Відмінність злочину від інших правопорушень

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

на тему «Відмінність злочину від інших правопорушень»

з дисципліни «Кримінальне право»

Донецьк 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття злочину і його ознаки

2. Значення ч. 2 ст. 11 КК для поняття злочину

3. Відмінність злочину від інших правопорушень

4. Класифікація злочинів

Література

злочин правопорушення кримінальний

ВСТУП

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних і інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам і інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам і інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

1. Поняття злочину і його ознаки

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства знаходяться в постійному розвитку, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам і інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. В залежності від того, чому надавалось більше значення - соціальній чи правовій характеристиці злочину, - можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинно те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин - суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин - суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то, насамперед, необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Ст. 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша - передбаченість діяння КК - формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки - суспільна небезпечність і винність - є матеріальними, такими що розкривають соціально-психологічну природу злочину.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального Кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Ч. 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально-каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. В ч. 1 ст. 11 суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки називається, зміст її закон не розкриває. Між тим, порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних і ін.) свідчить, що суспільна небезпечність їх не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовчому, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і відноситься до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня, виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета і інші. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину - його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості (ст. 12); по-третє, визначає межу між злочином і іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст.65).

Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки при наявності вини, що випливає з ст. 62 Конституції України.

Ч. 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну при відсутності вини. Вина у відповідності зі ст. 23 є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками й іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину протиправність означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність - юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що прямо в ньому не передбачене. Ч. 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що КК України 1922 і 1927 років допускали аналогію закону, яка означала, що у випадку відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі по важливості і характеру злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії повинно було усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалися неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася, якоюсь мірою, обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона давала простір суб'єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, в кінцевому рахунку, часто приводила до порушення закону. Тому необхідність укріплення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Ч. 4 ст. 3 діючого КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину - його караність. Під караністю розуміється загроза застосування за злочин покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю, випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час, діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, внаслідок закінчення строків давності, за амністією і ін.). Ще в 1961 р. В.В.Сташис справедливо писав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину з застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання» .

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

2. Значення ч. 2 ст. 11 КК для поняття злочину

Частина 2 ст. 11 вказує: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпечності, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Як видно з цього визначення, першою обов'язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є наявність у вчиненому діянні формально ознак діяння, яке передбачене КК, тобто всіх тих об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого законом. Якщо хоча б одна ознака, передбачена в статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 застосована бути не може. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямовано на заподіяння такої шкоди, то таке зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11: у ньому немає однієї з обов'язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності відноситься не до злочинів, а до службових проступків.

Другою обов'язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є визнання вчиненого діяння таким, що лише формально містить в собі ознаки діяння, передбаченого в КК: внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину - його суспільній небезпечності. Відбувається розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11, не містить тієї суспільної небезпечності, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду. В цьому і виражається малозначність діяння.

Третьою умовою застосування цієї норми слід вважати суб'єктивну характеристику малозначного діяння: воно не тільки об'єктивно не спричинило шкоду, але й суб'єктивно не було спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов дає можливість визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Так, правильно були визнані малозначними дії С., яка, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства використала своє службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38 платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству.

Суд визнав, що такі дії хоча і містять в собі ознаки службового підроблення (ст.366), але внаслідок малозначності не є суспільно небезпечними, оскільки здійснені платежі були обов'язковими для підприємства і випливали з закону та договірних правовідносин. Матеріальної або іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам спричинено не було. На цій підставі суд визнав підроблення малозначним, тобто таким, що не є злочином.

Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

3. Відмінність злочину від інших правопорушень

Злочин - не є єдиним видом правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення тягне різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має суттєве практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, але й для захисту прав осіб, що вчинили ці правопорушення.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що повинен бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак, щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину і інших правопорушень - злочин за своєю природою це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, - вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Отже, відповідно до цього погляду, злочин та інші правопорушення, - якісно самостійні види правопорушень не тільки за їх правовою природою - ознакою протиправності, а й за їх соціальним змістом - матеріальною ознакою.

Інший погляд виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень - їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином і іншими правопорушеннями визначається за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень лежить у кількісній, а не якісній характеристиці.

Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі погрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам. Це й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень - найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом здійснення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів і інших правопорушень, зокрема, найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

У відповідності до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність - воно прямо передбачено в КпАП; 2) винність - воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) воно посягає на охоронювані законом об'єкти; 4) адміністративна караність - адміністративним правопорушенням може бути визнано тільки таке діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок здійснення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні загальні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи - передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК - як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а, відповідно, у різному ступеню суворості однойменних заходів впливу.

Перш за все слід відмітити, що особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, власність, суспільний порядок, господарську діяльність можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність і інші ознаки. Наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене законом», а ст. 202 КК визнає ці діяння злочином, якщо це було пов'язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

4. Класифікація злочинів

Під класифікацією злочинів розуміється розподіл їх на групи в залежності від того чи іншого критерію. Так, в залежності від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; в залежності від ступеня завершеності злочинної діяльності - на закінчені і незакінчені й ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення (див., наприклад, ст. 13, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права в останні роки нерозривно пов'язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання в залежності від тяжкості злочину. КК багатьох держав, які прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

Саме така класифікація і міститься в ст. 12 КК України, яка встановлює, що в залежності від ступеня тяжкості злочини розподіляються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми, можна зробити однозначний висновок, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів - ступінь їх небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Як вже зазначалося в §1 цього розділу, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображають ступінь тяжкості злочину, знаходять своє вираження в сукупності його об'єктивних і суб'єктивних ознак: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації, законодавець у ст. 12 передбачає і її формальний критерій - певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш двох років чи інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості - покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п'яти років; для тяжких злочинів - покарання у виді позбавлення волі на строк не більш десяти років, а для особливо тяжких - покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність в законі не тільки матеріального, але і формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, дозволяє розмежувати їх за тяжкыстю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцю можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію - вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які відносяться до однієї категорії. При цьому злочини, що відносяться до однієї категорії, повинні мати санкції, мінімальні і максимальні розміри яких обмежені межами типової санкції, зазначеної в ст.12. Так, наприклад, виходячи з ч.3 ст.12 типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п'яти років. Це значить, що до цієї категорії будуть належати різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), і одержання хабара (ч. 1 ст.368).

Встановлена в ст. 12 класифікація на чотири категорії злочинів знаходить своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця на застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості. Так, наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (ст. ст. 45 - 48). Звільнення від покарання також можливо лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 і ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64); або призначення такого додаткового покарання як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, погашення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (ст. ст. 49, 80, 89) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає в якості основної або кваліфікуючої ознаки. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396); створення злочинної організації передбачає таку обов'язкову ознаку як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч.1 ст. 255). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кримінальне право України Підручник /Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, Л.М.Кривоченко та ін.; За ред.. проф..В.В.Сташиса, В.Я.Тація.- 3-є вид. перероб. і допов.- К.:Юрінком Інтер, 2007.- 480 с.

2. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву.- Киев: Вища школа, 2008. С.126-138

3. Голина В.В. Судимість.-Х.,2009.

4. Голина В.В. Погашение и снятие судимости по советскому уголовному праву. - Харьков, Вища школа, 2009.

5. Тютюгин В.И. Погашение и снятие судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Сов.юстиция, , №22, Стр. 19-21.

6. Зельдов С.И. Уголовно-правовые последствия судимости. - Орджоникидзе: Изд.-во Северо-Осетинского ун.-та, 2006.-

Размещено на Allbest.ru