Сутність покарання та його види

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1 Поняття та значення системи покарань

2 Систематизація покарань у діючому кримінальному кодексі

3 Основні види покарань

4 Додаткові види покарань

5 Змішані види покарань

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність визначеної теми зумовлена необхідністю висвітлення сучасного зросту злочинних проявів в державі, необхідністю боротьби зі злочинністю на теперішньому етапі розвитку кримінального права.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини [3,с.297].

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них -- на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю -- жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі [3,c.299].

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

1 Поняття та значення системи покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка відображена у ст. 51 КК і є юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів щодо застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені окремі види покарань і встановлені межі їх призначення за вчинені злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності і є важливим засобом забезпечення законності. Система покарань, що встановлена у чинному кримінальному законодавстві України, не знає смертної кари, покарань, що ганьблять або калічать засудженого. У КК 2001 р. значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі, наприклад, штраф, громадські та виправні роботи тощо. Включаючи цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань необхідну їх індивідуалізацію.

Незважаючи на відсутність у законі поняття системи покарань, правова література все ж приділила цьому певну (правда досить незначну) увагу. З огляду на простоту побудови цієї системи на відміну від складних нагромаджень покарань у кримінальному законодавстві дореволюційної Росії, наша література відмовилася від терміну "сходи покарань"; в ній міцно утвердився термін "система покарань". Розкриваючи його зміст, Б.С. Утьовський ще в 1938 році писав, що це "... вичерпний перелік покарань з точно встановленими в законі рамками кожного з покарань і з точними санкціями у статтях Особливої частини" Б.С. Утьовский. Система та види покарань в кримінальному кодексі. М., 1938, стор. 38. Крім цього висловлювання Б. С. Утьовського, монографічна правова література і періодична преса не містять будь-яких інших суджень про поняття системи покарань в нашій країні.

Розглядає це питання лише навчальна література з кримінального права, причому формулювання цього поняття дещо різне. У підручнику 1964 говориться, що "системою покарань прийнято називати встановлений кримінальним законом обов'язковий для суду перелік видів покарань, розташованих у певному порядку і які визначають порядок і межі їх застосування" Радянське кримінальне право. Загальна частина, 1964, стор. 234 [6,c.46]. У підручнику під редакцією М.І. Бажанов дається таке поняття "під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості".

Виходячи зі сказаного, представляється можливим визначити систему покарань в кримінальному праві, як передбачений кримінальним законом, вичерпний, який не підлягає довільним змінам, обов'язковий для судів перелік покарань, розташованих у певному порядку.

З цього визначення випливає, що поняття системи покарань включає ряд ознак, а саме:

а) система покарань встановлюється лише законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, межі (розміри), порядок та підстави застосування можуть бути передбачені тільки в законі;

б) система покарань представлена у вигляді їх переліку, який є обов'язковим для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є призначення покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворює їх систему, є вичерпнім. Це означає, що з погляду закону, на теперішній час система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК;

г) система покарань припускає їх розташування в законодавчому переліку у певному порядку, а саме за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК усі види покарань розташовані, починаючи від менш суворого (більш м'якого) до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, своєрідні «сходи» покарань дає можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш суворим або, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають, наприклад, у разі призначенні більш м'якого покарання на підставі ст. 69 КК; призначення покарань за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК); у разі застосування заміни не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК) тощо.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, включає 12 видів покарань:

- штраф;

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

- позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю;

- громадські роботи;

- виправні роботи;

- службові обмеження для військовослужбовців;

- конфіскація майна;

- арешт;

- обмеження волі;

- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

- позбавлення волі на певний строк;

- довічне позбавлення волі.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за статтями 389, 390 і 393 кримінального кодексу.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення, тому що сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань, точному встановленню підстав, порядку та меж їх призначення і тим самим забезпечує необхідну їх індивідуалізацію.

Раніше кримінально-правова та навчальна література класифікувала покарання тільки за способом поєднання покарання, тобто порядку їх призначення судом, а також залежно від особливостей особи, якій призначалося покарання. У відповідність з першою підставою в літературі, як і в кримінальному законодавстві, розрізнялися основні, додаткові та змішані покарання, а у відповідність з другим - загальні та спеціальні покарання [8,c.24].

Так, С.В. Познишев, класифікуючи покарання, писав: «Розрізняють покарання головні або основні та додаткові, а також загальні та особливі. Головними називаються ті покарання, які утворюють найбільш істотну частину відповідальності за відомі злочини. Додаткові покарання завжди супроводжують будь-яке з головних покарань і розпадаються на два розряди: одні супроводжують головне покарання, як необхідний придаток, і застосовуються ipso jure (лат. - за законом) при призначенні головного покарання. Інші складають придаток до головного покаранню, щоразу особливо призначається судом.

