Структура державного управління. Міжнародні організації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура державного управління. Міжнародні організації

державний управління міжнародний організація



1. Цілі державного управління, їх юридичне та ресурсне забезпечення

Об'єктивно цілі державного управління народжуються і повинні народжуватись «знизу» -- йти від потреб і інтересів людей, об'єднаних у державу. Внутрішній стан суспільства й наявні в ньому проблеми є справжнім і актуальним джерелом формування цілей державного управління. Ієрархія цілей державного управління, побудована за принципом пріоритету потреб і інтересів розвитку суспільства.

Цілі -- це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного. Подібний дуалізм -- об'єктивна основа й ідеальне вираження -- веде до того, що кожна мета може мати різне співвідношення між дійсним і ідеальним. Залежно від джерела виникнення і змісту, складності й логічної послідовності основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

? суспільно-політичні, які охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

? соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

? економічні, які характеризують і затверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних і інших цілей;

? духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в іншому -- з підключенням духовного потенціалу суспільства до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей.

Ці цілі певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є більше низьким рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

? діяльнісно-праксеологічними, які передбачають розподіл і регуляцію діяльності за конкретними структурами механізму держави й державного апарату;

? організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління -- побудова відповідних функціональних і організаційних структур;

? виробничими, які полягають у створенні й підтримці активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їхній реалізації;

? інформаційними, які забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладания, реалізації цілей й оцінювання досягнення цілей необхідною, достовірною, достатньою й адекватною інформацією;

? роз'яснювальними, які вимагають відпрацьовування знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Цілі державного управління, представлені у вигляді «дерева», повинні відповідати таким вимогам:

? бути об'єктивно обумовленими і обґрунтованими, виходити з об'єктивної закономірності й тенденцій суспільного розвитку і діяльності людей;

? бути соціально мотивованими, тобто йти від потреб, запитів і інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя;

? бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального й духовного розвитку суспільства;

? бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі стратегічні, тактичні і оперативні, загальні й часткові, головні і допоміжні, кінцеві й проміжні, віддалені, близькі й безпосередні і т.п.;

? бути забезпеченими в ресурсному відношенні як з інтелектуальної, так і з матеріальної сторони, базуватись на реальному, а не на уявному потенціалі.

Особливої уваги заслуговує співвідношення цілей і засобів їх досягнення. При неадекватності других першим, цілі, за задумом благородні й потрібні, реалізують такими засобами, що зрештою вони втрачають життєвий сенс. Раціональне й ефективне державне управління вимагає поєднання цілей, засобів і методів їх реалізації, що породжує до нього довіру суспільства, людей і стимулює управлінські процеси.

2. Поняття й види функцій державного управління

Цілі реалізуються через функції. Розрізняють «функції державного управління» і «управлінські функції органів державної влади».

Функції державного управління -- це специфічні за предметом, змістом й засобами забезпечення цілісні керуючі впливи держави. Якщо суспільні функції держави розкривають її суспільну природу й роль, то функції державного управління вказують, як, якими способами, у процесі яких взаємозв'язків із суспільством вона їх здійснює.

Управлінські функції органів державної влади -- це юридично виражені управлінські впливи окремих органів державної влади, які вони мають право й зобов'язані здійснювати щодо певних об'єктів управління або компонентів певних структур. Функції державного управління й управлінські функції органів державної влади у зв'язку зі специфікою їхніх параметрів розділяються на види.

Так, за критерієм змісту, характеру й обсягу впливу функції державного управління розділяють на загальні й спеціальні.

Загальними є функції управління, які відображають сутнісні моменти державного управління, його об'єктивно необхідні взаємозв'язки й мають місце практично в будь-якій управлінській взаємодії органів державної влади з об'єктами управління. За характером й послідовністю дій до загальних функцій управління доцільно віднести такі: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, робота з персоналом, облік, контроль.

Спеціальні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, обумовлених розмаїтістю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів. Вони реалізуються, як правило, в окремих сферах, галузях або на ділянках державного управління й визначаються в основному запитами об'єктів управління (економічних, духовних тощо). Ці функції -- основні, тому що для їхньої реалізації утворяться системи управління.

Залежно від спрямованості й місця впливу можна виділити внутрішні й зовнішні функції управління.

Внутрішні функції державного управління представляють управління усередині державної управлінської системи й обумовлені багаторівневою і різнокомпонентною побудовою держави як суб'єкта управління.

Зовнішні функції державного управління характеризують безпосередньо процес впливу органів державної влади на об'єкти управління. Система зовнішніх функцій управління визначається, з одного боку, вертикальною й горизонтальною побудовою організаційної структури механізму держави й державного апарата, а з іншого -- цілями, особливостями змісту діяльності різних об'єктів управління.

Набір функцій державного управління залежить від стану, структури й рівня самокерованості управлінських суспільних процесів.

3. Функціональна структура державного управління

Функціональна структура державного управління є сукупністю функцій державного управління й управлінських функцій органів державної влади у їх взаємодії. Ця структура забезпечує управлінський взаємозв'язок держави як суб'єкта управління із суспільною системою і її внутрішньою динамікою. У підсумку кожна функція державного управління здійснюється через комплекс управлінських функцій цих органів, розділених по «вертикалі» і «горизонталі».

