Конституція характеризує Україну як суверенну і незалежну демократичну соціальну правову державу (ст.1). Ця стаття є однією із провідних, присвячених українській державності. Суверенітет є однією із ознак суверенної держави. Він надає можливість здійснювати самостійно через відповідні державні інституції повноваження щодо формування та реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Незалежною може бути суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою. Про демократичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава функціонує для людини, а не навпаки. Саме такий зміст закладений в основу конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику в соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки.

Україна проголошена в Конституції правовою державою. Таке закріплення в Конституції звичайно ще не відображає реальності сьогодення, а є лише одним із перспективних завдань, яке необхідно вирішувати. Це - норма-ціль. Слід зазначити, що для правової держави характерні такі риси як: верховенство права, закону, Конституції; визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і громадянина; демократична форма правління; соціальна справедливість і гуманізм тощо.

конституційний лад україна юридичний

Суверенітет України поширюється на всю її територію (ст.2). Це положення означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Відповідно до статті 17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу. Принципові засади забезпечення національної безпеки України визначає Закон України “Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 року. На Збройні Сили України покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості. На відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких регламентується відповідними законами, що вже прийняті і діють, покладається забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України. Важливим є положення про те, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава бере ва себе забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формувань, а також членів їх сімей. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством воєнізованих чи збройних формувань (ст.260 КК України). Не допускається розташування на території України іноземних військових баз. Утім, це положення Конституції тісно пов'язане з п.14 Перехідних положень Основного Закону.

Частина 2 ст.2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною державою. На відміну від федерацій, унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний уряд, єдине законодавство тощо. В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або кілька адміністративно-територіальних одиниць, що користуються особливим статусом автономних утворень. В Україні такий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичним традиціям, економічним та культурним реаліям.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Цілісність означає заборону насильницького поділу території держави, а під недоторканістю території держави розуміють те, що інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію суверенної держави. Тільки Україна володіє повнотою суверенної влади в межах своєї територій й лише вона може здійснювати територіальне верховенство.

Важливе значення має ст.3, яка встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов'язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин. У ч.2 ст. З Конституція містить положення, яке обмежує державну владу, а саме передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Адже головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Принципово важливим є закріплення в ст.4 Конституції єдиного громадянства. Це конституційне положення покликане забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України. Єдине громадянство в Україні є необхідною умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в державі. Громадянство має суттєве значення для людини, впливає на її суб'єктивні права, їх обсяг, свободи, обов'язки, відповідальність. Конституція України закріплює порядок, згідно з яким підстави набуття і припинення громадянства України визначаються тільки Законом. В Україні діє Закон "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року.

Стаття 5 Конституції закріплює республіканську форму правління. Поняття "республіка", яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі, дослівно означає "справа народу", але пізніше стало тлумачитися як "влада народу". Різноманітність республіканських форм правління залежить від того, якою мірою народ впливає на формування і діяльність органів держави.

Згідно зі частиною 2 ст.5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу, як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це можуть бути всеукраїнський та місцевий референдуми, вибори та інші форми. Конституція встановлює гарантії прав суверенітету народу. Це - заборона узурпації державної влади, оскільки єдиним її джерелом є суверенний народ, а також право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Таке право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в статті 6 Основного Закону. Це - один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Гілки влади, за Конституцією, є відносно незалежними, мають свою чітко встановлену компетенцію. Суверенні права на владу визнаються за всіма дієздатними громадянами або за їх більшістю, а управління здійснюється на основі народного представництва.

Сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить первинна, установча влада, саме він може вирішувати, питання про зміну форми правління.

Важливим фактором узгодження діяльності гілок влади є система стримувань і противаг, яка має урівноважувати їх владні повноваження. Це такі засоби стримувань і противаг як; а) законодавча влада обмежена референдумом (ст.73), прямими виборами Президента (ст.103), його правом вето (ст.106 п.30), Конституційним Судом (ст.147); б) виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом (п. п.4, 11, 12, ІЗ, ст.85; ст.113; ст.115) тощо.

