Злочинність в місцях позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Злочинність у місцях позбавлення волі іноді йменується як "карна" злочинність, тобто така, яка має місце під час відбуття покарань, або як "пенітенціарна", що охоплює злочини, що вчинюються у пенітенціарних установах - місцях позбавлення волі. Цей різновид злочинності характеризується такими ознаками, як специфічне місце вчинення злочину (виправно-трудова установа, слідчий ізолятор тимчасового утримання), своєрідний суб'єкт злочину (тільки особа, позбавлена волі), його спрямованість проти інших засуджених або проти осіб адміністративного персоналу установи. Крім цього, слід пам'ятати, що вона є складовою частиною рецидивної злочинності.

Тривалий час про злочинність осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, було мало що відомо. Кількість в'язнів та число злочинів, ними вчинених, не підлягали розголошенню. Наукові дослідження були, як правило, спрямовані на вдосконалення виправно-трудового законодавства, форм і методів виховного впливу на засуджених. У зв'язку з цим і поняття злочинності осіб, позбавлених волі, в спеціальній літературі майже не вивчалось.

В Україні діє 183 установи, де утримується понад 205 тис. осіб, у тому числі в 128 виправно-трудових установах - понад 155 тис., в 11 виховно-трудових - 3, 5 тис. підлітків, у 32 слідчих ізоляторах - понад 43 тис. ув'язнених, у 12 лікувально-трудових профілакторіях -- 3, 8 тис. осіб, які лікуються від алкоголізму 2.

 Отже, у місцях позбавлення волі у специфічних умовах утримання і людських стосунків знаходиться значна кількість суспільно небезпечного контингенту, що обумовлює своєрідність злочинності у сфері виправно-трудових відносин.

Протягом 1998 р. у виправно-трудових установах МВС України зареєстровано 405 злочинів проти 525, учинених у 1997 р. і 560 - у 1996 р. Коефіцієнт злочинності на 1 тис. середньостатистичної чисельності засуджених коливається між 3, 5 і 3, 2 злочинів. Найбільша кількість злочинів реєструється у виправно-трудових колоніях суворого й посиленого режимів і колоніях-поселеннях (Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Харківська області). Аналізуючи злочинність у місцях позбавлення волі, слід враховувати значну латентність окремих видів злочинів: образа, наклеп, побої і мордування, хуліганство, насильницьке мужолозтво та ін.

Кримінально-правова структура злочинності в місцях позбавлення волі характеризується відносною стабільністю. Основна маса злочинів припадає на ст. 183 Кримінального кодексу України (втеча з місця позбавлення волі або з-під варти) й на ст. 1833 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи), що загалом становлять понад 60% усіх учинених у цих місцях злочинів.

Як відзначається в літературі, серед в'язнів існує своя "філософія": наше (засуджених) діло тікати, якщо пощастить, а ваше (адміністрації виправно-трудових установ) - запобігати цьому чи ловити, тобто кожен має робити свою справу. Форми й способи втечі бувають різні залежно від виду виправно-трудових установ: від самовільного залишення особою, яка відбуває покарання, місця позбавлення волі до підкопів і втеч поєднаних з насильством та використанням зброї, технічних засобів. Втечі бувають поодиночні, групові і масові під час масових заворушень у колоніях. Але часто підготовка до втечі і сама втеча мають або спрощений, або ситуативний характер. Так, із 6-ти випадків втечі з-під охорони у 1997 р. всі вони здійснені чи то за допомогою примітивних засобів подолання огорожі (мотузка з кішкою та ін.), чи шляхом використання недоліків засобів охорони. Тому динаміка показників втечі багато в чому залежить від стану й організації охорони тієї чи іншої установи.

Непокора адміністрації виправно-трудових установ виникає тоді, коли, на думку в'язнів, вона порушує їх права або незаконними діями позбавляє деяких благ. Причому ця думка може бути як обгрунтованою, так і надуманою, коли лідери засуджених роблять спробу взяти фактичне керівництво в колонії у свої руки. У цих випадках необгрунтоване потурання вимогам "авторитетів" може повністю дезорганізувати роботу виправно-трудової установи.

Другу за кількісними показниками групу складають злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних чи інших заборонених речовин, предметів, зброї. Рівень таких злочинів підвищується. Але й тут треба брати до уваги їх значну латентність. Незначне їх підвищення (або зниження) свідчить про випадковість показників, а не про дійсний стан цього різновиду злочинів. Разом з тим підвищення обігу в "зоні" наркотичних речовин може свідчити про посилення впливу кримінальної субкультури.

