Сучасні форми правління

У Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (управління у чотирьох інших організовано інакше), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, який раз на 5 років обирає главу держави. У Малайзії Рада правителів не володіє владними повноваженнями, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983-1984 рр.). Малайзія - парламентарна монархія.

Інакше йде справа в ОАЕ. Вища рада семи емірів - суб'єктів федерації володіє всією повнотою влади - він приймає закони. Національне ж збори, призначені емірами (кожен емір призначає визначену кількість членів, встановлене Тимчасової конституцією 1971 р., і залежне від розмірів емірату), має лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років. Незважаючи на такі вибори, основні повноваження глави держави зосереджені у Ради емірів. В ОАЕ діє по суті колективний монарх.

Суперпрезидентскі республіки Латинської Америки

У політичному житті Латинської Америки через часті переворотів і контрперевороту питання про форму держави зазвичай набуває більшого значення, ніж у ряді інших країн. Постійна кризова ситуація пояснюється тим, що система влади не відповідає сучасним умовам. Заміна президентської форми правління парламентарної могла б сприяти стабілізації. Безсумнівно, що нестабільність на континенті викликала до життя особливі моделі форм правління в ряді країн Латинської Америки.

Президентська форма правління склалася в цих країнах під впливом США. Однак, незважаючи на значну подібність з формою правління в США, президентські республіки в Латинській Америці вже на ранній стадії розвитку представляли собою особливий різновид, яка характеризувалася наявністю таких специфічних рис, як:

* Високий ступінь централізації державного апарату;

* Гіпертрофований розвиток інституту надзвичайного або стану облоги;

* Важлива роль армії у політичному житті;

* Переважання насильницьких методів досягнення влади (насамперед поста президента);

* Майже повсюдне відсутність розвинених партійних систем.

Однією з основних відмінних рис цієї форми правління в порівнянні з США з'явилася і значно більша концентрація влади в руках президента, а також абсолютизація ролі виконавчої влади.

Вже тоді, в XIX столітті, склалася система, коли ключовим органом державного механізму став президент, якого конституції наділяли щонайширшими повноваженнями.

За визначенням О.А. Жукова, «реальною формою політичного владарювання в Латинській Америці в XIX столітті стали диктаторські режими».

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило, був також головнокомандувачем збройними силами республіки, що в сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайний або стан облоги перетворювало його, за словами відомого мексиканського юриста Д. Косио Вільегаса, в «суддю останньої інстанції і верховного арбітра при вирішенні конфліктів між тими, хто управляє, і тими, ким керують».

Характерною рисою президентської форми правління в умовах авторитарних режимів зазвичай служить наділення виконавчої влади настільки широкими законодавчими повноваженнями, що конгрес перетворюється на декоративний придаток уряду всевладного президента. Президентське законодавство є по суті основним, а часом і єдиним законодавством в країні.

«Монархічна республіка»

Вище йшлося про монархіях, які мають республіканський ознака - систематичну виборність глави держави. Разом з тим, у сучасному світі в умовах тоталітарних систем з'явилися різновиди республіки, які характеризуються нелегітимністю влади. Наприклад, коли в країні відбувається державний переворот, який ставить на чолі держави одноосібного диктатора (він може називатися як завгодно - президентом, координатором, вождем, генеральним секретарем центрального комітету партії і т.д.) або групу диктаторів, форма правління офіційно може проголошуватися або залишатися республіканської, але її демократична суть вихолощується. Це відбувається і в тому випадку, коли законно обране або призначена посадова особа (президент, прем'єр-міністр і т. п.) захоплює не належать йому за конституцією повноваження, відмовляється залишити свою посаду після закінчення терміну повноважень, - словом, коли узурпує владу. Так вчинив Гітлер в Німеччині в 1933 р., Ж. Мобуту в Заїрі (тоді - Конго) в 1960 р., чорні полковники в Греції в 1967 р., А. Піночет в Чилі в 1973 р.

У фашистських державах по суті були ліквідовані вибори як спосіб формування органів державної влади, розпущені всі опозиційні політичні партії, всі форми влади підпорядковані уряду на чолі з офіційно визнаним вождем, який користувався необмеженими повноваженнями, а фашистська партія перетворилася на державну організацію.

