стану - буржуазії. Вона спрямовувалась проти теологічних догматів про «боговстановле-ність» влади феодальних монархів, набуваючи водночас різних тлумачень, що зумовлювалися світоглядом мислителів та історичними умовами, в яких відбувалась їхня практична та теоретична діяльність. Будь-яка спроба раціоналістично, за допомогою логічних умопобудов, з'ясувати сутність держави і права, відштовхувалась від основоположних понять «приватного права» і «громадянського суспільства».

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомогою впровадження нового понятійно-категоріального апарату з'ясувати питання походження держави і права, осмислити правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Наприклад, римський філософ і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держава є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття “республіка”.

Методологічною основою вчення -- є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Наприклад, уявлення про державу і право ранньокласових суспільств спиралися на міфологічно-релігійні (Стародавній Схід) та раціоналістичні історико-філософські засади (Стародавні Греція і Рим); у середні віки - на теологію (догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти набули сили закону); в новітній час теологію замінила раціоналістична юридична думка.

Історичний розвиток державно-правової думки підпорядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюванні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції державно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

Важливою закономірністю є те, що будь-яке вчення формується із урахуванням політико-правової дійсності певної історичної доби, яка відображається в абстрактно-узагальнених теоретичних побудовах.

Наприклад, в країнах Стародавнього Сходу людина незмінно перебувала у підпорядкуванні держави, яка виступала відносно індивіда як відчужена самодостатня сила. На Заході, вже з часів античної Греції, з'являється феномен вільного громадянина, який є (хоча ще й не у новоєвропейському розумінні) економічно самостійним приватним власником, котрий спільно з іншими, такими ж як він власниками, створює громадянське суспільство - у межах поліса чи середньовічної міської комуни, чи новоєвропейської ліберально-демократичної держави. Такому громадянинові суспільства (за умов ідеальної реалізації демократичної форми правління) підпорядковані державні інститути. Інакше кажучи, на відміну від тотального на Сході панування держави і її первісної ролі в суспільстві, держава на Заході є феноменом похідним, вторинним відносно громадянського суспільства приватних власників.

Відповідно, східнодеспотична модель суспільного устрою передбачає нероздільну єдність влади і держави та її фактичну верховну власність на землю, природні й людські ресурси, а також соціально-політичне й соціально-економічне панування державного апарату над індивідом, який позбавлений (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) громадянських прав. Характерно, що і влада земна і влада небесна усвідомлюються як тотальні, цілісні і органічно єдині у своїй основі начала, а визнання божественності земної влади санкціонує (виправдовує, більше того освячує) служіння цареві. Західна ж модель суспільного устрою передбачає оптимальне вписування людини у наперед визначені п походженням чи іншими обставинами суспільні рамки наявних ранньодержавних структур, освячених авторитетом богів і предків. Тут людина відчуває за

собою свободу і моральне право, санкціоноване вищими силами буття на незгоду з суспільною владою, на моральний осуд персоніфікаторів цієї влади і навіть на відкриту їй непокору. Відповідно основна увага в раціоналістичних побудовах зосереджується на теоретичному визначенні і класифікації форм правління, пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненні визначити найкращу з них:

- у середні віки з об'єктивних причин суспільство поділялося на два табори - церкву і мирян (громадянське суспільство). Зрозуміло, що в основі тогочасної політичноїдумки лежала суперечка між світською і церковною владами за домінуючий вплив на суспільство;

- у ХУІІ-ХУІП ст. за доби Відродження та Просвітництва центральним змістом державно-правових вчень постають проблеми гарантій рівності всіх перед законом, свободи і прав особистості;

- у XIX ст. вже на порядок денний постало питання просоціальні гарантії прав і свобод людини;

- у XX ст. проблеми форм правління і політичного режиму суттєво поповнилися дослідженнями обопільногозв'язку держави з політичними партіями та іншими політичними і громадськими течіями й організаціями, зв'язкудержави й особи, держави і громадянського суспільства.

Не менш важливою закономірністю щодо розвитку державно-правових вчень є їхній взаємозв'язок на альтернативних засадах, що сприяє прогресивному поступу державно-правової думки.