Третю, хоч і меншу за кількісними показниками, але небезпечнішу за видами, групу складають насильницькі злочини -умисні вбивства, умисні тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство, погроза вбивством та ін. Треба відзначити несталу динаміку цих злочинів. Так, якщо в 1996 р. було вчинено 10 умисних убивств, у 1997 р. - 3, то в 1998 р. - 4. Коливається також рівень умисних тяжких тілесних ушкоджень, хуліганства, погроз тощо.

За останні роки значно знизився рівень таких злочинів, як дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (ст. 691 КК України), масові заворушення (ст. 71 КК України), захоплення заручників (ст. 1231 КК України). У 1997-1998 pp. цих злочинів зареєстровано не було.

Окрему групу злочинів у місцях позбавлення волі складають крадіжки, розкрадання, пограбування й розбої. Крадіжки державного й приватного майна виявляються дуже рідко. Частіше крадуть засуджені (в місцях позбавлення волі їх називають "щурами") в інших засуджених, і за це, як правило, настає фізична розправа за традиціями злочинного світу. Незрідка речі та продукти харчування й передачі відбираються тими, хто займає в колонії лідируюче становище. Ці факти, як свідчить практика, не відомі адміністрації виправно-трудових установ, а коли й стають відомими, то на них не реагують або застосовують заходи дисциплінарного характеру. Що стосується грабежів та розбоїв, то вони не мають поширеності в цих установах.

Специфічним злочином у місцях позбавлення волі, який має майже повністю латентний характер, є насильницьке мужолозтво (ст. 122 КК України). Ці факти, на жаль, стали настільки повсякденним явищем, що вже не сприймаються як злочини, і тому реєструються тільки тоді, коли цього вимагають обставини.

Дуже висока латентність злочинності в місцях позбавлення волі пов'язана з певними недоліками в системі оцінки показників роботи виправно-трудових установ. Позитивно оцінюється робота тих установ, у яких показники злочинності менші. Звідси й наслідок: діяльність тієї установи, де більше, краще й повніше виявляються і реєструються злочини, оцінюється негативно й навпаки.

За деякими кримінологічними показниками структури злочинності в місцях позбавлення волі більшість злочинів учиняється у виправно-трудових колоніях посиленого та суворого режимів, що пояснюється складом контингенту засуджених, видами вчинюваних злочинів, строками покарання, наявністю кримінального середовища тощо. Учинення злочинів відбувається в житлових і виробничих зонах установ, на виїзних об'єктах. За часом учинення - від 6-ти до 18-ти год., частіше - в робочі дні тижня. Наприклад, із 525 злочинів, зареєстрованих у 1997 p., 328 учинено в житлових зонах установ, 181 -- у виробничих зонах, 1-у штрафному ізоляторі, решта - на виїзних об'єктах. У 407 випадків злочини було вчинено з 6-ти до 18-ти год., у 90 - з 18-ти до 23-х год., у 28 - з 23-х до 6-ти год. У робочі дні вчинено 504 злочини, у неробочі і святкові - 21 злочин.

Знаряддям учинення злочинів у місцях позбавлення волі, особливо насильницьких і корисливо-насильницьких, були кухонні ножі, металеві пластини, ''заточки", шнури та інші побутові або пристосовані предмети.

Щодо динаміки злочинності з місцях позбавлення волі, то за офіційними даними майже за всіма кількісно-якісними показниками вона мас тенденцію до зниження. Так, за 1997 р. (у порівнянні з попередніми роками) не допущено дій, що дезорганізують роботу у виправно-трудових колоніях, з 10-ти до 3-х випадків зменшилась кількість умисних убивств, з 24-х до 20-ти випадків -- умисних тяжких тілесних ушкоджень, з 126-ти до 112-ти випадків - втеч засуджених. Факт зниження динаміки тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров'я засуджених та співробітників адміністрації установ пов'язано: по-перше, зі зміною динаміки тяжкої насильницької злочинності в Україні взагалі; по-друге, з протидією злочинній субкультурі в місцях позбавлення волі; по-третє, з підвищенням рівня профілактичної роботи зі злісними порушниками режиму в установах виконання покарань.

Основні соціально-демографічні, кримінально-правові та моральні риси, притаманні особам, які вчинили злочини в місцях позбавлення волі (насильницькі злочини, непокора вимогам адміністрації, втеча з-під варти та ін. ), при своїй відмінності мають і багато спільного. За даними деяких досліджень переважна більшість вказаних осіб - чоловіки (частка жінок у структурі злочинів становить приблизно 3, 5%), за віком - до 30-ти років, за освітою - з середньою або неповною середньою освітою, за службовим становищем - переважно некваліфіковані робітники або безробітні. Основна маса тих, хто застосував насильство, мала судимість за корисливі, корисливо-насильницькі злочини, хуліганство, зґвалтування; перебувала на профілактичному обліку; була порушниками режиму утримання тощо. Наприклад, із 525 учинених в 1997 р. у місцях позбавлення волі злочинів у 142 випадках останні вчинені особами, які перебували на профілактичному обліку, в 287 випадках ці особи були порушниками режиму утримання, у 14 -- розконвойованими засудженими, 20 злочинів учинено в'язнями після вживання спиртних напоїв, 1 - після наркотичного сп'яніння.

