Судово-правова реформа в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Судово-правова реформа в Україні має динамічний характер. Кожен її етап ознаменовується появою нових проектів законів та законів, направлених на реалізацію СПР, а також концепції СПР. Так у 1992 році при здійсненні судової реформи було прийнято „Концепцію судово-правової реформи”, яка заклала основні напрямки вдосконалення судової гілки влади України. Не менш важливою подією було прийняття закону „Про статус суддів” 1992 року та 1994 року закону „Про органи суддівського самоврядування” (не чинний з 1 червня 2002 року), а також прийнятий недавно Закон України «Про судоустрій і статус суддів».

Це був лише початок становлення українського судівництва. У 2001 році українська судова система підійшла до того моменту, коли стартувала, так звана „мала” судова реформа. Вона почалася з прийняття ВРУ десяти законів „Про внесення змін...” до ряду діючих на той час законів. Прийнятий пакет законів перебудував судову систему України, шляхом внесення мінімальних змін. Але це не було крапкою - далі, протягом кількох років було прийнято ряд важливих документів.

22 березня 2006 року на розгляд у Верховну Раду було подано нову „Концепцію удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні”. Зроблена вона відповідно до Європейських стандартів.

Суд відіграє в житті будь-якої держави важливе значення, а в правовій державі правильно улаштований суд має ще й таку функцію, як бути міцною гарантією прав громадянина, що проголошується основним законом держави. Винятково важливою є, таким чином, роль суду як органу, призначеного для розв'язання конфліктів з метою захисту прав та законних інтересів людини і громадянина.

Проведення судової реформи з метою підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх громадян справедливого правосуддя викликало необхідність сформувати розгалужену систему судових органів, привести їх у відповідність з принципами правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Виконати це завдання неможливо без докорінних змін у сфері здійснення правосуддя, становлення його як справді незалежної, самостійної влади. Крім того, входження України в європейський і світовий простір викликає потребу у відповідних перетвореннях в усіх сферах суспільного життя, адаптації основних державних інституцій до найкращих світових зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме судової системи.

Основні принципи і напрями проведення судово-правової реформи в незалежній Україні відображені у Постанові Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року № 2296 ХІІ „Про концепцію судово-правової реформи в Україні”, в якій вказується на необхідність формування судової влади як самостійної сили, незалежної від виконавчої та законодавчої влади і здатної здійснювати правозахисну функцію в правовій державі, положення якої набули подальшого розвитку в низці законодавчих актів, що регламентують діяльність судової системи, визначають статус суддів, народних засідателів, процедуру фінансуванні судів тощо.

Однак процес утвердження судової влади відбувається з певними труднощами, до того ж у складних соціальних та економічних умовах. Є чимало факторів що перешкоджають нормальній роботі органів правосуддя. У ході практичної реалізації законодавства про судоустрій виникли проблеми, котрі потребують спеціального дослідження та теоретичного осмислення. Особливо це стосується діяльності місцевих судів, які найбільш наближені до зацікавлених суб'єктів і безпосередньо здійснюють розгляд більшості справ. Вони власне, і є судом у повному конституційному розумінні. Поки що тривають нескінченні дискусії щодо шляхів реформування судової системи, а сам цей процес затягнувся на десятиліття й остаточної визначеності за напрямами, строками та методами на законодавчому рівні не набув. Тому, хоч судова реформа в Україні розпочалася фактично ще за часів Радянського Союзу, але й донині питання, що пов'язання з цим процесом, залишаються актуальними.

У Конституції визначено органи, які належать до системи судової влади, та головні засади їх діяльності, закріплено положення про систему судів загальної юрисдикції, а також названо найвищий її орган - Верховний Суд України.



РОЗДІЛ 1. ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Із прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. були визначені основні принципи побудови України як демократичної, правової держави, в якій державна влада має здійснюватися за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Побудова правової держави вимагає насамперед реалізації засад верховенства права, коли діяльність держави, її органів обмежена Конституцією, законами, іншими нормативними актами, а головним напрямом діяльності держави є забезпечення прав і свобод людини.

