Поняття політичної системи суспільства, її структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Донецький державний університет управління

Кафедра загально-правових дисциплін

Курсова робота

З дисципліни “Теорія держави та права”

на тему “Поняття політичної системи суспільства,її структура.”

Виконав:

студент 1 курсу

групи П-07-2

Яковлєв О.С.

Науковий керівник

Шестак В.С.

• Зміст
• 1.Вступ
• 2.Еволюція та структура політичної системи
• 3.Місце і роль держави у політичній системі суспільства
• 4.Державна влада, політичні партії, політичні організації та рухи громадян, правова основа їх взаємодії.
• 4.1.Державна влада.
• 4.2.Політичні партії.
• 4.3.Громадські об'єднання та рухи
• 4.3.1.Поняття і види об'єднань громадян.
• 4.3.2.Відмінні ознаки об'єднань і державних органів: аспекти співробітництва.
• 4.3.3.Легалізація та правосуб'єктивність об'єднань громадян.
• 4.3.4.Відповідальність за порушення законодавства.
• 4.3.5. Закон України "Про громадські об'єднання"
• 5.Висновок
• 6.Використана література
• 1. Вступ
• Політика - мистецтво управляти полісом(державою).
• Платон, Аристотель.
• Політична система суспільства -- цілістна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і настановам політичного режиму конкретного суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, соціально-політичних відносин (стабільних чи нестабільних, помірно чи гостро-конфліктних або консенсусних), політико-правового статуту держави (конституційної, з розвиненими чи не розвиненими правовими структурами), характером політико-ідеологічних і культурних відносин в суспільстві, історичним типом державності, історичною і національною традицією укладу політичного життя.
• Політична система становить одну із частин чи підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною що утворюють її суспільне оточення, а також зовнішньополітичною зброєю. Центральне місце політичної системи в цій структурі визначається провідною організаційною і регулятивно-контрольною роллю самої політики.
• Політична система включає організацію політичної влади, відношення між суспільством і державою, характеризує тривалість політичних процесів, що включають інститутоалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі, інших політичних відносин.
• Політична система, що керує суспільством, не повинна домінувати в ньому за рахунок подавлення і ослаблення інших систем, і бути достатньо життєздатною, щоб не входити в тривалі кризисні стани, що порушують функціонування інших систем суспільства.
• Політична система існує в політичному просторі суспільства, що має територіальний вимір (окреслений кордонами країни) і функціональний, що визначається сферою дії політичної системи і її складових частин на різних рівнях політичної організації суспільства. В цьому змісті будуть розрізнятися простори впливу тих чи інших партій, суспільних організацій, дії політичних інститутів (влади політичного центру і місцевого самоуправління), кордонів політичного і економічного управління, сфери політичного життя суспільства і особистого життя людини і т.д. Визначення кордонів різноманітного роду функціональних просторів політичної системи -- відповідальний і складний політико-правовий і культурний процес[1].
• Існування політичної системи в часі характеризується як процес зміни, розвитку чи деградації політичних відносин і інститутів. Історичний процес еволюції політичної системи включає ряд закономірностей: тенденції концентрації і деконцентрації влади, її централізації і децентралізації, боротьбу цих тенденцій, що завершується на рубежі епохи, при зміні формацій кризою централізму, децентралізацією влади і новим циклом протиріч цих двох засад (при переході від античних імперій до ранньої феодальної роздрібненості, від феодальних монархій до буржуазної держави, від імперіалізму до прогресу демократизації), загальний процес ускладнення системи і її підсистем (появою і розмноженням партій, розвитком асоціацій), формалізацію системи, її юридичне оформлення, розширення політичної участі, тобто більш повне включення членів суспільства в політичне життя, зокрема, формування демократичних інститутів, загальні і прямі вибори, самоуправління та ін., більш повне поєднання цивільних і політичних відносин, реорганізацію відносин між владою та народом (перехід від командно-наказових деспотичних і конфліктних відносин до договірних, конституційних, консенсусних), розвиток конституційного процесу і системи суверенітетів (влади, народу, права, державнотериторіальних утворень та ін.), формування в структурі політичної системи масових процесів (великих політичних мобілізацій в підтримку суспільних перетворень чи проти них в періоди виборів і т.д.). Розростання апаратів управління, органів примусу, армії, пропагандних, освітніх, виховних закладів, що здійснюють політичну соціалізацію та ін.), розвиток асоціативних форм політичного життя -- формування різноманітних груп однодумців, спілок, народних рухів і т.д[1],[6].