Якщо існують структурно-функціональний і конфліктний підходи до аналізу публічної влади, як ознаки державної форми організації суспільства, то прибічники структурно-функціонального підходу, зокрема американський соці-олог-теоретик Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узгодження інтересів різних соціальних груп (знаряддя для інтеграції суспільства). Представники конфліктного підходу, в основному марксисти, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням антагоністичних інтересів у суспільстві, з утвердженням теорії панування й підлеглості. Відповідно така влада виражає волю уже не всіх членів суспільства, а лише окремих панівних соціальних груп. Ця влада, під впливом соціальної диференціації суспільства інститу-ціоналізується в систему політичного гегемонізму, провідною силою якого є сама держава. Ретельне вивчення вказаних вище підходів до аналізу публічної влади дає підстави стверджувати, що кожний із них не позбавлений сенсу і має раціональне зерно, сутність якого в тому, що державна влада завжди пов'язана з примусом. Питання полягає в іншому - якими методами цей примус здійснюється? Методом переконання чи залякування.

Закономірним є й те, що формування вчень про державу і право відбувається в розгалуженій системі ідеологічних впливів, а спосіб обгрунтування політико-правових доктрин пов 'язаний з домінуючим історичним типом світогляду та світоглядом самого мислителя.

Так, наприклад, в країнах Стародавнього Сходу і в період античності владарював міфологічний світогляд з центральною ідеєю космоцентризму, згідно з якою світопорядок мислився як родова цілісна єдність людини з природою і космосом, в якому жодна із частин не вирізняється як щось особливе. Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Метою держави, на думку древніх, було втілення космічної справедливості у людському житті. В середні віки панував релігійний світогляд з центральною ідеєю креаціонізму - створення Богом світу з нічого. Релігійним сенсом життя вважалося спасіння безсмертної душі, яке можливе внаслідок праведного життя, що полягає у вірі в Бога та дотриманні релігійних норм у духовному та буденному житті. Фундаментом світосприйняття були засади теології - сукупності релігійних доктрин про сутність і промисел божий. У зв'язку з цим будь-яка державно-правова теорія чи доктрина набували теологічного забарвлення.

Закономірним є й те, що в історії державно-правових вчень існує спадкоємність та зв'язок між: вченнями попередніх та наступних історичних епох. Кожне наступне вчення, як правило, враховує уявлення про державу і право тих мислителів, теорії і концепції яких були першими історично і логічно.

Так, наприклад, теолог середньовіччя Тома Аквінський, успішно витлумачив авторитетне вчення Арістотеля про поліс як необхідну умову і єдиний засіб якнайвищого розвитку людських здібностей в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви. Звертаючись, зокрема, до вчення Арістотеля Тома визнавав його думку про те, що право поділяється на зрівняльне й розподільне, але кожний з них пояснював такий поділ, керуючись різними методологічними підходами (Арістотель пояснював світ на засадах емпіризму, а Тома - на засадах теології).

2. Методи «історії вчень про державу і право»

Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явищами, називається знанням. Знань людина набуває, взаємодіючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності. Найпершим джерелом її знань є повсякденне життя чи, інакше, повсякденний досвід. Вищою формою пізнання та духовного освоєння дійсності є наука. Наука - це сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Результатом наукового пізнання є наукові знання. Особливість їх полягає в тому, що вони здобуваються із застосуванням методів наукового пізнання. Метод наукового пізнання - це усвідомлений і свідомо здійснюваний спосіб пізнання, адекватний природі об'єкта. Інакше кажучи, метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.

Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (концепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методологією (методологічною наукою) за ознаками спільності, масштабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття. Його застосування дає змогу розкрити предметний зміст теорії, інакше кажучи, з'ясувати, у якому аспекті мислитель розглядає взаємозв'язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.

Герменевтика - це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. За ствердженням італійського історика права Е. Бетті, герменевтика через тлумачення історичних текстів «переміщується в чужу суб'єктивність». Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціального статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Дослідникові необхідно після ретельного аналізу доробку мислителя відокремити раціональне зерно (зміст) від ідеологічних і світоглядних нашарувань. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ставав виразником інтересів певних соціальних груп, або прибічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перспектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.

Загальнонауковими методами пізнання є загальнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалізації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, порівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонауковими методами пізнання Історії вчень про державу і право є методи порівняння, логічно-історичний, структурно-функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових Структурно-функціональний метод -- спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з'ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єктивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які прагнуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відповіді, як немає однозначної відповіді на причини виникнення держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.

Порівняльно-правовий метод застосовується для спів-ставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: «держава», «право», «позитивний закон», «державна влада», «державний суверенітет», «правова держава» тощо.

