Праворозуміння: поняття та особливі риси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вищий навчальний заклад

УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА“ КРОК ”

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Праворозуміння: поняття та особливі риси

Студентки 2 курсу, гр. ПР - 08-1

денної форми навчання

Нечай Євгенії Максимівни

Київ - 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ПРАВОРОЗУМІННЯ

1.1 Формування основних шкіл права

1.2 Визначення та становлення праворозуміння на основі правових доктрин

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВІ РИСИ ПРАВОРОЗУМІННЯ

2.1 Правова система суспільства та її основні елементи

2.2 Характеристика сучасних теорій праворозуміння

2.3 Використання порівняльного правознавства,як основи для сучасного праворозуміння

Висновки

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Перш ніж розглядати питання праворозуміння, потрібно дати визначення що це взагалі таке. Розумінню права існує декілька наукових визначень, нижче наводиться приклад найбільш влучних на мою думку:

Праворозуміння -- це процес розумової діяльності, який спрямований на формування у людини визначення поняття права.

Розуміння права завжди спиралось на розуміння світу, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Філософське осмислення дійсності, що безпосередньо впливає на поняття права, визначення джерел і сутності останнього, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. І саме розуміння права спричинило таку різноманітність правових вчень та відтворення у відповідних його моделях.

До праворозуміння можна підходити з різних боків, розглядати його як з професійної точки зору,так і не професійно, науково та поза межами науки, концептуально та особисто. Але для більш точного уявлення нам потрібно розглядати право з різних боків,зокрема використовувати філософське,соціологічне,психологічне та інші погляди,що мають загальні і відмінні риси,пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів,що використовуються для цього. Кожен підхід відображає лише сторони,в яких право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки поєднання всіх визначень спроможне відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища.

Актуальність даної роботи полягає в тому,що праворозуміння істотно впливає на становлення та формування правової системи будь-якої країни,тому кожен громадянин,а тим паче юрист повинен викладати свою точку зору щодо розуміння права як такого, що повинне розвиватись та функціонувати у державі, а також необхідність використання різних підходів до дослідження права та його особливості.

Об'єктом є сутність право розуміння як внутрішня цілісність усіх його багатоманітних рис та властивостей.

Предметом дослідження є формування закономірностей праворозуміння та його вплив на становлення і закріплення права.

Мета дослідження - визначити поняття та етапи розвитку праворозуміння і охарактеризувати його особливі риси з використанням порівняльного правознавства.

Основними завданнями є простеження розвитку розуміння права та формування його поняття спочатку на основі шкіл,а згодом за допомогою правових доктрин;виокремлення праворозуміння,як одного з основних елементів правової системи,висвітлення сучасних теорій праворозуміння та характеристика його особливих рис за допомогою сучасного правознавства.

У процесі роботи було використано порівняльний метод для порівняння шкіл права,етапів розвитку та особливих рис праворозуміння. А ще, історичний та логічний методи для повного поступового відтворення історичного розвитку праворозуміння та відкидання усіх випадкових чинників впливу на саме право.

Основними джерелами в процесі роботи стали праці В.В.Копєйчикова, О.В, Зайчука, П.П Рабіновича та інших видатних українських, російських та зарубіжних юристів.

Структура роботи. Дослідження складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І ФОРМУВАННЯ ПРАВОРОЗУМІННЯ

1.1 Формування основних шкіл права

Основні початки у формування сучасного права та його розуміння заклали школи,які почали свій розвиток ще у період Античності. Саме вони створили міцний фундамент для його розвитку та функціонування у суспільстві. Основними серед них стали природна та історична, саме їх розвиток та становлення ми простежимо,щоб краще уявляти звідки пішло сучасне право,та як впродовж віків формувалось праворозуміння.

Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсолютного природного права, ґрунтувалась на переконанні в існуванні незмінних і загальних законів світового життя і людських відносин. Вважалось, що кожна жива істота має природні властивості, що неминуче виявляються у її поведінці, а природній закон -- незмінна і універсальна етична або правова норма людської поведінки.

