Застосування примусових заходів медичного характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна”

Кафедра правознавства

Допущено до захисту

Зав. кафедри_____________________

„___”_____________________2007 р.

Курсова робота

з кримінального права на тему:

Застосування примусових заходів медичного характеру

Виконала:

студентка 41-го курсу

факультет „Право”

спеціальність „Правознавство”

група ЗПЗ-41

Калініна Ганна Михайлівна

Перевірив:

2007

Зміст

Вступ

Розділ І. Підстави до застосування примусових заходів медичного характеру

1.1 Поняття примусових заходів медичного характеру

1.2 Суспільно-небезпечні дії психічно хворих та неосудність особи як умова для призначення примусових заходів медичного характеру

1.3 Злочини, скоєні в стані сп'яніння та застосування до засуджених, які є алкоголіками і наркоманами примусового лікування

Розділ II. Провадження в справах про неосудних і осіб, які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину

2.1 Особливості попереднього розслідування

2.2 Особливості судового провадження

2.3 Скасування або заміна примусових заходів медичного характеру та відновлення кримінальної справи щодо особи, до якої вони були застосовані…

2.4 Профілактика суспільне небезпечних дій психічно хворих

Розділ III. Застосування примусових заходів медичного характеру за законодавством зарубіжних країн

Висновки

Використані джерела

Додаток.

Вступ

Скоєння суспільно небезпечних дій психічно хворими є великою негативною проблемою в нашому суспільстві. Ці особи сильно відрізняються від звичайних злочинців, хоча існує думка, що злочинці, в своїй загальній масі усі є психічно хворими. Але це твердження є хибним, тому, що ця категорія злочинців (психічно хворі) є більш небезпечною для суспільства (взяти хоча б для прикладу сексуальних маніяків, які майже у всіх висновках поєднують зґвалтування з вбивством і катуванням).

В начале 70-х годов в области судебной экспертизы возникло новое направление, основывавшееся на достижениях и исследованиях психиатриии и психологии - комплексная судебная психолого-психиатрическая экспертиза.

Сегодня такая экспертиза имеет огромное значение для юриспруденции. Она сочетает в себе использование научных и методических возможностей судебно-психиатрической и судебно-психологической экспертиз, результаты исследований проблем человека и, таким образом, является одной из наиболее эффективных форм экспертного исследования.

По статистиці кількість психічно хворих в Україні не упинено зростає і причина цього, є перш за все, економічна ситуація в Україні, яка підвищує соціальну напругу в суспільстві. Збільшилась кількість дітей, які живуть без батьків і їхня психіка порушується з самого дитинства. Підростаючи вони досить легко можуть пограбувати, зґвалтувати, вбити.

Ще одною причиною підвищення кількості психічно хворих стала велика економічна катастрофа - аварія на Чорнобильській АЕС після цього збільшилась кількість народження дітей з вродженим слабоумством, дебільністю. Всі ці наведені вище факти складають актуальність цієї теми.

Щоб вилікувати цих людей, якщо вони скоїли злочин, застосовуються примусові заходи медичного характеру, що є об'єктом дослідження цієї теми.

На жаль в Україні ця тема досліджена досить погано. Законодавство застаріле і відсутні законодавчі акти, що регулюють ці методи.

Щоб застосувати примусові заходи медичного характеру і щоб ухвала суду була обєктивною і законною психічно хворий повинен пройти судово-медичну експертизу, а цей вид експертизи не врегульований законодавством. Відсутній Закон “Про судово-психіатричну експертизу”.

Також в Україні існує дуже мала кількість кваліфікованих психіатрів, які надавали б кваліфіковану допомогу населенню, так як за кордоном. Необхідно змінити або внести нові елементи до законодавства, так як воно вже застарілої не відповідає вимогам нашого часу, так як приймалось ще за часів радянської влади.

Предмет дослідження: зміст і характерні ознаки видів примусових заходів медичного характеру.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення основних концептів поняття «поняття неосудності»; порівняльно-зіставний метод та системний аналіз основних видів примусових заходів медичного характеру.

Основними завданнями курсової роботи є:

1. Вивчення, аналіз, синтез та узагальнення літератури, а також досліджень з обраної проблематики.

2. Виявити основні види примусових заходів медичного характеру та здійснити їх класифікацію.

3. Розкрити сутність дефініції «поняття неосудності» та визначити її основні концепти й характерні ознаки.

4. Висвітлити процес застосування примусових заходів медичного характеру.

Неосудність - це нездатність внаслідок психічного розладу усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Причиною такого стану може бути хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, недоумства чи іншій хворобливий стан психіки. До неосудного можуть бути вжиті примусові заходи медичного характеру.

До примусових заходів медичного характеру закон відносить госпіталізацію до психіатричного закладу.

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, яка позбавила її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Така особа може підлягати відповідальності лише після одужання.

Розділ І. Підстави до застосування примусових заходів медичного характеру

1.1 Поняття примусових заходів медичного характеру

Попередження небезпечних дій психічно хворих, алкоголіків, наркоманів є серйозною соціальною проблемою, у вирішенні якої беруть участь психіатри, юристи, робітники органів внутрішніх справ, прокуратури і суду. Щоб попередити ці небезпечні дії застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Примусові заходи медичного характеру - це заходи державного примусу, застосовуються судами до осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності або в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання, на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними. Ці заходи не є покаранням, не тягнуть судимості і не переслідують мети виправлення, а застосовуються для лікування і соціальної адаптації душевно хворих, запобігання вчиненню ними нових суспільно-небезпечних діянь, а також для охорони їх самих. Вони застосовуються незалежно від бажання хворого, його законних представників чи родичів, змінюються і припиняються лише судом Дмитрисв А.С., Клименко Т.В. Судебная психиатрия: Учебное пособие.- М., 1996. - с.32. .