3. Критерій оцінки державно-правових вчень

Критерій - це мірило оцінки (ознака, на основі якої формується оцінка, визначення або класифікація предметів і явищ реальної дійсності). Критерій оцінки державно-правових вчень - це рівень відображення загальнолюдських цінностей в історії державно-правових і політичних вчень, правового відношення держави й суспільства, міра подолання політичного відчуження індивіда.

Такий критерій в повному обсязі обумовлений об'єктивними тенденціями розвитку суспільства та закономірностями формування державно-правових вчень. Інакше кажучи, важливою умовою забезпечення у суспільстві порядку постає необхідність підпорядкування волі багатьох - одній. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не із-за остраху, а із власної волі, визнаючи авторитетність носія влади. (Така умова є необхідною і обов'язковою для забезпечення життєздатності будь-якої соціальної системи). Без подібного підпорядкування розвивається хаос, який врешті руйнує суспільну систему. Найбільш дієвою силою, що забезпечує стабільність у суспільстві, є суспільна влада. Суспільна влада зароджувалась саме як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі для забезпечення потреби у збереженні своєї цілісності. З розвитком історії відбувається відокремлення влади від населення, відчуження її від окремих індивідів. Із виникненням держави влада поступово зосереджується в руках обмеженого кола людей, суспільна влада еволюціонує в державну, формується самостійний апарат влади, тобто спеціальний апарат управління, який згодом стає однією з головних ознак держави.¹ Інтереси державного апарату управління (чиновників) перестають збігатися з інтересами соціуму. Держава перетворюється в інституцію, яка протиставляє себе суспільству. Такий перебіг подій створює ситуацію, коли держава, перетворившись в самодостатню інституцію, перестає виконувати свою основну онтологічну функцію - узгодження суспільних інтересів і захисту індивіда незалежно від расової, соціальної і майнової належності. Онтологічно ж державна влада покликана на підставі правового закону створювати умови для узгодження різноманітних інтересів у суспільстві заради забезпечення всезагального інтересу (створення умов для задоволення потреби свободи). Це мета, до якої прагне будь-яке суспільство. Однак, як свідчить історія, державний апарат управління за певних історичних і політичних обставин стає одним із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.

Наведені положення знаходили і знаходять своє обгрунтування у державно-правових вченнях. Для ретельного їх

аналізу і застосовується критерій оцінки. Всі державно-правові вчення за критерієм оцінки класифікуються на прогресивні, консервативні і реакційні.

Оцінюються як прогресивні такі вчення, які містять ідеї підпорядкування держави інтересам народу, вимогу забезпечення природних і політичних прав людини, захисту індивіда і суспільства від безчинств і беззаконня, підпорядкування державної влади законові. (Це гуманістичний (ци-вілізаційний) підхід до оцінки державно-правових вчень). До прогресивних відносяться, наприклад, теорії відродженого природного права, правової та соціально-правової держави.

Як консервативні набувають оцінки такі вчення, які заперечують будь-які прояви шовінізму та негативного націоналізму в практиці державно-правового життя, проповідують глибоке вкорінення у традицію (а формування державності завжди спрямовується на запобігання конфліктів), консолідацію державою соціальних і національних спільнот на принципах верховенства права та наповнення норм права моральним змістом. До таких теорій, наприклад, відносяться теорія національно-демократичної держави (М. Гру-шевський), класократична теорія (В. Липинський), патріар-хально-патерналістська концепція держави Конфуція тощо.

Оцінку як реакційних мають такі вчення, в яких проголошуються і захищаються ідеї етатизму, необмеженості державної влади, ідеалізуються авторитарні й деспотичні режими, формується правовий нігілізм. До реакційних, наприклад, належать фашистські і націоналістичні теорії держави і права.

4. Функції «історії вчень про державу і право»

У функціях «історії вчень про державу і право» як науки проявляють себе її сутність, зміст, призначення. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю в системі юридичної науки.

«Історія вчень про державу і право» насамперед виконує наукову функцію, в широкому розумінні,- пізнавальну. На основі узагальнення, аналізу державно-правових знань, набутих людством у процесі історичного розвитку, та з розвитком самої науки створюється цілісна картина закономірностей поступу державно-правової думки, розглядається раціональне осмислення питань про природу держави і права, їхнє походження та способи існування. Таким чином, «Історія вчень про державу і право» систематизоване, узагальнене знання про теоретичне (раціональне) осмислення державно-правової сфери суспільного життя, про сутність держави і права.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується узагальненням, систематизацією та аналізом державно-правових вчень. За допомогою власних наукових методів, вивчаючи форми теоретичного пізнання державно-правових інститутів, вона досліджує природу і зміст понять «держава», «державність», «право», «закон». її метою є отримання справжнього знання про державу і право, передусім безвідносно до суб'єкта пізнання.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується пізнавальною функцією. Своєю здатністю синтезувати в цілісну й завершену форму всю сукупність теоретично-обґрунтованих і концептуально виважених знань про державу і право вона впливає на формування правосвідомості, правової й політичної культури індивіда, виконуючи, у такий спосіб, світоглядну функцію.