• 2. Еволюція та структура політичної системи
• Конкретні шляхи еволюції політичної системи різноманітні в різних епохах і в різних товариствах. Проте принцип її просторово-тимчасових змін постійний. Такими ж постійними є принципи її організації, чи принципи політичної організації суспільства. Політична система в кожний момент чи період її історії представляється як конкретна політична ситуація, відносно тривала в часі і стабільна. Від стану суспільних відносин, рівня розвитку суспільства залежить, чи буде ця ситуація статичною або рухливою, а отже, чи буде динамічною і сама політична система чи ні. Динамізм політичної системи відрізняється від нестабільності, він визначає спроможність системи розвиватися, адаптуватися до змін в суспільстві і його зовнішнього оточення, в змішаних організаційних системах і реагувати на ці зміни. Жорсткі статичні системи неминуче змушені протидіяти розвитку суспільства, вступати з ним в конфлікт, вдаватися до насильства і виживати в кінцевому результаті за рахунок суспільства[2].
• В давнину в окремих регіонах подібні системи (деспотичного азіатського типу, зв'язані із так званим азіатським способом виробництва) існували нескінченно довго і зруйнувалися головним чином внаслідок нападів ззовні та загибелі держави. В Новий час термін життя таких систем, як правило, дуже обмежений і завершується суспільними і політичними кризами, революціями чи глибокими реформами. Пришвидшення історичного процесу і глибокі перетворення матеріального і духовного життя сучасного людства привели до утворення нового динамічного типу політичної організації суспільства з дуже вільними відносинами між частинами і елементами політичної системи.
• Політична система також являє собою процес політичних відносин і політичної діяльності та їх інстітутоалізації, тому що неінститутоональні форми політичного життя (групи по інтересам, ініціативні рухи, самоуправління різних видів і т.д.) в процесі їх самоорганізації неминуче виділяють керуючі центри, лідерів, їх оточення, формують правила поводження та інстітутоціональні органи. Процес інститутоалізації включає в себе формування і підтримку центрів влади. Політична система забезпечує їх зв'язок із функціональною політичною периферією.
• Політична система складається із підсистем трьох рівней влади і політичних відносин: двох інститутоціональних -- вищого чи верхнього (макрорівень), середнього чи проміжного (мезорівень) і неінститутоціонального -- нижнього, масового (мікрорівень). В свою чергу, вони діляться на паралельні, звичайно конкуруючі структури (на тих же рівнях): легальні і тіньові. Всередині цих структур політична система включає ділення на суб'єкти політичних відносин (керівників, керуючих) і носіїв влади, виконавця, рядових членів масових асоціацій, їх соціальної бази.
• Таким чином, на макросистемному рівні політична система включає центральний апарат державної влади (розділеної в демократичному суспільстві і в правововій державі на законодавчу, виконавчу і судову). Вид політичної системи залежить від типу суспільства і керівництва: приорітет влади голови уряду (тобто приорітет виконавчої влади), президента (аж до так званої президентської форми правління, що допускає тимчасове чи тривале зміщення функцій розділеної влади), монарха, парламенту (якщо він наділений прерогативами контролю і виконавчої влади), керуючій партії, верховного чи конституційного суду (при приорітеті права і закону)[3].
• Особливу арбітражну роль відіграє суспільний контроль державної влади. Він організовується на різних рівнях (макро- та мезо-) і багатьма засобами: масової інформації (яку зараз нерідко вважають четвертою, інформаційною владою), асоціаціями (партіями, профспілками, масовими організаціями -- екологічними, антивоєнними чи військовими, промисловими, культурними та ін.) масовими рухами (страйковими та ін.), народними товариствами (ветеранськими, молодіжними, жіночими, творчими організаціями і т.д.). Безпосередньо в макросистему входять різні форми політичної опозиції (парламентської, партійної).
• На тому ж рівні розташовуються тіньові, приховані політичні структури і функції макровлади: приховані дії легальних закладів вищих рангів (державних, партійних), секретні документи, розпорядження, накази і т.д. акти (державні та ін. секрети і таємниці), прихований зміст відкритих політичних дій (інтрига, гра), політичних текстів (доповідей, речей, бесід і т.д.), негласні функції і неявна роль різноманітних офіційних лідерів і центральних органів влади і управління, керівництва закладами, партіями, армією, керівництва промисловістю та ін., офіційні і легально існуючі заклади з секретними функціями (органи безпеки) і повністю законспіровані заклади (розвідки чи контррозвідки і т.д.)[9].
