Особливості структури норми права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни:

Теорія держави та права

на тему:

Структура норми права

ПЛАН

Вступ

I. Поняття структури норми права

II. Зовнішнє вираження структури норми права в тексті нормативних юридичних актів

1.Структура логічної норми

2.Структура норми-розпорядження

III. Види гіпотез, диспозицій і санкцій

1.Види гіпотез

2.Види диспозицій

3.Види санкцій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

структура норма право юридична логічна

Норма права, власне кажучи, є великим дискусійним питанням юридичної науки. Але, незважаючи на різноманіття думок, що приводяться, і точок зору, що належать як радянськый, так і сучасный історіографії, усі дослідження даної проблеми призводять, у кінцевому рахунку, до питання про значення юридичної науки, що складається в глибокому дослідженні складних і різноманітних процесів розвитку державності і життя суспільства, у якому ми живемо.

Звідси ясно, наскільки велика роль норми права в розширенні і поглибленні демократії, у керуванні суспільством, у зміцненні правових основ державного і громадського життя, надалі удосконалюванні всієї системи суспільних відносин і вихованні їхніх учасників. Зрозуміло також і те велике значення, що приділяється нормы права в юридичній практиці. Поняття структури правової норми є необхідним для того, щоб усвідомити організацію первинної клітинки в змісті права, осмислити її структуру, призначення і роль.

І. Поняття структури норми права

Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде мати здатність реагувати на умови реального життя, у яких вони формуються, враховувати їхні суспільні властивості, у противному випадку реалізувати цю функцію буде просто неможливо, у нормі повинне бути передбачене і примусове здійснення розпорядження, інакше вона буде не нормою вдачі, а побажанням. Тому норма права являє собою єдність елементів - розпоряджень, що виконують усі зазначені вище функції.

Глибокий, різнобічний вплив на структуру норми права робить виділення правоохоронних правових розпоряджень. Вивчення історії законодавства показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленних розпорядженнях, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення вимагає диференціація заходів державно-примусового впливу, необхідність нормативно закріплення різноманітних фактичних умов об'єктивних і суб'єктивних.

Виділення правоохоронних розпоряджень тільки відображаються на структурі регулятивних норм склад яких «виводять» указівки на державно-примусові міри забезпечення), але і спричиняє формування самостійних правоохоронних інститутів, а отже, впливає на структуру права більш високих рівнів. Істотний вплив на структуру права робить і відокремлення загальних правових розпоряджень, у яких закріплюються праві поняття, принципи, правове положення суб'єктів, загальні умови здійснення тих чи інших юридичних дій і т.д.

Будучи складовою частиною більш широкої проблеми питання про структуру юридичної норми має своє цілком самостійне значення. Тут (як і при характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура права. У ній на відміну від макроструктури - підрозділу права на галузі й інститути (система права) - не настільки зримо і рельєфно виявляються соціально-політичні особливості правового регулювання. У той же час у структурі норми і видах норм виявляються ті специфічні функції, що виконують юридичні норми як первинні ланки структури права, -- забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного регулювання суспільних відносин. А звідси в розглянутих питаннях більшого значення набувають юридико-технічна сторона, конструктивні моменти організації змісту норми, тобто те, що відноситься до догми права. Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв'язку утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі - нормативна побудова інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця нормативна побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражається за допомогою таких категорій, як права й обов'язки, але і має характер загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-розпорядженнях і логічних нормах. Норма-розпорядження втілює державне веління у виді цільного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна ж норма характеризує буття і зв'язок конкретних розпоряджень, їх державно-примусової, нормативно-регулюючої якості. Внутрішня будова, зв'язок елементів, що утворять структуру норми, відрізняються інваріантністю, твердістю, «незруйновністю». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) об'єднані не на засадах ієрархічної залежності, як це характерно в основному для зв'язку елементів усередині галузей і інститутів права, а на засадах синтетичної залежності при який відсутність хоча б одного з необхідних елементів приводить до руйнування даної цілісності - юридичної норми.

Ряд вчених (зокрема В.М. Горшенєв, Н.Н. Вопленко) вважають, що поняття структури норми права має право на існування тільки за умови, що під нормою права розуміються загальні і підпорядковані їм більш конкретні правила поведінки, тобто зразки, моделі відносин, керуючись якими, суб'єкти права (особи) можуть впорядковано вести свої справи. Пионтковский А.А. Нормы уголовного права. М.,1959. с. 156.

Декларації, дефініції, організаційні начала, хоча і мають важливе значення для забезпечення дії правових норм, проте безпосередньо не регулюють відносини і поняттям структури норми права не охоплюються. Ця позиція обумовлюється тим, що її прихильники не відносять до норм права дефініції, норми-принципи і т.д., вважаючи, що це робить поняття норми права розпливчастим. Вони говорять, що якщо право - це пристосований для практичних потреб, а не умоглядний регулятор відносин між особами, то норма права -- це правило поведінки, а не декларація. Більш того норма права не тільки декларує необхідні відносини, вона вказує порядок їх виникнення, підтримки і захисту на практиці. Декларація такого порядку не передбачає, ніяких відносин між особами не регулює.