Є й приклади такої заміни монархії республікою, які означають ліквідацію що існувала при монархії демократії. Наприклад, ті ж грецькі «чорні полковники» у червні 1973 р. ліквідували монархію, проте демократії країні така «республіка» аж ніяк не додала. «Соціалістичні» республіки служили і служать прикриттям одноосібної диктатури генерального першого секретаря компартії або груповий диктатури політбюро її центрального комітету. Мало відрізняються від абсолютної монархії деякі республіки тропічної Африки, де, незважаючи на наявність парламенту і формально незалежних судів, влада президента практично необмежена (т.зв. монократіческіе республіки). Зміна президентів тут відбувається зазвичай лише в результаті їх смерті або військового перевороту, а аж ніяк не загальних виборів. Перевибори ж на новий термін носять скоріше ритуальний, ніж реальний характер. У Малаві, наприклад, Президент взагалі перебуває на посаді довічно.

На відміну від суперпрезидентських президентсько-монократіческіе республіки існували при однопартійній системі, і довічне перебування при владі президента було передбачено конституцією.

Початок цьому явищу було покладено, мабуть, в Індонезії (президент Сукарно), потім послідувала соціалістична Югославія. Згідно зі ст. 220 конституції 1963 переобрання не поширювалося на першого президента І. Броз Тіто. Незмінюваних президентом проголосив себе Маркос на Філіппінах (у 1986 р. він усе-таки провів вибори, де зазнав поразки). У 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав в Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальної Гвінеї та деяких інших країнах, а довічний президент Центральної Африканської Республіки Бокасса став імператором. Згодом майже всі вони були повалені в результаті військових переворотів, лише президент Тунісу Бургиба був зміщений конституційним шляхом у віці 84 років після укладення медичного консиліуму про його нездатність виконувати обов'язки президента. Нині залишилося лише два довічних президента - в Малаві і КНДР, причому в останній син президента вже за життя батька проголошений його наступником.

Напівпрезидентська, напівпарламентськи республіка

«Гібридні» форми монархії не становлять великого інтересу для дослідників: число їх варіантів через характер самої форми правління досить обмежена. Набагато більш перспективними є змішані і «гібридні» форми республіки, яка має безліч різновидів. Спостерігається саме різне з'єднання елементів парламентарної і президентської республік, а іноді поява таких рис, яких не було в жодної з цих форм. В останньому випадку відбувається не просто змішання різних сторін окремих різновидів республіканської форми правління, а народжується нова якість, виникає своєрідний гібрид.

Як відомо, існує кілька відмінних ознак президентської і парламентської республік, але головна відмінність між ними полягає у способі політичної відповідальності уряду (ради, кабінету міністрів). Всі інші ознаки, в тому числі і порядок призначення уряду, не є вирішальними: юридично в парламентській республіці уряд також призначається актом президента (хоча на ділі акт президента про призначення міністрів висловлює лише волю парламентської більшості). Прикладами президентської республіки є США, Сирія, Зімбабве, парламентарної - Італія, Німеччина, Індія та ін

В останні десятиліття зазначений вище головна ознака все частіше піддається різним корективам. У результаті залишається все менше «чистих» президентських або парламентарних республік, виникають напівпрезидентські, полупарламентарная республіки. Для цієї мети використовуються як концепція «раціоналізованого парламентаризму», що має на меті обмежити владу парламенту і посилити виконавчу владу, так і вимога відповідального уряду, нерозривно пов'язане з ідеєю парламентарної республіки. Однією з позитивних рис президентської республіки є стабільність уряду, який не може бути звільнено парламентом у відставку, зокрема з причин боротьби партійних фракцій і зміни співвідношення сил в його стінах. Крім того, ця форма забезпечує єдність виконавчої влади: уряд очолює глава держави, навіть якщо є посада так званого адміністративного прем'єра (прем'єр-міністра), про який мова піде нижче.

Іран - унітарна держава. В адміністративному відношенні поділяється на 25 провінцій.

За формою правління Іран - республіка, однак сильний вплив шиїтських політичних концепцій надає формі правління в Ірані велику специфіку. Діє Конституція, затверджена на референдумі 2-3 грудня 1979 р., з подальшими (від 28 липня 1989 р.) поправками. Політичний режим клерикалізму авторитарний. Згідно з Конституцією ІРІ і прийнятому в 1981 р. закону в країні заборонена діяльність політичних партій і неісламських організацій. Існує ряд ісламських асоціацій прорежимной орієнтації, зокрема «Суспільство духівництва, що боре».