• Інший ряд легально існуючих, в будь-якому випадку неконспіративних, об'єднань, що примикають до макрорівня політичної системи чи неофіційно і неформально входячих до нього, утворюють різноманітного роду еліти і елітарні співдружності (клуби, парламентські фракції, товариські групи і т.д.), групи тиску (близьке оточення державної адміністрації, мозкові центри при керівниках держави і партій і т.д.). Аналогічна по своїй будові середня (мезо-) структура політичної системи. Вона утворена апаратами управління, органами виборчої і влади, що визначає, що безпосередньо злиті зі структурами макрорівня, але складають його періферію. Вони розташовані в політичному просторі між вищими ешелонами державної влади і суспільством, що вони пов'язані з державою. Це так звані апарати і органи, регіональна і муніципальна адміністрації, Ради різних рангів, ієрархія партійних, профспілкових та інших асоціативних структур (товариств, спілок), великі підприємства, лідери економіки, органи правосуддя і органи порядку, інші заклади, крізь які здійснюється політична соціалізація (школа, армія).
• Структури середнього рівня служать зв'язуючою ланкою між макроструктурами політичної системи і суспільством, організовують їх відносини, передають імпульси державних центрів влади суспільству і його відповідні реакції -- ініціаторам політики. В організації і здійсненні політичного процесу мезорівень політичної системи відіграє ключову роль. На цьому рівні формуються найбільш впливові бюрократичні апарати управління і наймасовіші паралельні (тіньові) структури. До прихованих функцій легальних державних, партійних, адміністративних закладів на цьому рівні при певних умовах (економічні труднощі, недорозвиток цивільних відносин, ідеологічні та політичні конфлікти і т.д.) додаються особливо розповсюджені конфлікти апаратів і їх лідерів, протиправна активність і корупція офіційних осіб та влади. На цьому ж рівні формуються нелегальні структури неполітичного характеру, що мають тенденції з'єднуватися з легальними структурами і спромагаються виявляти на них серйозний вплив.
• Мікрорівень політичної системи утворюється масовою участю суспільних груп, класів і прошарків, громадян суспільства в політичному житті: членством в масових політичних чи неполітичних, але впливових організаціях, участю в масових політичних акціях підтримки влади чи протесту, в соціальному контролі політики, в відповідальних процесах її демократичної організації (виборах, референдумах). На мікрорівні формуються політичні народні рухи, зароджуються політичні угруповання і партії, формується суспільний погляд, складається політична культура суспільства -- важливий складник і характеристика політичної системи. На кожному з рівней, на які поділена політична система, утворюються специфічні структури і співвідношення між ними.
• Політична система сформована по принципу пірамідальної ієрархії: з масовою соціальною базою в основі, шпилем державної влади в вищому її ешелоні. Таким же чином збудовані і її підсистеми, що мають прямовисні структури.
• Життя політичної системи триває як постійна зміна рівних станів і криз різного роду -- від приватних криз окремих підсистем і структур (урядових, партійних, парламентських і багато ін.) до загальних криз системи, що звичайно пов'язані з кризою її соціального оточення і вливаються в сукупність політичної, економічної (сировинної, ресурсної), національної, правової та ін. криз, що супроводжуються загостренням соціальних протиріч та класової, політичної, ідейної боротьби та ін. конфліктами.
• Функціональна криза системи, чи криза перевантаження, - це коли вона змушена вирішувати завдання, які вона не може вирішити. Така криза пов'язана з антагоністичними конфліктами в суспільстві, що породжують нові форми існуючого суспільного устрою і зберігають його політичну систему. Більші кризи, так звані кризи розвитку, пов'язані зі зміною політичної системи і типу суспільства чи його істотних характеристик і можуть супроводжуватися більш чи менш серйозними революційними перетвореннями[5].
• 3. Місце і роль держави у політичній системі суспільства
• Держава посідає особливе місце у політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує особливий обсяг діяльності по управлінню, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Наявність держави в політичній системі дає змогу, з одного боку, за допомогою "системного бачення" зробити акценти на "прирощенні" системних якостей, яких вона набуває як частина політичної системи, а з другого - розкрити роль держави у виконанні її завдань, особливо у функціонуванні інших інститутів політичної системи.
• Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Одночасно вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціально неоднорідного суспільства[4],[5].
• Держава - це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
• Положення держави як центра, ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
• l виступає офіційним представником усього населення держави;
• l є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
• l зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
• l бере на себе обов'язок задовольнити загально соціальні потреби;
• l встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки - юридичні норми;
• l володіє суверенною владою, тобто владою верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи[1].
• 4. Державна влада,політичні партії,політичні організації та рухи громадян, правова основа їх взаємодії
• 4.1 Державна влада
• Поняття “влада” має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння. політичний влада держава партія
• Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`є висунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.
• За Вебером влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
• Ця парадигма передбачає такі основні положення:
• 1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян,
• 2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті,
• 3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян,
• 4) відстоювання “стихійного” порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення “штучно” створеного порядку за абстрактними рецептами держави.
• Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.
• Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.
• Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада[1],[9].
• 4.2 Політичні партії
• Політичні партії та громадські організації і рухи є складовою частиною політичної системи суспільства. На сучасному етапі в тому чи іншому вигляді вони існують у всіх країнах світу. Через партії та суспільно-політичні організації і рухи відбувається участь народу в управлінні суспільними справами.