Таким чином, саме аналіз поняття структури норми права відповідає на запитання про те, чому декларації й інші вихідні норми, які підготовляють ґрунт для правового регулювання, не є нормами права.

Інші вчені вважають, що декларації і правила поведінки -- це два види правових норм. Пионтковский А.А. Нормы уголовного права. М.,1959. с. 159. І якщо норми - правила поведінки -- це безпосередньо регулятивні норми, норми прямого регулювання, які становлять переважну частину правових норм, то вихідні (відправні, установчі) норми, до яких відносяться норми-принципи, норми-дефініції і т.д., являють собою норми опосередкованого регулювання. Ці норми, хоча і не є безпосередньо регулятивними, оскільки самі не закріплюють прав і обов'язків суб'єктів, проте також носять правовий характер; установлюють (засновують) загальні начала, вихідні положення і напрямки правового регулювання, беруть участь у ньому опосередковано, діючи в системному зв'язку і єдності з нормами-правилами поведінки, деталізуються і реалізуються через них. Більш того правове регулювання немислиме без органічного сполучення і взаємодоповнення в системі права, у всіх його галузях відправних (вихідних, установчих) норм і норм-- правил поведінки.

Норми-декларації мають особливу структуру, яка не збігається зі структурою норм - правил поведінки. Як правило, говорячи про структуру юридичної норми, розуміють норму - правила поведінки.

Будь-яка така норма встановлює для учасників регульованих нею суспільних відносин взаємні права й обов'язки; передбачає фактичні обставини, при наявності яких носіями цих прав і обов'язків стають визначені, конкретні особи -- суб'єкти правовідносин; попереджає про наслідки порушення даної норми.

ІІ. Зовнішнє вираження структури норми права в тексті нормативних юридичних актів

З зовнішньої сторони (тобто з боку зовнішньої форми) норми-розпорядження і логічні норми одержують язиково-логічний, словесно-документальний виклад у тексті нормативного юридичного акта: його статтях і інших структурних підрозділах акта.

Головне, що тут необхідно відзначити, це розходження між нормою права і статтею нормативного акта. Однак співвідношення між нормою і статтею багато в чому залежить від того, розглядається це співвідношення стосовно до логічної норми чи ж до нормативного припису.

Логічна норма, покликана виразити в основний зв'язок між спеціалізованими нормативними розпорядженнями, їхньої державно-примусової, нормативно-регулюючої якості, у більшості випадків міститься в декількох статтях нормативного акта чи навіть у статтях різних нормативних актів. Процес спеціалізації, що підсилюється, права приводить до того, що елементи логічних норм усе більш розосереджуються по багатьом статтям нормативних актів.

Норма-розпорядження, як, правило, відповідає первинній структурній частини тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту). Дроблення норми-розпорядження, розподіл її змісту між різними статтями, пунктами статті і т.д. узагалі неможливо. Норма-розпорядження - це цільне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління. По своїй словесно-логічній побудові вона являє собою єдність, що не розчленовується, по формулі «якщо - те».

Практика законодавства показує, що виділення частини норми-розпорядження можливо тільки шляхом самостійного її формулювання у виді особливого загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає і «усічена» норма).

Однак при характеристиці співвідношення норми-розпорядження і статті важливо відзначити, що повного збігу тут теж немає. Це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття являє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акта. Отже, у даному випадку можливо говорити тільки про відповідність норми права чи статті іншої частини тексту акта, а не про їхню тотожність.

Чим вище рівень спеціалізації права, тим більше спрощуються правові розпорядження, кожне з який стає самостійним нормативним узагальненням, присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому нерідко стаття нормативного акта містить трохи тісно взаємозалежних правових розпоряджень. Наприклад, деякі статті Кодексу про шлюб та сім'ю включає щонайменше чотири розпорядження: розпорядження-принцип («таємниця усиновлення охороняється законом»), вправуючу норму («для забезпечення таємниці усиновлення на прохання усиновителя може бути змінене місце народження усиновленої дитини...»), що забороняє норму («забороняється без згоди усиновителів... повідомляти які-небудь свідчення про усиновлення...»), правоохоронна норма-розпорядження («особа, що розголосили таємницю усиновлення проти волі усиновителя, можуть бути притягнуті до відповідальності у встановленому законом порядку»).

Структура логічної норми

Ця структура виражається у твердому, інваріантному зв'язку таких елементів, що у своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє їй бути «автономним», відносно відособленим регулятором, що акумулює все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.

