Види римського цивільного процесу

5

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Види римського цивільного процесу»

з дисципліни «Римське приватне право”

Харків 2011

Вступ

Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. В разі порушення суб'єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових мір впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади складають процесуальне право.

У давньоримській практиці склалися два типи процесу, які були спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу - цивільний - мав за мету захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право. Саме цивільний процес буде розглянуто далі в трьох його формах, що історично змінювали одна одну.

1. Форми захисту прав

В Стародавньому Римі до появи державного суду первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Конфлікти приватних інтересів вирішувались їх учасниками самостійно власними силами. Потерпілий або його сім'я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вважають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбувалось поступово. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника, і таким чином самозахист був введений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації саморозправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривднику таке ж зло, яке він спричинив потерпілому - talio (з лат.- відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф. Пізніше введена система викупів, а завершальним етапом було становлення державного суду.

В розвинутому праві залишки самоуправної форми захисту із застосуванням сили збереглися як винятки і дозволялися законом тільки в окремих ситуаціях. Так самозахист був дозволений у випадках неправомірного нападу на особу або його майно. В такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою. При цьому міри самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти. Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях проти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того, щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загальною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не тільки заборонялося, але й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самочинно захватив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав право вимоги до боржника.

У Стародавньому Римі становлення системи державного захисту прав відбувалося по мірі посилення держави і розширення сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою. Форми цього захисту історично змінювалися і це знайшло свій прояв в еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи:

1) легісакційний процес (legis actiones),

2) формулярний процес (per formulas),

3) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).

римський право преторський захист

2. Види римського цивільного процесу

Для римського цивільного процесу характерний принцип диспозитивності. Захист права обумовлений самостійною активною поведінкою управомоченої сторони, яка бажає реалізувати його за допомогою суду. При виникненні спора про право особа могла сформулювати свої претензії до іншої сторони у вигляді позову і звернутися з ним до суду. Позовом (actio) римські юристи називали право особи здійснювати в судовому порядку належну їй вимогу.

Дослідники давньоримського права вважають, що воно може бути зведене до „системи позовів”. В умовах існування суперечливих і неузгоджених джерел права (квірітського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації і охороні свого права тільки тоді, коли офіційно було дозволено подати позов певного типу для захисту конкретного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи проявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень. Вважається, що давньоримський юрист скоріше скаже, що особа управомочена на позов або відповідає за позовом, ніж, що особа має право чи несе обов'язок.

Легісакційний процес (legеs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квірітського права, яка згідно періодизації історії римського права припадає на перший - архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста ІІ ст. до н. е. Гая. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був введений законом (лат. legеs - закон), а, по-друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Всі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.

Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) - 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н.е. нового магістрату - претори. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретному спору і призначити суддю. За правилами загальної підсудності, що застосовувалась у Римі та римських провінціях, справи між громадянами розглядалися магістратами Риму чи інших міст в залежності від місця громадянства і проживання відповідача. У ІІІ ст. до н.е. спори між римськими громадянами та перегринами а також між перегринами були віднесені до компетенції перегринського претора. Курильні едили, що наглядали за ринками, розглядали торгові спори. Існувала спеціальна підсудність для деяких категорій справ, наприклад, підсудність за місцем виконання договору, за місцем вчинення цивільного правопорушення. Допускалось, що сторони могли домовитись про зміну підсудності і встановити компетентний для певного випадку суд.

Стадія ius розпочиналась з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду була необхідна присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а у разі необхідності міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припинявся і на другу стадію не переходив. Стадія ius завершувалась засвідченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погашало позов, тобто після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими ж сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для даної конкретної справи призначався суддя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею дозволялося бути будь-якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за виключенням жінок, душевнохворих осіб і глухих. Однак, практика склалася таким чином, що на протязі сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховувалась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.

Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.

З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:

1) за допомогою присяги (legеs actio sacramento) - найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про приналежність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов'язання Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилась до місця розгляду спору. Кожна із сторін доторкалась до неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис - знак законного панування, і проголошували слова клятви. Наприклад, сторони почергово заявляли про таке: „Я стверджую, що цей раб є моїм по праву квірітів і я придбав його....” Дана ритуальна жестикуляція розглядалася як заява (віндикація), виклик супернику і означала підвладність об'єкту спору. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 ассов в залежності від значимості справи. Її зобов'язана була сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гроші поступали до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталась. Вважається, що загроза втратити заставу слугувала відверненню подачі необґрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спірну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі і всіх плодів від неї у разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них безпідставна. Отже одна з сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з'ясувати чия клятва справедлива, а чия ні.