• Отже, що таке політична партія? У перекладі з латинської слово “партія” означає “осередок”, “частина”. У визначенні суті партії до цього часу ведеться полеміка між різними політологічними школами й існує безліч її визначень. Це пояснюється складністю самого явища - політична партія і з різним розумінням призначення та функцій політичної партії. В цілому, вони зводяться до визначення партії:
• l · як групи, об`єднаної єдиними ідеологічними цінностями, що створюються для проведення виборчих кампаній;
• l · як передовий загін класу, що представляє їхні інтереси;
• l · як вираз політичного конфлікту в суспільстві й зброя вирішення обумовлених ним конкретних проблем;
• l · як специфічний вид організації[8].
• Політологічний енциклопедичний словник (1997р) визначає політичну партію як - “добровільне об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільності, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним “голосом”, “уособленням” окремих групових інтересів.”
• Перші політичні партії, відомі історії, виникли в Стародавній Греції. Це були малочисельні та вузькі за складом групи. Політичні партії існували і в середні віки. Справжня історія політичних партій починається з часів Великої французької революції наприкінці ХVІІІ століття.
• В історії політичних партій багато дослідників згоджуються з М. Вебером і виділяють три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клуби, що намагаються заохочувати до активної політичної діяльності впливових людей; сучасні масові партії. Першою масовою партією було Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване в 1861р. В науковій літературі відзначається, що в дійсності всі три етапи пройшли тільки дві англійські партії: лібералів (віги) і консерваторів (торі). Більшість сучасних партій оформилася у вигляді масових партій.
• В США партії організуються у 30-х рр. ХІХ століття при президенті Джонсоні, у Франції та інших європейських країнах - в період революції 1848р. В Росії та Україні - у 90-х рр. ХІХ століття.
• У наш час стає усе більш очевидною суперечлива сутність політичної партії як явища політичного життя суспільства. У природі всякої партії вада, яку виявив і описав ще німецький соціолог Роберт Міхельс (1876-1939р.р.). Будучи створені як засіб досягнення соціально-групові мети, партії самі невдовзі стають метою самих себе, починають переважно дбати про власний добробут і успіх.
• У структурному відношенні в партії можна виділити три рівні.
• Перший - прихильники партії, які систематично голосують за неї на виборах.
• Другий - сама офіційна партійна організація. Майже всі сучасні політичні партії мають партійний апарат, що складається з групи людей, які професійно займаються організаційними питаннями політичної діяльності партії.
• Третій - це партія в системі володарювання, яка складається з посадових осіб у державному апараті, що одержали свої посади в силу приналежності до даної партії. До них відносяться: президенти, губернатори, члени парламенту, законодавчих органів тощо. Безумовно, така ієрархія має свою національну специфіку. Наприклад, в консервативній партії Великобританії парламентська фракція в організаційному відношенні складає самостійний структурний елемент - парламентську консервативну партію. Лідер парламентської фракції є водночас лідером партії у загально - національному масштабі. По суті, центральні органи партії - виконавчий комітет, центральне бюро - представляють собою дорадний орган при лідері.
• Справжня політична партія не може бути витвором самого тільки бажання або зусиль навіть дуже здібних і впливових людей. Вона виникає не на ґрунті чистої політики, а на відповідній соціальній базі:
• Зрозуміло, утворення політичних партій обумовлюється рядом факторів. По - перше, різні погляди з приводу політичного устрою суспільства та інших політичних питань. По - друге, незадоволення частини суспільства існуючим становищем та відповідна потреба у діях, щоб змінити становище, і викликало необхідність створення політичних партій. По - третє, однією з умов створення політичних партій є причини національного характеру. Тенденції до створення політичних партій на основі національної ідеї наявні багатьом країнам Латинської Америки, Африки, Східної Європи.
• Політичні партії в сучасному суспільстві виконують життєво необхідні функції. Безумовно, вони мають конкретно-історичний характер.
• Політологи виділяють такі функції партій:
• · політична, яка полягає в боротьбі за владу в країні або досягнення максимальної кількості місць в законодавчих органах влади, одержанні права на формування державних виконавчих органів, уряду;
• · функція представництва інтересів тих чи інших соціальних груп чи верств суспільства;
• · ідеологічна фіксується у програмі партії, рішеннях з`їздів, конференцій і має за мету переконати у своїй ідейній правоті якомога більше людей. Результатом реалізації цієї функції є ідейно-політична доктрина або ідейно-теоретична концепція;
• · організаторська - в практичній реалізації програми й рішень партії, вона знаходить свій вираз у діяльності з розширення членського складу, розвитку взаємовідносин з іншими партіями.
