Притримання як спосіб забезпечення зобов’язання

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького

Кафедра права інтелектуальної власності та інших цивільно-правових дисциплін

Контрольна робота

Притримання як спосіб забезпечення зобов'язання

Студента 3 б курсу

Заочного навчання

Тютюнника Тараса Петровича

ННІ Економіки і права

23.01.2011

Науковий керівник:

Старший викладач

Василенко В.І.

Черкаси 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1 Поняття виконання зобов'язань

Розділ 2 Притримання як вид забезпечення зобов'язань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Кодифікація цивільного законодавства в Україні, важливою складовою частиною якої є реформа зобов'язального права, зумовлює активізацію наукових досліджень норм, пов'язаних з відповідною галуззю суспільних відносин. Особливе місце серед норм цивільного права, які регулюють відносини забезпечення виконання зобов'язань, посідають ті норми, які стосуються притримання і договору притримання, що є абсолютною новелою Цивільного кодексу України, оскільки право притримання не було встановлено ані Цивільним кодексом Української СРР 1922 p., ані Цивільним кодексом Української РСР 1963 p. Незважаючи на те, що норма ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України встановлювала право перевізника на притримання вантажу за договором морського перевезення до сплати належних сум або надання забезпечення, до 2004 р. притримання як правовий інститут в Україні не існувало. Тому доцільність дослідження договору притримання для розвитку в Україні науки цивільного права, перш за все, обумовлена введенням Цивільним кодексом України притримання як виду забезпечення виконання зобов'язань. Вирішення проблем, що стосуються притримання і договору притримання, є для вітчизняної цивільно-правової науки значною мірою новим напрямком наукового пошуку. Ряд питань, пов'язаних з договором притримання, потребує наукових досліджень, що покликані створити необхідну наукову базу для прийняття відповідних нормативно-правових актів. Саме тому для цивільно-правової науки є актуальним і необхідним здійснення дослідження усього комплексу проблем, пов'язаних із договором притримання. Запровадження договору притримання, відомого законодавствам багатьох країн, можна визнати таким, що зумовлений потребами практики і, отже, є обґрунтованим з практичної точки зору. Оскільки притримання належить до числа новел цивільного законодавства України, природно, виникли певні труднощі при з'ясуванні сутності, значення, правової природи та місця договору притримання у системі цивільно-правових договорів в Україні. З'ясування цих питань має не лише теоретичне, але й неабияке практичне значення, оскільки від розуміння характеру договору притримання залежить формування судової практики. Існує багато суперечливих думок стосовно різних питань, пов'язаних із притриманням. Актуальність дослідження обумовлена низкою причин: по-перше, необхідністю визначення принципів та правової природи права притримання; по-друге, відсутністю у вітчизняній науці розроблених у теоретичному плані загальних положень стосовно підстави виникнення права притримання і договору притримання; по-третє, дефіцитом ефективних у практичному відношенні наукових рекомендацій щодо врегулювання у договорі відносин з притримання речі, а також порядку реалізації права притримання і звернення стягнення на притриману річ. Об'єктом дослідження є правовідносини, які виникають у процесі укладення та виконання договору притримання. Предметом дослідження є поняття, сутність, правова природа і зміст договору притримання у цивільному праві України.

право притримування зобов'язання виконання

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВЯЗАННЯ

Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок-- з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак -- і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать:

неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.
Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони гарантують у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать правила про зустрічне виконання зобов'язань, положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; власника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання Ті дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші1.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

РОЗДІЛ 2 ПРИТРИМАННЯ ЯК СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОБОВЯЗАНЬ

Розвиток ринкової економіки, стрімке збільшення кількості правочинів, нагальна потреба в підвищенні захисту інтересів учасників цивільного обороту загострили проблему забезпечення належного виконання зобов'язань. Вдосконаленню інституту забезпечення виконання зобов'язань приділяється значна увага, про що, зокрема, свідчить розширення переліку видів забезпечення у ЦК України та доповнення їх таким новим видом як притримання. Згідно з ч. 1 ст. 594 ЦК України, сутність притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Притриманням можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 594 ЦК України). Таким чином, загальна норма закріплює можливість кредитора забезпечити виконання боржником зобов'язань по оплаті речі, відшкодуванню пов'язаних з нею витрат, інших збитків та інших вимог. Крім загальних положень про притримання, ЦК України у Книзі V «Зобов'язальне право» містить спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ для забезпечення виконання зобов'язань за договорами певних видів, а саме: підряду (ст. 856), побутового підряду (ч. 2 ст. 874), перевезення (ч. 4 ст. 916), комісії (ст. 1019). Можливість застосування права притримання передбачена й в інших нормативно-правових актах, зокрема у статтях 163, 170 Кодексу торговельного мореплавства України. Не дивлячись на те, що перелічені вище спеціальні норми закріплюють можливість застосування права притримання у певних випадках, кредитор не позбавлений права скористатися зазначеним способом забезпечення виконання зобов'язань і за іншими договорами за наявності необхідних для цього підстав. Більш того, на мою думку, притримання може бути використане і для забезпечення вимог кредитора, які виникають з позадоговірних зобов'язань. Аргументами на користь такого висновку є те, що:

