Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і громадських організацій. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України Національний Авіаційний університет. Інститут заочного та дистанційного навчання. Кафедра цивільного права та процесу

Контрольна робота

З дисципліни: Делікти в цивільному праві

На тему: "Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і громадських організацій. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки"

Виконала студентка V курсу ІЗДН

Зіць Марія Ігорівна

Спеціальність 7.060101-1 Сз

Київ 2011

План

1. Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і громадських організацій

2. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

3. Ситуаційне завдання

1. Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і громадських організацій

Відповідно до ст. 442 ЦК України шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов'язків у галузі адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441 ЦК), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну такими діями організаціям, відповідальність настає в порядку, встановленому законом. Як окремий випадок позадоговірної відповідальності ст. 442 передбачає спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб'єкта, що їх безпосередньо вчиняє. Ними є:

а) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного управління;

б) заподіяння шкоди діями службової особи.

Адміністративна діяльність як функція регіональних органів державного управління здійснюється за допомогою владних односторонніх приписів - адміністративних актів. Під адміністративним актом слід розуміти такі владні дії органів управління, що здійснюються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності, виражають їх волю і спрямовані на встановлення правил поведінки організацій, кооперативів, службових осіб і громадян, які не перебувають у їх безпосередньому підпорядкуванні. Власне, публічний характер акта-це те, що є істотним для дії у галузі адміністративного управління.

Адміністративні акти - це не лише документи індивідуального характеру (постанови, рішення, розпорядження та ін.). Юридичні наслідки здатні викликати адміністративні акти, виражені у будь-якій формі (письмово, усно, конклюдентними діями). Тому для відповідальності на підставі ст. 442 ЦК України не має значення, в якій об'єктивній формі відображається державно-владний припис. Ним можуть бути як письмові акти індивідуального характеру, так і усні розпорядження, а також безпосередні дії при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо).

Дії у сфері адміністративного управління (адміністративні акти) мають право вчиняти не будь-які працівники державних органів і громадських об'єднань, а лише ті з них, які є службовими особами. Відповідно до ст. 442 ЦК України це особи, які внаслідок свого службового становища (займаної посади) або окремого доручення наділені у певній сфері адміністративної діяльності владними повноваженнями щодо невизначеного кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у їх безпосередньому підпорядкуванні; діяльність службових осіб має публічний характер. Дії представника влади є обов'язковими для виконання, і в необхідних випадках вони можуть бути забезпечені примусовими заходами. Будь-яка службова особа має право давати обов'язкові розпорядження, проте ці повноваження не виходять за межі даного відомства і поширюються лише на підпорядкованих йому працівників.

Наступною підставою відповідальності згідно зі ст. 442 ЦК України є незаконність дій при виконанні службових обов'язків. Службовими вважаються такі дії, з яких складається адміністративний акт. Це дії, вчинені службовою особою при виконанні покладених на неї державно-владних функцій. Порушення порядку та умов здійснення цих функцій становить незаконність дій службової особи. Прикладом здійснення дій такого характеру може бути така справа. Громадянин К. їхав на своєму "Запорожці" вулицею міста і був зупинений автоінспектором міського відділу внутрішніх справ. Сівши в автомашину, автоінспектор наказав громадянинові К. сприяти йому в затриманні порушника правил дорожнього руху водія автомашини "31Л". Щоб наздогнати порушника, громадянин К. повинен був підвищити швидкість. На повороті шосе з гальковим покриттям він не впорався з керуванням, внаслідок чого автомашина вдарилася у скелю, що нависла над дорогою. В результаті аварії автомашина дістала значне пошкодження. Громадянин К. звернувся з позовом про стягнення з міського відділу внутрішніх справ суми відшкодування, що становить вартість ремонту автомашини. Справу не раз розглядали різні судові інстанції, кожна з яких підтримувала рішення народного суду, за яким громадянинові К. було відмовлено у позові з тих мотивів, що в місці аварії допустима швидкість руху автомашин була у межах 30 км/год, а позивач їхав набагато швидше, до чого інспектор його не зобов'язував. Надалі всі ці рішення були опротестовані. У протесті було звернено увагу на ті мотиви, що їх допустили судові інстанції. Одним із мотивів відмови був той факт, що автомашина не виходила з володіння власника. Дійсно, автомашина не вибула з володіння громадянина К. Однак державтоінспектор в автомашині усвідомлював, що виконати його наказ - наздогнати автомашину "ЗІЛ" на "Запорожці" громадянин К. міг, тільки застосувавши підвищену швидкість руху. Отже, виконуючи розпорядження представника органів влади, громадянин К. діяв в особливих умовах. Суд першої інстанції, розглядаючи справу, не взяв до уваги цей факт і не дав йому належної оцінки. У даному випадку необхідно було врахувати, що громадянин К. діяв не за своєю волею, а виконував розпорядження інспектора. І ще одна обставина, на яку було звернено увагу в протесті, - чи правомірним був вибір автомашини інспектором, чи були такі обставини, що не терплять відкладання, за яких мала бути використана власна автомашина громадянина К. для затримання порушника правил дорожнього руху? З аналізу справи випливає, що вибір "Запорожця" був неправомірним, ця автомашина не могла наздогнати "ЗІЛ". Крім того, ніяких обставин, що вимагали негайної затримки порушника правил, не було. Тому в протесті зазначалося, що шкода, завдана з вини службової особи при виконанні нею службових обов'язків у галузі адміністративного управління, підлягає відшкодуванню організацією, з якою ця особа перебуває у службових відносинах. Таким самим було і судове рішення наглядової інстанції.