Із науковою і світоглядною функціями Історії вчень про державу і право тісно пов'язана евристична функція, яка дає змогу на основі вивчення теоретичних форм осмислення держави і права відкрити нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в нових умовах розвитку суспільства.

«Історія вчень про державу і право», виконуючи комунікативну функцію, сприяє якісному розвитку юридичних знань. Зокрема, разом з іншими юридичними науками істо-рико-теоретичного циклу вона вирішує проблему забезпечення фактичним, науково обґрунтованим матеріалом Загальної теорії держави і права, яка виконує методологічну функцію в системі юридичної науки.

Прогностична функція випливає із природи теоретичного мислення, підсумковим результатом якого є народження нових ідей. В цьому аспекті на основі вивчення закономірностей розвитку державно-правової думки, способів осмислення держави і права, їх соціальної мети і завдання виникає можливість передбачити перспективи розвитку держави і права як соціальних інститутів та визначити напрямок їх еволюції.

«Історія вчень про державу і право» виконує і навчально-прикладну функцію. Як навчальна дисципліна вона оптимально пристосована до цілей та умов навчального процесу в юридичному вузі. її застосування в навчальному процесі сприяє оволодінню юридичними знаннями та підвищенню професійного рівня майбутніх фахівців-юристів.

5. Історія вчень про державу і право в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу

«Історія вчень про державу і право» відносно самостійна наука в системі правознавства, завдячуючи безпосередньо практичному зв'язку з державно-правовою реальністю. З одного боку вона знаходиться у безпосередньому співвідношенні з «Теорією держави і права», «Історією держави і права», «Історією політичних і правових вчень»; з іншого - розвиваючись паралельно з державно-правовою сферою суспільного життя, державно-правовими закладами й інститутами, вона набуває нових ідей, водночас справляючи неабиякий вплив на практичну сферу державно-правового життя.

Кожна окрема наука, суміжна з «Історією вчень про державу і право», маючи власний предмет дослідження, орієнтується лише на один із аспектів вивчення держави і права.

«Теорія держави і права» - узагальнююча теоретична наука у відношенні до інших юридичних наук, яка інтегрує їхні досягнення. Історія вчень про державу і право є історичним фундаментом Теорії держави і права. Вона постачає матеріал про історичний процес формування понятійного апарату теорії. Наприклад, Теорія держави і права досліджує проблему природного права (поняття, види, ознаки), Історія вчень про державу і право повідомляє про те, ким і в яких історичних умовах вперше було розроблено теорію природного права, розкриває основні ознаки природного права в трактуванні окремого мислителя.

«Історія вчень про державу і право» має спільний з «Історією політичних і правових вчень» предмет наукового дослідження. Однак, Історія політичних і правових вчень, вивчає свій предмет через призму міжкласових та міжнаціональних інтересів, виконуючи тим самим ідеологічну функцію в юридичній науці. Вона зосереджує увагу на політичних аспектах держави, водночас співвідносячи право з доцільністю і корисністю. «Історія вчень про державу і право» вивчає свій предмет через призму загальнолюдських цінностей і всезагального інтересу, зосереджуючи увагу на правових аспектах держави, разом з тим співвідносячи право із законністю і справедливістю.