• Існують й інші функції політичних партій. Саме через функції виявляється сутність, соціальне призначення, роль партій в суспільстві. Критерієм функціональної діяльності правлячої партії виступають політичні, економічні, соціальні результати, досягнуті партією відповідно до цілей, які вона ставила, а також задоволення інтересів тих соціальних верств і груп, які вона представляла. Не випадково одним із аспектів в наукової методології виступає вимога судити про політичні партії по їх справах, а не заявах.
• Ведучи постійну боротьбу з опозицією політична партія формує економічні і політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення. Механізм міжпартійної конкуренції не дозволяє політичним партіям жити старим багажем і примушує їх оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в країні і світі.
• Важливу роль в теорії політичних партій займає питання про інституціоналізацію (правове визначення). Відомо, що багато партій на початку ХХ століття діяли нелегально.
• Законодавство кожної країни по-своєму регулює (або ні) статус партії. В більшості країн світу за ними закріплено право висувати кандидатів на виборні державні посади.
• Вони мають право вільно розповсюджувати інформацію про свою діяльність, пропагувати свої ідеї. Найбільш великі повноваження у парламентських партій. Вони мають право утворювати фракції. Фракція (від лат. Fraktіo - розламування, подрібнення) - це група членів тієї чи іншої партії в складі парламенту, яка організовано проводить установки своєї партії. Фракційна діяльність у парламенті країн з багатопартійною системою - це нормальне й корисне явище, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп і верств населення.
• В деяких країнах (Німеччині, Італії, Швеції) широко розповсюджена практика фінансування діяльності партії із державного бюджету. Чому? Тому, що вважається, партія, виконуючи конституційні функції, сприяє формуванню здорового суспільства, а тому має право на одержання державних дотацій.
• Характер і набір функцій партій безпосередньо пов`язаний з їх типологією. Політологами пропонуються різні критерії класифікації політичних партій. Марксистський підхід наголошує на класових критеріях і розрізняє: робітничі, буржуазні, селянські партії тощо. За ідеологічними критеріями відрізняють революційні, реформістські, консервативні партії. По відношенню до влади партії поділяють на правлячі і опозиційні, або авангардні і парламентські. Парламентські виконують дві головні функції - підготовку виборців схилення їх на свій бік та контроль за здійсненням парламентського курсу. Авангардні не обмежуються участю в передвиборній боротьбі та представницьких органах влади, а й використовують інші форми політичної діяльності: маніфестації, мітинги, демонстрації, пікети тощо. Проте в сучасних демократичних країнах кожна партія має намір стати парламентською.
• У західній політології широко визнається типологія, яка враховує критерії чисельності і внутрішньої структури партії. Це так звана “бінарна” типологія: партії кадрові і масові. До кадрових відносяться такі, в яких партійний склад формується навколо групи політичних діячів. Такі партії мають вільне членство і діють, як правило, тільки під час виборів. Кадровими є більшість європейських партій консервативної орієнтації, республіканська і демократична партії США. Масові партії являють собою централізовані організації із статутним членством, більш дисципліновані, приділяють більше уваги ідеології. Вони існують, головним чином, завдяки членським внескам. Члени партії не тільки сплачують внески, але й беруть участь у справах партії. Це, як правило, ліві партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтацій.
• Дуже поширеним є спосіб класифікації партій за ознакою прогресивності або консервативності їх політичних програм. Це - партії - ліві, праві і центристи. Така класифікація зліва направо веде свою історію з засідань Французької національної асамблеї 1789 р., коли по різні сторони від спікера розташовувались консерватори, які виступали за збереження монархії (праворуч) і радикали, що відстоювали ідеї загальної рівності (ліворуч); помірковані ж займали місця в центрі. Ця традиція збереглася і в наші часи. Проте, такий поділ відносний, бо ті партії, що сьогодні є лівими, завтра можуть стати правими і навпаки.
• Взагалі кожна типологія відносна. Як правило, ліберальні, комуністичні, соціал-демократичні, або будь-які партії можуть бути правлячими і опозиційними, легальними і нелегальними, революційними і консервативними, авангардними і парламентськими тощо.
• Розрізняють організаційно оформлені партії, члени яких одержують партійні білети і платять членські внески і організаційно не оформлені партії, які характеризуються відсутністю офіційного членства. Типовими прикладами перших є комуністичні партії, а других республіканська і демократична партії США, консервативна партії Великобританії. Розрізняють ще й партії з прямим і непрямим членством. У першому випадку прийом в члени партії здійснюється в індивідуальному порядку, а у другому та чи інша людина стає членом партії в силу того, що входить в будь-яку організацію, яка пов`язана з цією партією. Так, в лейбористську партію Великобританії, соціал-демократичні партії Швеції, Норвегії, Ірландії профспілки входять на колективних початках, тобто члени профспілок є колективними членами даних партій. Для комуністичних характерно виключно пряме членство.