Природно-правове вчення цього періоду носить індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. Таким же чином уявлялась і держава, як механічне поєднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості і права покладались в основу держави.

Ідея природного права з новою силою відроджується у XVII ст. (саме на цей час припадає розроблення власне доктрини природного права). Це відродження потрібно розглядати у контексті взаємозв'язку геополітичних, соціально-економічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом -- розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалежних держав.

Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської імперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, Салічна правда у Німеччині, кутю ми у Франції тощо), а через університетську освіту як ідеальна модель права належного. Як зауважує Р. Давід, таке право було акцентоване не на судовому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделюванні норм, що відповідають справедливості і моралі

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні Е.Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголошує: дій зовнішньо так, щоб зовнішній прояв твого свавілля міг бути поєднаний зі свободою кожного, відповідною до загального закону. Відповідно й право виводиться не з об'єктивної природи речей та відносин, а з законів розуму, виражених у волі. Основою права визнається автономна воля, а природне право, що належить людині в силу її людяності -- як свобода (тобто здатність хотіти і діяти згідно р розумом), поєднана за цим загальним законом зі свободою інших людей. А оскільки правом передбачається зовнішнє користування свободою (внутрішнє користування свободою залишається за мораллю), то гарантованість такого користування Кант вбачає у державному примусі.

Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивному праві норми чистого розуму (крім природного і позитивного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості, як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом.). Природне право виступає моральною основою позитивного права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне право з позитивним виявилася невдалою. Визнана ним неможливість будь-якого спротиву державі і державній владі призвела до практичного верховенства позитивного права та повного безсилля природного права.

Паралельно з природно-правовими ідеями, майже стародавніх (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справедливості і відносності правди та неправди) існує і набирає силу історичний погляд на право, розквіт якого припадає на XIX ст. Саме йому належить «заслуга» витіснення з науки на довгий період ідеї абсолютного природного права, що, варто зазначити, відбулось не відразу.

Ідея природного права у тому вигляді, у якому відроджується наприкінці XIX ст., частково позбавляється своїх старих помилок. Її представники (Спенсер, Штаммлер, Трубецькой та інші) визнають змінюваність правових норм, розрізняють ідеальні норми, необхідно існуючі у житті. Головний акцент робиться на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу правопорядку.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з властивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною у вигляді визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психологічного фактора у правотворенні і розвитку права. Визнається, що дослідження цієї ролі має величезне значення для вивчення самого права, пізнання його первісних джерел, природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Відмова ж представників природно-правової доктрини від визнання принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права щодо позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, яке не має атрибутів позитивного права.

Після 1917 p. шляхи правової науки Заходу і Росії розійшлися. У Радянській Росії сформувалось нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і матеріалістична діалектика, зокрема, уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху та саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну обумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного визначеного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боротьбу, що призводить до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство.

На відміну від розглянутих вчень,більшість яких заснована на різних течіях філософського ідеалізму,марксистська теорія права, як і вчення марксизму в цілому, ґрунтується на матеріалістичній філософії. Відповідно до поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса право розглядається як частина надбудови над економічним базисом суспільств. Виклик до життя не матеріальними умовами життя суспільства, воно справляє на нього зворотний вплив. Головне в праві основоположники марксизму бачили в його класовій природі. Для марксистської теорії характерний розгляд права в тісному зв'язку з державою, як не тільки формує, але й забезпечує реалізацію права.

Марксистська теорія прав, безсумнівно, вплинула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що в наш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переосмислення, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення. Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно відбиває, можна по-різному осмислювати походження права, розходитися в думках на сутність і призначення права, але якщо питання ставиться в практичній площині, варто шукати єдину точку відліку,єдиний погляд, єдину позицію..[2, c. 226-236]

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності та впливу. У центрі уваги його представників знаходилося питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником цієї школи вважається Густав Гуго (1764--1844),а послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779-- 1861). Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798--1846). Всі вони вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, традицій і, головно, само поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права народ -- це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає з традиції та формується упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний анти індивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки, Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу.

Основою концепції представників історичної ніколи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє в суспільстві, -- це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.

Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом. Право твориться не тільки або навіть не стільки завдяки законодавству, скільки через самостійний розвиток, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, що їх добровільно приймає народ. Ось чому закони тільки доповнюють, конкретизують позитивне право, а не творять його. Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється національним духом, народною свідомістю. Гуго зазначав, що юридичні норми та інститути витворюються і розвиваються у процесі розвитку суспільства в цілому.

Цей розвиток сам по собі приводить до змін, що відповідають потребам часу, зміні суспільно-політичної ситуації. Вчений підкреслював: те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, що відбувається на практиці, і такий стан він уважав нормальним, оскільки багато хто не читав і не знає змісту закону, проте фактичний стан речей добре знайомий кожному. Власне, його позицію можна охарактеризувати, перефразовуючи слова Гегеля, так: "Усе, що існує, законне, оскільки воно існує".

Інший представник історичної школи права -- Ф.-К. фон Савіньї підкреслював, що право -- це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу; як і культуру, його не можна встановлювати свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі спільного життя всіх людей, які становлять народ. Єднальним чинником, що творить із певної кількості індивідів народ, є спільна правосвідомість і громадська за сутністю діяльність. Як невід'ємна частина народної культури право перебуває в такому ж стані, як і вона, на одному рівні з нею та може бути осмислене тільки в її межах.

Право розвивається і змінюється разом із рухом, розвитком національного духу. Еволюція права -- це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвитку організму із зародку.

Представники історичної школи права вважали, що призначенням діючих у суспільстві юридичних інститутів є закріплення без змін реально існуючого порядку. Позитивні закони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в житті. У кращому разі вони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, які формуються природно та історично під впливом тих перетворень, що відбуваються з народним духом. Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у правових нормах.

Пухта підкреслював, що право -- це продукт народного духу і своєрідність, специфічні особливості того чи того права, зумовлені особливостями народу. Більше того, він уважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається за волею історичної необхідності, або, іншими словами, за волею історії. Право -- це результат тих обставин, які історично склались у суспільстві. "Право, -- писав учений, -- це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування". Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. Хоча ще раз слід підкреслити, що для історичної школи в цілому характерний анти індивідуалізм.

Містика народного духу, яку пропонували в юриспруденції представники історичної школи права, знайшла мало прихильників. Проте у філософсько-юридичній концепції історичної школи права важливе теоретичне значення мала критика її представниками раціоналізму природничо-правових доктрин із притаманним їм принципом вічних, нерухомих і незмінних прав. Історична школа відкинула поклоніння перед такими абстракційними поняттями, як розум, особа, природа чи природне право. На наступних етапах розвитку правових учень значну роль відіграла ідея історичної школи, що полягає у трактуванні правових інститутів як особливих соціальних явищ, котрі історично закономірно виникають, функціонують і розвиваються в єдиному процесі життя народу

1.2 Визначення та становлення праворозуміння на основі правових доктрин

Праворозуміння неможливе без висвітлення історичних аспектів виникнення та розвитку права, тому вище було розглянуто основні школи право творення,але для більш точного висвітлення становлення праворозуміння слід також зазначити правові доктрини,які лягли в основу багатьох наукових та практичних робіт,а також формування сучасного розуміння права..

Основні концепції почали формуватися на рубежі XIX-XX ст. коли провідні індустріальні держави - Англія, США, Німеччина і Франція вступили в період високорозвиненого капіталізму (пізніше аналогічну дорогу пройшли Японія, Канада, Італія і деякі інші країни). З переходом до високорозвиненого індустріального суспільства розширюються масштаби діяльності державної влади. Зростання великої індустрії при різноманітті форм власності приводить до утворення особливої системи управління суспільством, в якій механізми ринку поєднуються з державним регулюванням економіки (дослідники називають таку систему по-різному організованим капіталізмом, керованою ринковою економікою і тому подібне.