Процес історичного розвитку державно-правових форм життя окремих народів в хронологічній послідовності вивчає «Історія держави і права». Історичні факти використовуються Історією вчень про державу і право з метою вивчення змісту та виявлення характерних рис державно правових вчень певної історичної доби, методів впровадження їх у практику державно-правового життя. Співвідношення і обопільний зв'язок політико-правових ідей і вчень та історії розвитку державно-правових форм, закладів, інститутів є очевидним: по-перше, відповідні теоретичні узагальнення необхідні для висвітлення політико-пра-вової реальності в історичному розвитку; по-друге, без знання історії держави і права, загальних тенденцій історичного розвитку важко з'ясувати конкретний зміст відповідних державно-правових теорій. Наприклад, аналізуючи політичну реальність, яка пов'язана, як правило, з об'єктивними історичними тенденціями розвитку соціуму, видатні мислителі розробляли плодотворні ідеї і концепції, застосування яких сприяло суспільному прогресу. У свій час лібералізм Локка, допоміг обмеженню влади короля і запровадженню в Англії конституційної монархії. Однак треба підкреслити, що та частина його трактату про правління, де Локк говорить про справедливий державний устрій, тобто про конституційну монархію, була написана ним задовго до «Славної революції», в результаті якої запровадилась конституційна монархія. Вплив Локка простежується також і в Конституції США, в основних політичних документах Великої французької революції. Можна ще навести характерний приклад. Теорія поділу влад, яка є основою становлення і розвитку правової держави, створена французьким політичним філософом Ш. Л. Монтеск'є. На його думку верховенство права може бути забезпеченим тільки поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову для взаємостримування одна одної. А вже Д. Медісон в умовах США розробив оригінальний механізм стримування і противаг інститутів влади, завдячуючи якому кожна із трьох владних гілок стали відносно рівноцінними і функціонували як засіб протидії взаємним зловживанням. Політична філософія І. Бентама вплинула на здійснення політичних реформ в Англії періоду 30-50-х років XVIII ст., політичні ж ідеї Дж. Мілля - на реорганізацію британської політичної системи в другій половині XIX ст.

6. «Історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук

Усі суспільні науки переплетені між собою, оскільки об єктом їхнього дослідження є суспільство у різноманітних формах буття. Історія вчень про державу і право, вивчаючи свій предмет, перебуває у тісному співвідношенні з філософією, філософією права, етикою, соціальною психологією, соціологією, економічною теорією, політологією.

«Філософія» та «Філософія права» у відношенні «Історії вчень про державу і право» виконують методологічну роль. Остання, вивчаючи свій предмет, користується інструментами пізнання - філософськими категоріями - явище і сутність, зміст і форма, можливість і дійсність, причина і наслідок, система і структура тощо. Окрім того, на творчість мислителів, які переважно займались соціально-політичними або державно-правовими проблемами (легісти в Стародавньому Китаї, римські і середньовічні юристи, політичні і громадські діячі, вчені Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Джефферсон, Т. Пейн, Ж.-Ж. Руссо та ін.) значно вплинули окремі філософські ідеї, концепції, принципи пізнання і пояснення реальної дійсності. До того ж, значний внесок в історію державно-правової думки людства здійснили філософи Конфуцій, Платон, Арістотель, Тома Аквінський, Григорій Сковорода, Дж. Локк, І. Кант, Ф. Гегель та ін.

У процесі аналізу державно-правових вчень із застосуванням основних принципів філософії права виявляються суттєві відмінності між правом природним і правом позитивним (законом), з'ясовуються роль наукових абстракцій у побудові системи категорій права, зміст і природа понять «правова держава» і «громадянське суспільство».

Історія вчень про державу і право має зв'язок з етикою -філософською теорією моральності. Предметом етики є природа людської вдачі та як вона співвідноситься з уявленнями про належне. Етику цікавлять питання, звідки беруться переконання про добро, зло, справедливість. Будь-яка державно-правова теорія, пояснюючи причини, завдання, мету держави і права звертається до уявлень про належне, оперуючи поняттям справедливості. Історико-логічне тлумачення справедливості необхідне для опанування змістом термінів «право як втілення справедливості» і «справедливість у праві».

Вивчення законів про відображення людиною навколишнього життя у процесі її діяльності (відчуття, пам 'ять, мислення), законів поведінки людей, як членів окремих соціальних груп - це коло проблем, якими займається соціальна психологія. Предметом науки соціології є проблеми спільного життя людей, які об'єднуються в соціальні групи за схожими інтересами. Опанування знаннями соціальної психології і соціології дає змогу за допомогою критерію оцінки визначити характер державно-правового вчення (прогресивне, консервативне, реакційне), це є можливим зогляду на те, що зміст державно-правових вчень, як правило, відображає інтереси та ідеали певних соціальних груп, їхнє ставлення до держави і права. До того ж, в контексті аналізу вчень про державу як форму політико-правової організації суспільства вагомими для «Історії вчень про державу і право» є знання про роль людини, людської свідомості та вільної активності у створенні держави, у здійсненні її функцій, роль психологічного фактора у виникненні права.