• У міру поступового перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що її складають, поступово змінюється й характер політичних партій, які, являючи собою політичне завершення піраміди сучасного громадського суспільства, сприяють його всебічному розвитку[8],[6].
• 4.3 Громадські об'єднання та рухи
• 4.3.1 Поняття і види об'єднань громадян
• Об'єднання громадян - узагальнююче поняття для багатьох форм громадської активності, що мотивується по-різному: переконанням людей, потребою в самовираженні, у спілкуванні, бажанням здобути правові та матеріальні блага, принести користь суспільству тощо.
• Типологія об'єднань дозволяє дати їм більш докладну характеристику. Так, за типом членства бачимо об'єднання громадян з індивідуальним членством (наприклад, політичні партії), з колективним членством (товариства дружби з зарубіжними країнами), із змішаним членством (спілка юристів). За ознакою спеціалізації можна виділити товариства наукові, культосвітні, фонди розвитку і цільового призначення, комерційні фонди тощо. Відповідно до завдань, що їх висувають об'єднання громадян, можна виділити: організації, орієнтовані на створення нових цінностей (науково-технічні товариства); на оздоровлення духовних потреб, свободи сумління людей (релігійні організації); на вирішення справ суспільства, місцевого життя (органи місцевого і регіонального самоврядування, товариства охорони пам'яток та старожитностей, природного середовища, альтруїстичні фонди, "Червоний Хрест" тощо); на задоволення інтересів своїх членів, взаємодопомогу в питаннях поліпшення їхнього соціального й економічного стану (споживча кооперація, клуби за інтересами, товариства сліпих, глухих, нумізматів, спортивні товариства).
• Але найхарактернішою для пізнання якостей і особливостей об'єднань є їх класифікація за ознакою організаційно-правових властивостей, відповідно до якої можна виділити масові громадські організації, організації громадської самодіяльності та органи громадського самоуправління. Перші характеризуються тим, що виникаючи за ініціативою громадян і на добровільній основі, мають статутний характер, фіксоване членство, яке зобов'язує брати участь у роботі первинних утворень об'єднання і створенні матеріальної бази через систему внесків. Їх характеризує виборний порядок утворення керівних органів, централізована структура, що передбачає поряд з первісними організаціями і центральні органи, широке використання методу самоврядування. Домасових громадських організацій належать профспілки, добровільні товариства, творчі спілки, фонди, політичні партії, релігійні і кооперативні організації та ін.
• Другий різновид об'єднують із першим добровільний порядок утворення, формування керівних ланок методом обрання; статутний характер (статут нерідко затверджується органами законодавчої чи виконавчої влади). Водночас відмінною обставиною є невисокий ступінь організаційного оформлення: відсутність членства, індивідуального прийому, внесків. Відмінністю організацій громадської самодіяльності є їхня децентралізація.
• Органи громадського самоуправління - це органи асоціативного типу подібно до інших різновидів громадських організацій (батьківські комітети; вуличні, домові комітети; ради самоуправління на територіях ЖЕКів, ради директорів, ради трудових колективів тощо).
• З органами громадської самодіяльності їх зближують організаційні ознаки. Це регламентарне членство, відсутність системи внесків, децентралізація та саморегуляція (добровільні народні дружини по охороні громадського порядку, товариські суди та ін.).
• Отже, об'єднання громадян - узагальнююче поняття для багатьох форм громадської активності. Але у будь-якому разі об'єднання громадян - це добровільне громадське формування, створене на ґрунті єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (Закон України "Про об'єднання громадян" 1992 р.).
• Зазначений вище закон про об'єднання громадян розглядає об'єднання як родове поняття, що поділяється на два види - політичні партії і громадські організації, на які закон і поширюється. Але під дію цього не підпадають об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, релігійні, кооперативні організації, органи громадської самодіяльності тощо, порядок створення і діяльність яких визначається відповідним законодавством. Наприклад, особливості правового регулювання діяльності профсрілок визначаються Законом України "Про профспілки"[6],[7].
• 4.3.2 Відмінні ознаки об'єднань і державних органів: аспекти співробітництва
• Об'єднання громадян мають чіткі відмінності від державних органів:
• І. Держава (її органи) - всеосяжна організація суспільства, виразник інтересів більшості населення, з особистими інтересами службовців не пов'язана. Форми державної організації виникають внаслідок свідомого конструювання соціальних відносин (державні законодавчі і виконавчі органи створюють юридичні норми, на їх підставі видають правозастосовчі акти, домагаються їх здійснення за допомогою державного примусу). Державні органи (зокрема виконавчої влади) функціонують в інтересах всіх громадян, а обов'язки цих органів по обслуговуванню громадян складають право останніх. Об'єднання ж громадян репрезентують окремі групи населення або працівників; їх мета виробляється "із середини" і є узагальненням індивідуальних інтересів учасників. Об'єднання громадян - система соціальних контактів, що складаються спонтанно. Норми, які визначають життєздатність об'єднань, - норми соціальні, а не юридичні. Основним організаційним методом діяльності є переконання, яке і забезпечую виконання соціальних норм. Заходи (санкції) виражені як воля членів даної організації на основі її статуту.