2) прохання про призначення судді або арбітра (leges actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався у випадках захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна. Наприклад, позивач заявляв: „Я стверджую, що ти зобов'язаний дати мені 10 тисяч на підставі клятви. Чи ти підтверджуєш це, чи спростовуєш?” Якщо відповідач визнавав борг, процес завершувався, а якщо заперечував - позивач звертався до магістрата с проханням призначити суддю (iudex) або арбітра (arbiter). Третейські арбітри, як правило, вирішували спори між сусідами та родичами. Від присяжних судей вони відрізнялися тим, що діяли на свій розсуд і самі визначали розмір стягнення. На другому етапі суддя або присуджував до виконання, або виправдовував відповідача. Для даного типу процесу характерно, що суми присяги на користь держави не призначалися.

3) шляхом накладення руки (leges actio per manus iniectionem) виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду протягом 30 днів, позивач був вправі захватити його руками, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Проте на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. В такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор вправі був помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку три рази він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих погасити борг у кредитора з'являлось право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.

Другий вид цивільного процесу - процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки і були пов'язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів в порядку легісакційного процесу. В нових умовах застарілі правила все частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин або не могли ефективно захистити порушене право. У працях з давньоримського права наведено дуже цікавий приклад, що ілюструє таку невідповідність, зокрема між фінансовим і правовим розвитком суспільства. Так Лабіон описує як Луцій Верацій, йшовши по вулицях Риму, давав перехожим ляпасів, а його раб, що йшов поряд з корзиною мідних грошей, тут же видавав суму штрафу в 25 ассів. Ці хуліганські дії були спровоковані існуванням в Законах ХІІ таблиць застарілої норми, яка передбачала такий розмір штрафу, який став просто символічним після різкого знецінення мідних грошей. Але для того, щоб примусити хулігана відповідати у розмірі справедливого відшкодування, претори не мали в межах легісакційного процесу необхідної свободи відступати від суворих і консервативних матеріальних і процесуальних правил.

Реформування судового процесу розпочалося у другій половині ІІ ст. до н.е. с прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), яким вводилася нова форма процесу - per formulas як додаткова до legеs actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н.е. закону Юлія про судочинство (leges Iuliae iudiciariae) процес по формулі став обов'язковим. Провадження по формулі не пов'язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор отримав можливість втручатися у розвиток права шляхом введення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширювати сферу застосування існуючих позовів.

Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала за мету наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією по даній справі.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити у ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:

1) інтенція (лат. intentio - притязання) - полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права

2) демонстрація (лат. demonstratio - опис) - описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов'язок відповідача;

3) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) - надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;

4) ад'юдикація (adiudicatio - присудження) - наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Як приклади зазначених частин можна навести наступні формулювання. Інтенція: „якщо буде встановлено, що Н.Н. повинен сплатити А.А. 1000 сестерціїв...”. Демонстрація: „ Оскільки А.А. продав раба Н.Н....”. Кондемнація: „ Якщо з'ясується, що А.А. залишив на зберігання у Н.Н. срібний стіл і по злому умислу Н.Н. не повернув його А.А., ти, суддя, присуди Н.Н. на користь А.А. на ту суму, скільки буде коштувати ця річ. Якщо не з'ясується - виправдай.”

Частини формули могли вводитися у формулу у різних поєднаннях в залежності від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio - заперечення) включалася до формули у разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача у несправедливі. Так відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, але й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялись на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призводили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідча обман чи погрозу, які сприяли укладенню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочку виконання, надану позивачем).

В інтересах позивача у формулу могло бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore - припис на користь позивача). Вона застосовувалась для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це стосувалось випадків стягнення частини боргу за зобов'язанням, яке передбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов'язання, то у формулу включалась прескрипція: „нехай предметом позову буде та частина зобов'язання, строк виконання якої настав”. Таким чином позов за даним зобов'язанням погашався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов'язанням подавалися періодично відповідно до наступних платежів.

Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов'язаний був повідомити його про свої претензії і закликав явитися явки до суду. Відповідач зобов'язаний був негайно з'явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. В класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав в сумі позову.

