Кримінальна відповідальність та її підстави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему «Кримінальна відповідальність та її підстави»

Вступ

КК нерідко вживає термін «кримінальна відповідальність» (наприклад, ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідальності»; найменування глави ІІ «Закон про кримінальну відповідальність»; глава ІX називається «Звільнення від кримінальної відповідальності»), але при цьому ніде не розкриває її поняття, хоча проводить відмінність «кримінальної відповідальності» від покарання (наприклад, глави X, XІ і XІІ Загальної частини КК відповідно називаються «Покарання і його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання і його відбування»). У науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її в якості конкретного кримінально-правового відношення; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього і т.д.

1. Поняття кримінальної відповідальності

Визначаючи кримінальну відповідальність, виходять з того, що вона є одним із видів публічно-правової відповідальності. І хоча остання в правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально-правовому значенні публічно-правова відповідальність трактується як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду публічно-правову відповідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила правопорушення.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам публічно-правової відповідальності і, водночас, характеризується своїми видовими, відзначальними ознаками. Ними є такі:

1) кримінальна відповідальність - це вид державного примусу, що знаходить своє вираження, насамперед, в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні додаткових для винного позбавлень і обмежень;

2) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права займати визначені посади) визначені тільки в кримінальному законі і, насамперед, у санкції відповідної кримінально-правової норми;

3) кримінальна відповідальність представляє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органів виконавчої влади держави та особи, визнаної винною у вчиненні злочину, в результаті чого ця особа зазнає визначених обмежень;

4) зазнавання зазначених обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їхнє застосування є обов'язком суду та спеціально уповноважених органів держави;

5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає у якості підстави такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність - це передбачене Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави.

Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія урегульована нормами кримінального права і тому протікає в рамках певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Багато хто вважає, що ці правовідносини виникають із моменту вчинення злочину. На думку ж інших вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи в якості обвинувачуваної, або навіть із моменту винесення чи набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що являють собою ці правовідносини, який зміст мають їхні структурні елементів, у чому виражається їхня взаємодія, у якому співвідношенні знаходиться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникає певне юридичне відношення, у силу якого у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а у останньої - обов'язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, звичайно, ця особа має право вимагати від держави, зоб її дії були правильно кваліфіковані; щоб покарання було призначено лише в рамках санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень Загальної частини КК, тощо. У свою чергу, держава повноважна засудити злочинця та вчинене ним діяння, а також ущемити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо. Вочевидь, що зазначені повноваження держави та права особи, яка вчинила злочин, мають кримінально-процесуальну природу.

В той же час, повноваження держави щодо обмеження на підставі КК прав та свобод особи, яка вчинила злочин, і обов'язок останньої перетерпіти ці обтяження складають юридичний зміст кримінально-правових відносин, що виникають з моменту вчинення злочину, незалежно від того, чи виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього служить хоча б те, що строки давності в силу ст. 49 починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи в якості обвинувачуваного або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правового відношення, а лише констатують його, тому що і до винесення цих актів між злочинцем і державою уже виникнуло реальне юридичне відношення.

Суб'єктами такого відношення є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з іншого боку - держава. Дані правовідносини є динамічними, вони увесь час розвиваються, уточнюються і змінюються в результаті дій суб'єктів по реалізації їхніх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися із зізнанням, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду тощо, що, у свою чергу, породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок врахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності чи зовсім звільнити особу від кримінальної відповідальності тощо). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і індивідуалізує вид і міру тих обмежень, яким повинен бути підданий засуджений. Таким чином, з моменту набуття законної сили обвинувальним вироком правовідносини досягають своєї повної визначеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, ущемлення яких передбачається в санкції кримінально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і які визначені обвинувальним вироком суду, по суті таким об'єктом є кримінальна відповідальність. Надалі, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відношеннях, виступають органи, що відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальне правовідношення існує, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину, протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після цього, а саме - до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89). Проте кримінально-правове відношення може бути припинене і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різноманітними, наприклад, смерть особи, сплив строків давності (ст. ст. 49 і 80), звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст. ст. 45-48), видання акта амністії або помилування (ст. ст. 85-87) тощо.

В свою чергу, кримінальна відповідальність протікає в межах кримінально-правових відношень, але при цьому така відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, в момент погашення чи зняття судимості. Подібний погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є в науці кримінального права загальновизнаним. Багато хто вважає, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях - з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинувачуваного) тощо. Проте, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року, яким дане офіційне тлумачення частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), «кримінальна відповідальність наступає з моменту набуття законної сили обвинувальним вироком суду».