Теоретичний вміст сучасних політичних учень склався під впливом науково-технічної революції і поширення в суспільній свідомості своєрідної ідейної позиції. Створюючи нові доктрини, західні правознавці і політологи орієнтуються на пануючі уявлення про науку, враховують загальноприйняті способи побудови і аргументації наукової теорії. Особливу увагу вони приділяють методологічному забезпеченню своїх концепцій. Можна без перебільшення сказати, що проблеми методології займають сьогодні центральне місце в працях найбільш видних теоретиків права і держави.

Для сучасного етапу розвитку політичних і правових досліджень характерна тенденція до поглиблення їх спеціалізації. Найвиразніше ця тенденція виявилася після закінчення Другої світової війни, коли політична наука відокремилась від правознавства і знайшла статус автономної галузі знань. Спеціалізація досліджень, у свою чергу, привела до зміни структури як політичною так і правової науки. За останні півстоліття в юриспруденції з'явилася безліч нових академічних дисциплін, у тому числі підприємницьке і екологічне право, юридична соціологія, правова кібернетика і ін. Одним з проявів даної тенденції виступає диференціація політичної теорії, тобто формування усередині неї приватних концепцій, присвячених одній або декільком проблемам, - такі концепції тоталітаризму, плюралістичної демократії, правлячих еліт.

Одним із прибічників соціологічної концепції був Езра Лумис Паунд. Соціологічна спрямованість його концепції найяскравіше виявилася в трактуванні права як форми соціального контролю. Згідно з поглядами ученого право є одним із способів контролю за поведінкою людей поряд з релігією, мораллю, звичаями, домашнім вихованням і ін. Такий підхід орієнтував юридичну науку на вивчення права в контексті соціальних стосунків, вимагав враховувати взаємодію правових норм з іншими регулювальниками суспільного життя.

Учений виділяє в сучасному праві три аспекти. По-перше, право - це правовий порядок або режим регулювання соціальних стосунків за допомогою систематичного і впорядкованого застосування сили органами держави. По-друге, правом називають офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових і адміністративних ухвал. І, нарешті, по-третє, право є судовий і адміністративний процес. Якщо звести ці визначення воєдино, то, зі слів Паунда, ми прийдемо до розуміння права як "високоспеціалізованої форми соціального контролю, здійснюваного на основі владних розпоряджень в рамках судового і адміністративного процесу"

Згодом окрім соціологічної,з'являється ще і психологічна концепція права. Її виникнення було пов'язане з процесом становлення психології як самостійній галузі знань.

Інтерес суспільствознавців до проблем психологічної науки помітно зріс на рубежі XIX-XX століть, коли в ній запанували експериментальні методи досліджень і почали складатися вагомі наукові школи, що розійшлися в трактуванні психіки людини. Сприйняті соціологами і юристами, ідеї цих шкіл поклали початок формуванню нових напрямів в суспільно-політичній думці.

Оригінальну психологічну теорію права висунув Леє Йосифович Петражицький (1867-1931) - професор юридичного факультету Петербурзького університету. Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Інтерпретація права з позицій психології дозволяє поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження, або спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, за переконанням теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав "емоційною теорією" і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що виходили з таких понять, як воля або колективні переживання в свідомості індивідів. Емоції слугують головним спонукальним ("моторним") елементом психіки. Саме вони змушують людей здійснювати вчинки.

Професор розрізняв два види емоцій, що визначають стосунки між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є однобічними і пов'язані з усвідомленням людиною свого обов'язку, або боргу. Норми моралі - це внутрішні імперативи. Так, наприклад, якщо ми подаємо з почуття обов'язку милостиню, пояснював він, то у нас не виникає сумніву, що жебрак має право вимагати якісь гроші. Абсолютно інша справа - правові емоції. Почуття обов'язку (обов'язки) супроводиться в них уявленням про правомочність інших осіб, і навпаки. "Наше право є не що інше, як закріплений за нами, такий, що належить нам - як наше добро - борг іншого обличчя. Правові емоції є двосторонніми, а правові норми, що виникають з них, носять атрибутивно-імперативний характер.

Його теорія безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, пов'язані з уявленнями про взаємні права і обов'язки: «Переживання, які є в психіці лише одного індивіда і не зустрічають визнання з боку інших, не перестають бути правом». На цій підставі Петражицький допускав існування правових стосунків з неживими предметами, тваринними і нереальними суб'єктами, такими, як Бог або диявол.