Адміністративна діяльність - це насамперед владна діяльність, де завжди повинна бути сфера дискреційного розсуду владного суб'єкта. Тому не можна вважати протиправними недоцільні дії, вчинені службовою особою в межах наданих їй законом повноважень. У свою чергу до протиправних дій необхідно віднести дії службової особи, що виходять за межі наданих їй або органу повноважень. Слід зазначити, що в практиці частіше мають місце випадки виходу за межі наданих повноважень службовій особі, чим порушуються порядок та умови здійснення владних функцій. Цікавим прикладом заподіяння шкоди внаслідок виходу за межі наданих повноважень є така справа. Рішенням виконкому міської ради народних депутатів громадянинові Л. було дозволено провести капітальний ремонт половини будинку, який належав йому на праві власності. При проведенні капітального ремонту громадянин Л. провів заміну стінового матеріалу, тобто замість старих дерев'яних стін поставив цегельні. Рішенням виконкому збудована громадянином Л. частина будинку при капітальному ремонті визнана самовільним будівництвом, і його було зобов'язано знести цю будову своїми силами протягом одного місяця. У разі невиконання весь будинок буде знесено. Рішення виконкому громадянин Л. не виконав, і будинок був знесений. Громадянин Л. звернувся до суду з позовом до виконкому ради народних депутатів та управління комунального господарства, яке знесло будинок, про відшкодування шкоди, заподіяної знесенням будинку і псуванням речей, а також будівельного матеріалу. При розгляді справи суд встановив, що будівництво, проведене громадянином Л., не є самовільним. Капітальний ремонт проведено з дозволу виконкому відповідно до технічної документації, затвердженої відповідним органом. Подібні дані містяться і у висновках судово-будівельної експертизи. На підставі цих даних суд дійшов висновку, що громадянин Л. здійснив не нове будівництво, а капітально-відновлювальний ремонт із заміною матеріалу. У даному випадку не було споруджено будинку на новому місці зі створенням самостійного особистого житла. Врахувавши це, суд констатував, що громадянин Л. не проводив самовільного будівництва, а отже рішення виконкому визнав необґрунтованим, стягнувши з нього вартість знесеного будинку, а розмір шкоди, завданої псуванням речей і будівельних матеріалів - з відділу комунального господарства. Необхідно зазначити, що за ч. 2 ст. 105 ЦК України виконком міської районної ради народних депутатів має право за наявності необхідних підстав винести рішення про знесення будинку. В даному випадку для винесення рішення про знесення будинку у виконкому не було ніяких підстав. Отже, своїм рішенням виконком вийшов за межі наданих йому повноважень, чим вчинив незаконні дії, що стали підставою для відповідальності виконкому за ст. 442 ЦК України.

Таким чином, незаконними визнаються дії службової особи, що порушують порядок та умови здійснення нею державно-владних функцій або виходять за межі наданих повноважень. Загальна заборона, передбачена в ст. 440 ЦК України, поширюється на всіх суб'єктів відповідальності за ст. 442, але, як і при відповідальності за ст. 441, вимога загальної заборони включається до змісту позитивних обов'язків службових осіб. Тому незаконність заподіяння шкоди не презюмується. Вона має бути визнана уповноваженим на те органом - судовим чи адміністративним.

Загальне правило: попередньо (до звернення з позовом до суду) оскарження і визнання адміністративних актів незаконними не вимагається, коли цей акт виражено в усній формі або за допомогою конклюдентних дій (розпорядження, застосування зброї, фізичного примусу тощо). За такої ситуації громадянин має право безпосередньо звернутися до суду з позовом до установи, службова особи якої заподіяла шкоду. Суд, розглянувши справу, дає правову оцінку діям службової особи, визнає їх незаконними, на підставі ст. 442 ЦК України повинен задовольнити позов.