Судова влада підпорядкована Конституції і Закону (ст.129), а її внутрішній розподіл виявляється в тому, що Конституційний суд виділений із загальної судової системи (ст.147). Принципові поділу влади, який гарантується Конституцією України, відповідають: наявність механізмів контролю над Президентом (особлива процедура імпічменту - ст.111); наявність відповідального уряду (колективна та персональна відповідальність його членів - ст.87, 113, 115); призначення голови Уряду парламентом (п.12, ст.85); неприпустимість сумісності депутатського мандату з іншим представницьким мандатом, посадою міністра або іншою оплачуваною посадою (ч.2 ст.78) тощо. Свої повноваження органи законодавчої, виконавчої та судової влади мають здійснювати в межах, встановлених Конституцією України та відповідними законами.

У Конституції України забезпечені правові та економічні умови функціонування місцевого самоврядування (ст.7). У нормативному значенні положення цієї статті пов'язані з принципом народовладдя. Україна розглядає самоврядування як фундаментальні засади устрою суспільства і держави. Місцеве самоврядування слід розглядати як форму залучення громадян України до участі в управлінні своїми справами.

Важливою умовою конституційного ладу є верховенство права та закону. В правовій конституційній державі влада повинна підпорядковуватися праву, а не право їй. У ст.8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має вищу юридичну силу і згідно з Преамбулою є Основним Законом України. Крім того, норми Конституції є нормами прямої дії (ч. З ст.8). Це дає можливість звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції навіть у тому разі, якщо відсутні відповідні нормативно-правові акти.

Надзвичайно важливе зовнішньополітичне і правове значення мають норми ст.9 Конституції, згідно з якими чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто такий міжнародний договір має таку ж юридичну силу, як і національний закон. Закон України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 року вимагає здійснення ратифікації міжнародних договорів шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію.

Ратифікації підлягають міжнародні договори політичні, територіальні, що стосуються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, загальноекономічні, про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях, системах колективної безпеки тощо. Міжнародні договори подаються на ратифікацію Верховній Раді України Президентом України або Кабінетом Міністрів України. У разі виявлення розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України, договір повинен надсилатися до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо його відповідності Конституції. Важливого значення має і положення Конституції про те, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних змін.

Стаття 10 Основного Закону України закріплює українську мову як державну, покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Спеціально виділено російську мову як таку, якою користується значна частина населення України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією та визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р. Питання мовної політики в Україні визначаються також іншими конституційними нормами. Наприклад, недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (ст.24), порядок застосування мов визначається виключно законами України (ст.92); вимога обов'язкового володіння державною мовою Президентом України (ст.103), професійними суддями (ст.127), суддями Конституційного Суду (ст.148). Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування. У міжнародному праві є поняття "робоча мова ООН", якими є англійська, іспанська, російська і французька мови, та "офіційні мови ООН" (англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька).

Принципово важливим є закріплення в Конституції положень про сприяння державній консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст.11). Ці конституційні положення створюють правову базу для вирішення проблем, накопичених у цій сфері протягом кількох десятиліть. До заходів законодавчого характеру належать прийняття Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., Закону України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р., державних програм, спрямованих на відродження і розвиток освіти національних меншин в Україні тощо.

На конституційному рівні вперше закріплені (ст.12) положення про обов'язок держави дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Українська діаспора, тобто українці, що живуть за межами держави, за різним даними, складає 11 млн. осіб. Найбільші українські діаспори у Росії (4,3 млн.), США (2 млн.) та Канаді (1 млн. осіб). Йдеться про взаємне збагачення здобутками духовної та матеріальної культури, поєднання інтересів українців у своїй державі та поза нею, залучення етнічних українців до розвитку і зміцнення зв'язків зі своєю етнічною батьківщиною.

У ст.13 Конституції закріплене право власності українського народу на: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, на природні ресурси і континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Слід зазначити, що визначення континентального шельфу вперше дається в ст. І Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 р. (ратифікована 10 листопада 1960 р.) і знаходить більш детальний розвиток у ст.76 Конвенції ООН 1982 р. з морського права. Особливим правовим статусом користується і виключна (морська) економічна зона, спеціальний правовий режим якої визначається нормами міжнародного права.