На характер і конфігурацію функціональної структури державного управління впливає багато факторів, а саме:

? сукупність цілей, завдань, функцій і повноважень держави, у тому числі соціальна спрямованість держави;

? стан розвитку громадянського суспільства;

? форма державного устрою;

? форма правління;

? розвиток місцевого самоврядування;

? рівень самоуправління об'єктів управління;

? рівень централізації й децентралізації.

З метою забезпечення результативності й ефективності функціональної структури державного управління, в основу її формування слід покласти системно-функціональний аспект системного підходу, що має забезпечити належне юридичне оформлення управлінських функцій органів державної влади й органів місцевого самоврядування й відповідне їхнє закріплення в компетенційних актах цих органів.

Перехід України до правової демократичної держави, становлення в ній соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає постійної уваги до коригування функціональної структури державного управління.

Характеристика державного управління

Поняття державного управління. Під державним управлінням треба розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Термін "державне управління" широко використовується у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних праць. Після розпаду СРСР виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст. 6 Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживаються терміни "органи виконавчої влади" (ст. 106), "місцеві органи виконавчої влади" (ст. 120). Термін же "державне управління" не використовується.

То ж постає питання: чи правомірним є застосування терміна "державне управління" і чи не треба замінити його на термін "державна виконавча влада"? Оскільки будь-який термін є словом або словосполученням, яким визначається певне поняття, важливо встановити, чи використовується у чинному законодавстві поняття, означене даним терміном.

Аналіз нормативних актів однозначно засвідчує, що поняття "державне управління" існує і є правомірним. Так, у чинній Конституції України є така норма: "Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами" (ст. 38); у Законі України від 24 січня 1997 р. "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що його обслуговування забезпечується уповноваженим центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом (п. 1 ст. 4); у Законі України від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт" підкреслено, що управління залізницями здійснюється органом управління залізничним транспортом -- Державною адміністрацією л. залізничного транспорту України (ст. 4); у Законі України \^ від 16 жовтня 1997 р. "Про електроенергетику" прямо зафіксовано, що державне управління в електроенергетиці здійснюють органи державної виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України (ст. 8). Термін "система державного управління" вжито і в Указі Президента України від 7 липня 1997 р. "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи".

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, керуючому впливі) та інтегративних властивостях, що притаманні йому як системному управлінню.

Головна особливість суб'єкта - це те, що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, держаних органів.

Особливості останніх, як безпосередніх суб'єктів державного управління, такі: по-перше, вони формуються державою (з волі держави), по-друге, наділені державно-владними повноваженнями, по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об'єкта -- те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальними особливостями керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов'язкове до виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов'язаних з їх застосуванням, сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має безперервний характер.

Головна інтегративна якість системи -- реалізація у повному обсязі загальнодержаних інтересів у сфері соціального управління.

Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі.

У теорії адміністративного права досить інтенсивно досліджується проблема ознак державного управління, які часто називають його рисами.

Найчастіше виділяють п'ять ознак: 1) виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер.

Розглянемо кожну з них.

Виконавчо-розпорядчий характер державного управління означає, що останнє охоплює два взаємопов'язані напрями, а саме: виконавчу і розпорядчу діяльність.

Органи, які здійснюють державне управління, -- це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи державної виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплюється у нормативному порядку. Так, у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України зазначено, що воно є органом державної виконавчої влади.

Існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). Однак аналіз компетенції останніх дозволяє однозначно кваліфікувати їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою.

Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв, по-перше, у прийнятті загальнообов'язкових приписів (вони закріплюються в указах, постановах, положеннях, розпорядженнях, інструкціях, протоколах тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів і, по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи як переконання, так і державного примусу, тобто діють як державно-владні утворення.

У зв'язку з цим постає питання: як можна поєднати владність керуючого впливу і виконавство? Суть проблеми полягає в тому, що управління різними сферами життя держави і суспільства не є винятковою функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади.

При цьому головний зміст керуючого впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.

Певна річ, і законодавець вживає тих або інших заходів для забезпечення виконання прийнятих ним норм. Однак він не може взяти на себе виконання цієї функції у повному обсязі: по-перше, внаслідок різноманітності відносин, які потребують регулювання, а по-друге, через неприпустимість з позицій демократизму самому виконувати закони. Тому й виникає необхідність в існуванні спеціалізованої управлінської ланки, яка здійснює вплив у виконавчо-розпорядчому варіанті. Отже, виконання і є безпосередньою державно-управлінською діяльністю. Звідси й повна сумісність керуючого впливу з виконавством.

Під підзаконністю державного управління треба розуміти те, що найважливіші цілі останнього, сфери, які потрапляють під його вплив, основні форми і методи управлінської діяльності визначаються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність ґрунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійснення державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування.

4. Сутність та необхідність міжнародних економічних організацій (МЕО)

Основні причини виникнення МЕО.

Міжнародні організації - це об'єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, і діяльність, яких виходить за національні кордони.

Утворення міжнародних організацій є об'єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їх виникнення, головують:

1. Міжнародний поділ праці.

2. Міжнародна економічна інтеграція.