У тих випадках, коли шкода завдається неправильними юрисдикційними актами органів адміністративного управління, тобто внаслідок необґрунтованого застосування адміністративної відповідальності (штрафів, конфіскацій, позбавлення прав тощо), оскарження здійснюється за правилами статей 244-246 Цивільного процесуального кодексу України. Цей же кодекс (ст. 248¹-248¹⁴) передбачає право громадян на оскарження в суді неправомірних дій службових осіб, коли громадянин незаконно позбавлений можливості повністю або частково здійснити право, надане йому за законом чи іншим нормативним актом, а також у випадку незаконного покладення на громадянина будь-якого обов'язку. Такого роду скарги суди розглядають у порядку не позовного, а провадження у справах, які виникають із адміністративно-правових відносин. Якщо суд визнає адміністративний акт незаконним, громадянин, якому таким актом заподіяно шкоду, звертається з позовом до суду до організації про відшкодування шкоди за правилами ст. 442 ЦК України. Постанова адміністративного органу або суду про правову оцінку адміністративного акта має преюдиціальне значення для суду, що розглядає позов. Додержання передбаченого законом порядку є важливою юридичною гарантією захисту порушеного права громадянина, недотримання його виключає можливість оцінки адміністративного акта в іншому порядку.

Суб'єктом відповідальності за ст. 442 є організація, службова особа якої незаконно заподіяла шкоду. Такими організаціями можуть бути не тільки державні установи як виконавчо-розпорядчі органи держави, а й інші установи, підприємства, громадські об'єднання, що можуть у деяких випадках приймати акти в галузі адміністративного управління, хоч вони й не мають державно-владних повноважень.

Відповідальність за шкоду, завдану організаціям незаконними діями у галузі адміністративного управління, ст. 442 ЦК України пов'язує із спеціальним порядком, під яким розуміє наявність спеціального закону, який би передбачав таку відповідальність. У даний час у нас немає загального закону про відповідальність за шкоду, завдану організаціям незаконними діями в галузі адміністративного управління. Відповідальність перед організаціями за ст. 442 настає лише у випадках, коли спеціальний закон передбачає відповідальність. До таких законів належить Закон України "Про споживчу кооперацію", який забороняє державним і кооперативним органам (спілкам, об'єднанням кооперативів) втручатися в господарську та іншу діяльність кооперативу. У разі видання органом державного управління чи кооперативним органом акта, що порушує права кооперативу, кооператив має право звернутися до суду або арбітражного суду про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Збитки, заподіяні кооперативу в наслідок виконання кооперативними органами своїх обов'язків щодо кооперативу, підлягають відшкодуванню цими органами.

У цивілістичній літературі широко обґрунтовується точка зору, відповідно до якої усі відносини з відшкодування шкоди, що виникли в сферах, які регулюються різними галузями права, є цивільно-правовими. Виходячи з цього, до спеціального закону, якого вимагає ст. 442 ЦК України, слід віднести Закон України "Про підприємства в Україні", який заборонив державним, громадським і кооперативним органам втручатися у діяльність підприємств. У разі видання державним або іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам закону, підприємство має звернутися до суду або арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Важливе значення для захисту прав підприємства мають положення закону, відповідно до яких збитки, завдані внаслідок виконання вказівок державних або інших органів чи службових осіб, які порушили права підприємства, а також у результаті неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законом обов'язків щодо підприємств, підлягають відшкодуванню цими органами.

За відсутності спеціального закону, до якого відсилає ст. 442 ЦК України, суд або арбітражний суд відмовляють у позові про відшкодування шкоди, заподіяної організації в галузі адміністративного управління.

На відміну від чинної ст. 442 у проекті ЦК України передбачена норма про відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування в галузі адміністративного управління, яка має безперечні переваги над нормою ст. 442. Вони полягають у тому, що зазначена норма проекту однаковою мірою поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб. Крім того, у ній передбачено відповідальність державних органів і органів місцевого самоврядування за завдану шкоду незалежно від вини службових осіб, а також субсидіарне відшкодування за рахунок держави, Автономної Республіки Крим.

2. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

* неможливість повного контролю з боку людини;

* наявність шкідливих властивостей;

* велика ймовірність завдання шкоди.

У ч. 1 ст. 1187 ЦК закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Всі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки.

Всіх домашніх тварин, хоча б вони й мали непокірний норов, не може бути віднесено до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Однак дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК можуть бути пов'язані не тільки з якісними, й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточення не створює. Однак зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небезпеки їх можна поділити на:

* фізичні (механічні, електричні, теплові);

* фізико-хімічні;

* хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні);

* біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму - найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст. 805), то в другому - на наймача (ст. 804).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Володар джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок:

* дії непереборної сили;

* умислу потерпілого.

У цьому разі ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи - володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК).

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. За правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то її відшкодовує винна особа; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (ст. 1190 ЦК).