Застосовуються такі примусові заходи медичного характеру:

а) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом;

б) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом;

в) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом;2

Примусові заходи медичного характеру здійснюються лікувальними закладами органів охорони здоров'я.

Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого нею діяння (ст.13 ККУ).

Застосування заходів медичного характеру є правом а не обов'язком суду. Ці заходи можуть застосовуватись лише до осіб, які вчинили передбачені законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Самі ж особи з врахуванням вчинених ними діянь і їх хворобливого стану, є суспільно-небезпечними. Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, до винесення ухвали видужала чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільне небезпечною. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 бкркзня 1982 р. №2 «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру»/Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995. - с.268.

При звільненні від подальшого відбування покарання засудженого, який захворів на хронічну душевну хворобу, суддя вправі застосувати примусові заходи медичного характеру або передати його на піклування органів охорони здоров'я (ч.2 ст. 408 КПКУ).

У тому разі, коли засуджений потребує примусового лікування в постанові необхідно вказати, до якого типу лікувальної установи його має бути поміщено. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973р. № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу»// »/Бюлегень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995. - с.264-265.

Застосування до душевнохворого примусових заходів медичного характеру можливе лише при доведеності вчинення ним суспільно-небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину. При цьому не враховуються обставини, які не мають безпосереднього відношення до розглядуваної події (судимість особи, застосування до неї в минулому примусових заходів медичного характеру, тощо).

Заходи адміністративного стягнення щодо неосудних осіб застосовуватись не можуть, а помилково застосовані юридичного значення не мають. У зв'язку з цим вчинене неосудним діяння, яке відповідно до закону може бути визнано суспільно-небезпечним лише за умови застосування до нього раніше за такі ж дії заходів адміністративного стягнення, не може бути визнано суспільно-небезпечним, якщо при застосуванні таких заходів він також перебував у стані неосудності. При встановленні таких обставин суду належить справу закрити, не застосовуючи до неосудного примусових заходів медичного характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 бкркзня 1982 р. №2 /Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995. - с.268.

Як вказувалося вище, передбачається три види примусових заходів медичного характеру, а саме: поміщення в психіатричну лікарню з звичайним, посиленим або суворим видами нагляду.

1) 3 звичайним наглядом - щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно-небезпечного діяння потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в примусовому порядку:

2) 3 посиленим наглядом - щодо душевнохворого, який учинив суспільно-небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя громадян, і за своїм психічним станом не являє загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в умовах посиленого нагляду;

3) Із суворим наглядом - щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно-небезпечного діяння є особливо небезпечним для суспільства і потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в умовах суворого нагляду. Кримінальний процес України: Підручник/ М.М.Михеєнко, ВГ.Нор, В.Шибіко.- К.: Либідь, 1992. -с.404.

Визначаючи вид примусового заходу медичного характеру, суд має враховувати висновок судово-психіатричної експертизи про характер душевного захворювання і заходи, які треба застосовувати до хворої особи. Однак рекомендації експертів для суду не є обов'язковими, оскільки вони встановлюють тип психіатричної лікарні, виходячи лише з психічного стану хворого, без урахування характеру вчиненого ним діяння, що не належить до їх компетенції. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 бкркзня 1982 р. №2 /Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К, «Юрінком» 1995. - с.268.

Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд не має права зазначати в ухвалі назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має проводитися лікування, а також його строк. Там же. - с.268.

Примусове лікування має проводитися доти, поки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих. Кожен хворий не рідше одного разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні. Примусові заходи медичного характеру підлягають скасуванню у зв'язку з видужанням особи чи зміною її психічного стану настільки, що це виключає її суспільну небезпеку.

Експерт і суд в кожному конкретному випадку повинні індивідуально оцінити соціальну небезпеку хворого, який скоїв протиправне діяння і призначити міру медичного характеру.

Так, примусове лікування в психіатричній лікарні із звичайним наглядом призначається хворим: шезофренією із стійкими, які не піддаються корекції маревними ідеями і галюцинаціями, епілепсією, органічними враженнями центральної нервової системи, церебральним атеросклерозом з психічними порушеннями та іншими психічними захворюваннями, які здійснили соціально-небезпечні дії вперше, якщо їх стан вважається як такий, що являє соціальну небезпеку для суспільства.

Примусове лікування в психіатричних лікарнях з посиленим і суворим наглядом призначається хворим, які являють собою підвищену і особливу небезпеку для суспільства. До них відносяться хворі, які скоїли повторні соціально небезпечні дії, хворі, які по своєму стану не утримуються в психіатричних лікарнях із загальним наглядом, здійснюють втечі і потім проявляють антисоціальну поведінку. Призначення примусового лікування в психіатричних лікарнях з посиленим і суворим наглядом обов'язково для хворих епілепсією з частими сутінковими станами і вираженими особистими змінами, особливо ускладнення алкогольної інтоксикації. Хворі алкогольними параноїдами з рецидивуючим протяканням також підлягають лікуванню в психіатричних лікарнях із посиленим і суворим наглядом.

