Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Тлумачення закону про кримінальну відповідальність»

Вступ

Кримінальне право України дістає своє вираження в законодавстві про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативно-правову систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, які системно розміщені в межах Кодексу і діють з часу набрання ним чинності, а також із законів, включених до нього після його прийняття.

Кожен із кримінальних законів містить певні правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми. Кримінальний кодекс, як і кримінальні закони, що входять до нього, є свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому шляхом законодавчого веління відображено об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ ІІ Загальної частини).

Поняття «кримінальний закон» і «закон про кримінальну відповідальність» тотожні за своєю сутністю, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність

Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно із ч. 2 ст. 3 КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання Кодексом чинності, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Закони про кримінальну відповідальність становлять собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених у статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути на додаток до КК ухвалені окремим законом, повинні позначатися відповідним номером статті КК. Закони про кримінальну відповідальність, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному нормативно-правовому акті, але й входити окремими нормами в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі приписи, що містять кримінально-правові положення, можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Такі приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми та адаптовані до кримінального законодавства України, також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією статті. Отже, законом про кримінальну відповідальність є і Кримінальний кодекс України, і окремі його правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми.

У нормах Кримінального кодексу сформульовано завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК цей кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільно небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом із тим, у деяких нормах КК приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності та покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону про кримінальну відповідальність, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике запобіжне значення (превентивна функція). Згідно із ч. 1 ст. 1 завданням КК є також запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описано кримінально каране діяння, чинить певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх запобігання.

Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через упевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх поглядів, життєвої позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнана державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дієвість, ефективність її застосування.

Закон про кримінальну відповідальність, на відміну від законів інших галузей законодавства, має певні специфічні риси. Він є і нормативним вираженням, і основним джерелом кримінального права. Згідно із ч. 3 ст. 3 КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не створюють норм закону про кримінальну відповідальність. Вони мають обов'язкову силу тільки щодо конкретної кримінальної справи. Те саме стосується роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст відповідної кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють законів про кримінальну відповідальність і акти офіційного тлумачення, що їх дає Конституційний Суд України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення змісту юридичної норми, а також правильного та єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення нормативно-правового акта, що визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. В нормативно-правових актах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формування норми закону про кримінальну відповідальність (наприклад, визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, наведене в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р.). Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність (Законом України від 16 січня 2003 р. визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, було відтворене із незначними редакційними уточненнями у п. 1 Примітки до ст. 209 КК).

Згідно з ч. 1 ст. 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України, яка має вищу юридичну силу. Зі ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати їй. Також законодавство України про кримінальну відповідальність має засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. 3 КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. 3 КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, які містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність - завжди письмовий документ, який публікується у встановленому законодавством України порядку.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність - це письмовий нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить правові приписи, які встановлюють підстави і принципи кримінальної належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Законом про кримінальну відповідальність називається і Кримінальний кодекс України в цілому, і окремі його правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Всі кримінальні закони України, як уже було зазначено, сконцентровані в Кримінальному кодексі. Новий КК України прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До цього діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р., який за більше ніж сорокарічний період зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100 нових статей, значну його частину було піддано різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК після 1991 р., що було зумовлено, головним чином, радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не привело КК в повну відповідність із реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України було створено робочу групу з провідних учених і практиків України. До грудня 1993 р. було підготовлено перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. Постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовчих органів України, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. У 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де дістав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн; потім, за участю тих самих експертів і представників судів і правоохоронних органів України - на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обгрунтований, такий, що відповідав рівневі юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, представлений народним депутатом М.Н. Пилипчуком. Зі значною перевагою голосів було прийнято проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект було прийнято у другому читанні та остаточно - 5 квітня 2001 р.