Державна влада здійснюється незалежними один від одного законодавчої, виконавчої та судової властями, які знаходяться під контролем політичного і духовного Керівника (Лідера) країни. Цей пост займає богослов (факіха), якого визначає і призначає особливий орган - Рада експертів. В обов'язки Керівника входить визначення генеральної лінії в політиці ІРІ і контроль за правильністю її втілення в життя, командування збройними силами; оголошення війни і миру, призначення і звільнення з посади факихів Ради з охорони Конституції, глави судової влади, голови телерадіомовної організації «Голос і образ Ісламської Республіки Іран», начальника об'єднаного штабу, головнокомандувача Корпусом вартових Ісламської революції, головнокомандуючих збройними силами і внутрішніми військами; підписання указу про призначення Президента після його обрання; оголошення амністії або пом'якшення вироків.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту Зборам (Меджлісу) ісламської ради, що складається з 270 депутатів, які обираються прямим і таємним голосуванням строком на 4 роки. Меджліс затверджує склад уряду, приймає закони, ратифікує договори і угоди з іноземними державами, затверджує проект бюджету, отримання і надання урядом позик і безвідплатної допомоги.

Контроль за відповідністю рішень Меджлісу положенням ісламу і Конституції ІРІ здійснюється Радою з охорони Конституції. Рада розглядає всі рішення Меджлісу, здійснює контроль за виборами Ради експертів, президентськими виборами, виборами до Меджлісу, а також за проведенням загальних референдумів.

Глава держави - Президент, який обирається прямим голосуванням строком на 4 роки. Ніхто не може обіймати цю посаду більше ніж 2 терміни поспіль. Президент несе відповідальність за виконання Конституції, керівництво виконавчою владою (за винятком тих питань, які безпосередньо відносяться до компетенції Керівника), очолює Кабінет міністрів, призначає самих міністрів і представляє їх на затвердження Меджлісу, підписує договори та угоди з іншими державами

З метою створення гарантій дотримання національних інтересів, територіальної цілісності і суверенітету країни під головуванням Президента діє Вища національна рада національної безпеки.

Як глава Кабінету міністрів Президент спостерігає за роботою міністрів і координує їх діяльність. У співпраці з міністрами Президент визначає програму і політичний курс уряду і організовує виконання законів.

Президент відповідає перед Меджлісом за діяльність уряду. Меджліс може висловити вотум недовіри Кабінету міністрів або будь-якого з міністрів, у тому числі за підсумками інтерпеляції. У цьому випадку Кабінет або відповідний міністр повинні піти у відставку.

Президент може відправити у відставку будь-якого члена уряду або Кабінет у цілому. У цьому випадку він повинен отримати вотум довіри від Меджлісу щодо нового міністра (нового складу уряду). Якщо склад уряду змінився наполовину і більше, Кабінет міністрів зобов'язаний отримати новий вотум довіри від Меджлісу.

Правова система

Сучасна правова система Ірану носить змішаний характер, в ній тісно переплітаються елементи мусульманської та романо-германської правових систем. Співвідношення цих елементів протягом ХХ ст. було неоднаковим.

Іран - одна з небагатьох мусульманських держав, які уникли прямої європейської колонізації. Процес «вестернізації» політичної і правової системи почався у 1906 р., коли тут була прийнята Конституція, побудована за франко-бельгійської моделі, проте перетворення судової системи та прийняття галузевих кодексів (Торгового, Кримінального, Цивільного та Цивільно-процесуального) розпочалися лише наприкінці 1920-х рр. За основу цих актів були взяті відповідні французькі зразки.

У результаті реформ 1920-1930 рр. сфера дії мусульманського права значно звузилася. Фікх (мусульманська правова доктрина) джафарітского толку зберіг свої позиції лише в області особистого статусу і визначення правового становища вакфов (вилученого з обігу майна, призначеного для благодійних цілей).

Нові зусилля по вестернізації Ірану, зроблені в 1960-1970 рр. в умовах загострення соціальних протиріч, призвели до народної революції 1979 р., яку очолило радикальне ісламське духівництво. Новий режим взяв курс на перетворення Ірану в ісламське суспільство, що означало ісламізацію всієї правової системи.