3. Політичні стосунки між країнами.

4. Глобалізація міжнародних відносин.

Міжнародний поділ праці обумовлює спеціалізацію країн на виробництві певних товарів та послуг, обмін продуктами, а також неминуче призводить до міжнародного кооперування. Зростання міжнародних потоків товарів, послуг, чинників виробництва, що особливо стало відчутним з середини ХІХ ст., викликає потребу в регуляторах, які б запобігли тенденції перетворення цього процесу на хаотичне явище і водночас підсилили б його темпи .В ХХ сторіччі процес міжнародного поділу праці суттєво поглиблюється, що пов'язано з науково-технічною революцією.

Міжнародний поділ праці супроводжується економічною інтеграцією.

Економічна інтеграція - це процес економічної взаємодії країн, що призводить до зближення господарських механізмів, набуває форми міжнародних угод і регулюється міжнародними органами. Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спільного світогосподарського простору, сфери підприємництва, що виходить за національні кордони, і в межах якої діють єдині економічні, технологічні, правові, соціально-культурні вимоги до суб'єктів виробничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплюють, перш за все, країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинені взаємні економічні стосунки. На кожній стадії розвитку інтеграції настає момент, коли «природна течія» процесу починає гальмуватись через невдосконаленість організаційних форм інтеграції або навіть їх відсутність. Відбувається це з таких причин: чисельне зростання й ускладнення міжнародних зв'язків, які не завжди узгоджуються в масштабі світового господарства; неузгодженість зовнішньоекономічної політики держав, які піклуються про свої власні інтереси. За таких обставин виявляється потреба в організаціях, які б розробляли «правила гри» для суб'єктів міжнародних відносин, відповідні для кожного ступеню розвитку інтеграції. Дотримання державами певних норм і принципів міжнародної діяльності, які встановлюються на рівні міжнародних організацій, сприяє розв'язанню протиріч, що стають на перешкоді інтеграції, і надає новий імпульс її розвитку. Кожному ступеню розвитку інтеграції відповідає своя форма міжнародної організації. Так, на регіональному рівні, найпростіша форма організації - зона преференційної торгівлі; вона складається на початку стадії інтеграції. Найвищій стадії інтеграції, яка є на сьогодні, відповідає економічний союз.

Неабияку роль у формуванні системи міжнародних організацій відіграє політичний чинник. Вирішення багатьох політичних проблем протягом історії людства державні діячі намагалися здійснити утворення союзів держав, блоків, пактів. Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка проголошувала основною метою економічну інтеграцію соціалістичних країн, все ж таки залишалася політичною організацією, оскільки інтеграційні процеси гальмувались неринковим характером економічних відносин в рамках соціалістичної системи.

Водночас історія знає багато прикладів, коли політичні й економічні цілі збігалися. В наш час йде перетворення суто економічного об'єднання західних держав («Спільний ринок») в організацію, де політичні функції набувають все більшого значення, -- Європейський Союз.

Серед чинників формування й розвитку системи міжнародних організацій останнім часом дедалі більшого значення набувають глобальні проблеми сучасності. Це такі проблеми, які охоплюють увесь світ або значну його частину і не можуть бути вирішені кожною країною поодинці. До них відносяться: проблема обмеженості природних ресурсів; екологічна проблема; демографічна проблема; проблема роззброєння; продовольча проблема.

Означені вище фактори діють у сукупності, взаємодії, підсилюючи один одного, і спонукають світове співтовариство до узгодженої співпраці. Найголовнішою, узагальнюючою умовою утворення міжнародних організацій є інтернаціоналізація світової економіки і виникнення світового господарства. Світове господарство можна визначити як сукупність національних економік країн світу, пов'язаних між собою мобільним фактором виробництва. На його основі формується міжнародна економіка, поглиблюються міжнародні економічні відносини.

Інтернаціоналізація світової економіки - це сукупність міжнародних відносин, що базуються на інтернаціоналізації виробництва, яке утворюється внаслідок міжнародного усуспільнення виробництва в процесі міжнародного поділу праці. Отже, інтернаціоналізація світової економіки супроводжується і політичними актами, серед яких утворення міжнародних організацій посідає чільне місце.

Функції МЕО і класифікація

На початку ХХІ сторіччя кількість міжнародних організацій вже вимірюється тисячами. Вони дуже різноманітні за складом учасників, цілями, функціями, місцем в інституційному середовищі міжнародного бізнесу та впливом на міжнародні відносини. Типологія міжнародних організацій відображає такі аспекти, за якими аналізується суть і діяльність організацій. Тобто, існують певні критерії визначення типу організації в залежності від того, в якому аспекті ми маємо намір її розглядати.

Міждержавні організації утворюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі державні угоди називаються двосторонніми. Представник країни в організації відстоює не свою власну точку зору, а узгоджену на відповідному рівні позицію свого уряду.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Члени неурядових організацій мають значно більше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою особисту думку, не зважаючи на позицію свого уряду. Неурядові міжнародні організації мають досить сильний вплив на міжнародні відносини.

За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні. Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти не залежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться (МВФ, СТО, ОЕССР та інші).

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості (ЄС, НАФТА, АСЕАН, та інші).