Магістрат міг прийняти позов або відмовити у його прийнятті в залежності від справедливості справи. При вирішенні цього питання встановлювався предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Якщо останній визнавав претензії позивача, процес завершувався. Позивач міг запропонувати відповідачеві принести присягу, тобто підтвердити клятвою відсутність боргу. Якщо відповідач не давав клятви, вважалось, що він відмовився від захисту, якщо присягав - він виправдовував себе. Тобто в разі заклику до присяги відповідач мав або сплатити, або присягнути. Проте він міг повернути заклик до позивача і запропонувати йому присягнути у наявності боргу. Позивач, який відмовлявся, програвав справу, і тоді процес завершувався на першій стадії.

Після встановлення предмету спору сторони та претор узгоджували приватну особу в якості судді. Якщо згоди не досягалось, суддя обирався за жеребом із спеціальних списків. В окремих випадках, коли розглядалися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушення, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів - рекуператорів. На відміну від одноособового рекуператорний суд вправі був призначати кримінальне покарання, якщо з'ясовувалося, що особа винна у вчиненні злочину.

Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивідуалізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалась позивачем відповідачу. Цей акт прийняття відповідачем формули мав значення засвідчення спору і вичерпання позову. Такі наслідки були відображені у принципі: не допускається двічі позов з приводу однієї і тієї ж справи. Отже після засвідчення спору позивач не міг в майбутньому подати тотожний позов. Крім того, цей акт фіксував суть спору на даний момент і подальший розгляд справи відбувався без урахування майбутніх змін у стосунках осіб.

Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження - iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні - показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих вказівок претора, які зазначені у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалась. Втім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. В такому разі розпочинався новий процес з метою підтвердження цього порушення. Якщо в його ході встановлювалось, що відповідач оспорював дійсність рішення без достатніх підстав, він присуджувався до виконання у подвійному розмірі.

Судове рішення (iudicatum) являлось підставою для примусового виконання і можливості подати позов про виконання судового рішення (actio iudicati). Якщо в результаті цього позову особа, яка була присуджена до виконання, все ж таки не виконувала судове рішення, вона передавалась магістратом під владу кредитора.

Виконавче провадження в Давньоримській правовій системі спрямовувалось або на особистість боржника або на його майно. Законом була передбачена можливість за наказом претора накласти кайдани на неоплатного боржника і примусити його відробити борг. Особиста розправа над боржником мала сприяти також тому, щоб родичі боржника розрахувалися за нього. Згодом більш поширеним способом виконання судового рішення стало звернення стягнення на майно боржника. Крім повного розпродажу майна застосовувалась також процедура звернення стягнення на окремі речі боржника, яке не супроводжувалось infamia. Розпорядник продавав лише частину майна, що відповідала сумі боргу, зазначеній у рішенні суду.

Представництво у суді

На стадії ius допускалось введення у процес представника сторони. Розрізнялось добровільне і необхідне (обов'язкове) представництво. Відомо про два види процесуальних представників за добровільним представництвом - когнітор (cognitor) і прокуратор (procurator). Для введення представника у процес використовувалась формула з перестановкою осіб. В інтенціо зазначалась особа, яку представляють, а в кондемнаціо - ім'я представника.

Когнітор виступав в процесі від свого імені і тому воно вказувалося в рішенні суду. Позов про невиконання судового рішення давався і когнітору (або проти нього, якщо він представляв відповідача), і особі, яку він представляв. Інша сторона повідомлялась про те, що у процесі прийматиме участь представник-когнітор.

Прокуратором могла бути особа, яка або спеціально призначалася представником на підставі договору доручення (mandatum) із стороною у справі, або яка управляла всім майном позивача чи відповідача. Прокуратор міг здійснювати повноваження представника і без спеціального доручення, тобто за доброю совістю. Прокуратор приймав участь у процесі від свого імені, яке зазначалось в формулі. Але на відміну від когнітора, він не отримував позов про невиконання судового рішення і не відповідав за ним. Останній надавався особі, яку представляли, або проти неї. Тому прокуратор давав гарантію виконати судове рішення.

Необхідне представництво встановлювалось щодо осіб з обмеженою дієздатністю. Замість божевільних і марнотратів в процесі приймав участь куратор. Проте право подавати позов чи обов'язок відповідати за позовом про виконання судового рішення мала безпосередньо особа, яку представляли. Інтереси малолітніх осіб захищав в процесі їх опікун.