Приведені вислови викликали різку критику у вітчизняній літературі. Юристи не зрідка звертали увагу на абсурдність окремих положень Петражицького, не помічаючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Його концепція з'явилася в одній з перших спроб - теоретично багато в чому незрілою прослідкувати формування юридичних норм в правосвідомості.

Реформи законодавства, як вважав він, необхідно проводити на основі наукових знань. У зв'язку з цим їм висувався проект створення особливої наукової дисципліни - політики права. З точки зору Петражицького, філософія права розпадається на дві самостійні науки: теорію права і політику права. Теорія права повинна стати позитивною наукою, без яких-небудь елементів ідеалізму і метафізики. Навпаки, політика права як прикладна дисципліна покликана з'єднати позитивні знання про право з суспільним ідеалом, тобто представити наукове вирішення проблеми, що складала вміст колишніх природно-правових учень.

Правова доктрина Петражицького привернула увагу соціологів до проблем нормативної природи і структури правосвідомості, стала стимул-реакцією досліджень в області юридичної психології[5,ст. 403-419].

Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина у XX ст. відсунута на другий план основним офіційним джерелом -- законом, про що свідчить кодифікація законодавства. Проте вона і зараз значно впливає на розвиток права. Нині роль правової доктрини визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності -- при тлумаченні норм права. Доктрина допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта творець закону керується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права людина, що їх застосовує, удається до допомоги коментаря до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер. Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах континентального права.

Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права -- закону. Офіційно вона не визнавалася і не визнається джерелом права.[ 3,с.539-540]

право розуміння доктрина правознавство

РОЗДІЛ ІІ ОСОБЛИВІ РИСИ ПРАВОРОЗУМІННЯ

2.1 Правова система суспільства та її основні елемент

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система -- це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це -- обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи -- це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

* суб'єкти права -- фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи -- комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

* правові норми і принципи;

* правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

* правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

* зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії -- законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1) інституційну -- суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) -- правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах

3) ідеологічну -- праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки -- правомірної та неправомірної;

4) функціональну -- правотворчість, право реалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну -- інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право -- ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння -- концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок -- обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.[ 8]

У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов,під впливом тих або інших соціальних факторів, якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І залежно від того,який з елементів є визначальним у правових системах, їх розподіляють на різновиди, чи правові сім'ї.

Для кожної з цих правових систем характерні свої особливості, інколи ці особливості поширюються одночасно на декілька правових родин (особливості кожної з правових родин будуть наведені нижче):

Нормативно-актова система:

- домінування серед джерел об'єктивного юридичного права нормативно-правових актів(НПА)

- підпорядкованість НПА за їх юридичною силою

- кодифікативність значної частини НПА, більш чіткий поділ цієї системи на приватне та публічне право

- визнання НПА вирішальним критерієм для офіційної оцінки діянь,як юридично - правових чи юридично неправомірних;

- дуже рідко допущення юридичного прецеденту, як форми юридичного права.

Судово -перецедентна система:

- провідною формою юридичного права є судовий прецедент;

- функціонування НПА,які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватися судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;

- внаслідок цього забезпечується більша гнучкість, пристосованість юридичних норм, які щоправда стають здебільшого казуїстичними, менше визначеними, а в деяких випадках - навіть суперечливими;

- принципова не кодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює її вивчення, реалізацію та застосування.

Ідеологічно - релігійна система:

- найголовнішим джерелом права вважаються канонічні релігійні тексти;

- реальним джерелом юридичних приписів у розгляданні правової системи слід вважати релігійно - юридичну доктрину збагачену релігійними текстами

- наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи

- не відгалудженість, інтегрованість, нормативних та ненормативних юридичних приписів, що формулювались «мудрецями» та релігійними суддями;

- не відокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових,внутрішньо сімейних та інших норм.