Відповідно до цим логічна норма включає у свій склад три основних елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

а) гіпотеза - вказівка конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, у якому вказується, при яких умовах потрібно керуватись даним правилом. У гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб виникають юридичні права й обов'язки. Візьмемо як приклад норму цивільного права, викладену в статті Цивільного кодексу, що визначає обов'язок наймодавця по змісту зданого в найм майна. Гіпотезою в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові в однієї особи (наймодавця) виникає обов'язок утримувати здане в найм майно, а в іншої (наймача) - право вимагати виконання цього обов'язку.

б) диспозиція - «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило (правила) поводження, яким повинні підкорятися суб'єкти, якщо вони виявилися причетні до умов, перерахованим у гіпотезі. Диспозиція розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав і обов'язків осіб. У приведеному вище прикладі диспозиція наказує що наймодавець зобов'язаний робити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм майна, якщо інше не передбачено законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов'язку має право або зробити капітальний ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок найманої плати або розірвати договір і стягнути збитки, заподіяні його невиконанням.

в) санкція - вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб'єкти не виконують розпорядження диспозиції, чи заохочення за здійснення дій, що рекомендуються. Тому призначення санкції -- спонукати суб'єктів діяти відповідно до розпоряджень норми права.

Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні наслідки), що настають у випадку дотримання, чи навпроти, порушення правила, позначеного в диспозиції норми. Іноді в статті закону формується тільки частина норми, а інші її частини варто виявляти в інших статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси випливає необхідність розрізняти норму права і статті закону. Це очевидно ще і тому, що в одній статті нормативного акта наприклад кримінально-правові, спеціалізуються на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.

Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якби в ній був відсутній який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець при формулюванні норм зобов'язаний виписати кожну частину чи особливо дати відповідне відсилання, а той, хто реалізує норму, повинний мати на увазі весь зв'язок елементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої вчинки.

Структура норми-розпорядження.

Це - структура первинних часток правової матерії, що знаходять пряме вираження в тексті нормативного акта.

Норми-розпорядження як клітинки єдиного організму виконують усередині нього різні задачі, різні операції. Тому тричленна схема, що має істотне значення для, характеристики логічних норм, не відповідає структурі реальних норм-розпоряджень. Структурна побудова норм-розпоряджень відображає головне, що властиво первинній ланці нормативної системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки людей.

З урахуванням спеціалізації права для юридичної норми-розпорядження характерно типова структурна побудова, що виражає твердий закон організації її змісту і складається з двох основних елементів:

а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;

б) диспозиції або санкції - частини норми, що вказують на ті юридичні наслідки, що настають при наявності передбачених нормами умов. У регулятивних (право встановлювальних) нормах ця частина норми називається диспозицією; вона утворить зміст самого правила поведінки, указує на права й обов'язки, якими наділяються учасники регульованого відношення. В охоронних нормах розглянута частина носить на назву санкції; вона вказує на державно-примусові міри, що застосовуються до правопорушника.

Елементи норми-розпорядження умовно можна розташувати за схемою: «якщо - то».

Зазначені дві частини норми-розпорядження є її обов'язковими елементами. Правове веління неодмінно повинно містити вказівки на його суть, тобто на юридичні наслідки, і на умови їхнього настання. Отже, норм-розпоряджень без гіпотез існувати не може. У будь-яких, самих спеціалізованих правових розпорядженнях так чи інакше вказується на умови, при яких вони діють. Іншими словами, будь-яке правове розпорядження можна викласти по формулі: «якщо - то». ,

Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-розпорядження неминуче, по невблаганній логіці юридичного регулювання, внутрішньо, а іноді і текстуально зв'язані, функціонують у єдності з охоронними розпорядженнями, що їх забезпечують, охороняють. Так що в остаточному підсумку регулятивні й охоронні норми-розпорядження виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з декількома регулятивними нормами-розпорядженнями скоординовано одне охоронне нормативне положення, що виступає у вигляді самостійного розпорядження, а в рамках логічних норм приєднується те до одному, то до іншого регулятивному розпорядженню.

ІІІ. Види гіпотез, диспозицій і санкцій

Види гіпотез

Елементи структури юридичної норми можуть бути різних особистих видів. Їхні класифікації докладно розроблені ще в минулому столітті і майже не змінилися до наших днів. Вітчизняні курси по теорії права найчастіше беруть за основу класифікації, розроблені Н.М. Коркуновим. Пиголкин А.С. Нормы советского права и их толкование. М., 1997. с. 321.

Гіпотеза -- передумова практичного функціонування норми права, її перетворення в життя у формі правовідносин. В ній зазначаються юридичні факти, наявність яких слугує підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Установлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасно окреслює коло учасників (суб'єктів) регульованих відносин, яких диспозиція «зв'язує» взаємними правами й обов'язками. Тим самим за допомогою гіпотези передбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки пристосовується до конкретних осіб, до того чи іншого життєвого випадку, події чи дії, місцевості, часу, віку й інших конкретних життєвих обставин.