Спільними покараннями називаються ті, які застосовуються за різні види злочинів і до всіх взагалі виконавців цих злочинів. У залежності тільки від об'єктивних і суб'єктивних елементів діяння. Особливими покараннями називаються ті, які застосовуються або лише за який-небудь вид злочинів, наприклад, французької депортації, застосовуваної лише за політичні злочини, або лише до осіб, що знаходяться в особливому юридичному становищі, наприклад, які відправляють певні службові обов'язки або відбувають покарання відомі (спеціальні військові покарання, особливі покарання для ув'язнених, для чиновників у вигляді відмови від посади і т.п.).» С.В. Познишев. Нарис основних початків науки кримінального права. Загальна частина. М., 1923, с.206 [8,c.24].

Зараз покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення, за суб'єктом, до якого вони застосовується, за можливістю визначення строку покарання та за іншими підставами.

За порядком (способом) їх призначення всі покарання в ст. 52 КК підрозділяються на три групи:

а) основні;

б) додаткові;

в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, тобто не можуть приєднуватися до них.

До основних покарань закон відносить:

- громадські роботи;

- виправні роботи;

- службові обмеження для військовослужбовців;

- арешт;

- обмеження волі;

- тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

- позбавлення волі на певний строк;

- довічне позбавлення волі.

Додаткові це такі покарання, які призначаються лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці.

До додаткових покарань належать:

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

- конфіскація майна.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (так звані, «змішані» види покарань) це штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадку і порядку, передбачених законом.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні покарання є, так би мовити, універсальними заходами карально-виховного впливу, бо можуть застосовуватися, як правило, до будь-якої особи, що вчинила злочин. До них належать штраф, громадські й виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.

Спеціальні покарання, на відміну від загальних, не можуть призначатися будь-якому суб'єкту злочину і застосовуються лише до певного (більш вузького) кола осіб. Так, наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 62 КК). До спеціальних покарань належать також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного чину, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і службові обмеження для військовослужбовців.

За можливістю визначення строку покарання і, отже, встановлення меж застосування у часі тих правообмежень, які складають зміст покарання, всі вони поділяються на строкові та безстрокові.

Строковими є покарання, відносно яких закон встановлює мінімальні та максимальні межі їх застосування у часі. Це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Наприклад, обмеження волі може призначатися на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК), а виправні роботі - від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 57 КК).

Особливість строкових покарань полягає у тому, що вийти за межі строків, які встановлені для них у нормах Загальної частини кримінального кодексу, суд не має права, за винятком випадків застосування ч. 2 ст. 71 КК щодо максимального строку позбавлення волі.

Безстроковими є такі покарання, межі застосування яких у часі ні законом, ні вироком суду не встановлюються. До них належать штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскація майна та довічне позбавлення волі. Особливе місце серед них займає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває у часі, але конкретний проміжок часу його застосування закон не встановлює. Оскільки такі безстрокові покарання, як штраф і конфіскація майна вичерпуються самим фактом виконання вироку, їх прийнято називати ще й одноактними.

Покарання можуть бути класифіковані і за другими підставами, наприклад, залежно від можливості чи неприпустимості їх застосування до неповнолітніх, можливості застосування умовно-дострокового звільнення від їх відбування тощо.

Система покарань не відноситься до числа високоорганізованих, однак було б неправильно зводити її до простої суми елементів, заперечувати її системні якості. Вона володіє певною цілісністю, має інтегративні якості, що не зводяться до сукупності властивостей окремих видів покарань, які дозволяють відмежувати її від інших заходів боротьби зі злочинністю та інших заходів державного примусу [9, c.14].

Отже, значення системи покарань полягає у тому, що вона сприяє реалізації принципу індивідуалізації покарань, призначенню покарань за ступенем їх впливу на злочинця.

2 Систематизація покарань у діючому кримінальному кодексі

Якщо в системі зміна одного елемента тягне за собою зміну в інших частинах системи, то це жорстка система з сильними зв'язками елементів і слабкими зв'язками між елементами і середовищем. Таким системам протистоять системи дискретні, де окремі елементи дуже пов'язані між собою не прямо, а через посередництво їх відносини до середовища. Елементи в них відносно незалежні, складають систему в силу наявності ряду спільних рис. Між цими двома типами систем розташовуються системи з різноманітним поєднанням дискретного та жорсткої структур, в їх числі - ближче до дискретних - знаходиться і система кримінальних покарань. Всі види покарання, що становлять її зміст, взаємно пов'язані і взаємодіють між собою, зміна одних видів покарання або поява нових тягне за собою зміни у застосуванні інших, а розширення сфери або обсягу застосування одних видів покарання неминуче тягне за собою звуження сфери або обсягу застосування інших, і навпаки [9, c.14].