Що стосується моральних рис, можна зауважити, що більшість засуджених мають вузький світогляд і відповідну до нього примітивну структуру потреб. Характерніше для них - своя мораль і свої звичаї, які підтримуються в місцях позбавлення волі певними колами в'язнів. Значна кількість останніх хворі на різноманітні соматичні й психічні захворювання (туберкульоз, СНІД, виразки шлунку та інші шлункові хвороби, невротичні відхилення, алкоголізм, психічні аномалії тощо). Ці відхилення й хвороби ускладнюють відбування покарання, заважають адекватно оцінювати конкретні життєві ситуації, вживати заходи виправно-трудового характеру. Дослідження свідчать про те, що емоційна нестабільність, нестійкість, нестриманість, обмеженість можливості самовладання в криміногенних сутичках, переваження збудження над гальмуванням, емоцій над розумом, конформізм, залежність від інших засуджених, неможливість за власним бажанням змінити оточуюче середовище, надмірна підозрюваність, песимізм, потайність, підвищена тривожність, упертість, брутальність, негативне ставлення до праці й режиму відбування покарання, байдужість до розвитку конфліктних стосунків, агресія, прийняття й підтримка злочинної субкультури, схвалення злочинів, які протидіють адміністрації, а також різний хворобливий психічний стан (стрес, фрустрація, афект, істерія) - все це руйнує психологічний стан особи, викликає в неї відторгнення "офіційних" цінностей. Але с й такі категорії засуджених, які цілком нормально почуваються в місцях позбавлення волі, вважають себе "авторитетами", "злодіями у законі", лідерами, "паханами" тощо.

За основними кримінологічними рисами жертва злочинів в місцях позбавлення волі мало чим відрізняється від злочинця (це стосується, зрозуміло, самих засуджених, а не представників адміністрації). Однак особливу групу, штучно ізольовану від інших в'язнів, утворюють так звані "опущені". До неї належать ті засуджені, щодо яких було вжито гомосексуальне насильство або які добровільно вступили в гомосексуальні зв'язки, а також ті, які нехтують особистою гігієною, дворушники, особи з жіночими рисами обличчя й тіла, дебіли, ''щури", взагалі слабкі за характером і фізично нездатні протистояти погрозам і насильству. Принизливе становище "опущених" поширюється на весь строк відбуття покарання й зберігається навіть після виходу на волю. Адміністрація, на жаль, не завжди активна в попередженні цих фактів. Часто вона не в змозі виправити становище, тому що за ним стоять злочинці, які його навмисно підтримують. Це один із елементів кримінальної субкультури, страхіття для засуджених, за допомогою якого злочинні авторитети примушують інших в'язнів підкорятися їх владі, схвалювати злодійські традиції. Відчуття страху, тривоги, погроза глуму впливають на психіку засуджених, спонукають частину з них підгримувати нелюдські звичаї, стимулюють злочинну поведінку.

Криміногенні явища, які детермінують злочинність засуджених у місцях позбавлення волі, пов'язані з низкою чинників.

1. Соціально-економічні та ідеологічні чинники. Несприятливі соціально-економічні й морально-психологічні обставини в Україні й близькому зарубіжжі, докорінне й часом болюче реформування всіх сфер життя викликають у республіці економічну нестабільність, зміну на рівні державної політики ідеологічних настанов щодо власності, засобів виробництва, особистості, відкриті й занадто корисливі спонукання значної частини новоявлених бізнесменів і навіть приватновласницький екстремізм багатьох з них. Сформувалася значна група багатих людей, чиї прибутки мають аж ніяк не законне походження. Обмеженість матеріальних ресурсів і намір отримати доступ до них навіть ціною життя інших стають рішучою домінантою користолюбства, насильства, жорстокості. Різко змінився склад злочинців, погіршилися їх основні кримінологічні риси. За даними "Огляду стану боротьби зі злочинністю в СІЗО (слідчі ізолятори) МВС України за 1997 p. " (K., 1998. - С. 43) на рівень злочинності суттєво впливає криміногенний склад спецконтингенту, серед якого на 1 січня 1998 р. утримувалися: 4 засуджених і 1 заарештований, які вважають себе "злодіями у законі"; 17 авторитетів злочинного середовища; 24 лідери злочинних угруповань; 118 осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності за бандитизм; 17 найманих убивць; 2465 учасників 607-ми організованих злочинних угруповань, у тому числі 167 рекетирів. І вся ця маса "загартованих", найнебезпечніших, жорстоких і лютих злочинців потрапляє в місця позбавлення волі, створюючи в них на довгі роки тяжкий криміногенний клімат, провокуючи засуджених на вчинення злочинів.