Гіпотеза може бути виражена в загальній (абстрактній) чи в конкретній (казуїстичній) формах. Абстрактна гіпотеза визначає умови застосування норми загальними, родовими ознаками, казуїстична -- частками, спеціальними. Будучи історично первинною, казуїстична гіпотеза в час, що наступив, практично зникла з нормотворства. Її недоліки очевидні: її уживання веде до надмірного збільшення числа юридичних норм і одночасно не дає можливості домогтися повноти юридичних визначень. Скільки б ні передбачалося окремих випадків, завжди знайдеться ще один, казуїстичною гіпотезою не передбачений. Абстрактна ж форма охоплює всі можливі випадки, не називаючи конкретно жодного з них.

Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках. Абстрагуючись від часткового, вона разом із тим пов'язує реалізацію норми з настанням конкретних відносин певного виду як предмет правового регулювання. Звідси випливає, що абстрактна гіпотеза, як і все абстрактне, є тим же конкретним, але взятим у його типових рисах і проявах. Перевага в правовій системі норм з абстрактними гіпотезами обумовлюється тим, що це сприяє розумним межам обсягу і стабільності нормативного матеріалу.

Прикладів абстрактної гіпотези безліч. Звернемося до одного з елементарних прикладів. Низка статей Кримінального кодексу України містять заборону вчиняти злочин, який полягає у вбивстві іншої особи і визначають покарання за її порушення. Гіпотези цих норм носять абстрактний характер. Це проявляється в тому, що хоча під вбивством розуміється позбавлення життя іншої людини, проте дана гіпотеза не вказує на часткові обставини, конкретні форми і способи позбавлення життя

Казуїстична гіпотеза пов'язує реалізацію юридичної норми, виникнення, зміну чи припинення заснованих на ній правовідносин з окремими, суворо визначеними конкретними випадками, що важко чи неможливо відобразити за допомогою абстрактної гіпотези. Наприклад, гіпотеза норми, викладеної в ст. 63 Господарського процесуального кодексу, передбачає випадки, коли суддя господарського суду повертає позовну заяву - коли позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; у позовній заяві не вказано повного найменування сторін; їх поштовий адрес; у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми; не подано доказів сплати державного мита у встановленому порядку і розмірі; порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору; не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів; не подано доказів вжиття заходів досудового вирішення спору; до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору; не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Господарсько-процесуальний кодекс України. Ст. 63.

У наведеному прикладі, гіпотеза припускає окремі, конкретно-визначені, випадки, що зустрічаються в судовій практиці.

В залежності від побудови гіпотези підрозділяються на прості і складні.

1) Проста гіпотеза описує одну обставину, припускає якусь одну умову, із наявністю якої правова норма зв'язує виникнення відносин, передбачених диспозицією. Наприклад, гіпотеза норми, вираженої в ч. 2 ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України: “Справа може бути порушена тільки у тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину” Кримінально-процесуальний кодекс України. Ст. 94 п.2.

2) Складена чи складна гіпотеза містить у собі дві і більше обставин, причому відсутність хоча б однієї з них не дозволяє диспозиції норми вступити в силу. Така, приміром, гіпотеза норми, викладеної в статті 15 ЦК України зазначає, що громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, і над ним установлюється піклування. Цивільно-процесуальний кодекс України. В даному випадку для того, щоб суд визнав громадянина обмежено дієздатним необхідні дві умови, які перебувають між собою у причинному зв'язку: 1. громадянин повинен зловживати спиртними напоями або наркотичними засобами; 2. сім'я повинна перебувати у тяжкому матеріальному становищі.

Різновидом складної гіпотези є альтернативна гіпотеза. Її подібність з іншими складними гіпотезами полягає в тому, що вона також передбачає дві чи кілька умов здійснення правової норми. Однак відповідно до альтернативної гіпотези -- і в цьому її відмінність -- для вступу норми права в дію досить однієї з перерахованих у ній фактичних обставин. Так, норма, сформульована в статті 136 Цивільного процесуального кодексу України встановлює, що суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо заява не підлягає розглядові в судах; якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; якщо в провадженні суду є справи по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; якщо відбулося рішення товариського суду, прийняте в межах його компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду; якщо справа не підсудна даному судові; якщо заява подана недієздатною особою; якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. При наявності хоча б однієї із зазначених умов суддя відмовляє у прийнятті заяви. Цивільно-процесуальний кодекс України.

Гіпотези можуть розрізнятися і по ступеню їхньої визначеності. З абсолютно визначеною гіпотезою ми зіштовхуємося тоді, коли сама норма визначає зумовлюючі її факти, якщо, наприклад, установлюється, що договір позики на суму понад п'ятдесят карбованців повинний бути укладений у письмовій формі. Цивільний кодекс України.Абсолютно невизначена гіпотеза зустрічається тоді, коли сама норма не включає визначень фактів, що обумовлюють її застосування. Вона надає якому-небудь органу влади робити це самому "у необхідних випадках". У чому укладаються названі "необхідні випадки", ніяким образом не розкривається.