В деяких випадках потрібно направляти в ці лікарні хворих шизофренією, в яких знайдено психопатоподібні стани, ускладнені хронічним алкоголізмом із стійкими антисоціальними формами поведінки.

Примусове лікування як в психіатричній лікарні із загальним наглядом так і з посиленим або суворим, призначається особам, які скоїли важкі протиправні дії в осудному стані, але захворіли під час розслідування або розгляду справи в суді. Частіше в таких осіб розвивається реактивний стан, після виходу з якого провадження по кримінальній справі поновлюється.

Отже, розглянувши це питання, треба дійти до висновку, що такий захід державного примусу як призначення примусових заходів медичного характеру є вкрай необхідним, оскільки він є засобом попередження злочинності, яка стала в нашому суспільстві поширеним негативним і соціальним явищем.

1.2 Суспільно-небезпечні дії психічно хворих та неосудність особи як умова для призначення примусових заходів медичного характеру

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру ( ч.2 ст.19 ККУ).

Отже, неосудність - це обумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії або керуватися ними у момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв'язку з відсутністю її вини.

Це положення в нашому законодавстві є фактом, який свідчить про гуманне ставлення так як і в багатьох цивілізованих країнах, до хворих людей (в нашому випадку до психічно хворих).

Неосудність має місце при наявності двох критеріїв: медичного і юридичного.

Медичний(біологічний) критерій характеризується наявністю у особи одного з таких різновидів розладу психічної діяльності як хронічна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство та ін. хворобливий стан:

а) хронічна душевна хвороба - це трудновиліковне психічне захворювання, що має тривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч та ін.;

б) тимчасовий розлад душевної діяльності - це психічне захворювання, яке характеризується раптовим початком, швидким розвитком відносно нетривалим протіканням і звичайно закінчується повним одужанням особи: гострий алкогольний психоз, реативний стан (хворобливий розлад внаслідок тяжкого душевного потрясіння), так звані виняткові стани (патологічне сп`яніння, патологічний ефект, тощо);

в) слабоумство - це вроджений чи набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якого-небудь психічного захворювання, хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, імбецильність, дебільність);

г) інший хворобливий стан - це важкі форми психопати, душевні розлади, викликані інфекційними захворюваннями, аномалії психіки у глухонімих та ін.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності охоплює дві ознаки -інтелектуальну і вольову:

а) інтелектуальна - це нездатність особи усвідомлювати свої дії, коли вона не розуміє фактичної сторони своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільної небезпеки;

б) вольова - це нездатність керуватись своїми діями, передбаченими законом як суспільне небезпечні і кримінальне карані.

Наприклад, при піроманії особа не може подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча і розуміє суспільне небезпечний характер своєї поведінки.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки - інтелектуальної чи вольової. Науково - практичний коментар Кримінального кодексу України. - К., 1994. - с.38.

Отже, особи, які вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності не є суб'єктами злочину. Вони не підлягають кримінальній відповідальності і покаранню. До них можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру.

Міри медичного характеру, в тому числі і примусове лікування, завжди
призначається виходячи із соціальної небезпеки хворого. Соціальна небезпека хворого визначається як характером і змістом його соціальне небезпечних І дій, так і психічним станом. Оцінка соціальної небезпеки хворого - це тільки оцінка характеру дій і психічного стану в момент скоєння протиправних дій, а й стану, який випробовується в період судово-психіатричної експертизи. Визначаючи соціальну небезпеку хворого, експерт і суд повинні оцінити можливість повтору соціальне небезпечних дій, вплив на поведінку хворого мікросоціальних умов.

На думку автора, небезпека психічно хворого обумовлюється не тільки скоєним вже діянням, а й можливістю скоєння ним інших злочинів. Таким чином, соціальна небезпека хворого визначається як скоєним діянням і станом хворого в динамічному аспекті, так і негативним впливом соціальних факторів оточення.

Характер скоєння діяння відображає соціальну небезпеку. Наприклад, вбивство, погроза вчинити вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, нерідко скоєні по несенітним мотивам або під впливом імперативних галюцинацій, є доказом небезпеки такого хворого для оточуючих. В цьому плані особливої уваги заслуговують ті форми марева, які мають конкретну направленість на певних осіб не корегуються хворим, супроводжуються вираженою ефективною зараженістю. Судебная психиатрия / Под ред. Морозова. -М.: Медицина, 1988. - с. 218.

Оцінюючи небезпеку такого роду хворих слід мати на увазі сутність паралелізму між характером скоєного діяння і потенційною небезпекою особи для суспільства. Трапляються випадки, коли правопорушення хворого не являє собою великої суспільної небезпеки (порушення паспортних правил), а обслідування під час експертизи викривають такі психічні порушення, які свідчать про цього значну соціальну небезпеку. Це означає, що скоєне правопорушення - лише перший акт в системі реалізації хворим складних маревних побудов, тому такій особі можна призначати примусове лікування незалежно від характеру скоєної ним протиправної дії.