• ІІ. Державні органи проводять у життя свої функції і завдання через систему виконавчої влади, основу якої складають оплачуваний службовий апарат, адміністративний розпорядок, принцип єдиноначальності, призначуваність. Об'єднання ж громадян також можуть створювати оплачуваний апарат, але він організаційно невеликий, обслуговує основні організаційні завдання, основну ж масу функцій громадського управління здійснюють члени об'єднань добровільно в порядку громадської роботи. Застосовується принцип обрання керівників, що зумовлює залежність керівників від керованих.
• Основою співробітництва держорганів та об'єднань громадян є те , що обидві організаційні системи є частинами єдиного цілого - політичної організації суспільства, об'єднують їх одні і ті самі соціальні інтереси.
• Співробітництво органів держави і об'єднань громадян поширюється на всі галузі діяльності.
• У ході співробітництва об'єднання громадян беруть участь у виробленні державної політики, державно-управлінських рішень шляхом внесення пропозицій у державний орган з приводу рішень. Із цією метою вони можуть проводити масові заходи, розповсюджувати інформацію, свої ідеї тощо. Значне місце у правовому статусі займає діяльність по формуванню органів законодавчої влади та місцевого, регіонального самоврядування. У різних формах об'єднання громадян беруть участь у масовому контролі діяльності органів виконавчої влади. Є помітним на практиці громадський контроль профспілок у формах різних контрольних комісій, рейдових бригад за використанням суспільних фондів споживання, за дотриманням техніки безпеки, промислової санітарії. Органи профспілок здійснюють контроль за дотриманням трудового законодавства. Органи робочого контролю, що створюються місцевою адміністрацією, виявляють порушення у сферах торгівлі, транспортування товарів народного споживання. Чільне місце посідає висунення кандидатів у народні депутати.
• В окремих випадках державні органи уповноважують об'єднання громадян виконувати деякі державно-управлінські функції. Так, свого часу профспілкам було передано у володіння й оперативно-господарське управління санаторії.
• 4.3.3 Легалізація та правосуб'єктивність об'єднань громадян
• Велике значення в юридичному забезпеченні об'єднань громадян мають норми адміністративного права. Саме цією галуззю права регулюються питання легалізації і членства, право- та дієздатності, контрольно-наглядова діяльність, сфера юридичної відповідальності за правопорушення.
• Легалізація, тобто переведення на законно оформлене становище або офіційне визнання, здійснюється шляхом реєстрації об'єднання громадян або повідомлення про заснування. При цьому політичні партії та міжнародні організації підлягають обов'язковій реєстрації в Міністерстві юстиції, а легалізація громадської організації здійснюється відповідно Мінюстом України, органом місцевої державної адміністрації, виконкомами Рад народних депутатів.
• Легалізації (реєстрації) не підлягають об'єднання громадян, які ставлять метою зміну шляхом насильницьких дій конституційного ладу, підрив безпеки держави, обмеження прав людини, пропаганду війни тощо. Якщо таку мету ставить раніш легалізоване об'єднання громадян, його діяльність забороняється у судовому порядку, а об'єднання розпускається (ліквідується). Рішення ж відповідних державних органів щодо відмови у легалізації можуть бути оскаржені в судовому порядку.
• Склалося два канали формування правосуб'єктності об'єднань громадян. У першому випадку їх утворення та діяльність підпорядковані виключно нормам законодавчих актів - або "Закону про об'єднання громадян", або іншим спеціальним законам. При цьому внутрішнє життя - організація, взаємовідносини членів, підрозділів, дисциплінарна відповідальність - регулюється корпоративними нормами, виробленими самими об'єднаннями на основі звичаїв, традицій, особливостей конкретних корпоративних зв'язків. Це наприклад, селянська та християнсько-демократична партії, органи місцевого самоврядування, адвокатура, Народний Рух України, добровільна народна дружина по охороні громадського порядку тощо. До об'єднань громадян цього типу відносимо також об'єднання, що мають на меті одержання прибутків (кооперативи, комерційні структури).
• В іншому випадку об'єднання громадян формуються і діють виключно на базі норм самих об'єднань, тобто норм внутрішніх, закладених у статутних документах громадських формувань: ради директорів і підприємств, загальних зборів трудових колективів, власників майна, їхніх виборчих органів - рад і т.д., і т.п.