За функціональною спрямованістю організації поділяються на організації загальної компетенції і спеціальної компетенції.

Організації загальної компетенції в своїй діяльності охоплюють широке коло проблем і напрямків.

До організації спеціальної компетенції відносяться міжнародні організації, в яких одна з функцій є головною, пануючою, а решта (якщо вони є) -- допоміжні. Найчастіше це відноситься до організацій в сфері виробництва і торгівлі, що утворилися для ефективної реалізації товару - наприклад, ОПЕК.

За характером діяльності міжнародні організації поділяються на універсальні, політичні, економічні, гуманітарні, культурно-просвітницькі, оборонні та інші.

Універсальною міжнародною організацією є ООН, яка виконує функцію регулювання й нагляду в найважливіших сферах людської діяльності.

Політичні організації сполучають країни, для яких політична мета об'єднання має визначальний характер.

За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на відкриті й закриті. До відкритих може увійти кожна держава, яка поділяє принципи й статут організації. До закритих організацій приймають нових членів тільки по запрошенню засновників організації.

В системі міжнародних організацій велика частина належить економічним організаціям. Розвиток міжнародних відносин, поглиблення міжнародного поділу праці, міжнародна економічна інтеграція призводять до того, що вплив економічних стосунків стає дедалі вагомішим на інші сфери міжнародного співробітництва.

Міжнародні економічні організації поділяються, в свою чергу, на загальноекономічні і спеціалізовані. Загальноекономічні відають широким спектром економічних проблем. До них відносяться ОЕСР, ЄС, СНД, НАФТА, АСЕАН та інші. Спеціалізовані економічні організації зосереджують увагу на більш вузькому колі проблем; проте багатьом з них належить суттєва роль у міжнародній економіці. До цього типу організацій належить Світовий банк, МВФ, Світова торговельна організація, Міжнародна торговельна палата та інші.

Економічні організації що утворилися внаслідок регіональних інтеграційних процесів, поділяються також за ступенем інтеграції. Основні рівні регіональної економічної інтеграції такі: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз, політичний союз.

Зона преференційної торгівлі - початковий щабель інтеграції. На цьому етапі держави, що входять в зону, лібералізують між собою торгівлю лише обмеженою кількістю товарів, надають одна одній деякі пільги.

Зона вільної торгівлі відрізняється тим, що держави учасниці усувають існуючі між ними торговельні бар'єри, мито відміняється на більшість товарів. Але відносно третіх держав, що не входять в зону, кожний член проводить самостійно митну політику. До цього рівня відносяться Європейська асоціація вільної торгівлі, НАФТА, АСЕАН та інші.

Митний союз передбачає усунення митних тарифів в торгівлі між учасниками, а також формування спільної митної політики щодо третіх країн; це означає, що всі члени союзу встановлюють однаковий рівень тарифів в торгівлі з іншими державами.

Спільний ринок - це вже високий рівень інтеграції. Не тільки товари просуваються без перешкод крізь кордони; знято бар'єри для руху робочої сили, послуг, капіталів. Швидко розвиваються і поглиблюються інтеграційні зв'язки, здійснюється спільна, узгоджена економічна політика. Цей тип інтеграції був притаманний Європейському економічному співробітництву (ЄЕС) в 1969-1992 рр. Саме ця організація отримала неофіційну назву «Спільний ринок». Слід зауважити, що в повній мірі цього щаблю інтеграції поки що не досягла жодна інша міжнародна організація.

Економічний союз завершує структурну побудову економіки організації як єдиного інтегрального об'єднання. На цьому етапі здійснюється єдина валютна політика, запроваджується спільна валюта, єдиний емісійний центральний банк. На цьому етапі знаходиться Європейський Союз з 1992р. (після укладання Маастрихтської угоди). Логічним завершенням повної економічної інтеграції має стати політичний союз, на порозі якого стоїть ЄС, і який вже частково реалізується.

Виходячи з цілей та компетенції організації визначаються її функції. Функціями міжнародної організації вважається зовнішній прояв її діяльності по виконанню своїх завдань. Організація може виконувати свої функції в межах визначеної компетенції. Функції поділяються на головну, регулюючі, координуючі, контролюючі й оперативні.

Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям. Вона тісно пов'язана із змістом компетенції організації. Ось, приклад, як формується головна функція Міжнародної торговельної палати (МТП) - «привернути увагу держав до проблем бізнесу».

Регулюючі функції полягають у розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також в регулюванні відносин з іншими суб'єктами міжнародного права.

Суть координуючої функції полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й різноманітністю цілей.

Оперативні функції полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно з її цілями й компетенцією.

Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за розвитком ситуації в сфері її діяльності.

Розглянемо різновиди функцій на прикладі МВФ. Ось його функціональна структура:

1. Підтримка загальної системи розрахунків.

2. Спостереження за станом міжнародної валютної системи.

3. Сприяння стабільності обмінних курсів валют й упорядкування валютних відносин.

4. Надання короткострокових й середньострокових кредитів.

5. Поповнення валютних резервів країн-членів шляхом розподілу спеціальних прав запозичення.

6. Надання консультацій.

Серед цих функцій перша - головна, друга - контролююча, третя - регулююча, решта - оперативні.