Традиційно - общинна система:

- домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно - племінне, традиційно - общинне «законодавство», так чи інакше санкціоноване державою;

- юридичні норми регулюють відносини не тільки між індивідами, а й між групами( сім'ями, родами…) зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;

- питома вага цього права у країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і «взірці» колишнього колоніального права метрополій, і сучасні юридичні акти новоутворених самостійних держав.

2.2 Характеристика сучасних теорій праворозуміня

Питання праворозуміння належить до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того,що є право, в чому його суть.

Праворозуміння - це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права,його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища. При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права,у яких живе дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції. Залежно від того, що розглядається як джерело право утворення - держави чи природи людини, розрізняють природно-правову і позитивістську теорії прав. Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Стародавній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіна й інших римських юристів.

В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс,Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо т ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права - природного і позитивного. Позитивне -- це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей. На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людських принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою,опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право,яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціалом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов'язкового значення. Позитивістська теорія прав (К. Бергбом, Г. Шершеневич) виникла як опозиційна "природному праву". На відміну від природно-правової теорії, для якої основні прав і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право"як похідне від об'єктивного прав, установленого державою.

Позитивізм ототожнює право і закон. Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахування його природно-правового аспекту. Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) права -- норма права, правосвідомість бо правовідносини -- сформувалися нормативіська, психологічна і соціологічна теорії. Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право --це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов'язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, формальним установленням держави. Сучасне розуміння прав в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою: а) право - це систем взаємозалежних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми права видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини; г) саме право і його реалізація примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правове регулювання. Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосування норм права; по-третє, сприяє формуванню "нормативного"уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов'язки суб'єктів, чітко фіксувати міру і засоби державного примусу; по-п'яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.

Недолік нормативіського підходу вбачається в запереченні обумовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні природних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм,абсолютизації державного впливу на правову систему. Психологічна теорія права. Найбільш ґрунтовно ця теорія була розроблена в дореволюційній Росії Л. Петражицьким (про його концепції йшлося у розділі 1.1)

Визначеність у понятті права - вихідна точка визначеності і порядку в суспільних відносинах. Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки. У наукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітати різні підходи до права, різні визначення права.

Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об'єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виключає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити нормативному розумінню права підкреслюється його роль. Останнім часом розвивається широке розуміння прав. Воно орієнтується на розгляд права в правовідносинах, правосвідомості, правозастосовних актах, суб'єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища : правосвідомість, правовідносини, суб'єктивні права, акти застосування права та ін.

П. Рабінович у своїх працях досить вдало класифікував право розуміння наступним чином:

- залежно від визнання наявності чи, навпаки, відсутності зв'язку між виникненням "права" і людською свідомістю -- об'єктивістичне (коли вважається, що явище, котре відображається терміно-поняттям "право", виникає незалежно від свідомості та волі будь-якого учасника соціуму, хоча б згодом воно й усвідомлювалось тим чи іншим суб'єктом, -- наприклад, теологічно-божественне праворозуміння) і суб'єктивістичне (коли правом визнається явище, яке виникає як прояв, результат функціонування такої свідомості та волі -- скажімо, психологічне праворозуміння). Друге з них, у свою чергу, може бути розподілене на відносно суб'єктивістичне або суб'єктивістсько-об'єктивістичне і абсолютно суб'єктивістичне, коли право розуміється як таке явище, котре не тільки продукується свідомістю, але й поза нею взагалі не існує (скажімо, так зване комунікативне праворозуміння);

- за способом обґрунтування, аргументації -- наукове і поза наукове (міфологічне, релігійне, містичне);

- за культурно - цивілізаційною поширеністю -- західне (насамперед європейське) та східне;

- за соціально-змістовною природою -- етнічно-національне, класове, професійне тощо;

- за кількісним складом носія, суб'єкта праворозуміння -- індивідуальне й колективне;

- залежно від того, інтереси яких суб'єктів (окремих індивідів, людських спільнот чи об'єднань або, зрештою, всього суспільства) безпосередньо втілює, відстоює певне праворозуміння, воно поділяється -- з деякою умовністю -- на приватне (відображає інтереси окремих індивідів чи певних їхніх об'єднань) і публічне (відбиває інтереси соціальних спільнот, значних соціальних осередків, зрештою держави як формального представника усього суспільства);

- за наявністю чи відсутністю залежності праворозуміння від регулятивної діяльності держави, її органів -- загально соціальне, зокрема так зване "природне", коли правом визнаються суспільні явища (норми поведінки, відносини та ін.) недержавного походження і функціонування, та спеціально соціальне -- державно-вольове або, умовно кажучи, "юридичне" (право як результат виключно державної діяльності).