Відносно визначена гіпотеза має місце тоді, коли закон обмежує застосування юридичної норми не абсолютно, а обмовляє її дія якою-небудь умовою. Наприклад, цілий ряд нормативних актів вступає в дію лише у випадках епідемії, воєнного стану, введення надзвичайного стану і т.д.

Іноді гіпотези підрозділяють на однобічні і двосторонні. Однобічною є гіпотеза, що як підставу застосування норми називає тільки правомірні, чи, навпроти, неправомірні обставини. Наприклад, усі норми особливої частини КК України мають однобічні гіпотези. Двосторонні гіпотези містять у собі вказівки як на правомірні, так і на неправомірні обставини, що приводять у дію дану юридичну норму. При цьому, звичайно, передбачається, що правові наслідки будуть різними в залежності від характеру тих обставин, що змусили "працювати" той чи інший нормативний акт. Так, ч.2 ст. 158 Цивільно-процесуальний кодекс України. Ст.158. ч. 2. ЦПК України установлює, що при неявці сторін у судове засідання без поважних причин по вторинному виклику, суд залишає позов без розгляду. Отже, якщо сторони не з'явилися по поважних причинах, справа провадженням не припиняється, але лише відкладається його розгляд .

Види диспозицій

Аналіз диспозицій юридичних норм дозволяє виявити досить багато їхніх різновидів.

Як і гіпотези, диспозиції підрозділяються на казуальні й абстрактні. Перша перелічує конкретні предписуючи, що дозволяються дії, чи що забороняються, а друга передбачає визначений тип поводження. Історичним прообразом казуальної диспозиції є прецедент -- рішення чи суду іншого державного органа по окремій справі. Як відзначалося в літературі, "норми з казуальними диспозиціями вкрай невдалі в технічному відношенні, тому що, не забезпечуючи безпробільності Керимов Д.А. Философские проблемы права. М.,1960. с.211. закону, вони обумовлюють його надмірну громіздкість". Так, Російське Укладення про покарання, у якому застосовувалися казуальні гіпотези, містило 2034 статті, у той час як сучасний КК, що знає тільки абстрактні диспозиції, -- лише близько 300. Гинцбург Л.Я. Социалистическое правоотношение. М.,1977. с. 239. Прикладом норми з абстрактною диспозицією може служити ст.103 КК України Кримінальний кодекс України. Ст.103.. Передбачаючи покарання за навмисне убивство, вона обмежується визначенням убивства як такого; яких-небудь різновидів насильницького позбавлення людини життя, зробленого навмисне у ній не вказується.

За способом вираження правил поведінки диспозиції підрозділяються на прості, описові, посилальні і бланкетні. Розглянемо їх більш докладно на нормативному матеріалі кримінального права України.

Проста диспозиція містить тільки вказівку на вид злочину, при чому обмежується одним його найменуванням, не даючи визначення. Вона застосовується тоді, коли ознаки правопорушення досить очевидні. Уже згадувана ст. 103 КК Там само. -- гарний приклад. Описова диспозиція містить у собі не тільки найменування злочинного діяння (наприклад, крадіжка), але і перелік його основних ознак (у нашому прикладі відмітною ознакою крадіжки є те, що вона -- таємне викрадення чужого майна, на відміну від грабежу, що визначається як "відкрите викрадення чужого майна").

Бланкетна диспозиція не визначає ознак злочину, а надає встановлення їхній спеціальне зазначеним органам. Наприклад, ст. 88 КК України Кримінальний кодекс України. Ст.88. називає злочинним порушення правил про валютні операції, установлюваних фінансовими органами держави.

Посилальна диспозиція відсилає до іншої статті даного карного закону, у якій дається опис відповідного виду злочину, чи до іншого нормативному акту.

В залежності від форми вираження і режиму відносин, які вона встановлює, диспозиції підрозділяються на уповноважуючи, зобов'язуючі і забороняючи.

Уповноважуюча диспозиція встановлює правове положення особи, в рамках якого вона вправі діяти за своїм розсудом.

Уповноважуючи диспозиції надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій, визначають той чи інший варіант їхньої можливої чи дозволеної поведінки. Як оператори вольової поведінки суб'єктів в уповноважуючих диспозиціях виступають слова «вправі», «має право», «може». Уповноважуючі диспозиції характерні для норм цивільного права. Наприклад, диспозиція норми, яка міститься в ст. 3 Закону України “Про підприємництво” говорить про те, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Закон України „ Про підприємство” ст.3.