До своєрідних, так би мовити, "ідеологічних" чинників, які відіграють значну, а іноді й рішучу роль у причинному комплексі злочинності в місцях позбавлення волі, належать кримінальні традиції й звичаї. За дослідженнями деяких учених (О.І. Гурова, B.I. Бистрих, В.М. Анісімкова та ін. ) у місцях позбавлення волі кримінальна субкультура - неписані норми злочинного світу, які регулюють відносини як у цілому, так і в невеликих групах засуджених. Переважна більшість в'язнів об'єднуються в малі неформальні групи за різними критеріями. При цьому в'язні не тільки підтримують злочинні традиції, а й зацікавлені в розширенні своїх лав. Тому живучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв - об'єктивне явище, обумовлене відповідною реакцією антисуспільних елементів на законні вимоги правоохоронних органів і суспільства взагалі. У виправно-трудових установах і тюрмах засуджені попадають під вплив професійних злочинців, внаслідок чого багато з них засвоюють певні моделі поведінки, включаються до груп з антисуспільною орієнтацією, налагоджують зв'язки з досвідченими злочинцями, які часто підтримують і після звільнення з місць позбавлення волі. Головна небезпека кримінально-злодійських традицій на сучасному етапі полягає в постійному їх впливі на свідомість в'язнів, що активізує процес стабілізації антисуспільних настановок із випливаючими з цього наслідками, у посиленні її імперативності, тобто в придбанні кримінальною субкультурою рис обов'язковості для багатьох категорій злочинців, у проникненні її елементів у побут людей і суспільне життя. Отже, кримінальна субкультура, безумовно, є могутнім негативним чинником, який сприяє вчиненню багатьох злочинів у місцях позбавлення волі.

2. Соціально-правові чинники. Суть покарання у вигляді позбавлення волі полягає в ізоляції особи від суспільства, у примусовому переміщенні в одностатеві колективи, в наявності певних обмежень. Засуджений зазнає певних втрат і страждань, передбачених чинним кримінальним і виправно-трудовим законодавством, що виражаються в обмеженні життєвого простору, вільного спілкування з іншими членами суспільства і взагалі свободи поведінки. Оточуюче середовище в місцях позбавлення волі дуже поглиблює фізичні й моральні страждання особистості. Покарання у вигляді позбавлення волі, з одного боку, незрідка виступає необхідним "поштовхом" ("каталізатором") для значної частини засуджених, який спонукає особу до правильного сприйняття заходів виправно-трудового впливу, до самовиховання, спокутування вини. А з іншого - воно (особливо тривале й неодноразове), на жаль, відіграє роль засобу відчуження від суспільства, у багатьох випадках травмує особистість, руйнує соціальні, в тому числі важливі для особи сімейні й родинні зв'язки, що викликає фрустраційні настрої, песимістичне ставлення до життя, відчай, але в той же час формує і живить криміногенні риси особи й випливаючі з них форми поведінки - агресивність, примітивність потреб і способів їх задоволення, відверте неприйняття покарання, вимог адміністрації і взагалі знехтування соціальних цінностей.

Примусове одностатеве скупчення на обмеженому просторі великої кількості не кращих представників суспільства (будь-то чоловіки чи жінки), нав'язування небажаних стосунків, усталене підґрунтя для виникнення конфліктних ситуацій, відчуття незахищеності, ворожнече середовище, прояв стадних інстинктів, потурання примітивним бажанням, постійне очікування образи, глуму, нападу, насильства з боку тих, хто й до арешту вирішував свої проблеми за допомогою сили, а також наявність можливості майже безкарно (що добре знають ув'язнені) здійснити ті чи інші форми насильства -- все це штовхає засуджених до вчинення різних за мотивами й цілями злочинів. Як бачимо, насильство є постійним, обов'язковим супутником такої системи виконання покарання.

Зрозуміло, що фізичні й духовні обмеження по-різному впливають на засуджених. Це залежить, насамперед, від особистих рис людини. Найгостріше втрату волі переживають ув'язнені віком до 30-ти років, а також ті, які мають сім'ю та дітей. Дослідженнями встановлено, що існує щільна залежність між рівнем переживання засудженим втрати волі й тривалістю строків покарання: чим довший строк покарання, тим значніші психологічні переживання її втрати. Це закономірно, оскільки довготривалість строків позбавлення волі значною мірою перекреслює життєву перспективу особи.