Обопільний зв'язок існує між «Історією держави і права» та політологією. Політологія вивчає закономірності виникнення, функціонування та тенденції розвитку суспільної влади, держави, політичних інституцій з метою розв'язання питань прикладного характеру: як узяти державну владу, як організувати побудову держави, які конкретно сили можуть це здійснити. Ця наука зосереджує увагу на описанні й аналізі фактів під кутом зору соціально-політичних цінностей. Історія вчень про державу і право, вивчаючи політико-пра-вові теорії, зосереджує увагу на описанні й аналізі фактів у площині правових цінностей. До того ж, перші вчення про державу і право були невід'ємною частиною політичної теорії, яка своїми витоками сягає філософії.

Взаємозв'язок економічної теорії з «Історією вчень про державу і право» очевидний. Економічна теорія вивчає вплив домінуючого способу виробництва на зміст і форми суспільної свідомості та політичні й державно-правові інститути суспільства. Інститути держави і права виникають у відповідь на економічні потреби і самі виявляються важливим фактором у формуванні соціально-економічних відносин, які завжди набувають правової форми. Механізм такого взаємозв'язку так чи інакше присутній у будь-якій державно-правовій теорії.

«Історія вчень про державу і право» як юридична історико-теоретична наука досліджує історію виникнення і розвитку теоретичних знань людства про державу і право. Вона є логічним узагальненням державно-правової думки і відображає послідовну закономірність еволюції уявлень, ідей, поглядів на державу і право. її наукові узагальнення сприяють якісному розвиткові юридичних знань.

Як наука і вузівська навчальна дисципліна «Історія вчень про державу і право» має пізнавальне, світоглядне і прикладне значення: по-перше, це пізнання начал і сутності державно-правового життя суспільства, спроба збагнути і усвідомити проблеми його колективного існування й організації. Тут у систематизованому вигляді подається історія виникнення і закономірності розвитку нових знань про державу і право, опанування якими сприяє усвідомленню мети, завдань і перспектив розвитку держави і права як соціальних інституцій; по-друге, Історія вчень про державу і право безпосередньо впливає на формування правової свідомості, правової і політичної культури; по-третє, як навчальна дисципліна, вона оптимально пристосована до цілей та умов навчального процесу у юридичному вузі, позаяк є певною системою знань необхідних для фахової підготовки юристів.

Світоглядне й прикладне значення «Історії вчень про державу і право» випливає з її характерних особливостей, які полягають в історико-теоретичному осмисленні державно-правових проблем суспільного життя.

З одного боку ця наука всебічно вивчає процес історичного розвитку теоретичних знань людства про державу і право, законодавство, виявляє вплив на формування цих знань світоглядних традицій конкретної історичної доби; оцінює внесок кожного мислителя в скарбницю загальнолюдської правової культури і правової свідомості; з іншого -ретельно аналізуючи теоретично обґрунтовані та концептуально виважені погляди і знання про державу і право, що своєю пізнавальною глибиною і цінністю перевершують відображення державно-правової дійсності на рівні буденної свідомості, вона допомагає в оволодінні природою і змістом фундаментальних категорій юридичної науки «держава», «право», «закон», «влада», сприяючи всебічному науковому вивченню зовнішніх ознак державно-правових явищ і пізнання їх внутрішньої сутності.

Задание для индивидуальной работы

Выясните отличия между" объектом и предметом науки. Что представляет объект и предмет Истории учений о государстве и праве?

Какие функции выполняет История учений о государстве и праве?

Назовите критерий оценки государственно-правовых учений?

В чем заключается гуманистический подход в толковании драл жавно-правових учений?

Укажите на принципиальное отличие в оценке государственно- правовых учений под углом зрения классовых и общечеловеческих интересов. Какой подход, по вашему мнению, оптимально отвечает осознанию общечеловеческой ценности права?

Какое место и роль отводится истории учений о государстве и праве в системе общественных и юридических наук?

Охарактеризуйте научное и практическое значение изучения государственно-правовой мысли в истории человечества.

Література

1. История политических и правових учений. Учебн. для юрид. вузов (Под ред. Нерсесянца В.).- М., 1999.

2. БурдьеП. Социология политики.- М, 1993.

3. Лебедева Т. О научной значимости изучения истории политической мысли // Вестник Московского ун-та. Серия «Политические науки».-1995, № 12.

4. Потупьнщькш В. Теорія української політології. Курс лекцій.- К., 1993.

5. Рябов С. Політологічна теорія держави.- К., 1996.

6. СебапнГ., Торсон Т. Історія політичної думки.- К., 1997.

7. Темнов Е. О деидеологизации методологических подходов в историко-политических и государственно-правовых исследованиях // Государство и право.- 1992, № 3.

Размещено на Allbest.ru