Право власності на земельну ділянку

ЗК України відтворив конституційну норму, що суб'єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи держава (ст. 14 Конституції), а також територіальні громади (статті 142, 143 Конституції).

Якщо ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлював, що суб'єктами права власності можуть бути громадяни України, то у новому ЗК України застосовується слово «громадянин». І це не випадково. ЗК України вирішив, що суб'єктами права власності на землю можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. Такий висновок випливає із наступного конституційного положення. У Конституції України вживаються терміни «людина», «кожен», «фізична особа», «громадянин» «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства». Згідно зі ст. 41 Конституції України суб'єктом права приватної власності виступає «кожний», що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто, громадян України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Таким чином, визнання в ЗК України суб'єктами права приватної власності на землю громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства повною мірою узгоджується з Конституцією України, у ст. 14 якої зазначено, що громадяни набувають право власності на землю виключно відповідно до закону. Для визначення підстав набуття права на земельну ділянку варто керуватись нормами спеціального закону. Так, ст. 81 ЗК регламентує ряд підстав як умову набуття права власності на земельну ділянку громадянами як сукупної категорії осіб.

Юридичні особи, як і громадяни, також визнаються суб'єктами права приватної власності на землю. Визнання юридичних осіб суб'єктами права приватної власності на землю визначається в тому розумінні, що такими можуть бути лише юридичні особи, що засновані громадянами і недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права комунальної власності на землю реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст представляють районні та обласні ради.

Суб'єктами права державної власності на землю виступає держава, яка реалізує право через відповідні органи державної влади. Органом державної законодавчої влади, який від імені Українського народу і держави України здійснює повноваження суб'єкта права державної власності на землю, є Верховна Рада України ЗУ «Про землеустрій» / Відомості Верховної ради, 2003, № 36 . Органами державної виконавчої влади, які від імені держави у межах наданої їм Конституцією України компетенції (ст. 116) реалізують право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України, підпорядковані йому міністерства відомства як центральні органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України надані йому повноваження щодо реалізації права державної власності на землю здійснює у формі розпорядження та управління державними землями і регулювання земельних відносин, які визначені ст. 13 ЗК. Виконавчу владу в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. їх повноваження як суб'єктів права державної власності на землю визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (статті 19, 21, 39) від 9 квітня 1999 р. Розпорядчі й управлінські регулюючі повноваження державної адміністрації як суб'єкта права державної власності на землю визначені також ЗК (ст. 17).

До суб'єктів права державної власності на землю належить Рада міністрів АР Крим ЗУ «Про землеустрій» / Відомості Верховної ради, 2003, № 36. її повноваження у цій сфері визначені Конституцією України (статті 136, 138), ст. 38 Конституції АР Крим від 23 грудня 1998 р. і ЗК України (ст. 16). Слід зауважити, що державні землі на території АР Крим, які належать до єдиного фонду державних земель України, є також суб'єктом права державної власності Кабінету Міністрів України.

ЦК суб'єктами права власності на земельну ділянку також виділяє іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації, які можуть набувати права власності на земельні ділянки у випадках, визначених законом. Науково-практичний коментар ЦК України:у 2-х т. №-е вид/ за ред О.В. Дзери. -К.: Юрінком Інтер, 2008

Після аналізу вищезазначених фактів варто зробити висновок, що за Законом України здійснення названими суб'єктами права власності на земельні ділянки залежить від їх правового статусу, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт Земельне право України: Підручник за ред / М.В. Шульги.-К.: Юрінком Інтер, 2004; відносин України з іншими державами та міжнародними організаціями.

1.3 Зміст права власності на земельну ділянку та обмеження щодо володіння, користування, розпорядження

Власність на земельну ділянку (землю) -- це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами -- це належність у певному суспільстві матеріальних благ громадянинові, юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосується і земельної ділянки (землі). При цьому для однієї особи належна їй земельна ділянка буде «своєю», а для іншої -- «чужою». Власність на земельну ділянку набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами -- підприємствами та організаціями -- для будівництва на ній виробничих майнових комплексів, об'єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

Власність на земельну ділянку, точніше на землю, задовольняє потреби територіальних громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комунальної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об'єктів, транспортних мереж, шляхів, інших об'єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

Для держави земля (як збірна категорія земельних ділянок) -- це насамперед територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Глотова О.В. Правове ргулювання правочинів щодо земельних ділянок в Укпаїні// Держава і право: збірник наукових праць юридичної і політичної науки. Вип.. 15 - К: Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2003. Земля -- це об'єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.

Структура власності на землю розкривається через такі земельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

Володіння -- це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».

Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому використання землі здебільшого пов'язане зі створенням і використанням майна.

Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпорядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю -- це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо Мельник Ю. Праове регулювання та оформлення права власності та користування земельними ділянками// Юстиніан №6 2004р. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями -- користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі.

Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.

Право розпорядження землею -- це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об'єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов'язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов'язань.

Право власності на земельну ділянку, яке включає в себе право володіння, користування, розпорядження, може обмежуватися. Так ст 111 ЗУ встановлюються відповідні обмеження. Серед них так звані: заборона на: продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; передачу земельної ділянки в оренду (суборенду); зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; початком і завершенням забудови або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.

Особливим способом обмеження здійснення права власності є рішення судових, слідчих органів про накладення арешту на майно.

Крім вищезазначених обмежень існують ще й просторові межі визначення сфери дії повноважень власника земельної ділянки, які регламентуються ст 79 ЗК.

Реалізуючи право власності на земельну ділянку суб'єкти мають на свій розсуд використвувати її за цільовим призначенням. Проте це право повинно здійснюватись з урахуванням того, що таке користування не повинно порушувати прав інших осіб.