Певним чином впливають на поведінку деяких засуджених і матеріально-побутові обмеження, що може викликати підвищене бажання покращати своє матеріально-побутове становище шляхом конфлікту або нанесення собі тілесних ушкоджень (ковтання різноманітних предметів, ламання кінцівок тощо).

Очевидно, що багато негативних наслідків позбавлення волі залежить і від системи відбування цього покарання, яка далека ще до відповідності таким міжнародним актам, як "Загальна декларація прав людини" (1948 p. ), "Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями" (1955 p. ), Конвенція ООН "Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання" (1984 p. ). Приміром, у ст. 3 Додатку до рекомендації № 87/3 Європейських тюремних правил від 1987 р. проголошено, що метою нормального поводження з ув'язненими особами є підтримання їхнього здоров'я і почуття особистої гідності, а також (наскільки це дозволяє призначений вироком строк позбавлення волі) розвиток у них почуття відповідальності й тих здібностей, які допоможуть їм повернутися до суспільства, жити з повагою до закону й самостійно заробляти собі на життя після звільнення.

Між змістом переживання ув'язненими покарання в перший період перебування у виправно-трудових установах та їх антигромадською поведінкою існує певний зв'язок. У цей період у засуджених частіше виникає емоційно нестабільний стан, прагнення діяти під впливом першого спонукання, постійне відчуття тривоги, напруженості, пригніченості, нестриманість, агресивність, підозріле ставлення до оточуючих та ін. У науковій літературі різних років неодноразово підкреслювалося, що засуджені в першу третину відбуття покарання за самими незначними приводами вчинюють порушення режиму утримання, злочини тощо. Особливо такі неадекватні реакції характерні для в'язнів, які мають дефекти психіки.

Організаційно-управлінські чинники. Вони пов'язані з широким колом недоліків і вад усієї системи відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Наукові дослідження і практика службових розслідувань свідчать, що основними причинами й умовами вчинення злочинів засудженими є суттєві упущення в організації режиму, нагляду та контролю за в'язнями, роботи адміністрації установ виконання покарань стосовно належної охорони, конвоювання, проведення обшуків, халатне ставлення працівників цих установ до службових обов'язків по нагляду за засудженими. До зазначених чинників належать також: а) переповнення місць позбавлення волі ув'язненими понад ліміт (за останні 5 років кількість засуджених у місцях позбавлення волі зростає щорічно на 11 %, що, зрозуміло, загострює питання їх розміщення); б) неукомплектованість адміністрації ваправно-трудових установ кадрами; в) низький рівень професіоналізму працівників цих установ; г) слабкість оперативно-розшукової й попереджувальної діяльності відповідних підрозділів місць позбавлення волі; г) порушення законності при умовно-достроковому звільненні від покарання й під час переводу до інших виправних установ. Всупереч "Інструкції з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях МВС України" від 29 грудня 1997 р. не вжито вичерпних заходів щодо надійної ізоляції засуджених, повного перекриття каналів для придбання ними заборонених предметів та профілактики упередження заборонених стосунків працівників цих установ з ув'язненими. Останні продовжують отримувати заборонені предмети, а канали надходження останніх у багатьох випадках залишаються невідомими. Наприклад, за 1997 р. працівниками місць позбавлення волі вилучено: грошей - понад 50 тис. грн., наркотичних речовин - понад 20 кг, колючо-ріжучих предметів - 966 одиниць, іноземної валюти - понад 20 тис. доларів США та майже 10 млн. російських крб. Для доставки в установи виконання покарань подібних предметів засуджені часто залучають військовослужбовців та працівників установ. Так, у 1997 р. виявлено 314 випадків недозволених стосунків, що на 13% більше, аніж у 1996 р., в тому числі: начальницьким складом - 92 випадки, вільнонайманими працівниками - 105, військовослужбовцями -- 117 ("Огляд про стан злочинності у ВТК МВС України за 1997 р. ").

Технічна недосконалість охоронної сигналізації, інженерно-технічного устаткування, систем цілодобового нагляду за засудженими, відсутність необхідної апаратури для перевірки посилок і передач, для огляду автотранспорту, потягів - усе це також сприяє правопорушенням і вчиненню злочинів засудженими.

Існують й інші чинники, які обумовлюють злочинність у місцях позбавлення волі. Взаємозв'язок і взаємодія всіх перелічених чинників породжують пенітенціарну злочинність.

Злочинність у місцях позбавлення волі - хоча й специфічна, але ж частина всієї злочинності. Тому її попередження також повинно здійснюватися на двох рівнях - загальносоціальному й спеціально-кримінологічному.