1)по-перше, притримання є єдиним способом забезпечення виконання зобов'язань, можливість застосування якого передбачена законом і не потребує обов'язкової обумовленості в угоді сторін;

2)по-друге, володіння притримуваною річчю не обов'язково повинно виникнути у кредитора з договору, зобов'язання по якому забезпечуються. Підставою для такого володіння може бути будь-який договір, укладений з боржником, за яким річ перейшла у правомірне володіння кредитора. Виходячи з цього, я не згодний з твердженнями правників, які вважають, що обов'язковою умовою для застосування притримання є наявність «договірних відносин, в силу яких одна сторона зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої сторони (наприклад, передати річ), а інша, в свою чергу, прийняти і оплатити (річ), або компенсувати пов'язані з нею (річчю) витрати та інші збитки» . Не поділяю я й і переконання російських вчених В.А. Рибакова та М.В. Южаніна, що застосування притримання у позадоговірних зобов'язаннях неможливо, оскільки воно «народжується» самовільно, не з титульного володіння, як у конкретних зобов'язаннях . Тому подібні дії вони пропонують характеризувати як самозахист. Але такий висновок можна спростувати тим, що законом не передбачена обов'язкова наявність зв'язку вимоги, яка забезпечується притриманням, із зобов'язанням, в межах якого кредитор правомірно заволодів річчю. Справедливості заради слід відмітити, що законодавство деяких країн передбачає необхідність зв'язку забезпеченої вимоги з річчю, яка притримується (наприклад, ст. 637 ЦК Республіки Молдова). Однак ЦК України такої вимоги не містить.Єлементи, які є необхідними для виникнення у особи права на застосування даного способу забезпечення виконання зобов'язань: 1) існування основного грошового зобов'язання; 2) тимчасове володіння кредитором річчю боржника; 3) невиконання боржником у визначений строк основного зобов'язання; 4) настання строку виконання обов'язку кредитора повернути річ власникові.

Згідно із ЦК України кредитор наділений такими основними правами:

1)утримати у себе річ (ст. 594 ЦК України);

2)утримати річ у себе також у випадку, якщо права на неї, які виникли після передачі речі в користування кредитора, придбала третя особа (ч. 3 ст. 594 ЦК України);

3)одержати відшкодування з вартості речі відповідно до ст. 591 ЦК України (ст. 597 ЦК України).

Окрім прав, кредитор має такі обов'язки:

1)негайно повідомити боржника про притримання речі;

2)відповідає за втрату, пошкодження або псування майна, яке він утримує у себе, якщо втрата, пошкодження або псування сталися з його вини (ч. 2 ст. 595 ЦК України);

3)не має права користуватися річчю, яку він утримує в себе (ч. 3 ст. 595 ЦК України

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що нормативне регулювання інституту притримання здійснюється через загальні положення ЦК України та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов'язань, що, водночас, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов'язань за наявності необхідних для цього підстав; при чому не лише у цивільних, але й в окремих сімейних та трудових відносинах. Разом з тим, навіть після прийняття ЦК України, правове регулювання притримання, на жаль, залишається недосконалим і потребує певних змін (зокрема, шляхом оновлення транспортного законодавства; розширення загальних положень ЦК України про притримання за рахунок окремих норм, які включені до спеціальних випадків застосування притримання, однак при цьому мають важливе загальне значення).