За ступенем самостійності розрізняються покарання основні, що застосовуються самостійно, і додаткові, які можуть бути призначені тільки разом з основними. Залежно від порядку призначення закон виділяє:

а) покарання, що призначаються тільки як основні;

б) покарання, що застосовуються тільки як додаткові;

в) покарання, які можуть призначатися або як основні, або як додаткові.

На думку Г.А. Крігера і Г. Л. Крігер, основні покарання необхідні для досягнення в основному цілей покарання або принаймні як мінімум досягнення виправлення винного, а додаткові призначені для завершення його перевиховання - досягнення такого ефекту, коли колишній правопорушник твердо засвоює соціально корисні навички і звички, стає людиною, що керуються у своїй поведінці нормами моралі. Ця точка зору була піддана критиці. Так, І.М. Гальперін і Ю.Б. Мельникова переконливо показали, що спроби обгрунтування принципу «додатковості» різними цілями, які нібито стоять перед основними і додатковими покараннями, повинні бути визнані несамостійними. Немає ніяких даних для висновку про різний вплив основних і додаткових покарань з точки зору цілей кримінального покарання [9,c.24-25].

До покарань, які можуть призначатись тільки як основні, належать: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Суд має право призначити лише одне з цих покарань - самостійно або разом з додатковим. Поєднання двох або більше основних покарань не допускається. Винятком із цього правила можуть бути лише деякі випадки, коли за сукупністю злочинів або вироків призначаються покарання різних видів і закон не передбачає можливості їх заміни, а суд не знайде підстав для поглинання одного покарання іншим.

Тільки як додаткові можуть призначатися такі покарання: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині кримінального кодексу.

На відміну від конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу у санкціях статей Особливої частини кримінального кодексу не передбачається. Воно застосовується з урахуванням конкретних обставин справи та особи винного за наявності підстав, вказаних у статті 54 кримінального кодексу.

До покарань, що можуть призначатися як основні або як додаткові, належать штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Можливі чотири варіанти їх призначення:

а) самостійно, як основне покарання;

б) як основне покарання в поєднанні з додатковим;

в) приєднання їх до основного самостійно;

г) приєднання їх до основного поряд з іншими додатковими покараннями.

В перших двох варіантах ці покарання призначаються лише тоді, коли вони зазначені в санкціях статей кримінального кодексу або коли суд знайде можливим перейти до них в порядку застосування статі 69. Третій та четвертий варіанти неоднакові для перелічених видів покарання.

Штраф (як і конфіскація майна) може бути призначений лише тоді, коли він передбачений санкцією відповідної статті. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (як і позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) може застосовуватися як додаткове покарання і тоді, коли така міра не вказана у санкції закону. В цьому разі рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно містити посилання на статтю Загальної частини кримінального кодексу, яка передбачає умови і порядок застосування даного виду покарання Абз.3 п. 8 постанови ПВСУ від 22 грудня 1995р. №22 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Призначення більш м'якого основного покарання, ніж передбачено законом за певний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання не виключає можливості призначення винному додаткового покарання. Якщо закон, за яким засуджується винний, передбачає додаткове покарання як обов'язкове, незастосування його можливе лише в порядку статті 69 з обов'язковим наведенням у вироку мотивів такого пом'якшення покарання.

Суд має право призначати одночасно кілька різновид них додаткових покарань, перерахованих в санкції статті або в санкціях різних статей - при призначенні покарання за сукупність злочинів або за сукупності вироків.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини кримінального кодексу. У цьому положенні реалізовано встановлену у статті 61 Конституції України норму, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

3 Основні види покарань

А) Громадські роботи. Вони полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК).

Строк громадських робіт встановлюється судом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш як чотири години на день.

Громадські роботи передбачені в основному за злочини невеликої тяжкості. Вони відбуваються за місцем проживання засудженого і полягають здебільшого у виконанні фізичної малокваліфікованої роботи: прибирання вулиць та приміщень, виконання обов'язків помічника санітара в медичних закладах тощо.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Б) Виправні роботи. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи -- це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт (ст. 389 КК).

В) Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Г) Арешт. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі [10,с.240].

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення арештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

Д) Обмеження волі. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 390 КК [10,с.241].

Є) Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Це є спеціальним покаранням (ст. 62 КК) і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину -- дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 62 КК) [10,с.242].

У разі, якщо засуджений, що відбуває покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, самовільно залишить його або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відповідно за ст. 407 або ст. 408 КК.

Ж) Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) -- це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності -- до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув'язнення КК не передбачає.

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. ч. З і 4 ст. 6 КВК) [10,с.243].

Кримінально-виконавчими установами, які виконують покарання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) - згідно ст..86 КВК, і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст. 18, 19 КВК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

З) Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально - виконавчої установи (виправної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк [10,с.245].

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87 КК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК [10,с.245].

4 Додаткові види покарань

А) Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1 ранг, а, наприклад, до сьомої категорії-- 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються фахівцям арбітражних судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям арбітражних судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені:

він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

Б) Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому .безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого.

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який конфіскація передбачена як обов'язкове додаткове покарання, у вироку повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання (ч. 2 ст. 69 КК).

Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б) часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду частини майна.

У вироку суд обов'язково має вказати, чи все майно засудженого конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т.ін.) або перелічити предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його сім'ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст..81 КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов'язковою є конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 -- конфіскація незаконно зрубаних дерев і т.ін [10,с.246].

У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

5 Змішані види покарань

покарання кримінальний

А) Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див., наприклад, ч. 2 ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного [10,с.248].

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК);

Б) Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п'яти років як основне і на строк від одного до трьох років -- як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов'язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м'якого покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад, статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено. У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не пов'язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом на підставі ст. 55 КК.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений. Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади, пов'язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад, до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання вироком суду законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашається з моменту закінчення строку цього покарання (п. З ст. 89 КК).

Висновки

В курсовій роботі наведено теоретичне та практичне розуміння поняття «системи покарання», як важливої категорії юриспруденції. Основним завдання роботи полягало в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити сутність поняття системи покарання, його видів.

На підставі обробленого матеріалу можна зробити наступні висновки:

1) У ході курсової роботи використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був системно-структурний метод, який дозволив всі види покарань розглянути як елементи єдиної системи. Застосований метод єдності логічного та історичного дозволив означити сутність розвитку поняття системи покарання його багатогранності, в усій повноті.

2) Визначено актуальність даного питання на сучасному етапі розвитку України як правової держави.

3) Означено в ході опрацювання джерел, що кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам.

4) Здійснено розгляд на конкретних прикладах окремих видів системи покарань та прив`язку до сьогодення.

5) Проведено аналіз різноманітних прикладів щодо класифікації системи покарань, її сутності та застосування в реаліях.

6) В ході роботи здійснено аналіз системи покарань, як частини єдиної нормативно - правової системи - Кримінального кодексу України, визначено органічну пов`язаність Загальної та Особливої частин КК на конкретних прикладах призначень покарань, з`ясовано їх дійсний зміст, означено важливість та актуальність даної теми на сучасному етапі все державної боротьби зі зростом злочинних проявів.

Отже, системність покарань має важливе значення для забезпечення ефективності кримінально-правової боротьби зі злочинністю. Дослідження показують, що чим вище рівень організованості системи покарань, тим вище її ефективність. З цієї точки зору рівень організованості і, отже, рівень ефективності діючої системи кримінальних покарань може і повинен бути підвищений шляхом посилення соціальної обумовленості, поліпшення законодавчого регулювання, зміцнення внутрішніх і зовнішніх системних зв'язків окремих видів покарання та їх системи в цілому.

Список літератури

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України.

3. Кримінальне право України. Загальна частина. За редакцією професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. К-Х: Юрінком Інтер, 2001.

4. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України за редакцією Н.І. Мельника, Н.І. Хавронюка. К.: «Канон» «А.С.К.» 2002.

5. Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань. - К., 1997.

6. Багрій-шахматов Л.В. Система кримінальних покарань та виправно-трудове право. - М., 1969.

7. Багрій-Шахматов Л.В. Кримінальна відповідальність та покарання. - М., 1976.

8. Багрій-Шахматов Л.В. Теоретичні проблеми класифікація кримінальних покарань. - М., 1969.

9. Дуюнов В.К. Додаткові покарання: теорія та практика. - Ф., 1986.

10. Ю.В.Александров.,В.А.Клименко. Кримінальне право України. - К., 2004.

Размещено на Allbest.ru