До функціональної підструктури світового господарства належать: по-перше, спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямків, які складають найбільшу групу МЕО; по-друге, міждержавні галузеві організації; по-третє, міжнародні галузеві організації підприємців та, нарешті, по-четверте, міжнародні кооперативні організації.

До першої групи МЕО з функціональної підсистеми світового господарства належить ядро організацій, діяльність яких докорінно впливає на розвиток системи світової економіки в цілому, та на всі її соціально-економічні підсистеми, зокрема підсистеми країн розвиненої ринкової економіки, підсистеми країн ринкової економіки, що розвивається, і підсистеми країн, які переходять до ринкової економіки, а також на трансформацію господарської системи в Україні та її входження до світового економічного простору. Перш за все, звернемо увагу на такі міжнародні валютно-фінансові організації, як Міжнародний валютний фонд (МВФ) та група Світового банку (СБ); загальнофункціональні організації - Міжнародна організація праці (МОП), програма розвитку ООН (ПРООН), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) та багато інших. До складу певної частини (що все більше зростає відповідно до фінансових можливостей - членські внески, оплата представництва тощо) спеціалізованих економічних об'єднань ООН входить і суверенна Україна, зокрема до МВФ,СБ, МАГАТЕ та ін.

Природно, що особливе місце у фінансово-кредитній діяльності МЕО, що належать до спеціалізованих організацій ООН, належить і МВФ та СБ. Україна стала членом цих організацій після набуття державної незалежності.

Основними завданнями МВФ є регулювання валютних відносин між державами-членами та надання їм короткострокових кредитних ресурсів при валютних труднощах, пов'язаних з тимчасовою неврівноваженістю платіжних балансів. У своїй діяльності МВФ дотримується жорсткої фінансової політики.

До групи СБ входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародне агентство гарантій інвестицій (МАГІ), Міжнародний суд (МС).На частку СБ припадає 2/3 річної суми асигнувань усіх міждержавних організацій. Оскільки банк отримує більшу частину коштів для позик на ринку приватного капіталу, то це визначає високу вартість його позик.

Головне завдання МБРР полягає в стимулюванні приватних іноземних інвестицій, а також у сприянні міжнародній торгівлі й підтримці платіжних балансів. Основним видом діяльності МБРР є надання довгострокових кредитів. Фінансування надається під конкретні проекти. Особливою умовою для кредитування країн з перехідною економікою, зокрема України, є прискорення ринкової трансформації загалом і приватизації і першу чергу.

МАР було створено для надання кредитів на менш обтяжливих умовах ніж МБРР. МФК діє як спеціалізована міждержавна установа з метою стимулювання експорту приватного капіталу і заохочення приватного підприємництва. Позики надаються безпосередньо прибутковим приватним фірмам. Для страхування іноземних інвестицій у групі СБ утворено МАГІ, а для розв'язання інвестиційних суперечок - МС.

Важливою тенденцією розвитку МВФ та СБ стало посилення координації їхньої діяльності та розширення взаємодії між собою, а також з іншими міжнародними інститутами, урядами та приватним сектором.

Дослідження міжнародних валютно-фінансових організацій свідчать, що за їхньою допомогою країни з розвиненою ринковою економікою створюють цілісний ринковий простір для підприємництва в усій світовій економіці. Загалом дані країни при цьому намагаються задовольнити свій інтерес. Але в сучасному взаємопов'язаному в усіх своїх частинах світу неможливо досягти задоволення інтересів певних груп країн, не беручи інтереси інших.

Важливою загальнофункціональною МЕО є МОП як спеціалізована установа ООН. Україна - член МОП з 1954р. Участь України у цій організації має бути спрямована на створення нових виробничих відносин ринкового типу.

Серед загальнофункціональних установ ООН звернемо особливу увагу на ПРООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги. Україна як член цієї організації і нині розширює свою участь у ній.

Серед численних галузевих МЕО, що є спеціалізованими установами ООН, слід звернути увагу на ЮНІДО, ФАО, МАГАТЕ, до складу першої і третьої з яких входить Україна. Діяльність усіх цих організацій має велике значення для нашої країни. Так, мета ЮНІДО - заохочувати промисловий розвиток та структурну трансформацію економіки. Все більшого масштабу набуває розвиток відносин з ЮНІДО відібрані проекти українських фірм.

Спілкуючись з розглянутою групою МЕО, Україна може мати двосторонній зв'язок і одержувати підтримку (особливо фінансову та в галузі розбудови ринкових відносин), надавати її іншим (перш за все, науково-технічну у вигляді консалтингу, інжинірингу тощо) з метою розвитку національної економіки як складової світового господарства. Для вивіреної діяльності в МЕО треба мати свої спеціально розроблені для цього загальні та спеціальні моделі.

До другої групи функціональних МЕО належать міждержавні галузеві організації поза безпосередніми рамками ООН. Серед них найбільш визначною та пріоритетною для України є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка отримала назву Світової організації торгівлі (СОТ) і тепер називається ГАТТ/СОТ. Ця організація ставить за мету поступове усунення різноманітних форм дискримінації в торгівлі, її лібералізацію. В її діяльності особливе місце займають не тільки суто торговельні справи, а й проблеми загального розвитку економіки.