Загальносоціальне попередження злочинності в місцях позбавлення волі - це, насамперед, комплекс перспективних соціально-економічних, організаційно-управлінських, ідеологічних, культурно-виховних та інших заходів, спрямованих на вирішення й згладжування гострих соціальних проблем і негараздів у країні, які в місцях позбавлення волі проявляються вже в деформованому вигляді. Гострота соціальних протиріч відбивається перш за все на тих людях, які утримуються в установах виконання покарань, на поширенні кримінальної субкультури, агресивності й насильства. Зменшення суспільних суперечностей внаслідок проведення гнучкої й розумної соціальної політики (що неодноразово доведено світовою історією) істотно знижує рівень і тяжкість насильницьких і корисливо-насильницьких проявів у людському середовищі, в тому числі й у місцях позбавлення волі, поступово витискує криміногенні явища. Саме загальносоціальне попередження злочинності спроможне вирішити такі складні проблеми, як праця, освіта, життєві умови, дозвілля в'язнів у виправно-трудових установах і після звільнення з них, що мають бути спрямовані на позитивну перспективу ресоціалізації особи (модернізація підприємств у місцях позбавлення волі, навчання необхідним професіям, що можливо лише за підвищення рівня освіти й загальної культури, сприятливих життєвих умов, осмисленості дозвілля, підвищення духовності тощо). Отже, загальносоціальне попередження злочинності, у кінцевому підсумку, змінює уявлення про роль і місце виправно-трудової системи в боротьбі зі злочинністю.

Цілком справедливо відзначається в літературі, що виправно-трудовим установам слід повертати суспільству повноцінну особу, а не остаточно калічити її. Тим більше, що відповідно до ст. 3 Конституції України практична діяльність держави, її органів і посадових осіб повинна гарантувати, затверджувати й забезпечувати права та свободи людини.

Що стосується спеціально-кримінологічного попередження злочинності в місцях позбавлення волі, то його напрями й заходи досить різноманітні, мають як загальний, так і конкретний, цілеспрямованіш характер і спираються на багатий вітчизняний і світовий досвід. Частина з них знаходить відбиття в програмах боротьби зі злочинністю (наприклад, Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, розділи VIII - "Удосконалення кримінально-виконавчої системи").

Кримінологічна профілактика. Цей напрямок попередження злочинності у виправно-трудових установах може включати заходи по втручанню в кризові ситуації, зменшення практичних можливостей учинення злочинів, боротьбу з кримінальною субкультурою, залучення громадськості до профілактичної роботи, надання допомоги жертвам злочинів тощо.

Відомо, що втручання в кризові ситуації являє собою комплекс різноманітних заходів по стриманню злочинних проявів, що припускає нейтралізацію й розв'язання міжособистих (групових) конфліктів засуджених за допомогою специфічних для місць позбавлення волі методів роботи суб'єктів попереджувальної діяльності. До них можна віднести такі заходи:

1) здійснення постійного оперативного (в тому числі й за допомогою технічних засобів) контролю за криміногенними зонами у виправно-трудових установах, де найчастіше й у певний період виникають типові серйозні (й у той же час специфічні для кожної окремо установи) негативні явища, що сприяють виникненню й розвитку напружених міжособистих (групових) конфліктів або особливого психічного стану засуджених, що погрожує вчиненням злочинів. Наприклад, у результаті неналежного нагляду за ув'язненими, низької якості обшукової роботи, недоліків у виховній роботі протягом 1997 р. вчинено 3 умисних убивства, зареєстровано 18 випадків заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень, 6 втеч з-під варти, 112 втеч з колоній-поселень та ін. З метою посилення нагляду та ізоляції засуджених у місцях позбавлення волі в 1997 р. створено службу нагляду та безпеки. До складу Головного управління виконання покарань було направлено понад 7, 5 тис. військовослужбовців, передано значну частину озброєння, спецзасобів, інвентарю. Наказом МВС України № 908 від 29 грудня 1997 р. затверджено Інструкцію по організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях МВС України;

2) проведення комплексних профілактичних операцій у виправно-трудових установах за участю всіх підрозділів, залу чення сил і засобів інших установ для вирішення нагальних проб лем. Аналіз роботи по забезпеченню нагляду та ізоляції ув'язне них у місцях позбавлення волі ГУВП МВС України за 1997 р. показав, що незадовільна організація нагляду та безпеки, обшуко вої роботи, тобто послаблення заходів втручання в кризові ситуації, стали причинами різкого збільшення вживання засудже ними спиртних напоїв, наркотичних засобів, інших заборонених предметів;

3) реалізація заходів протидії професіоналізації та консолідації злочинців, особливо серед тих, хто відбуває покарання за насильницькі та корисливо-насильницькі злочини, а також серед жінок і молоді. Виправдали себе в цьому напрямку такі заходи, як комп'ютерний облік інформації про криміногенних осіб, розсікання угруповань засуджених зі злочинною орієнтацією, підтримка й використання існуючих угруповань із позитивною спрямова ністю, створення "режимних загонів" за участю в'язнів та ін.;

4) забезпечення психологічної підтримки засудженим, які прибувають у місця позбавлення волі (особливо в період пенітенціарної адаптації), орієнтування їх на свідомий вибір позитивного шляху відбування покарання, своєчасне блокування неформальних стосунків із засудженими з антигромадською спрямованістю;

5) удосконалення постпенітенціарної практики, контролю, зокрема, створення спеціальної служби пробації по нагляду за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, та надання їм підтримки й допомоги;

6) використання необхідних заходів по виявленню осіб, які потребують психологічного, клініко-психіатричного або іншого обстеження з метою попередження й усунення чинників, травмую чих психіку.