Екстраординарний процес

Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі”, відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. - розслідування, слідство по справі). Сognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження. Однак у післякласичний період після скасування процесу по формулі когніціонні форми уніфікуються і утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів -заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори, префекти. Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом всієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н.е. майже повністю замінюють собою ординарне провадження.

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступною сходинкою судової системи - вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала до себе провінції). Більш високою до названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Рима та Константинополя). Найвища інстанція - імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, вправі був призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю - юриста і визначити його повноваження.

Справа розглядалася у державному суді спочатку до кінця і включала слухання, дослідження доказів і постанова рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача у суді припиняла провадження і справа не розглядалась.

Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, стирається межа між преторським і цивільним правом, що в свою чергу змішало цивільні і преторські позови.

Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалось тільки окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише у разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на своє власне розуміння і уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалося достатнім. Судження окремих юристів з приводу конкретних юридичних ситуацій набирали характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв'язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Все це дозволило дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.

3. Види позовів

Позови в давньоримському праві складали цілу систему, яка включала у себе різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. В залежності від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов'язальних) виділяють речові та особисті позови.

Actio in rem - речовий позов подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та інших). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право - незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому даний позов має абсолютний характер. Речові позови в свою чергу поділялися на віндикаційні та негатроні.

Actio in personem - особистий позов заявлявся проти особи, яка зобов'язана на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав з правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому відповідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора - конкретна особа, що зобов'язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

В залежності від підстав позову розрізняють позови цивільні позови (civiles), що були основані на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квірітське право.

Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris) і позови доброї совісті (аctio bone fidei) проводився залежно від того, що покладалось в основу судового рішення. Позови суворого права передбачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позови доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи приймати до уваги моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого умислу, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. В договірних відносинах враховувалась наявність додаткових неформальних угод, з'ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією (аctio fictio). Він застосовувався тоді, коли необхідно було підвести нове відношення під існуючі види позовів. Для цього допускалося існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосовувалась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile або щоб виправдати того, хто має бути засуджений за суворим законом. Так, наприклад, для захисту прав особи, що отримала право вимоги до боржника від первісного кредитора, застосовувалась фікція, що ця особа є спадкоємцем первісного кредитора, отже набула його права і обов'язки у зобов'язанні.

Різновидом позову з фікцією був позов з перестановкою осіб. Для цього позову характерно, що в intentio зазначалась одна особа, а в condemnatio інша. В результаті розгляду те, на що має право одна особа, присуджувалось іншій, або відповідальність однієї особи покладалась на іншу. За допомогою такого позову, наприклад, притягався до відповідальності рабовласник по укладеним його рабом угодам, якщо він доручив рабу управляти комерційними справами, торговельним судном, майстернею тощо і дозволив укладати договори, необхідні для ведення зазначених справ.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може слугувати позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирішення справи ім'я представника зазначалося у рішенні суду і саме йому давалось право заявити позов про виконання судового рішення. Проте аналогічний позов давався також і особі, яку представляв в процесі когнітор. З джерел римського права також відомий інший приклад позову за аналогією, який мав за мету поширити застосування Аквілієва закону на схожі відносини. Зазначеним законом передбачалась відповідальність за спричинення шкоди чужому майну, якщо така була завдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував Аквілієв закон за аналогією і в тих випадках, коли шкода заподіювалась без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).

Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на відновлення порушених майнових прав шляхом відшкодування завданої шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales) - це ті, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду - крадіжку, пограбування, особисту образу, спричинення майнової шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було декілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали за мету покарати правопорушника і тому мали суворо персональний характер: за ними не допускалось процесуального представництва на стороні відповідача.

Змішані позови (аctio mixtae) поєднували у собі характеристики майнових та штрафних позовів і відповідно мали дві мети - стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягнення за таким позовом є витребування вартості речі у подвійному розмірі: одна вартість речі слугувала відновленню майнового стану потерпілого, а друга - мала мету покарати порушника.

Ноксальний позов (аctio noxalis) заявлявся проти pater familias, який мав під своєю владою правопорушника - раба чи підвладного сина. В такому випадку відповідач повинен був або сам відшкодувати збитки або видати порушника потерпілому.