Право власності українського народу на природні ресурси знайшло розвиток у чинному законодавстві, зокрема у законах "Про власність", "Про охорону навколишнього природного середовища", Водному, Лісовому кодексах, у Кодексі України про надра тощо. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. За загальним правилом, закріпленим Конституцією, природні ресурси можуть надаватися громадянам лише для користування. Певні винятки з цього правила стосуються окремих об'єктів тваринного світу, а також земельних ресурсів. Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокористування громадян.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Власник повинен поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Порушення прав власності державою, фізичною чи юридичною особами зумовлює можливість притягнення винних до відповідальності.

Окрема норма Конституції (ст.14) присвячена землі як основному багатству, що перебуває під особливою охороною держави. Конституційне положення щодо землі утворює принципово нову в нашій державі конституційну основу як для галузевого земельного законодавства, так і для господарської системи в цілому. Право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до Земельного кодексу України.

Відповідно до ст.15 Конституції суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Забезпечення політичної багатоманітності означає свободу політичної діяльності об'єднань громадян (партій, рухів тощо), яка не забороняється законодавством України. Порядок створення об'єднань громадян визначається Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року, а також Законом “Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. Конституція в ст.37 встановлює певні обмеження щодо створення і діяльності об'єднань громадян. Наприклад, осередки політичних партії не можуть діяти в органах виконавчої та судової влади. Політичним партіям і громадським організаціям заборонено створювати воєнізовані формування.

Економічна багатоманітність означає можливість рівноправного існування різних форм власності та господарювання, однакову їх підтримку і захист з боку держави.

Ідеологічна багатоманітність - це право різних суб'єктів безперешкодно формулювати, пропагувати і втілювати в практику суспільних відносин різноманітні теорії, ідеї, погляди, які стосуються різних аспектів життя держави і суспільства. Сама держава, звичайно, дотримується певних політичних та ідеологічних концепцій, але вони не можуть офіційно проголошуватися державою пріоритетними та обов'язковими. З цією ж метою забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи слова в засобах масової інформації. Це має розвиток суспільних процесів в Україні на демократичних засадах.

Однією із найважливіших конституційних норм, що безпосередньо стосується самого існування українського народу та здоров'я кожної людини, є ст.16 Конституції. Вона покладає на державу обов'язок забезпечити екологічну безпеку та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу. З метою реалізації зазначених конституційних приписів органи виконавчої влади розробляють і запроваджують екологічні нормативи і правила екологічної безпеки. Вже створено досить розгалужену систему сучасного екологічного законодавства.

Конституційне закріплення положення про обов'язок держави стосовно подолання наслідків Чорнобильської катастрофи визначається тим, що йдеться про безпрецедентне екологічне лихо планетарного масштабу. Ліквідація їх наслідків ще довго вимагатиме цілеспрямованих державних заходів.

Ключове значення має положення ст.18 Конституції про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед іншими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права стосовно норм національного права. Ще з ухваленням Декларації про державний суверенітет у 1990 р. Україна проголосила намір стати нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Новелою Конституції України є і ст. 19, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава має бути гарантом як належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини і громадянина, так і неприпустимості незаконного втручання в приватне життя особи з боку органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадовців. Ці органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У Конституції (ст. 20) закріплені також державні символи України - Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державні символи є сукупністю конституційно затверджених знакових, образних чи музикальних творів, що юридично уособлюють державу. Державний Прапор України - це національний прапор, який поєднує два притаманних українській національній традиції кольори (синій та жовтий) і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним його елементом є малий Державний Герб України. Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими Законом України “Про Державний Гімн України" від 6 березня 2003 р. Опис державних символів України та порядок їх використання має бути встановлено законом, який приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ, спеціальний статус якої визначається законом “Про столицю України - місто-герой Київ” від 15 січня 1999 р.

Таким чином, засади конституційного ладу України складають цілісну систему основоположних принципів, які визначають демократичний вектор розвитку української держави і суспільства.

Список літератури