Можливі й інші класифікації праворозумінь. Але, з огляду на їх складність, обмежимось лише наведеними.

Загально соціальне та спеціально соціальне розуміння права

Деякі питання висвітлюються у ньому на ґрунті праворозуміння загально соціального, а інші -- з позицій юридичного праворозуміння.Тому вже тут наведемо (з деякими уточненнями) ті дефініції кожного з двох відповідних понять права, котрі здавна обстоюються нами.

Загально соціальним правом є певні можливості учасників суспільного життя, які необхідні для задоволення їхніх біологічно й соціально обґрунтованих -- за певних історичних умов -- потреб, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх одно видових суб'єктів. Отож саме соціальні можливості суб'єкта, тобто відповідні свободи, якраз і становлять буттєву (онтологічну) сутність його загально соціального права. Що ж до практичного здійснення, використання таких можливостей, то воно має бути справедливо збалансоване з можливостями інших учасників соціуму.

Як вже відзначалось, залежно від того, кому саме (тобто суб'єкту якого виду) належать ці можливості, хто є їх носієм, розрізняють право індивідуальне -- права людини (індивіда) і право колективне -- права людських угруповань.

До другого різновиду загально соціального права належать:

* права окремих соціальних спільнот (націй;, соціально-економічних класів; статевих, вікових, територіальних та інших груп населення; зрештою, усього певного суспільства);

* права соціальних об'єднань (сімей, громадських організацій тощо);

* права усього людства (населення Землі).

Що ж стосується юридичного права, то ним є система формально-обов'язкових правил фізичної поведінки, які встановлені чи санкціоновані державою, мають загальний характер, виражають загально соціальні інтереси, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на регулювання суспільних відносин, та забезпечуються організаційною, ідеологічною й, у разі необхідності, примусовою діяльністю держави.

З кінця минулого століття у вітчизняній суспільній науці, включаючи й право-державознавство, розпочався процес, який було названо "антропологізація" ("антропологічний поворот"). Він полягає у тому, що точкою відліку, центром і, так би мовити, кінцевим пунктом будь-яких суспільствознавчих досліджень стає людина -- з її реальними властивостями, потребами, схильностями, здібностями, інтересами тощо, а базисом усіх таких досліджень слугує людинознавство, фундамент котрого становить наука антропологія -- загальна теорія людини.

Ось чому, відповідно до означеної сучасної тенденції, виклад загальної теорії права та держави доречно розпочати саме з її "людино мірних" сюжетів -- насамперед із висвітлення теоретичних питань прав людини.[7]

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права -- громадська свідомість; право -- не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права -- норма права; право -- норми, викладені в законах та інших Нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення Права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтується на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

Один з перших представників буржуазної теорії природного права Джон Чокк зауважував, що кожна людина за законом природи має право відстоювати «свою власність, тобто своє життя, волю і майно». "Право має цінність саме тому, що є нормою», -- стверджував ідеолог нормативіської теорії права Ганс Кельзен.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права -- правовідносини; право -- порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті -- у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосовача в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

«Інтегральна концепція право розуміння дає можливість пізнати сутність права в єдності і диференціації усіх його проявів і взаємозв'язків.»[3,с.227]

2.3 Використання сучасного правознавства як основи для сучасного праворозумінння

Порівняльне правознавство, або юридична компаративістика (лат. comparativus -- порівняльний), -- наука, яка займається дослідженням загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування сучасних правових систем світу.