Кондикційний позов (сondictio) - це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувались на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов'язувало виникнення окремих видів зобов'язань. Так, наприклад, кондикція давалась позикодавцю для повернення грошей або речей тієї ж кількості, роду і якості, які були передані позичальнику на підставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було передане за відсутності правових підстав для виконання, або коли виконання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.

4. Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права являє собою строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку у процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій по його відновленню за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових мір впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосовуються у разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього строку і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже і на захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в порушеному і невідновленому стані нескінченно довго.

В архаїчну епоху давньоримське право не знало позовної давності, всі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені і розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подачі позову знайдено у преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов'язувалися з часом перебування претора на посаді. В практиці курульних едилів, які розглядали спори, що виникли на ринках, також зустрічались обмеження часу для звернення за захистом. Так для спорів про приховані недоліки речі встановлювався шестимісячний строк з дня купівлі для заявлення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік - для вимог про зменшення покупної ціни.

У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо ввів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше був введений більш тривалий строк у 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов'язаних з церквою та державною скарбницею.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов'язувався з моментом, коли виникає позовне притязання. В конкретних випадках це визначалось по-різному, в залежності від характеру порушеного права і відповідних вимог. Так для вимог, пов'язаних з порушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбавлення власника володіння річчю або з моменту створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невиконання чи неналежне виконання зобов'язань починала обчислюватись після спливу строку для виконання зобов'язання.

Для перебігу позовної давності характерна можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подача позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало у випадках, коли об'єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування даних обставин перебіг позовної давності зупинявся, і після їх припинення продовжувався. Таким чином, строк, що минув до настання зазначених обставин, зараховувався до загального строку позовної давності.

У разі подачі позову після спливу позовної давності відповідач був вправі заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій підставі виграти процес. Оскільки сплив позовної давності погашав право на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте само матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо боржник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов'язання та інше).

Слід зауважити, що позовна давність, яка з'явилась у давньоримському праві у V ст., суттєво відрізнялась від тих строків, які існували раніше, в класичному праві. Такі строки дістали назву законних. Вони також обмежували час, коли дозволялось подати позов до суду для захисту порушеного права. Але, на відміну від позовної давності, сплив законного строку безумовно погашав право на позов та саме матеріальне право, що потребувало захисту. Причому настання таких наслідків не залежало від активності чи бездіяльності управомоченої особи протягом встановленого строку, тому законні строки не переривалися та не зупинялися.

5. Особливі засоби преторського захисту

В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади - інтердиктів (interdicta). Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.

В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:

1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу;

2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ;

3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.

Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду. В такому разі інтердиктне провадження переходило у судове. Якщо суд задовольняв позов, то інтердикт припиняв свою дію. А у випадку підтвердження підстав інтердикту у суді, особа, яка його оскаржила, сплачувала штраф.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Висновки

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) - відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Сторони в такому випадку поверталися у попередній стан, тобто в такий, в якому вони знаходились до суду. Судове рішення відмінялось, і це давало право розпочати новий процес. Реституція також застосовувалася для визнання недійсною угоди, яка укладена під впливом обману чи насильства, а також особою молодше 25 років на невигідних для неї умовах, якщо такі угоди спричинили значну шкоду. Реституція передбачала анулювання угоди і повернення сторонами всього, що вони отримали на її виконання (товар, гроші).

Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.

Список літератури

Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. - М.: Юрид. лит., 2006.

Муромцев С. А. Избранные труды по римскому и гражданскому праву. -- М.: Центр «ЮрИнфор», 2006.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вентури, 2007.

Підопригора О. А., Харитонов Є.О. Римське право. -- К.: Юрінком Інтер, 2005.

Покровский И.А. История римского права, 2008.

Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). -- М.: Зерцало - М, 2005.

Харитонов Є.О. Римське приватне право. - Х.: Одіссей, 2007.

Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева - М.: Изд-во БЕК, 2008.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юристъ, 2006.

Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 2007.

Памятники римского права: Институции Юстиниана. - М.: Зерцало, 2008.

Памятники римского права: Юлий Павел. Пять книг сентенции к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиниана. - М.: Зерцало, 2008.

13. Основи римського приватного права: Підручник. /Борисова В.І., Баранова Л.М., Домашенко М.В. та ін.; 2007

Размещено на Allbest.ru