Конституція 1979 закріпила положення про обов'язкове відповідно шаріату всіх прийнятих законів. В Ірані були видані закони, які орієнтуються на закріплення в своїх статтях загальних принципів джафарітской школи мусульманського права. У той же час основна маса колишнього кодифікованого законодавства, запозиченого у європейських країн, була лише змінена відповідно до ісламських правовими установками.

В даний час норми і принципи мусульманського права надають глибоке вплив на конституційне законодавство і склалася в Ірані форму правління. Вони відіграють провідну роль і в інших галузях чинного права, забезпечуючи підпорядкування ісламським нормам всіх сторін суспільного (політичної, економічної, культурної) і особистого життя громадян, дотримання не тільки юридичних, а й моральних норм, що відносяться навіть до одягу і формою проведення дозвілля мусульман.

Основним джерелом права в Ірані вважається закон. Згідно ст. 4 Конституції всі цивільні, кримінальні, фінансові, економічні, адміністративні, культурні, військові, політичні та інші закони і встановлення повинні бути засновані на ісламських нормах. Зазначена стаття пріоритетна по відношенню до інших статей Конституції, а також законам і принципам, причому висновок з приводу відповідності законів ісламським нормам виноситься факіха (ісламськими правознавцями) Ради по охороні Конституції та ісламських норм.

Співвідношення між нормою закону і нормою звичаю встановлюється з позицій пріоритету законодавства; суддя зобов'язаний застосовувати норму закону, навіть якщо вона, на його думку, суперечить звичаєм (ст. 9 ЦПК 1939 р.). Звичайно-правові норми підлягають застосуванню у випадку неясності, суперечливості чи відсутності правової норми (ст. 3 ЦПК 1939 р.).

Судова практика формально не визнається джерелом права; суддя повинен приймати рішення на основі закону, і таке рішення не може формулюватися у вигляді загальної норми (ст. 5 ЦПК 1939 р.). У той же час судові рішення, перш за все приймаються Верховним судом, фактично застосовуються в якості обов'язкових нижчестоящими судовими органами.

З іншого боку, найважливішою позитивною рисою парламентарної республіки є відповідальність уряду перед парламентом, яка зобов'язана враховувати у своїй діяльності співвідношення сил у парламенті і, отже, громадська думка (особливо його стан під час виборів до парламенту). Однак президентська республіка тяжіє до авторитаризму. Виконавча влада вислизає з-під парламентського контролю. Уряд же парламентарної республіки в умовах багатопартійної системи, особливо якщо немає домінуючої партії або стійкої коаліції партій, що разом утворюють парламентську більшість, слабо і нестабільно, часто «скидається» парламентом. Вище це ілюструвалося на прикладі Італії.

Для того щоб з'єднати зазначені вище позитивні елементи парламентарної і президентської республік, в першій з них вводиться обмеження вотуму недовіри, а в другій - створюються обмежені форми вотуму недовіри. Можливості винесення вотуму недовіри обмежують по-різному. У Німеччині, наприклад, передбачений «конструктивний вотум недовіри»: така резолюція приймається одночасно з призначенням нового канцлера, що виключає «бесправітельственное» стан країни. Крім того, тимчасово, до сформування нового уряду, продовжує керувати що пішов у відставку. За весь час існування ФРН, з 1949 р., конструктивний вотум недовіри був застосований лише 1 раз.

У Франції потрібно, щоб резолюція осуду була мотивована, підписана не менш ніж 1 / 10 складу нижньої палати і, на відміну від Німеччини, прийнята не просто більшістю нижньої палати, а абсолютною більшістю її складу. Випадки внесення резолюції осуду у Франції вкрай рідкісні.

Створення змішаних форм (у всякому разі, тенденція до цього) пов'язане також з встановленням у президентській республіці відповідальності перед парламентом окремих міністрів, але не голови уряду, яким залишається фактично, а часто юридично президент. Ця тенденція знайшла своє вираження в конституційному праві ряду країн Латинської Америки - Венесуелі, Колумбії, Перу, в Уругваї, Коста-Ріці, Еквадорі та ін.