Науку порівняльного правознавства слід відрізняти від порівняльно-правового методу. Порівняльно-правовий метод -- це зіставлення юридичних понять, явищ, процесів одного порядку і з'ясування подібності та відмінності між ними. Залежно від об'єктів порівняльне-правовий метод застосовується вибірково за обов'язкової умови їх порівнянності.

Об'єктивно необхідним є процес пізнання права в загальносвітовому порівняльному аспекті (між різними правовими системами світу), тобто міжнаціональне порівняння, порівняння різних правових систем, існуючих у державах світового співтовариства. В основі такого порівняння лежать процеси, що закономірно відбуваються у світовому співтоваристві -- розроблення і формування правових систем молодих держав, розширення і поглиблення зв'язків між державами і групами країн, інтеграція низки країн у єдине ціле. Порівняння уможливлює класифікацію державно-правових явищ, властивих правовим системам різних країн, з'ясування їх історичної послідовності, генетичних зв'язків між ними, ступінь запозичення елементів (норм, принципів, форм права) однієї правової системи в іншої.

В основному завершене оформлення порівняльного правознавства як самостійної науки, до складу якої входять: предмет науки підстави і об'єкти порівняння; методологія (включаючи принципи) науки; система науки -- її структурні елементи; функції науки; наукова термінологія і категорії науки -- понятійний апарат; бібліографія; історія науки -- етапи виникнення, розвитку і затвердження; соціальне призначення.

Предмет порівняльного правознавства -- загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових систем світу в їх порівняльному пізнанні. Порівняльне пізнання може походити як мінімум із двох правових систем. Важливо підкреслити, що предмет порівняльного правознавства як самостійної науки не тільки містить у собі процес порівняння окремих нормативно-правових актів, галузей права або інститутів, а й охоплює правові системи в цілому. Порівняння припускає діяльність, у ході якої відповідні елементи порівнюваних правових систем зіставляються для того, щоб визначити наявні між ними подібності і відмінності.

Правові системи, як і право, існують у просторі і часі. Вони мають минуле, теперішнє і майбутнє. Об'єктом порівняння є правові системи світу, які розкриваються через їх компоненти (елементи): праворозуміння, правові норми та їх види, система праву, джерела права, нормативно-правові акти, правозастосовні акти, принципи права, юридичну техніку та ін.

Важливою особливістю порівняльного правознавства є його орієнтація передусім на дослідження стикових проблем, що лежать у площині порівняльного аналізу різних правових систем світу.

Об'єктами загального порівняльного правознавства можуть бути:

1) сучасні типи правових систем (загальне між типове порівняння)',

2) правові системи різних типів (окреме між типове порівняння);

3) правові системи, що належать до одного типу (внутрішньо типове порівняння).

Загальне між типове порівняння припускає з'ясування ідентичності і своєрідності прояву їх загальних ознак. На рівні порівняння окремих правових систем (окреме між типове порівняння і внутрішньо типове порівняння) виявляється єдність загальних, особливих і специфічних (таких, що відрізняються) ознак. Все це сприяє їх цілісному сприйняттю.

Наука порівняльного правознавства покликана охопити порівнянням правові системи, виявити сучасну правову карту світу, де, по можливості, право кожної країни віднесено до певного типу (сім'ї) правових систем. Отже, одним з основних завдань науки порівняльного правознавства є наукова класифікація правових систем світу.

Як відомо Україна належить до романо-германської правової родини,і її правовій системі характерний ряд ознак,що є пріоритетними у цій правовій родині. Але для повного уявлення про право на сучасному етапі,та для проведення порівняння мною було описано й інші характерні особливості й інших правових систем.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки даної роботи слід зазначити що,розуміння права у людини формувалося на протязі століть, з кожною новою концепцією, школою чи доктриною людина все більше поглиблювалась у вивчення та засвоєння права.

Впродовж років праворозуміння формувалося на основі різних течій,шкіл та концепцій, багато з них виникали на противагу одна одній,нами було розглянуто лише декілька шкіл права, а для повного формування праворозуміння цього явно недостатньо,тож на мою думку потрібно ще взяти до уваги правові доктрини та концепції, які виникали й розвивалися поряд зі школами.