Вжиття заходів, які максимально зменшували б практичні можливості вчинення злочинів у місцях позбавлення волі, передбачає перш за все усунення організаційно-управлінських, контрольно-наглядових, інформаційних, оперативно-розшукових та деяких інших недоліків, що сприяють учиненню злочинів. Для цього необхідно запроваджувати такі заходи, як: а) організація належного оперативного обміну інформацією між різними підрозділами виправно-трудових установ про угруповання й елітні прошарки засуджених, які є потенційними джерелами негативного впливу й агресивних дій; б) недопущення перевищення фактичного контингенту засуджених понад ліміт, розширення існуючих і будування нових виправно-трудових установ, що відповідали б сучасним міжнародним стандартам; в) своєчасне виявлення учасників конфліктів, професійний аналіз їх психологічних механізмів й особливостей, пошук методів впливу на конфліктні ситуації без використання дисциплінарних і каральних дій, гласне інформування ув'язнених про наслідки та санкції, які були застосовувані до винних; г) упровадження групової профілактики злочинів, тобто створення спрямованого механізму саморегуляції в спеціально або стихійно створених групах з метою управління розвитком криміногенної ситуації шляхом групової профілактики (групова психотерапія, групові заняття, соціогігієна, психогігієна, аутотренінг, проповіді, йога тощо); д) соціотехніка, тобто проведення заходів по спеціальному управлінню групами засуджених (руйнування малих груп, включення до групи засудженого, який може запобігти розвитку конфлікту, поєднання різних за установками груп шляхом постановки спільної мети, для досягнення якої потрібні спільні зусилля, та ін. ); е) переорієнтація суб'єктів криміногенної ситуації методом інформування про реальні обставини; є) роз'єднання учасників криміногенної ситуації за допомогою обмеження або повного усунення особистих стосунків; ж) використання інформації оперативних апаратів слідчих ізоляторів. Завдяки цьому, наприклад, у 1997 р. вжиті заходи дозволили в 30-ти установах не допустити вчинення злочинів серед засуджених, попередити 1291 злочин, у тому числі 395 втеч, 21 напад на охорону, 10 захоплень заручників, 6 умисних убивств, 138 тяжких тілесних ушкоджень, 383 фізичні розправи, 338 інших злочинів, а також 339 випадків самогубства ("Огляд стану боротьби зі злочинністю в СІЗО (тюрмах) МВС України за 1997 р. ", - С. 43); з) підвищення рівня й удосконалення методів проведення індивідуальної профілактики злочинів, особливо із засудженими, схильними до втеч, які вже скоювали злочини в місцях позбавлення волі, систематично або злісно порушують режим відбування покарання, мають психічні аномалії, з хронічними алкоголіками й наркоманами; к) завершення формування служб нагляду та безпеки, укомплектування їх кваліфікованими й досвідченими кадрами, забезпечення їх спеціальними технічними засобами й обладнанням.

Адміністрації виправно-трудових установ попереджувати злочини надзвичайно складно через існуючу серед засуджених кругову поруку й підкорення в'язнів злодійським законам. Як уже зазначалося, злодійські закони й традиції - це своєрідний неформальний регулятор "іншого життя". Характерно, що особи, які ніколи раніше не стикалися з такими "правилами" поведінки, починають їх засвоювати з моменту появи їх у слідчому ізоляторі, проходять так звану "прописку". Але й тоді, коли засуджені прибувають до виправно-трудових установ, продовжується їх обробка професійними злочинцями під різними приводами. Так здійснюється поступовий перехід до іншого способу життя й поведінки з неофіційною системою стосунків. І цей процес активно відбувається не тільки у виправно-трудових установах, але й поза їх стінами.

Отже, без зруйнування кримінальної субкультури неможливо ні виправлення засуджених, ані ефективна попереджувальна діяльність у місцях позбавлення волі. Ідеології кримінальної субкультури треба протиставити метод розвінчання злочинного світу, підрив авторитету лідерів кримінального середовища, формування в громадській думці негативного ставлення до злочинної субкультури з метою зменшення її впливу на підлітків і молодь. Тому доцільно вжити в масштабі країни дискредитаційні заходи за спеціально розробленою програмою через засоби масової інформації, кіно, театр, літературу, естраду, мистецтво тощо.