Велике значення для визначення соціальної небезпеки хворого має оцінка його психічного стану. Тому такі психопатологічні порушення, як систематизовані форми марева, іпохондричне переживання, маніакальні стани, галюцинаторні синдроми, необхідно розцінювати як небезпечні для суспільства стани. Соціальна небезпека хворих підвищується при наявності в клінічній картині синдрому Кандинського - Клєрамбо, з явищами психічного і фізичного автоматизму. Певну соціальну небезпеку являють і хворі з ефективними порушеннями, особливо при депресивно-маревних станах. В останніх випадках хворі нерідко здатні до так званих «розширених» самовбивств або вбивств близьких людей по мотивах, які дістали назву альтруїстичних (вбивство в цілях звільнення близьких від уявних мук).

Хворі епілепсією і деякими формами органічних вражень центральної нервової системи здатні до безмотивної агресії в стані сутінкового розладу свідомості, в періоди дисфорії з явищами параноєдної настроєності, а також при наявності у них зміни особистості з явищами слабоумства і стихійними ефективними порушеннями у вигляді злісно - гневливого розладу.

Однак було б невірним вважати всіх хворих з перерахованими вище станами соціально небезпечними для суспільства. Багато хворих з аналогічними клінічними картинами ніколи не скоюють небезпечних дій. Тому соціальна небезпека хворих виникає в певних умовах.

Соціальна небезпека хворих виникає в періоди загострення стану, по мірі трансформації і ускладнення психопатологічіних синдромів на протязі різних психічних захворювань. Ступінь соціальної небезпеки хворого знаходиться у визначеній залежності від гостроти психічного стану І його динамічності. Тому найбільш часто суспільна небезпека стану особи проявляється тоді, коли в картині галюцинаторно-маревних синдромів з`являються елементи синдрому Кандинського - Клерамбо або дипресивний стан ускладнюється за рахунок появи галюцинаторних переживань.

Особи, які страждають алкогольними психозами, як правило, здійснюють соціально-небезпечні дії в період ускладнення клінічної картини білої гарячки маревними синдромами, а також в стані алкогольних параніїдів з ідеями ревнощів в періоди приєднання галюцинаторних компонентів.

Деякі психічні захворювання (шизофренія, епілепсія, параноя) мають тенденції до загострення або виявляються в певні вікові періоди (пубертатний та інволюційний). Ряд психічних захворювань у жінок загострюється в період вагітності і родів. Тому у вказані періоди підвищується суспільна небезпека хворих.

На появлення соціальної небезпеки хворих впливають також несприятливі зовнішні фактори. До них відноситься алкоголь та інтоксикація. Душевно хворі нерідко скоюють протиправні дії в стані алкогольного сп'яніння. Алкоголізм видозмінює клінічні прояви психічних захворювань (загострює, привносить в структуру психозу ряд нових компонентів). Під впливом гострої або хронічної алкогольної інтоксикації посилюється соціальна небезпека хворих, в яких знаходять псизопатоподібні форми психічних захворювань (постпроцесуальні стани при шизофренії, остаточні явища органічних захворювань центральної нервової системи, олігофренії).

Алкогольна інтоксикація може провокувати розвиток сутінкових станів свідомості у хворих епілепсією, у осіб із наслідками травматичних вражень мозку і явищами церебрального атеросклерозу. Хворі з психопатоподібними постпроцесуальними синдромами без ярких психопатологічних порушень не рідко сприймаються оточуючими як психічно здорові. Попадаючи в антисоціальне оточення, вони бувають здатні приймати участь у скоєнні групових правопорушень і їх дії нерідко не містять патологічної мотивації. Разом з тим, неповне критичне осмислення своєї поведінки і відсутність можливості прогнозувати наслідки своїх антисоціальних поступків характеризують їх як хворих, здатних до скоєння соціально небезпечних дій.

Таким чином, соціальна небезпека психічно хворих не є стабільною, а прояви підвищеної соціальної небезпеки виникають періодично, знаходячи залежність від клінічних особливостей основного захворювання і непридатного впливу зовнішніх факторів.

психічний хворий медичний примусовий

1.3 Злочини, скоєні в стані сп'яніння та застосування до засуджених, які є алкоголіками і наркоманами примусового лікування

Алкоголізм і наркоманія - дві найважчі проблеми в нашому суспільстві. Вони завжди хвилювали людство і будуть хвилювати його в майбутньому. Суспільство, на думку автора, не може припинити повністю вільне протікання цього негативного соціального явища, воно може лише частково це призупиняти. Щоб проводити таку роботу потрібно досконала законодавча база і високий життєвий рівень в країні.

Особа, яка вчинила злочин в стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, а навіть навпаки - це обтяжуюча обставина.

Суд направляє на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на грунті алкоголізму чи наркоманії. Примусове лікування цих осіб проводиться, залежно від міри кримінального покарання, відповідно в місцях позбавлення волі або спеціальних медичних закладах (ст. 21 ККУ).

При постановленні вироку суд повинен вирішити питання про те, чи слід застосовувати до підсудного примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії.

Якщо лікування не було призначене судом при постановленні вироку, питання про нього підлягає вирішенню в стадії виконання вироку.