Нині членами ГАТТ/СОТ є понад 120 країн світу, частка яких у світовій торгівлі - 90%. Серед членів ГАТТ/СОТ вже є значна кількість країн колишньої командно-адміністративної системи. Але Україна, наблизившись до вступу в організацію, не в змозі здійснити його. Формальна причина - обвинувачення в демпінгу.

До групи МЕО належать і багато інших організацій (всього близько 120), діяльність яких побудована на суто функціональних та функціонально-регіональних принципах. Найчисленнішими і найбільш вагомими за своїм значенням у світовій економіці є міждержавні організації з фінансів та кредиту, що входять до даної групи, -- понад 30. Для України особливе значення має створений у квітні 1991р. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), що зайняв вагоме місце у міжнародних валютно-фінансових організаціях. Його членами стали понад 50 держав світу.

Якщо МВФ та СБ контролюються капіталом США, то ЄБРР створено для певного протиставлення цьому контролю в міжнародних валютно-фінансових організаціях після закінчення «холодної війни». На долю країн ЄС припадає 53,7% капіталу Банку; США - 10 (найбільша частка для однієї країни, але замала для контролю над організацією); Японії - 8,5, країн, що утворилися на терені колишнього СРСР - 6%.

Головним завданням ЄБРР визначено координацію зусиль зі сприяння формуванню ринкових відносин і проведенню приватизації у країнах колишньої командно-адміністративної системи в Європі та на терені колишнього СРСР, розвитку в них приватного підприємництва. Проте капітал Банку (24 млрд дол. США) та обсяг кредитів, що надаються, до того ж на комерційній основі, ще досить не значний.

До групи МЕО також належать: Союз промислових федерацій ЄС (ЮНІСЕ), Європейська валютна система (ЄВС), Міжнародний інститут державних фінансів (МІДФ), ціла низка регіональних банків та багато інших. Окремо слід назвати об'єднання країн - виробників та експортерів провідних товарів світової торгівлі. Це Асоціація країн - експортерів залізної руди (АПЕФ), Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК) та інші.

Зв'язки з організаціями цієї групи мають значний вплив на розвиток виробництва та його фінансування в Україні ( з питань залізної руди, тваринництва, цукру тощо), інші - через застосування моделі порівняльних переваг у зовнішньоекономічних відносинах для зростання ефективності національного виробництва та фінансової стабілізації.

До третьої групи МЕО функціональної підсистеми світового господарства належать близько 70 об'єднань, головним чином у промисловості та енергетиці (близько 30), у галузі транспорту і зв'язку (близько 15). Це, в основному, об'єднання європейських підприємців, за винятком приблизно 20 об'єднань світового та міжрегіонального характеру, перш за все у галузях транспорту, зв'язку, туризму, сільськогосподарського кредиту, виробництва автомобілі, хімічної промисловості. Такі регіональні об'єднання функціональних галузевих організацій підприємців виникають тому, що в Європі знаходяться понад 20 держав з розвиненою ринковою економікою і найбільше розвинуті об'єднувальні економічні процеси. Для України, що вступає до Європейського економічного простору, спілкування з існуючими об'єднаннями має важливе значення для розвитку ринкової економіки. Крім того, це дає можливість здійснювати підприємницькі зв'язки з європейським бізнесом та отримувати фінансові кошти, в тому числі й через організаційно-технічне сприяння.

Все більшого розвитку набувають загальнофункціональні бізнесові міжнародні економічні об'єднання. До них належать такі як Трейдклаб, Інтернет, СВІФТ та інші, до яких включаються українські бізнесові структури.

Нарешті до четвертої групи МЕО функціональної підсистеми світового господарства (міжнародні кооперативні організації) належать всього близько 10 об'єднань. Серед них головне і центральне місце посідає Міжнародний кооперативний альянс (МКА). Нинішній сплеск розвитку нового типу кооперації в Україні вимагає її участі в роботі МКА для одержання досвіду ринкової кооперації, організаційно-технологічної та фінансово-економічної підтримки.

Таким чином, пріоритетними напрямками у стосунках України з МЕО функціональної підсистеми світового господарства в наш час є активізація участі в тих організаціях, де вона є членом (МВФ, СБ,ЄБРР, ПРООН, ЮНІДО, МОП тощо), а в стратегічному плані - вступ до зазначених ключових організацій світового господарства (ГАТТ/СОТ, ФАО, ЕАРР, АПЕФ, ІСО та ін.), встановлення та розвиток зв'язків з такими міждержавними організаціями, як ОПЕК, ІФР, ІВА тощо, міжнародними об'єднаннями підприємців, що займаються різноманітною виробничою, фінансово-кредитною та інформативною діяльністю.

5. Міжнародні фінансові організації

Міжнародні фінансові організації відіграють дедалі більшу роль у міжнародних економічних відносинах. Це пояснюється тим, що саме через канали цих організацій проходить значна частка світових інвестицій, купівля та продаж валюти для фінансування експорту й імпорту. Особливо важливою є діяльність цих організацій для країн, що здійснюють перехід до ринкових відносин і готові використати як управлінський досвід міжнародних фінансових організацій, так і власні реальні можливості.