Один з найбільш типових прикладів змішаної форми - республіка Перу за конституцією 1933 року (до перевороту 1968 р). Відмінна риса форми правління в Перу полягала в неоднозначному становищі уряду по відношенню до президента і конгресу з питання про політичну відповідальність. Рада міністрів був відповідальний як перед президентом, так і перед законодавчим органом. До того ж реалізацію президентом деяких своїх важливих функцій конституція ставила в переважну залежність від волевиявлення конгресу.

Особливий різновид змішаної форми правління існувала в Панамі з 1972 по 1979 роки. Її істотна характерна риса полягає в особливому положенні голови уряду в системі державних органів республіки - за конституцією 1972 року він, а не президент був ключовою ланкою державного механізму. Президент юридично, а ще більше фактично був зведений до положення другорядної постаті в структурі центральних органів держави. Рада кабінету наділявся конституцією головним чином дорадчими повноваженнями і діяв як консультативний орган при носії вищої виконавчої влади - главі уряду. Ще одна особливість форми правління Панами до кінця 1978 року - формальну відсутність в країні партійної системи, тому парламентські вибори проводилися за територіальною ознакою.

У деяких президентських республіках створюється особлива посада адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Перу, Туреччина та ін), але не він визначає політику уряду, це робить президент, який залишається його фактичним керівником. Президент головує на офіційних засіданнях уряду, прем'єр-міністр відає оперативною діяльністю уряду і веде його неофіційні засідання, та й то в ряді країн щоразу лише за дорученням президента. Однак створення такої посади дозволило встановити відповідальність уряду в цілому, а не тільки окремих міністрів, перед парламентом, залишаючи при цьому в недоторканності становище фактичного керівника уряду - президента. Незважаючи на те, що уряд відповідальний перед парламентом, призначає його президент без схвалення останнього.

Постановка питання про довіру уряду в президентській республіці можлива лише значним числом членів парламенту (у Перу за конституцією 1979 р. - 1 / 20 частиною складу парламенту, в Колумбії - не менше 1 / 10 частини членів будь-якої палати двопалатного парламенту). Рішення приймається абсолютною більшістю всім складу парламенту (відповідної палати), а іноді і кваліфікованою більшістю (2 / 3).

Тенденції до створення змішаних форм пов'язані з конституційним зниженням ролі президента в президентській республіці (так було в Росії у зв'язку з поправками до Конституції в грудні 1992 р. і в березні 1993 р.) і з підвищенням цієї ролі у парламентській республіці. У першому випадку вводяться положення про затвердження парламентом призначень міністрів, у другому - президент наділяється деякими самостійними повноваженнями (Пакистан).

Ми розглянули далеко не всі аспекти процесу становлення змішаних і «гібридних» форм: кожна країна має свої особливості. Вони неминучі, навіть якщо в країні приймається вже відома модель. Наприклад, на форму правління Алжиру чи Шрі-Ланки в свій час істотний вплив зробили французькі інститути, але в Алжирі корективи внесла мусульманська ідеологія, в Шрі-Ланці - британське спадщину. Те ж саме можна сказати про Нігерії та Єгипті, де позначився вплив конституції США.

Висновки

Проаналізувавши деякі поняття державного устрою я зрозумів, що форма держави - складне суспільне явище, яке містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.; визначила, що форма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного керування, влади.

Форми державного устрою зарубіжних країн різноманітні та індивідуальні. Але в науці конституційного права виділяють дві основні форми - унітарну та федеративну, що звичайно, ніяк не виключає існування змішаних форм державного устрою.

Форма правління - це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави поділяються на монархії і республіки, які мають різні види.

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства.

Список використаної літератури

1. Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1996.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ За ред. В.Д. Гончаренко; - К.: Видавничий дім, 2002.

3. Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник. - Х.: Консум

4. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004.

5. Михалева Н.А. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. пособие. - М.: Юрист, 1999.

6. Теорія держави і права: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. - М.: Зеркало, 1997

7. Хропанюк В.Н. «Теорія держави і права» - М.: Батьківщина, 1993

8. Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. Шаповала В.М.К., 2001.

9. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За ред. В.О. Ріяки. - Київ: Юрінком Інтер, 2002.

10. Международное право: Учебник/ Под ред. М 43 И.Т. Блатовой. - М.: Юрид. лит., 1997

Размещено на Allbest.ru