• Але в кожному разі зовнішні стосунки об'єднань громадян, що виникають на ґрунті використання засобів транспорту, зв'язку, автозаправних матеріалів, природних ресурсів, енергоносіїв тощо, регулюються адміністративно-правовими нормами.
• На юридичному статусі об'єднань громадян позначається і те, що вони можуть мати у своїй власності грошові кошти, підприємства, будови, споруди, обладнання, інвертар, культурно-освітні фонди, майно, необхідне для забезпечення статутної діяльності (Закон України "Про власність", 1991 р.). Управління ж ними здійснюється на підставі норм адміністративного та трудового права. У цій самій сфері органи держави можуть визначати межі та способи реалізації прав і обов'язків об'єднань громадян, що займаються виробничо-господарською діяльністю, у податковій справі, в питаннях адміністративно-дозвільної системи.
• Суб'єктами права володіння, користування та розпорядження є статутні органи управління об'єднань громадян. Звідси й право об'єднань виступати учасниками цівільно-правових відносин, захищати й представляти свої законні інтереси, інтереси своїх членів, набувати нових майнових і немайнових прав та обов'язків (такими правами не наділяються політичні партії).
• Отже, об'єднання громадян - суб'єкт права, що має позицію сторони щодо органу виконавчої влади, а отже, наділений правами у державно-управлінських відносинах, які регулюються нормами адміністративного права, внаслідок чого й мають форму адміністративно-правових відносин[11],[9],[1].
• 4.3.4 Відповідальність за порушення законодавства
• До державних органів, що здійснюють нагляд за виконанням діючого законодавства та інших загальнобов'язкових правил (положень, статутів), належать органи прокуратури, фінансові органи, державні податкові інспекції та ін.
• За порушення законодавчих і нормативних актів на об'єднання громадян у судовому порядку накладаються репресивні та припиняльні санкції, які за своїм характером є об'єктивними (застосовуються до самих об'єднань). Це - штраф і попередження, тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання, його примусовий розпуск (ліквідація).
• Що стосується службових осіб та громадян - порушників відповідного законодавства, то вони є суб'єктами відповідальності дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної чи кримінальної, а застосовується до них відповідно санкції суб'єктивні як репресивного, так і репараційного характеру[10].
• 4.3.5 Закон України "Про громадські об'єднання"
• Право громадян на свободу об'єднання є невід"ємним правом людини, закріпленим загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань.
• І. Загальні положення.
• Стаття 1. Об'єднання громадян.
• Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
• Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією.
• Для цього Закону не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорацонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.
• Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки.
• Стаття 2. Політична партія.
• Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у вироблені державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.
• Стаття 3. Громадські організації.
• Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
• Стаття 4. Обмеження на створення і діяльність об'єднань громадян.
• Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:
• l зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;
• l підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
• l пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;
• l розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
• l створення незаконних воєнізованих формувань;
• l обмеження загальновизнаних прав людини.
• Стаття 5. Законодавство про об'єднання громадян.
• ІІ. Засади діяльності та статус об'єднань громадян.
• Стаття 6. Принципи створення та діяльності громадян.
• Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямків своєї діяльності.
• Обмеження діяльності об'єднань громадян може встановлюватись тільки Конституцією та законами України.
• Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об'єднання.
• Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.
• Стаття 7. Захоронення обмеження прав і свобод громадян у зв'язку з їх належністю або неналежністю до об'єднань громадян.
• Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднань громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або надання державою будь-яких пільг чи переваг.
• Стаття 8. Держава та об'єднання громадян.
• Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом.
• Стаття 9. Статус об'єднань громадян.
• l Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
• l До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюються на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
• l До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.
• l Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б на територію однієї іншої держави.
• l Політичні партії в Україні створюються і діють з всеукраїнським статусом.
• Стаття 10. Спілки об'єднань громадян
• Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу.
• Створення і легалізація спілок об'єднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до цього закону.
• ІІ. ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ'ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН
• Стаття 11. Засновники об'єднань громадян
• Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку.
• Стаття 12. Членство об'єднань громадян
• Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій встановлюється їх статутами.
• Стаття 13. Статут об'єднань громадян
• Об'єднання громадян дії на основі статуту.
• Статут об'єднання громадян повинен містити:
• 1) назву об'єднання громадян, його статус та юридичну адресу;
• 2) мету та завдання об'єднання громадян;
• 3)умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;
• 4) права і обов'язки членів;
• 5) порядок утворення і діяльності статутних органів об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;
• 6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;
• 7) порядок внесення змін і доповнень до статуту;
• 8) порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.
• Статут об'єднання громадян не повинен суперечити законодавству України.
• Стаття 14. Легалізація об'єднань громадян