У світовій практиці основні міжнародні фінансові інституції об'єднані під загальною назвою "Світовий банк". Підрозділами Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна фінансова корпорацію та Багатостороннє агентство гарантій інвестицій.

МІЖНАРОДНИЙ БАНК РЕКОНСТРУКЦІЇ ТА РОЗВИТКУ заснований у червні 1944 р. на валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) під егідою ООН.

Метою діяльності Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) є сприяння економічному розвитку країн, що розвиваються. Капіталовкладення спрямовуються на будівництво доріг та електростанцій, шкіл і зрошувальних систем, на розвиток сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми підвищення життєвого рівня населення тощо.

Деякі позики Світового банку призначаються для зміни структури економіки в цих країнах із метою її стабілізації, розвитку й орієнтації на ринок. Світовий банк надає "технічну допомогу" або дає рекомендації щодо підвищення ефективності окремих галузей і пристосування специфічних секторів економіки до цілей економічного розвитку.

Перші позики Світового банку були використані на фінансування зруйнованою війною економіки країн Західної Європи. Сьогодні пріоритетним напрямком діяльності Банку є надання позик країнам Африки, Азії, Латинської Америки, Близького Сходу і Європи, особливо Східної.

Роботу Світового банку координує Рада управляючих. Кожна з країн-учасниць представлена в Раді одним управляючим, як правило, посадовою особою в ранзі міністра. Рада управляючих делегує свої повноваження нечисленній групі представників - Раді директорів-розпорядників. Місцезнаходження Ради - Вашингтон. Рада директорів-розпорядників відповідає за рішення, що стосуються операцій Світового банку, і за затвердження позик. Рішення щодо останнього приймаються на основі економічних, а не політичних критеріїв. Президент Світового банку є одночасно Головою Ради директорів-розпорядників. Керівництво і щоденні операції Банку виконують понад 7 тис. співробітників із більш ніж 100 країн світу.

Розподіл акцій капіталу здійснюється на основі квот країн - членів Міжнародного валютного фонду (МВФ), а підрахунок голосів - згідно з часткою участі країн в акціонерному капіталі. Сьогодні США мають найбільший відсоток голосів (17,07%), далі Японія (7,09 %) і Великобританія (5,26 %).

Нині в Банку працюють 24 виконавчі директори. Відповідно до статей Угоди, кожна з п'яти країн - найбільших власників акцій (США, Японія, Англія, Німеччина, Франція) - призначає одного виконавчого директора. Решта країн об'єднані в 19 виборчих груп, кожна з яких представлена одним виконавчим директором, обраним країною або групою країн.

Члени МБРР самі вирішують, на яких принципах створюється угруповання. Переважно групи формуються за географічною ознакою з урахуванням певних політичних і культурних чинників.

На регулярних щотижневих сесіях виконавчі директори розглядають роботу Банку, у тому числі питання надання позик, визначення бюджету, напрямків політики та ін.

У статтях Угоди зафіксовані основні правила, за якими працює Банк. Так, він надає позики тільки на продуктивні цілі, насамперед для сприяння країнам, що розвиваються. Банк одночасно приділяє увагу перспективам погашення позик. Кожна позика надається урядові, і оплата його має бути ним гарантована. Рішення Банку щодо надання позики може ухвалюватися тільки на основі міркувань економічного характеру.

У перші роки функціонування Банку великий обсяг допомоги країнам, що розвиваються, був наданий на фінансування специфічних проектів розвитку, таких, наприклад, як установлення ліній електропередачі і будівництво автодоріг, мостів та залізниць. Згодом відбулося скорочення фінансування великих промислових проектів, натомість головними стали проекти, спрямовані на підвищення продуктивності І життєвого рівня найбідніших прошарків місцевого населення. Більшість із цих проектів передбачали підготовку спеціалістів для модернізації фірм, підвищення кваліфікації вчителів, застосування "ноу-хау" на малих підприємствах та ін.

Поряд із здійсненням індивідуальних проектів Банк останнім часом починає надавати позики на загальне поліпшення економічної політики. Нафтова криза 70-х років, криза заборгованості на початку 80-х років стали серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються.

Банк відреагував на це наданням позик для реалізації широкої програми удосконалення економічної політики, що дістала назву структурної перебудови. Метою цієї програми, окрім іншого, стало спрямування обмежених ресурсів у більш ефективні інвестиції, на скорочення бюджетних дефіцитів або зниження інфляції.

Позики на перебудову економічної структури можуть допомогти країнам, що розвиваються, ефективно використовувати ресурси і, таким чином, забезпечити довгостроковий кредит. Позики Банку на здійснення конкретних проектів також впливають на економічну політику. Наприклад, робота експертів на місцях щодо створення нової системи газопостачання часто потребує нової політики ціноутворення, спроможної зробити використання електроенергії більш ефективним.

Основу практичної діяльності Банку становить так званий передбачливий фінансовий менеджмент. Розглянемо його особливості.

Як і будь-якій фінансовій установі, Банку необхідні бази капіталів. Уряди країн-членів забезпечують такий капітал. Проте роблять вони це нетрадиційно. Уряди отримують акції, сплачуючи тільки невелику частину вартості кожної акції. Неоплачена частина залишається недоторканою "до запиту" й оплачується лише тоді, коли Банк виявляється нездатним оплатити своїм кредиторам. Цей гарантований капітал не може використовуватися на покриття адміністративних витрат і надання позик.