ВИСНОВКИ

Притримання, закріплене у ЦК України в якості окремого способу забезпечення виконання зобов'язань, в даний час переживає відродження у цивільному праві України, оскільки має глибокі корені, що сягають звичаєвого та римського приватного права, історію свого розвитку у торговому праві Російської імперії, застосування за радянських часів в окремих правовідносинах. Притримання - це односторонній правочин, який вчиняється з метою забезпечення виконання основного зобов'язання і за яким кредитор (ретентор), у разі невиконання боржником зобов'язання у строк, здійснює правомірне володіння притримуваною річчю, що підлягає передачі боржнику чи вказаній ним особі, з подальшим одержанням задоволення своїх вимог з вартості притримуваної речі. Притримання є універсальним, речово-правовим способом забезпечення виконання зобов'язань, якому властиві особливі ознаки: передбачена законом можливість застосування, виникнення тільки за наявності невиконаного боржником зобов'язання, вірогідна несподіваність застосування, незамінність об'єкта притримання, обмежене право слідування, що обумовлюють відмежування притримання від інших інститутів цивільного права: самозахисту, заходів оперативного впливу, застави, зупинення зустрічного виконання зобов'язання, зарахування зустрічних однорідних вимог, права продажу чужої речі, юридичної відповідальності. Притримання за своєю правовою природою є одностороннім правочином; при цьому, будучи речово-правовим способом забезпечення виконання зобов'язань, воно є різновидом речових прав на чуже майно - правом володіння.Нормативне регулювання інституту притримання здійснюється через загальні положення ЦК України та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов'язань, що, однак, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов'язань за наявності необхідних для цього підстав. Підставою для застосування притримання є складний юридичний факт, який включає такі елементи: існування зобов'язання, яке забезпечується; невиконання (чи неналежне виконання) боржником зобов'язання у строк; знаходження речі, яка підлягає передачі боржнику чи вказаній ним особі, у законному володінні кредитора; настання строку повернення речі боржнику. Об'єктом притримання можуть бути лише речі: не вилучені з цивільного обороту та обмежено оборотоздатні (за умови відповідності ретентора критеріям, що висуваються законом до володільця подібної речі); рухомі і нерухомі (за умови обов'язкової державної реєстрації правочину притримання нерухомих речей); індивідуально визначені; індивідуалізовані готівкові гроші в іноземній валюті, а також індивідуалізовані готівкові гроші в національній валюті України, які мають цінність, відмінну від їх номінальної вартості; цінні папери в документарній формі. Забезпечувальне зобов'язання притримання характеризується визначеністю суб'єктного складу та його співпаданням із суб'єктним складом забезпечуваного зобов'язання. Як ретенторами, так і боржниками можуть бути фізичні особи (реалізація ними цього права залежить від обсягу їх дієздатності), фізичні особи-підприємці, юридичні особи приватного та публічного права (з урахуванням особливостей правового режиму їх майна), держава Україна (через органи державної влади). Кредитор може розпочати здійснювати «чисте» притримання (без звернення стягнення на притримувану річ) в будь-який час після виникнення відповідної підстави, але в межах присічного (преклюзивного) строку, який має бути встановлений законом, а звернення стягнення на притримувану річ - в межах строку позовної давності за забезпечуваним зобов'язанням. Якщо боржник не виконує обов'язку і після спливу строку позовної давності, право звернення стягнення припиняється зі спливом цього строку, а «чисте» притримання може тривати до моменту настання будь-якої з подій, що відбудеться раніше: виконання боржником свого зобов'язання або набуття кредитором права власності на притримувану річ згідно ч.3 ст.344 ЦК України за набувальною давністю.Підставами припинення притримання можуть бути: виконання забезпечуваного зобов'язання або визнання його недійсним; розірвання договору, на якому ґрунтувалася забезпечена вимога; втрата ретентором володіння притримуваною річчю; її загибель; задоволення вимог кредитора за рахунок притримуваної речі; інші підстави припинення зобов'язань, перелічені у главі 50 ЦК України.Притримання властиве праву країн-учасниць СНД, європейських країн, країн Сходу, американського континенту, що пояснюється однаковим для всіх правових систем принципом справедливості, що лежить в його основі; деякі особливості нормативного регулювання притримання у певних країнах світу варто врахувати при вдосконаленні відповідного інституту за законодавством України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV

3. Науково-практичний коментар цивільного кодексу України.- За ред..В.М.Коссака-К.,Вид.”Істина”-2004.-977с

4. Цивільне право України:Навч.посібник/Є.О.Харитонов,Н.О.Саніахметова К. Вид.Істина, 2003.-776с.

Размещено на Allbest.ru