2. Структура Кримінального кодексу

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані та поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджено кримінально-правові норми, що відображають принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Правові приписи, що містяться в нормах Загальної частини, застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить кримінально-правові норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які кримінальні покарання можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну нормативну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітне при застосуванні окремих статей Кодексу Не можна застосувати жодну норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, своєю чергою, - на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні державоутворюючі цінності українського народу, які проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, розміщено в розділі І «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку, розташовано в розділі ІІ «Злочини проти життя та здоров'я особи», розділі ІІІ «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи». Статті КК, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об'єднано в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК 2001 р. на 20 розділів зробив її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо, щоб було просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що відбивають сутність правових приписів, що містяться в нормах. При включенні в КК нової статті вона поміщається у відповідний розділ Загальної або Особливої частини, як правило, вслід за статтею, яка найбільш близька до неї за змістом. Новій статті надається номер попередньої статті і додатковий цифровий індекс - 1, 2, 3 і т.д. Наприклад, у 2003 р. до Особливої частини КК було включено статтю «Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинними шляхом». Її було поміщено вслід за статтею 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Статті було надано номер 209¹.

Виключення тієї чи іншої статті з КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК зберігається номер статті 230 з позначкою «Виключена 03.04.2003 р.». Ця стаття встановлювала відповідальність за порушення антимонопольного законодавства, її було скасовано Законом Верховної Ради України від 3 квітня 2003 р.

Багато статей КК поділяються на частини - окремі абзаци, які мають цифрові позначення. Наприклад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини - 1 і 2; стаття 135 КК «Залишення в небезпеці» складається з трьох частин - 1, 2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідна цифра.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна кримінально-правова норма, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її з дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 КК вказано строк, на який може бути призначене покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вказані випадки, коли може бути призначено таке покарання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. 3 встановлено порядок обчислення строків виконання цього покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встановлюється, за загальним правилом, відповідальність за один і той самий злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість діяння, ознаки суб'єкта, потерпілого, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 КК визначено відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовано характерні ознаки цього злочину, частини 2, 3 і 4 вказують на обставини, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять приписи, якими обмежується їх дія (наприклад, ч. 2 ст. 385 КК) або передбачаються умови і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні вказаного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255 КК, ч. 5 ст. 258 КК). Цими приписами регулюється застосування кримінально-правових норм за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норму ст. 89 КК «Строки погашення судимості» поділено на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 КК «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 КК «Умисне вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК мають примітки, в яких роз'яснюються поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Приміром, у пункті 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано поняття повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186 та 189 - 191 КК; у пункті 2 - надано визначення значної шкоди; в пунктах 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчиненим у великих або особливо великих розмірах.

У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура відрізняється однорідністю складових елементів; в них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведено поняття злочинів певного виду, визначено суб'єктів їх вчинення, сформульовано деякі інші приписи (наприклад, ст. 401 КК дає поняття військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364 КК).

Диспозиція - це частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізнюють диспозиції чотирьох видів: просту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульовано диспозицію у ст. 369 КК «Давання хабара». Просту диспозицію законодавець використовує у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці та науковій літературі.

Описова диспозиція вказує на найбільш характерні ознаки діяння. Наприклад, у ст. 185 КК «Крадіжка» наведено визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція має у зв'язку з цим перевагу перед простою.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак вчиненого діяння до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є диспозиції норми статті 271 КК «Порушення вимог законодавства про охорону праці», статті 286 КК «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Отже, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні приписи, вимоги, заборони, які описано та детально розкрито в інших нормативно-правових актах та технічних нормах. Ці акти та норми можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним або після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Приймають і затверджують такі нормативні акти та технічні норми різні установи і організації. Мають вони відмінності і за сферами застосування. Ці акти та норми, як вже зазначалося, не є джерелами закону про кримінальну відповідальність. Відповідно до останнього (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Приписи, вимоги, заборони, що в них сформульовано, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільно небезпечного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість норм, що мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це стосується норм розділу VII Особливої частини «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочна диспозиція відсилає до кримінально-правової норми або її окремого припису, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де йдеться про відповідний злочин або описано його ознаки. Наприклад, ст. 122 КК «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце за відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при описі другої і наступної частин відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке наведено в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» тощо. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при описі обставин, що обтяжують відповідальність. Наприклад, у ч. 2 ст. 309 КК «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» вказано на здійснення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК.

У КК зустрічаються кримінально-правові норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або описові диспозиції, в іншій - бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231 КК, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.