Питання про застосування примусового лікування до засудженого, який відбуває покарання у виправно-трудовій установі, вирішує суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання. Законним приводом для його розгляду в судовому засіданні є подання адміністрації виправно-трудової установи. До подання додається мотивований висновок лікарської комісії, у якому зазначається про наявність у засудженого хвороби, необхідність примусового лікування, відсутність у нього протипоказань до лікування.1¹¹ Науково-практичний коментар Кртгінально-процесуального Кодексу УкраїниД К., 1995. -с.582.1

Під сп'янінням маються на увазі звичайне фізіологічне сп`яніння, при чому як алкогольне, так і токсичне і наркотичне. Звичайне сп'яніння слід відрізняти від патологічного, що є формою тимчасово розладу душевної діяльності і тим самим втілює в собі медичний критерій неосудності. В стан звичайного сп'яніння особа приводить себе свідомо. Вона здатна передбачити свою можливу поведінку в такому стані і з врахуванням цього може вирішувати, вживати чи не вживати одурманюючі засоби. Не втілюючи в собі медичного критерію неосудності звичайне сп'яніння, навіть в тяжкій формі, не звільняє від кримінальної відповідальності.

У зв'язку з систематичним вживанням особою спиртних напоїв або наркотичних засобів у неї може розвинутись захворювання, що характеризується постійним потягом до таких напоїв чи засобів. На грунті алкоголізму, а також наркоманії людина може вчинити злочин, причому не обов'язково в стані сп'яніння.

Передбачається лікування таких осіб як засіб їх ресоціалізації і запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Направлення на примусове лікування може застосуватися лише у і випадку визнання особою винною у вчиненні злочину саме на грунті алкоголізму чи наркоманії і поставлення обвинувального вироку з призначенням покарання. Саме направлення засудженого на примусове лікування не є покаранням, воно призначається судом поряд з останнім і не повинно впливати на його суворість.

Примусове лікування не пов'язане з віком, воно може бути застосоване й до неповнолітніх та осіб похилого віку.1¹² Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. №7 «Про практику застосування судами України законодавства спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння//Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995.- с. 125.2

Не виключається застосування примусового лікування до непрацездатних осіб.

Примусове лікування застосовується лише за наявності відвідного висновку лікувального закладу (ч. 2 ст. 324 КПКУ). У мотивованому висновку компетентної медичної комісії (до її складу входять лікар-психіатр бо лікар-нарколог (голова), невропатолог і терапевт) повинно бути зазначено, чи є особа хронічним алкоголіком або наркоманом, чи потребує вона примусового лікування.

Висновок судово-психіатричної експертизи про можливість застосування примусового лікування може розглядатись як підстава для направлення на таке лікування, коли воно відповідає вимогам, що пред`являються до медичного висновку про необхідність застосування до особи лікування.1¹³ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. №7 «Про практику застосування нами України законодавства спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння//Бюлстень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995.- с.125.3

Медичний висновок підлягає оцінці. Незгода суду з висновком комісії має бути мотивована у вироку.

Тип медичної установи, де здійснюється примусове лікування, залежить від виду призначеного покарання. При засудженні особи до позбавлення волі таке лікування здійснюється у виправно-трудових установах, а при засудженні до інших мір покарання - в спеціальних медичних закладах, якими можуть бути наркологічне відділення лікарні або стаціонарний медичний нелад підприємства.

Примусове лікування осіб, які засуджені за вчинені на грунті алкоголізму чи наркоманії злочини, треба відрізняти від примусового кування в лікувально-трудових профілакторіях хронічних алкоголіків та осіб хворих на наркоманію, які злочинів не вчиняли. Недопустиме направлення на примусове лікування до лікувально-трудового профілакторію осіб, які вчинили діяння, що містить ознаки злочину.

Суд не вправі у вироку встановлювати строк примусового лікування від алкоголізму. Тривалість лікування залежить від його результатів.

Припинення лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії (ч. 2 ст.411 КПКУ).

Алкоголізм і наркоманія важка соціальна проблема. Щоб її в деякій частині вирішити, потрібні рішучі запобіжні і виховні заходи, які, на жаль, в Україні в даний час не проводяться. Тому ця проблема буде довгий час не вирішена в нашій державі.

Розділ II. Провадження в справах про неосудних і осіб, які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину

2.1 Особливості попереднього розслідування

Як відомо, існує цілий ряд принципів в кримінальному праві і процесі, якими повинні керуватися особа, що проводить дізнання, слідчий, прокуратура і суд.

Згідно з принципом встановлення об'єктивної істини всі ці органи повинні повно, всебічно і об'єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб (відповідно до дійсності встановити всі істотні, юридичне значущі факти, дати їм справедливу правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи.

Слід мати на увазі, що в реальному житті трапляються випадки, коли особа, яка скоїла важкий злочин, хоче уникнути відповідальності і використовуючи хитрощі, маскується тим, що вона під час його скоєння перебувала в стані неосудності.

Тому органи дізнання, слідчий, прокуратура і суд повинні повно і об'єктивно розглянути всі обставини справи для встановлення істини.

У справах про суспільне небезпечні діяння, вчинені особою в стані неосудності, а також злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення ними злочину, провадження попереднього слідства є обов'язковим.

Захисник допускається до участі в таких справах з моменту встановлення факту душевного захворювання особи, причому участь захисника у справі з цього моменту є обов'язковою (ч. 2 ст. 45 ЮСУ).

З цих осіб не може бути стягнута сума для оплати праці адвоката за здійснення захисту. Витрати по захисту відносяться на рахунок держави.

Попереднє слідство проводиться лише після порушення кримінальної справи. Слідчий зобов'язаний негайно приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі.