Світовий банк має винятково консервативне співвідношення фінансової позиції між основним вкладеним капіталом і загальним обсягом фінансової діяльності. Іншими словами, вартість його неоплачених позик не може перевищувати загальної суми вкладеного капіталу й активів "до запиту", відрахованих нагромаджень і надлишків. На відміну від цього комерційні банки, як правило, ставлять під ризик суми, що перевищують їх капітал як мінімум у десять разів.

Банк використовує й інші заходи для забезпечення свого стабільного становища на ринках капіталу. Коливання процентних ставок за позиками безпосередньо визначаються вартістю його власних запозичень. Позики Банку включають невеликі комісійні - 0,75% за невибраний залишок кредиту. Починаючи з 1989 р. комісійні становили 0,25% від усіх позик Банку, оскільки він щорічно відмовлявся від 0,50% своєї оплати за кредит. У 1993 р. Банк затвердив також відмову від 25 базисних пунктів у ставці позичкового процента на 1994 р. для тих боржників, що роблять свої внески з оплати боргу протягом шести місяців за 30 днів до терміну оплати.

З 1980 р. Банк почав проводити особливу фінансову політику шляхом випуску "євробонів", а потім і міжнаціональних бонів, що сприяло розвитку міжнародних ринків капіталу, визначенню і відкриттю нових секторів. Банк став спонсором інноваційних концепцій. Міжнаціональні бони являють собою деноміновані доларові інструменти, що одночасно випускаються в оборот у Нью-Йорку, Лондоні й Токіо як місцеві бони. Ці нові бони, перша партія яких випущена на суму 1,5 млрд дол., є особливо перспективними. Це пояснюється тим, що серед інших причин вони істотно підвищують ліквідність або еластичність інвестицій. Власники нових бонів можуть легко здійснювати операції купівлі-продажу в межах трьох основних ринків або між ними.

З 1982 р. Банк також реалізує активну програму обміну валюти на умовах "своп" (купівля іноземної валюти в обмін на національну з наступним випуском) як частину операцій із фондом. Банк має певні цільові валюти, що дає в борг, оскільки давати в борг певну кількість однієї валюти й обмінювати її на цільову валюту вигідніше, ніж безпосередньо брати в борг цільову валюту. Якщо Банк визначає, що потрібна конкретна валюта, наприклад долари США, він може купити іншу валюту - фунти стерлінгів - і обміняти її в покупців, що мають долари. Банк вимагає, щоб вартість цільової валюти після такого обміну була нижчою, ніж вартість отримання цієї валюти в борг на ринку.

Банк досяг значних успіхів в операціях щодо погашення боргів. Принцип політики Банку полягає в тому, що він не переглядає установлені проценти або основні платежі за позиками і не бере участі в угодах про перегляд боргів щодо виданих ним позик. Цим обумовлений найвищий рейтинг інвестицій Банку на світових ринках, а також його можливості поширювати свої бони на ринках найбільш консервативних світових інвесторів. Ці бони, у свою чергу, відкривають для Банку можливості позичати гроші на будівництво доріг, шкіл, проведення економічних реформ у країнах, що розвиваються.

Існує старанно продумана і строго контрольована система ухвалення рішення Банком про фінансування проекту. Для проходження проекту заявник повинен відповісти на три ключові групи питань:

1. Установчі питання. Одержувач позики повинен підтвердити, що він має організацію, менеджмент, персонал і продуману політику для здійснення проекту. Якщо цього немає, то вказати, які зміни необхідно зробити для виконання цих умов.

2. Економічні питання. Чи перевищують вигоди реалізації проекту витрати, як проект впливатиме на сімейні прибутки, забезпечення робочих місць і яка попередня оцінка рентабельності інвестицій.

3. Фінансові питання. Чи обгрунтований фінансовий план одержання позики і чи адекватна запропонована система розрахунків.

Доповідь експертів Банку, що підсумовує рекомендації про умови позики, формує основу для переговорів про одержання позики. На переговорах співробітники Світового банку й одержувач позики домовляються про заходи, необхідні для успішної реалізації проекту шляхом взаємних поступок. Банк і одержувач позики розглядають усі розбіжності, що виникають у процесі підготовки й експертизи.

Після переговорів експертна доповідь (включаючи всі зміни, зроблені за підсумками переговорів), доповідь президента Банку і позикові документи передаються на розгляд Ради виконавчих директорів для затвердження.

Банк надає позики під жорстким контролем, його співробітники спостерігають за здійсненням проекту десять тижнів на рік. Безпосередньо на місці реалізації проекту вони виявляють проблеми і визначають шляхи їх вирішення. Спостереження є важливим інструментом Банку в наданні технічної допомоги. На відміну від комерційних банків, що просто затверджують позики і видають їх одержувачу, Світовий банк не розподіляє своїх фондів без наявності свідчення того, що одержувач позики використовує кошти для досягнення узгоджених цілей. Правила вимагають використання коштів строго на придбання необхідних матеріалів.