Санкція - це частина кримінально-правової норми, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким, чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК використовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізнюють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачено нижчу та вищу межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачено, наприклад, у ч. 1 ст. 153, частинах 1 і 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, статтях 353, 395 КК. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, що встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 КК встановлена нижча межа для виправних робіт - шість місяців, у ст. 60 КК для арешту - один місяць, у статтях 61 і 63 КК для обмеження і позбавлення волі - один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153 КК, суд може призначити міру покарання у виді позбавлення волі в межах від одного року до п'яти років; за ст. 353 КК - обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 КК - арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років).

Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосування (наприклад, ч. 1 ст. 142 КК), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144 КК). В останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може бути санкція, що наведена у ст. 145 КК. Вона надає суду можливість призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 КК - «карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»;

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 КК - «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 КК - «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені санкції, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 КК - «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальне (офіційне) - це тлумачення, що здійснюється органом влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділено Конституційний Суд України. Це тлумачення - вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми закону, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення - це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення та узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користуються інші суб'єкти застосування законів про кримінальну відповідальність. Прикладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В абзаці 1 пункту 16 постанови «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. №5 Пленум пояснив: «Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК хабар належить визнавати одержаним за попередньою змовою групою осіб, якщо злочин спільно вчинили декілька службових осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до його початку, про це домовилися (як до, так і після надходження пропозиції про давання хабара, але до його одержання)». Однак, такі роз'яснення не можуть підміняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Верховного Суду України - не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні грунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непорозуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення - це тлумачення закону науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Розглянемо докладніше граматичне (або філологічне), систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих у законі про кримінальну відповідальність. Наприклад, зі змісту ст. 208 КК «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків» зрозуміло, що для притягнення до відповідальності за цією статтею необхідно встановити в діях особи незаконне, з порушенням встановленого законом порядку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Причому, для складу злочину достатньо встановити одну із зазначених в ній дій, оскільки між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть сполучник «або».

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього самого або іншого закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття «службова особа», яке використане в ст. 238 КК, з'ясовується шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364 КК, де дано визначення службової особи. Нерідко норму закону про кримінальну відповідальність, що тлумачиться, зіставляють з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Наприклад, для тлумачення змісту ст. 371 КК, в якій використано поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно звернутися до відповідних статей КПК України.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що зумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих учених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовують, як правило, науковці при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі закони про кримінальну відповідальність, що входять до нього.

Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним (або адекватним), обмежувальним та поширювальним.

Буквальне (адекватне) - це тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч. 1 ст. 114 КК «Шпигунство» дає точне уявлення про предмет злочину - це відомості, що становлять державну таємницю, та суб'єкта шпигунства - це іноземець або особа без громадянства. Жодну з цих ознак не може бути витлумачено ширше або вужче ніж буквальний зміст. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при незбігу тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення є вужчим за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст. 304 КК встановлено відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 22 КК кримінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо особа досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього положення немовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 КК маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення використовується, якщо текст і сутність кримінально-правової норми не збігаються, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до значно більшого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 КК вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому випадку поняття «законодавство» охоплює не тільки закони в буквальному значенні, але і підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюється порядок та умови державної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або вужчим, або ширшим порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

Висновки

кримінальний кодекс відповідальність закон

Поширювальне тлумачення закону треба відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією, тобто застосування до суспільно небезпечного діяння, прямо не передбаченого законом на час його вчинення, статті КК, що встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схожий за характером та тяжкістю злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством колишнього СРСР, в тому числі України (ч. 3 ст. 3 «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» 1924 р.; ч. 2 ст. 7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення основане на існуванні в КК норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної кримінально-правової норми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий її зміст. Отже, поширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли певне діяння як злочинне в законі не передбачене. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. 3 прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і норм, які містяться в Загальній частині КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.

Література

1. Кримінальне право України Підручник /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 3-є вид. перероб. і допов. - К.:Юрінком Інтер, 2007. - 480 с.

2. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. - Киев: Вища школа, 2008. С. 126-138

3. Голина В.В. Судимість.-Х., 2009.

4. Голина В.В. Погашение и снятие судимости по советскому уголовному праву. - Харьков, Вища школа, 2009.

5. Тютюгин В.И. Погашение и снятие судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Сов.юстиция, №22, Стр. 19-21.

6. Зельдов С.И. Уголовно-правовые последствия судимости. - Орджоникидзе: Изд.-во Северо-Осетинского ун.-та, 2006.-

Размещено на Allbest.ru