Коли справа порушена слідчим і прийнята ним для свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи і прийняття її до свого провадження. В разі прийняття до свого провадження раніше порушеної справи слідчий виносить окрему постанову про прийняття справи до свого провадження.

Копію постанови про прийняття справи до свого проведення слідчий протягом доби надсилає прокуророві (ст.113 КПКУ).

Розслідування справи проводить лише той слідчий, який прийняв її до свого провадження. Інші слідчі або органи дізнання можуть проводити слідчі дії в цій справі тільки за дорученням слідчого. Крім того, слідчі дії в цій справі можуть проводити також начальник слідчого відділу і прокурор.

Якщо розслідування справи доручається кільком слідчим, постанову про прийняття справи до свого провадження виносить той слідчий, якого призначено старшим, із зазначенням всіх інших слідчих, яким також доручено вести слідство в цій справі.

Передбачений процесуальний порядок прийняття слідчим справи до свого провадження спрямований на забезпечення всебічного і об'єктивного її розслідування, безпосереднього сприйняття доказів особою, яка їх оцінює і приймає рішення в справі, а також особистої відповідальності за якість і строки розслідування.

По закінченні попереднього слідства, якщо на підставі висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів буде встановлено, що особа під час вчинення суспільне небезпечного діяння була в неосудному стані або в подальшому захворіла душевною хворобою, яка позбавляє її можливості Усвідомлювати свої дії або керувати ними, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладеш всі докази, які підтверджують вчинення цією особою суспільне небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що вона захворіла на душевну хворобу.

До постанови обов'язково додається список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, а також інші додатки, аналогічні тим, що подаються до обвинувального висновку. Ця постанова разом із справою надсилається прокуророві (ст. 226, 417 КПКУ).

Слід мати на увазі, що примусові заходи медичного характеру можуть 5ути застосовані судом також до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, у якої в процесі попереднього слідства чи розгляду справи в суді встановлено тимчасовий розлад душевної діяльності, що перешкоджає визначенню її психічного стану під час вчинення суспільно небезпечного діяння, коли за характером вчиненого діяння і своїм психічним станом ця особа являє небезпеку для суспільства і потребує лікування в примусовому юрядку.1¹⁵ Кримінальний процес України: Підручник/ М.М. Михеенко, В.Т. Нор, В.Г. Шибіко.- К.: Либідь, 1992. -і.400.5

При попередньому розслідуванні особа, визнана душевнохворою, не притягується як обвинувачений. Якщо її було визнано такою після притягнення як обвинуваченого, акт притягнення її до кримінальної відповідальності втрачає силу.

Слідчі дії з участю такої особи можуть бути проведені лише тоді, коли ї психічний стан дозволяє це.

Слідчий або прокурор не вправі закрити кримінальну справу на тій підставі, що немає необхідності в застосуванні до душевнохворого примусових заходів медичного характеру. Прийняти таке рішення може лише суд (ч.1 ст.421 КПКУ).

У випадках, коли слідством буде встановлено, що обвинувачений після вчинення злочину тимчасово психічно захворів, слідчий зупиняє провадження у справі до видужання обвинуваченого.

Однак слід мати на увазі, що тимчасовий розлад душевної діяльності особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними, що настав після вчинення злочину, але до винесення судом вироку, не усуває можливості застосування до неї примусового заходу медичного характеру.1¹⁶ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 1982 р. №2 /Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К, «Юрінком» 1995. - с.266.6

Зупинення слідства при тимчасовому психічному або іншому тяжкому захворюванні обвинуваченого може мати місце, якщо воно засвідчено довідкою лікаря, який працює в медичному закладі або висновком судово-психіатричної експертизи.

Після видужання особа може нести відповідальність і предстати перед судом. Клінічні покази вибору виду примусового лікування і процесуальні принципи його призначення і відміни в цих випадках не відрізняються від примусового лікування неосудних.

Експертне рішення відносно нескладне у випадках тимчасового розладу психічної діяльності після притягнення до відповідальності, в період слідства. Не можуть бути алкогольні психози, психогенні стани, декомпенсації психопатії, які закінчуються, як правило, видужанням, після якого особа, яка підлягала примусовому лікуванню, може знову брати участь у проведенні судово-слідчих дій.

Якщо не виключено повторення тимчасового розладу психічної діяльності, то по відношенню до такого хворого оправдане застосування мір юридичного характеру. Якщо ж після тимчасового розладу психічної діяльності особа залишається практично здоровою, то призначати їй примусове лікування немає підстав, так як перебування в психіатричній лікарю може бути для неї протипоказаним.

Складніше буває коли після скоєння суспільне небезпечної дії у Звинуваченого виникло хронічне психічне захворювання. Часто в таких осіб розвивається реактивний стан, після виходу з якого провадження по кримінальній справі поновлюється. Кваліфікація такого розладу, вияснення того прогнозу можливе лише в процесі примусового лікування, інколи досить тривалого. У випадках переконливої констатації хронічного протікання психічного захворювання з незворотнім дефектом особистості експерти повинні обгрунтувати висновок про неможливість такої особи предстати перед судом і слідством, нездатності відповідати за свої вчинки і керуватися тими. В таких випадках у висновку необхідно вказати, що особа захворіла хронічним психічним захворюванням після кримінальної дії і потребує в застосуванні до неї мір медичного характеру.