Зобов'язуючі диспозиції покладають на суб'єктів обов'язок здійснення визначених позитивних дій, приписують їм той чи інший варіант належної поведінки. Як оператори вольової поведінки в зобов'язуючих диспозиціях використовуються слова: «зобов'язаний», «повинен», «підлягає». закріпленої 14 Закону України “Про звернення громадян” говориться про те, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) (що містяться у зверненні чи скарзі громадянина) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Зобов'язуюча диспозиція характерна для норм адміністративного і кримінального права. Значна частина норм, що регулюють митні відносини, має зобов'язуючі диспозиції, у яких міститься наказ на здійснення визначених дій чи заборона, яка застерігає особу від здійснення конкретних дій.

Забороняючими називаються диспозиції, що містять заборону вчинення певних протиправних дій (чи бездіяльності) диспозиція. Така диспозиція містить вимогу утримуватися від певного варіанта негативної поведінки, який законом визнається правопорушенням. Операторами вольового поводження в забороняючих диспозиціях служать слова: «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається». Така диспозиція міститься у ч. 2 ст. 22 Кодексу законів про працю України: будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Забороняючими є всі норми Особливої частини КК України, оскільки диспозиція кожної з них полягає в забороні здійснення визначеного виду злочину під загрозою покарання.

У випадку порушення диспозиції правової норми вступає в дію передбачена даною нормою санкція.

Види санкцій

Санкція юридичної норми -- це її третій, заключний елемент, у якому передбачені і визначені небажані наслідки матеріального, фізичного, психічного і т.д. характеру, що настають для особи, яка порушила диспозицію даної норми. За своїм змістом санкція є видом і мірою юридичної відповідальності правопорушника.

Підкріплюючи диспозицію, санкція вносить додаткові істотні штрихи в характеристику юридичної норми і права в цілому як державного регулятора соціальних відносин. У санкціях особливо чітко виявляється і конкретизується нерозривний зв'язок держави і права.

Профілактичний вплив санкції на свідомість суб'єктів регульованого відношення з метою забезпечення їх правомірної поведінки починається з моменту видання правової норми. У дію ж механізму правового регулювання вона вступає у випадку здійснення правопорушення з метою припинення протиправних дій (чи бездіяльності) і відновлення порушеного права.

Санкція -- найбільш рухлива, динамічна частина норми права. Вона особливо чуйно реагує на зміни, що відбуваються в умовах життя суспільства і держави, у суспільних відносинах. Це дозволяє, не змінюючи більш-менш тривалий час норми права в цілому, вносити зміни лише в їх санкції, пристосовуючи тим самим існуючі загальні правові розпорядження до вирішення назрілих потреб суспільного

Санкції підрозділяються насамперед на повні і неповні. Перші передбачають застосування примусових заходів до правопорушника, тобто до особи, що порушили вимоги диспозиції юридичної норми. Наприклад, усі норми особливої частини кримінального кодексу містять повні санкції. Навпроти, неповні санкції укладаються не в застосуванні примусових заходів, а в тім, що у випадку порушення особою вимог диспозиції не настають ті юридичні наслідки, до яких дана особа прагнула, роблячи визначені дії. Такі санкції ст. 168 ЦК України, що повідомляє недійсної протизаконну угоду, чи санкція статті 17 Кодексу про шлюб та сім'ю, що визнає законну силу тільки за зареєстрованим шлюбом. Кодекс України про шлюб та сім'ю. Ст. 17.

Санкції правових норм підрозділяються на зобов'язуючі і караючі.

1) Зобов'язуючі (правовідновлюючі) санкції примушують особу вчинити дії, що відповідають відносинам, передбаченим диспозицією норми, оскільки особа їх не вчиняє або навпаки вчиняє дії, які суперечать даним відносинам. Так, наприклад, ст. 203 Цивільного кодексу України зазначає, що в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Тут мова йде про те, що боржник не виконав або виконав неналежним чином своє зобов'язання перед кредитором, тобто порушив правило поведінки, яке міститься у відповідних диспозиціях цивільно-правових норм, які регулюють певний вид договірних відносин. В цьому випадку санкція статті 203 ЦК покладає на боржника обов'язок відшкодувати кредиторові завдані цим неналежним виконанням зобов'язання збитки.

2) Караючі (каральні) санкції встановлюють обмеження прав винної особи з метою недопущення здійснення нею надалі дій, що суперечать передбаченим диспозицією норми відносинам (градація протиріччя може мінятися від малозначної до небезпечної; чим більше дії особи суперечать передбаченим диспозицією норми відносинам, тим жорсткіше і суворіше покарання, встановлене санкцією даної норми).

Наприклад, в ст. 38 Закону України “Про державну службу” зазначається, що особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством Закон України „ Про державну службу” ст. 38.. У цій статті мова йде про ті випадки, коли державні службовці вчиняють дії, що суперечать відносинам, передбаченим диспозиціями відповідних норм законодавства про державну службу. Поміщена в статті 38 санкція вимагає в цих випадках притягнення винних осіб до різних видів правової відповідальності.