Певні особливості має і порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють Закони України "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядерного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. На нього покладається відповідальність, якщо цю шкоду завдано ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не прийняв інший оператор згідно з письмовою угодою. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

Нерідко трапляється так, що шкода завдається кількома об'єктами, діяльність на яких пов'язана з підвищеною небезпекою. У даному випадку слід відрізняти ситуації, коли:

а) потерпілими є володільці джерел підвищеної небезпеки;

б) потерпілими є треті особи.

Якщо шкода завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки самим їх володільцям, то її відшкодування відбувається за правилами ч. 1 коментованої статті. Так, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою. Тобто у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.

За наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується. У даному випадку законодавець дещо розширив загальне положення ст. 1193 ЦК, відповідно до якої лише умисел потерпілого є підставою звільнення завдавача шкоди від відповідальності. Вина у інших формах (груба необережність, проста необережність) може бути лише підставою для зменшення розміру відповідальності. Якщо мова йде про завдання шкоди внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, підставою для звільнення завдавача шкоди від відповідальності буде вина потерпілого у будь-якій формі за відсутності вини завдавача шкоди.

За наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. До таких обставин може бути віднесено ступінь вини кожного завдавача, його матеріальне становище, часткове відшкодування шкоди в добровільному порядку тощо.

У разі, якщо потерпілим в результаті взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки є третя особа (наприклад, постраждалим у результаті автомобільної аварії став пішохід або пасажир), відповідальність перед ним несуть усі володільці небезпечних об'єктів солідарно, незалежно від їхньої вини (ч. 2 статті, що коментується). У подальшому особа, яка відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися до інших осіб з регрес ними вимогами.

3. Ситуаційне завдання

У 2003 р. подружжя купило на товарній біржі 2-х кімнатну квартиру. Через 2 роки чоловік - власник приватного підприємства - звернувся до банку про надання кредиту для потреб ПП на суму 30 тис. грн. під заставу цієї квартири. Нотаріус відмовився посвідчувати договір застави, оскільки вважав, що при купівлі квартири не дотримана форма договору, а тому у подружжя не виникло право власності на неї. Які особливості укладення угод на товарних біржах? Чи правомірні дії нотаріуса? Дайте правовий аналіз ситуації.

Стаття 15 ч. 2 ЗУ "Про товарну біржу" Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. ст. 657 ЦК України встановлює обов'язковість нотаріального посвідчення та державної реєстрації договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Розбіжності між ЗУ "Про товарну біржу" та ЦК. протиправний шкода майно судовий потерпілий

Оцінка дії нотаріуса:

Відповідно до статті 49 Закону України "Про нотаріат", пункту 32 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов'язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.

У постанові про відмову вказуються:

- дата винесення постанови;

- прізвище, ініціали нотаріуса, який виніс постанову, найменування та адреса державної нотаріальної контори або найменування нотаріального округу та адреса розташування робочого місця приватного нотаріуса;

- прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, місце її проживання або найменування і місцезнаходження юридичної особи;

- про вчинення якої нотаріальної дії просила особа, що звернулася до нотаріуса (короткий зміст прохання);

- мотиви, з яких відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, з посиланням на чинне законодавство;

- порядок і строки оскарження відмови з посиланням на цивільне процесуальне законодавство.

Нотаріус не має права на безпідставну відмову у вчиненні нотаріальної дії. Можливі судові рішення по цій скарзі:

При задоволенні скарги на нотарiальнi дії суд має їх скасувати, зазначивши, які саме нотарiальнi дії, коли i ким вчинені, скасовуються. Задовольняючи скаргу на відмову у вчиненні нотаріальної дії, суд у резолютивній частині рішення зазначає про скасування постанови (іншого вiдповiдного акта) з наведенням дати i органу, що її прийняв, i вказує, яку нотаріальну дію та хто повинен вчинити.

У таких справах суд не має права замість скасування нотаріальних дій визнавати недійсними посвідчені угоди; вирішувати питання про вiдповiднi дії (наприклад, дозволити подарувати чи продати певне майно); зобов'язати орган, що виконує нотарiальнi дії, вчинити дію, яка суперечить закону, або вчинити нотаріальну дію у зв'язку з поданням до суду документів чи доказів, вiдсутнiсть яких у заявника викликала відмову у вчиненні цих дій. Остання обставина є підставою для нового звернення до нотаріального органу, а не для скасування його постанови. У випадках, коли суд визнає дії нотаріального органу законними та обґрунтованими, він відмовляє в задоволенні скарги. Копія рішення надсилається нотаріусу чи посадовій особі, яка виконує нотарiальнi дії. При невиконанні рішення суду вживаються заходи, передбачені ст. 87 Закону України "Про виконавче провадження". Рішення суду по скарзі може бути оскаржено особами, які беруть участь у справі, в тому числі i нотаріусами.

Размещено на Allbest.ru