В ряді випадків психічний розлад, який виник після притягнення до відповідальності і виявлений при судово-психіатричній експертизі, заважає достовірній оцінці психічного стану обвинуваченого в період скоєння суспільно-небезпечної дії. Висновок про осудність при цьому винести важко. Як правило, це спостерігається при атипічних реактивних психозах, рідше при декомпенсаціях психопатії і органічних враженнях головного мозку. Для рішення експертних питань необхідно тривале спостереження і лікування. Після виходу підекспертного з хворобливого стану судово-психіатрична експертиза може встановити характер психічного розладу і осудність.1¹⁷ Дмитриев А.С., Клименко Т.В. Судебная психиатрия: Учебное пособие.- М., 1996. - с.32.7

Експерти нерідко виносять висновок про необхідність направлення захворівшого психічним розладом обвинуваченого на лікування до виходу з хворобливого стану з наступним проведенням експертизи.

Після отримання постанови про закриття справи за наявності обставин, що виключають провадження в кримінальній справі і саму справу, прокурор:

а) погодившись з постановою, затверджує її і надсилає справу до суду;

б) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан звинуваченого, або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що Спільно небезпечне діяння, щодо якого провадилось попереднє слідство, вчинено даною особою, повертає справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового попереднього слідства. Крім цих рішень, прокурор вправі прийняти і інші рішення:

а) внести зміни в постанову слідчого або скласти нову, якщо вона не відповідає матеріалам справи або вимогам закону;

б) доповнити чи скоротити список осіб, які підлягають виклику в нове засідання;

в) закрити справу на тих же підставах, що і слідчий.

При розгляді цієї справи прокурор повинен на протязі п'яти днів дати їй належне спрямування. Цей строк обчислюється з моменту надходження справи до прокурора і закінчується направленням її до суду або прийняттям його рішення.

Перевіряючи справу з обвинувальним висновком, прокурор оцінює їсть попереднього слідства. При ознайомленні з матеріалами справи прокурор має можливість встановити факти і причини порушень закону і йти заходів до усунення допущених слідчим недоліків.

Прокурор, перевіряючи справу з обвинувальним висновком виясняє а питання:

1. чи має місце подія злочину;

2. чи має діяння, яке ставиться у вину, склад злочину;

3. чи були додержані під час провадження дізнання і попереднього слідства вимоги про забезпечення права підозрюваного на захист;

4. чи правильно обрано запобіжний захід;

5. чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином;

6. чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи

вжито заходів до їх усунення.

Щоб прийняти правильне і обгрунтоване рішення, прокурор повинен ретельно вивчити всі матеріали справи, а не обмежуватись тільки тими відомостями, які він одержав, здійснюючи нагляд за виконанням законів під час розслідування справи.

Після цієї стадії кримінального процесу настає стадія судового розгляду, де суд досліджує всі докази, що стосуються даної кримінальної справи, і вирішує питання про застосування примусового заходу медичного характеру.

2.2 Особливості судового провадження

Правосудця в Україні - це окремий вид державної діяльності й основний засіб реалізації судової влади, що полягає в розгляді і вирішенні окремих кримінальних та інших справ.

Підсудність у справах по застосуванню примусових заходів медичного характеру вирішується на загальних підставах. Стадії віддання обвинуваченого до суду в цих справах немає.

Справи, що надійшли до суду від прокурора, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання (ч.1 ст.419 КПКУ). При цьому особи, щодо яких ставиться питання про застосування примусових заходів медичного характеру, віддання до суду не підлягають.

Постановою про внесення справи в судове засідання суддя зобов'язаний вирішити питання, пов'язаний з підготовкою її до судового огляду:

- про день і місце слухання справи в судовому засіданні;

- про виклик у судове засідання прокурора і захисника;

- про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

- про витребування додаткових доказів;

- про можливість участі в судовому засіданні особи, відносно якої розглядається справа;

- про необхідність виклику в судове засідання експерта;

- всі інші питання, які стосуються підготовчих до судового розгляду дїй.1¹⁸ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 1982 р. №2 /Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К., «Юрінком» 1995. - с.266.8

Повинна бути обов'язкова участь прокурора і захисника в судовому засіданні у справі про застосування примусових заходів медичного характеру.

При незгоді з постановою слідчого, тобто при наявності підстав для закриття справи або повернення її в додаткове розслідування, суддя вносить справу на розгляд розпорядчого засідання суду.

Розгляд справи по суті проводиться у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора та захисника. Участь особи, щодо якої розглядається справа, не є обов'язковою і може мати місце лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер її захворювання. В судове засідання викликається законний представник неосудного. Суд зобов'язаний забезпечити йому можливість знайомитись з матеріалами справи, брати участь у дослідженні доказів, подавати докази, заявляти відводи і клопотання і вправі допитати його як свідка.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються судами лише за наявності у справі обгрунтованого висновку судово-психіатричних експертів про неосудність особи і потреби її в цих заходах. Висновок судово-психіатричних експертів повинен бути науково обгрунтованим, конкретним, повним і мотивованим.

Коли експертиза неповна чи недостатньо зрозуміла або виникає необхідність поставити експерту додаткові питання, суд повинен викликати в судове засідання експерта-психіатра, а за умови якщо експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові.

Коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові або іншим експертам.