Найпоширеніші караючі санкції -- штраф і позбавлення волі.

Якщо винна особа вчинила дії, що перешкоджають здійсненню найбільш важливих, значимих для суспільства відносин (недоторканність життя людини, державна безпека й ін.), то санкція норми вимагає позбавити його волі, тобто ізолювати від суспільства, не дати можливості даній особі робити подібні дії надалі, забезпечити для нього суворий режим життя з метою превенції.

Штраф обмежує особу в правах тому, що з винної особи примусово стягуються грошові суми на користь держави, що можна було б кваліфікувати як посягання на права даної особи, якби перед цим вона сама не вчинила протиправних дій. Мета штрафу -- змусити особу відмовитися від здійснення дій, що перешкоджають здійсненню передбачених диспозицією норми відносин.

Санкції юридичних норм розрізняються і за їх галузевою приналежністю. До кримінально-правових санкцій відносяться, наприклад, штраф, позбавлення права займати певні посади чи займатися визначеною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі й інші види покарання, передбачені КК України. Покарання являє собою примусовий захід, призначуваний за вироком суду. Воно застосовується до особи, визнаної винною у здійсненні злочину в цілях відновлення соціальної справедливості, а також із метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів.

Адміністративно-правові санкції передбачають попередження; штраф; конфіскацію предмета, що став знаряддям скоєння чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (наприклад, права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт і інші види стягнень. Вони застосовуються адміністративними органами і судом до особи, яка скоїла адміністративні правопорушення.

Дисциплінарно-правові санкції містять у собі зауваження, догану, сувору догану, звільнення й інші дисциплінарні стягнення, передбачені Кодексом законів про працю України. Вони застосовуються адміністрацією підприємства, установи, організації за порушення трудової дисципліни. З цим різновидом санкцій сполучається, хоча має і самостійне значення, така санкція, як матеріальна відповідальність працівників за збиток, заподіяний підприємству, установі, організації розкраданням, навмисною псуванням, нестачею чи втратою окремих видів майна й інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір збитку перевищує його номінальний розмір.

Серед цивільно-правових санкцій, які застосовуються за здійснення цивільних правопорушень, переважають санкції у вигляді відшкодування правопорушником заподіяної майнової шкоди (звернення стягнення на майно і кошти боржника, вилучення майна з чужого незаконного володіння, відшкодування збитків, примусове виконання невиконаного обов'язку і т.д.) чи у виді стягнення з винного в порушенні договірних зобов'язань неустойки (штрафу, пені).

Відповідні санкції притаманні також нормам, що відносяться і до інших галузей права.

В залежності від ступеня визначеності санкції юридичних норм поділяються на абсолютно-визначені, відносно-визначені й альтернативні.

Абсолютно-визначені санкції точно вказують захід державного впливу, що повинен застосовуватися у випадку порушення даної норми.

Відносно-визначені санкції встановлюють нижчу і вищу чи тільки вищу межу заходу державного впливу на правопорушника. Наприклад, санкції норм Особливої частини Кримінального права, виражені формулами: -«карається позбавленням волі на термін від... до... років», «карається позбавленням волі на термін до... років».

Альтернативні санкції дозволяють правозастосувачу вибрати з двох чи декількох можливих варіантів заходів державного впливу якийсь один -- найбільш відповідним конкретним обставинам скоєного правопорушення. Наприклад, моделі багатьох санкцій кримінально-правових норм («карається позбавленням волі на строк до... років, чи виправними роботами на той же строк, чи звільненням від посади»).

По ступені своєї визначеності санкції підрозділяються на абсолютно визначені, відносно визначені, альтернативні і кумулятивні.

Абсолютно визначеною в теорії називається санкція, що має точно фіксоване вираження і не може бути змінена державним органом,що її застосовує. Прикладами служать санкції цивільного права, що вимагають, як правило, повного відшкодування збитків, санкції адміністративного права, що встановлюють точну величину штрафу, що повинний сплатити правопорушник.

Визначеною є санкція, у якій установлені верхня і нижня межі, у рамках яких правозастосуючий орган сам установлює її точний розмір. Прикладами служать більшість санкцій кримінального права, багато санкцій адміністративного права. Навпроти, у цивільному праві відносно визначені санкції практично не застосовуються, тому що основним принципом цієї галузі є повне відшкодування заподіяного правопорушником збитку.

Альтернативні санкції поєднують кілька видів раз-особистих санкцій, а право вибору однієї з них належить тому державному органу, що її застосовує. Прикладом може служити ст.172 КК Кримінальний кодекс України. Ст. 172.України, відповідно до якої недбалість посадової особи карається позбавленням волі на термін до трьох років, чи виправними роботами на термін до одного року, чи звільненням від посади.