Різноманітним чином визначають і момент закінчення кримінальної відповідальності: момент припинення кримінально-правових відношень, відбування покарання, погашення або зняття судимості. Проте, якщо під кримінальною відповідальністю розуміти обмеження прав і свобод злочинця, то, очевидно, що кримінальна відповідальність має місце протягом всього часу відбування особою призначеного судом покарання, а також, в окремих випадках, протягом певного часу до моменту погашення чи зняття судимості.

Розгляд взаємозв'язку кримінально-правового відношення і кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах. Перша з них - засудження винного, що виражене в обвинувальному вироці суду, не пов'язане, проте, із призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 «особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на момент розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною».

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа, проте, звільняється. Так, наприклад, у відповідності зі ст. 75 «якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовця, обмеження свободи, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням».

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності, є відбування винним призначеного йому судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють для особи судимість як правовий наслідок її засудження до певної міри покарання. У той же час, як вже відзначалося, судимість має свої межі, що зазначені в ст. ст. 89-90, які визначають межі кримінально-правового відношення та кримінальної відповідальності. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення як кримінально-правового відношення, так і кримінальної відповідальності особи за вчинений злочин.

2. Підстави кримінальної відповідальності

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно відповісти на три питання:

1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин?

2) за що особа підлягає кримінальній відповідальності?

3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

При відповіді на перше питання мова йде про філолофсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто, про те, чому суспільство і держава вправі докоряти людині, що вчинила злочин, і на чому заснований такий докір? Відповідь на друге й третє питання потребує з'ясування того, що є фактичною і юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець, як особа, що наділена свідомістю і волею, повинен бути здатен співвідносити свою поведінку з вимогами правих норм і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за порушення чи недотримання їх вимог. Проте, щоб обґрунтувати етичний закид такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати зазначені вимоги. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати, у якому ступені взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від учинення злочину або вчинити його?

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні та внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, у тому числі і злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. У такому випадку людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення і, отже, вільного вибору своєї поведінки, що фатально уже визначена. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива моральна оцінка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти бачать не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, що існує незалежно від яких-небудь обставин, у тому числі і від її розуму і совісті. Свобідна воля, і тільки вона вибирає, як вчинити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин лежить в порочності цієї злої свобідної волі злочинця.

Найбільш прийнятним, проте, є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до котрого людина, опинившись перед вибором, вчинити злочин або утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При цьому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як із її свідомістю, так і з навколишньою їй об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише зламлюючись через його внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як вчинити їй в даній конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину й особи, що його вчинила, є лише в тому випадку, якщо ця особа мала об'єктивну можливість вибрати з наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний спосіб досягнення поставлених цілей.

Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. У такому випадку кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим чинником, що детермінує їхню поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість поступити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як з боку даної особи, так і інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 «підставою кримінальної відповідальності визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цьому положенні закону міститься відповідь на питання про те, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому інколи говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину, оскільки саме склад є явищем соціальної реальності як суворо структурований зміст вчиненого суспільно небезпечного діяння.

У межах єдиної матеріальної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в якості складу злочину в КК. Підставою кримінальної відповідальності є повна відповідність фактичної і юридичної сторони вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Кримінальна відповідальність, як відзначалося, це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органа держави, а саме в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підставу кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, а процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду».

Частина 3 ст. 2 передбачає, що «ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин більш одного разу». Цей припис розвиває положення ч. 1 ст. 68 Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення».

Література

кримінальний кодекс відповідальність злочин

1. Кримінальне право України Підручник /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 3-є вид. перероб. і допов. - К.:Юрінком Інтер, 2007. - 480 с.

2. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. - Киев: Вища школа, 2008. С. 126-138

3. Голина В.В. Судимість. - Х., 2009.

4. Голина В.В. Погашение и снятие судимости по советскому уголовному праву. - Харьков, Вища школа, 2009.

5. Тютюгин В.И. Погашение и снятие судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Сов.юстиция, №22, Стр. 19-21.

6. Зельдов С.И. Уголовно-правовые последствия судимости. - Орджоникидзе: Изд.-во Северо-Осетинского ун.-та, 2006.-

Размещено на Allbest.ru