Залучення й консолідація зусиль широкої громадськості у вирішенні проблем кримінально-виконавчої системи, в тому числі й у попередженні злочинності в установах відбування покарань, передбачає тривалу й уміло організовану роботу по: а) створенню відповідних громадських структур; б) поширенню кримінологічної інформації про стан злочинності в місцях позбавлення волі, причини, умови й мотиви злочинів, про злочинців та потерпілих, умови відбування покарання взагалі; в) налагодженню взаємодії і координації між різними державними, громадськими й релігійними суб'єктами попереджувальної діяльності у виправно-трудових установах. Вважається, що поінформована й активна громадськість є основною складовою демократичного суспільства.

У гл. 23 Виправно-трудового кодексу України (ст. 122-127) регулюються основні форми участі громадськості у виправленні засуджених і попередженні злочинності в місцях позбавлення волі. Такими є: спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, шефство трудових колективів та громадських організацій над виправно-трудовими установами. Можуть існувати й інші форми участі громадськості, не передбачені чинніш виправно-трудовим законодавством. Указані форми в цілому виправдали себе, хоча багато в чому їм не вистачає наполегливості, знання дійсного буття засуджених, їх взаємовідносин з адміністрацією виправно-трудових установ, відповідальності й принциповості у своїй роботі. Необхідно підняти їх роботу на новий рівень відповідно до сучасних поглядів на роль пенітенціарної системи в цивілізованому суспільстві.

Певне значення в попередженні злочинності в місцях позбавлення волі мас релігія. Багато з засуджених - віруючі люди. Церква, релігія з їх основними постулатами ненасильства, милосердя, співчуття, терпіння здатні сформувати відносини, які зможуть допомогти подолати духовну кризу, вирішити міжособистий чи груповий конфлікт, життєву проблему і взагалі поступово підточувати кримінальну субкультуру. Крім того, деякі релігійні організації провадять добровільну роботу серед засуджених, надають їм матеріальну допомогу.

Таким чином, активізація традиційних і запровадження нових форм участі громадськості у справі поліпшення виховної роботи серед засуджених сприяють підвищенню рівня попереджувального потенціалу в місцях позбавлення волі.

Потребують правового врегулювання й питання надання допомоги потерпілим від злочинів у виправно-трудових установах.

Запобігання й припинення злочинів. Запобігання й припинення злочинів переносяться на ті стадії розвитку злочинної поведінки, які характеризуються або виникненням наміру вчинити злочин, або коли поведінка деяких осіб здатна його викликати, або коли злочин уже почав фактично вчинюватися.

Запобіжна діяльність у місцях позбавлення волі може спиратись на методи нейтралізації криміногенних явищ, деалкоголізації й девіктимізації, руйнування кримінальної субкультури, кримінально-правового утримання від учинення злочинів, медико-реабілітаційного характеру. Основними запобіжними комплексами є:

1) переорієнтація антигромадської настановки особи чи групи осіб (цілеспрямований вплив на осіб, у яких, як стало відомо, виникла рішучість вчинити злочин або поведінка яких в умовах виправно-трудових установ створює підвищену ймовірність учинення щодо них злочинного посягання, та ін. );

2) активні контрзаходи (оперативне втручання суб'єктів попередження з метою запобігти насильству, масовим завору шенням, втечам; створення умов, які роблять неможливим про довження злочинної діяльності; огляд, обшук, перлюстрація кореспонденції; перевірка посилок і передач; прослуховування телефонних переговорів засуджених: виявлення криміногенних зон й угруповань, їх лідерів, авторитетів, "злодіїв у законі" і впровадження відповідних заходів по зменшенню їх впливу на інших засуджених та ін.);

3) організаційно-превентивний напрямок припинення злочинів (створення спеціальних підрозділів по попередженню найбільш поширених злочинів, присікання поширення різної дезінформації та чуток, якими вміло маніпулює певна частина засуджених для "відновлення справедливості" або виправдання своїх дій, та ін. );

4) спонукальний напрямок (цілеспрямована робота адміністрації виправно-трудових колоній та громадських організацій по схиленню засуджених до добровільної відмови від учинення злочинів і взагалі відмови від злочинного способу життя, терміно ва ізоляція окремих засуджених, переведення до іншого загону або в іншу виправно-трудову установу та ін. );

5) рішуча протидія розвитку злочинної діяльності й настанню більш тяжких її наслідків (затримання, арешт, притягнення до кримінальної відповідальності та ін. ).

злочинність позбавлення воля

Размещено на Allbest.ru