Кумулятивними називаються санкції, що включають у себе кілька санкцій різного роду, і державний орган, їх що застосовує, вправі їх з'єднати при призначенні покарання правопорушнику. Типовим прикладом кумулятивної санкції служить санкція ст.77 КК, Кримінальний кодекс України. Ст. 77. що встановлює, що бандитизм карається позбавленням волі на термін від трьох до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна і з посиланням на термін від двох до п'яти років чи стратою з конфіскацією майна. Зустрічаються кумулятивні санкції й у цивільному (наприклад, стягнення штрафної неустойки понад суму відшкодування збитків), в адміністративному й в інших галузях права.

Висновок

Теорія структури норми права була розроблена ще давньоримськими юристами. Вони прийшли до висновку, що норма права стає здатною регулювати відносини тільки в тому випадку, якщо має визначену логіку при такому формулюванні припису, яке дозволяє застосовувати даний припис у житті.

У розгорнутому виді ця формула побудови припису норми права виглядає так:

Якщо суб'єкт права знаходиться в життєвій ситуації А, то в режимі X чи V виникає відношення В, у рамках якого суб'єкт права вправі чи повинен зробити дію С; в іншому випадку (якщо суб'єкт права діями С-1 не виконає цю вимогу і виникне ситуація А-1) суб'єкт права буде обтяжений додатковими обов'язками чи обмежений у правах із метою підтримки чи захисту відносин В.

Та частина норми, у якій передбачаються життєві обставини, при настанні яких у реальності виникають визначені відносини, називається гіпотезою (грецьке hypothesis -- підстава, припущення). Іншими словами гіпотеза -- це структурний елемент норми права, що вказує на життєві умови, фактичні обставини вступу норми в дію, реалізації її диспозиції.

Та частина норми, у якій установлюється відношення, яке при наявності обставин, передбачених гіпотезою, називається диспозицією (лат. dispositio -- розташування у визначеному порядку відносно одне одного). Диспозиція -- структурний елемент юридичної норми, у якому визначаються права й обов'язки суб'єктів права, встановлюються можливі і належні варіанти їхньої поведінки.

Та частина норми, у якій визначаються міри відповідальності суб'єктів права у випадку вчинення ними дій, які суперечать відносинам, встановленим диспозицією норми, називається санкцією (лат. Sanctio -- найсуворіша постанова). Санкція -- структурний елемент, що передбачає наслідки порушення правової норми, яка визначає вид і міру юридичної відповідальності для порушника її приписів.

Гіпотеза починається зі слова «якщо», диспозиція -- «то», санкція -- «інакше». У текстах нормативних правових актів для вираження гіпотези, диспозиції і санкції можуть застосовуватися й інші мовні конструкції. Але при цьому повинна бути відбита структура норми. У противному випадку, правова норма не буде побудована. Відсутність хоча б одного з перерахованих елементів структури не тільки робить норму незрозумілою, але і істотно перешкоджає, а інколи і робить неможливим регулювання суспільних відносин, а отже, і нівелює цінність права..

Список використаної літератури

Кримінальний кодекс

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року.

Кодекс про шлюб та сім'ю України від 20 червня 1969 року.

Господарський процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 року

Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 року

Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року.

Закон України “Про підприємництво” від 26.лютого 1991 року.

Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року

Александров Н.Г. Теория государства и права. М., 1974

Алексеев С.С. Теория права. М., 1994

Алексеев С.С. Проблемы теории права курс лекций. Т.1. Свердловск, 1972

Антонова Л.И. Норма права. Сыктывкар, 1998

Бабаев В.К. Общая теория права (курс лекций).

Венгеров А.Б. «Теория государства и права» М.1994г.

Гинцбург Л.Я. Социалистическое правоотношение. М.,1977

Голунский С.А. К вопросу о понятии правовой нормы \\ Советское государство и право, 1961, №4.

Денисов А.И. Теория государства и права. М.,1972

Иоффе О.С. Вопросы теории права. М., 1961

Керимов Д.А. Философские проблемы права. М.,1960

Комаров С.А. Основы государства и права. М.,1998

Королёв А.И. Государство и власть. М.,1963

Котов Д.П. Основы права. М.,1998

25.Теория государства и права. Курс лекций / под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько - М., 2001.

26.Мокичев К.А. Теория государства и права. М., 1970.

27.Пиголкин А.С. Нормы советского права и их толкование. М., 1997

27.Пионтковский А.А. Нормы уголовного права. М.,1959

28.Самощенко И.С. Общая теория советского права. М., 1974

29.Толстик В.А. Основы теории государства и права. Н.Н.,1995

30.Томашевский Н.П. О структуре правовой нормы и классификации ее элементов. М., 1960

31.Турубинер А.М. Вопросы теории права. М.,1961

32.Фаткуллин Ф.Н. Проблемы теории государства и права. Казань,1987

33. Хропанюк В.Н. «Теория государства и права» М.1997г.

Размещено на Allbest