Ніякого спрощення під час судового розгляду справи суд не повинен допускати. Потрібно виконувати всі процесуальні дії у підготовчій частині судового засідання, а під час судового слідства в повному обсязі дослідити всі докази. В судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільне небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (ч.3 ст.419 КПКУ). Висновок експертів-психіатрів підлягає ретельній оцінці в сукупності з іншими доказами.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім висновок експерта (ч.3 ст.419 КПКУ). При цьому слід мати на увазі, що пояснення такої особи не можуть розглядатися як джерело доказів у справі і на них не можна посилатися в ухвалі суду для обгрунтування рішення по справі.

Після закінчення судового слідства висловлює свою думку прокурор, а потім захисник (ч.5 ст 419 КПКУ). Отже, судові дебати в цих справах на відміну від інших кримінальних справ не відкриваються.

Заслухавши думку прокурора і захисника, суд виходить у нарадчу кімнату для винесення ухвали, де вирішує такі питання:

- чи мало місце суспільне небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;

- чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;

- чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності, чи захворіла Іона після вчинення злочину на душевну хворобу, яка виключає застосування покарання;

- чи слід застосувати до цієї особи примусовий захід медичного характеру і якщо слід, то який саме (ст.420 КПКУ).

Передбачається, що такий підхід застосовується лише до осіб, які є суспільно небезпечними і вид його обирається судом залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого нею діяння (ч.2 ст. 13 ККУ).

Про застосування примусового заходу медичного характеру суд виносить ухвалу (дивись додаток №1).

В описовій частині повинні бути викладеш встановлені судом обставини вчиненого, наведеш докази, дана юридична оцінка діям особи і наведеш мотиви прийнятого рішення.

В резолютивній частині ухвали вказується про звільнення особи від кримінальної відповідальності, в тому випадку якщо вона вчинила суспільне небезпечне діяння в стані неосудності, або від покарання (якщо особа захворіла душевною хворобою після вчинення злочину, але до винесення, вироку) і про застосування конкретного примусового заходу медичного характеру.

В ухвалі також повинно бути вказано, що питання про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної цією особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вирішення цивільного позову в цих справах не допускається.

Призначаючи примусове лікування, суду одночасно потрібно винести ухвалу про скасування з часу доставки неосудного до лікувального закладу запобіжного заходу, якщо останній був до нього застосований.

Питання про речові докази вирішуються ухвалою чи постановою суду, при цьому:

- знаряддя злочину, що належить обвинуваченому, конфіскуються;

- речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

- речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять це, можуть бути передані їм.

Питання про речові докази вирішуються одночасно з вирішенням справи і дане рішення повинно міститися у постанові судді або в ухвалі суду о закриття справи.

Якщо питання не було розв'язано у вказаних документах, воно вирішується судом, який поставив ухвалу або постанову.

Суд також може винести ухвалу про направлення справи на додаткове обслідування або про закриття справи, коли визнає непотрібним посовувати примусові заходи медичного характеру або за наявністю обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також у разі доведеності участі особи у вчиненні суспільне небезпечного діяння.

При закритті справи щодо неосудного суд повинен повідомити про це органам охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду, справу, закриту у зв'язку з недоведеністю участі неосудного у скоєнні Спільно небезпечного діяння, суд після набрання ухвалою законної сили направляє прокурору для вжиття заходів по встановленню особи, яка вчинила діяння.

При провадженні по застосуванню примусових заходів слід мати на увазі і такі ситуації:

1. Вчинене неосудним діяння, яке відповідно до кримінального закону можу бути визнано суспільне небезпечним лише за умови застосування до якого раніше за такі ж дії заходів адміністративного стягнення, не може бути визнано суспільно небезпечним, якщо при застосуванні таких заходів він також знаходився в стані неосудності, бо ці заходи щодо неосудних осіб застосовуватися не можуть, а помилково застосовані, юридичного значення мають. Така справа підлягає закриттю.

2. Якщо при розгляді кримінальної справи, що надійшла до суду в звичайному порядку, буде встановлено, що підсудний під час вчинення спільно небезпечного діяння був у стані неосудності або в подальшому захворів на психічну хворобу, яка позбавляє його можливості усвідомлювати якої дії або керувати ними, суд повинен винести про це мотивовану ухвалу і продовжити розгляд справи для вирішення питання про застосуванні примусових заходів медичного характеру. Факт неосудності підсудного під с вчинення суспільне небезпечного діяння, а також захворювання підсудного душевною хворобою після вчинення злочину встановлюється судом чи суддею, який одноособове розглядає справу, на основі висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів, досліджених в судовому засіданні, і констатується в ухвалі суду чи постанові судді.

З часу винесення такої постанови чи ухвали суддя одноособово чи суд розглядає і вирішує лише питання про застосування до особи примусових заходів медичного характеру не повертаючи справу на додаткове розслідування.

3. У разі вчинення суспільно небезпечного діяння кількома особами суд суддя одноособово має в одному судовому засіданні розглянути питання про винність одних осіб і про винесення ухвали чи постанови про застосування примусових заходів медичного характеру щодо інших, які шили суспільне небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли певною хворобою після вчинення злочину.

Якщо спільний розгляд справи щодо цих осіб неможливий, матеріали про застосування примусових заходів медичного характеру виділяються в окреме провадження.