У правовій державі суттєво змінюється роль суду як органу державної влади. Здійснюючи правосуддя на засадах законності, об'єктивності й неупередженості, він має вирішувати конфлікт в усіх сферах суспільних відносин, включаючи і визначення відповідальності держави, її органів перед громадянином або об'єднанням громадян. Найбільш повна та об'єктивна оцінка ефективності будь-якої судової системи ґрунтується на її можливості надійно захищати права та свободи людини і громадянина, служити ідеалам добра і справедливості, а не певному державному політичному ладу чи ідеології.

За радянських часів, коли функціонувала командно-адміністративна система, суд виступав її складовою. У кримінальному судочинстві суд був органом боротьби із злочинністю, у цивільному --розглядав майнові та інші спори між громадянами, вирішував обмежене коло трудових та інших спорів у сфері професійної діяльності громадян. Будь-які претензії до державних органів, їх посадових осіб розглядалися виключно в порядку підлеглості, тобто посадовими особами державного органу вищого рівня. Суд практично не мав влади, а влада безконтрольно користувалася судом.

Хоч би які гасла писали на фасадах державних конструкцій, зокрема щодо статусу судових органів на кшталт "судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону", в умовах командно-адміністративної системи вони були тільки гаслами і не мали практичного значення, бо за ними стояла жорстка диктатура централізованої партії. Характерною в цьому плані є оцінка тоталітарного режиму, яка була дана в доповіді Президента СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова на сесії Верховної Ради СРСР в листопаді 1990 р.: "...раніше всю організацію влади, по суті, можна було виписати одним словом -- партія. Вона пронизала собою все -- і державні органи, і громадську структуру. Будь-які рішення КПРС, освячені відповідною конституційною нормою, були наказом, який не підлягав обговоренню".

Необхідність проведення судової реформи диктувалась і диктується принаймні трьома основними причинами. Перша і основна з них -- набуття Україною статусу незалежної держави, яка мала сформувати нові органи державної влади на нових демократичних засадах, спроможних діяти достатньо ефективно для досягнення поставлених цілей.

Друга причина стосується ролі суду в суспільному житті, його можливостей реально захистити права та свободи людини і громадянина та забезпечити контроль за діяльністю органів державної влади.

Третя причина -- кризовий стан як самої судової системи, так і правової системи України в цілому. Це насамперед стосується умов судової діяльності: нормативного, фінансового, матеріального та кадрового забезпечення, вирішення аналогічних проблем у діяльності правоохоронних органів.

У Концепції судово-правової реформи, яка була затверджена постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року, дана оцінка діючій на той час судовій системі, визнано за необхідність привести її, а також усі галузі права у відповідність до соціально-економічних та політичних змін, що відбулись у суспільстві, та визначені основні принципи та напрями судово-правової реформи.

На перший план було поставлено завдання через ефективне розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади, а також створити систему законодавства про судоустрій, яка забезпечила б незалежність судової влади.

Перші кроки розбудови України як незалежної правової держави відчутно позначились і на діяльності судової влади, розширенні функцій судів і посиленні незалежності суддів.

Важливе значення мали законодавчі акти, прийняті упродовж 1991-1994 рр., зокрема "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про внесення змін до процесуальних кодексів України" та інші.

Особливе значення має Закон України від 15 грудня 1992 року "Про статус суддів", де вперше було проголошено, що саме суддя є носієм судової влади, який здійснює правосуддя незалежно від представників законодавчої і виконавчої влади. Закон установив гарантії незалежності і недоторканності суддів, їхні обов'язки і відповідальність за неналежне їх виконання, визначив заходи щодо посилення соціального захисту і поліпшення матеріального забезпечення суддів. Практично були закладені правові підвалини реалізації незалежності суду та суддів як об'єктивної передумови надійного захисту законних інтересів, порушених прав та свобод людини і громадянина.

Другий етап судово-правової реформи фактично почався з прийняттям 1996 р. Конституції України. Положення Основного Закону нашої держави є визначальними для розбудови державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція України, з одного боку, поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі, і тим самим практично зняла всі обмеження щодо розгляду конфліктів судовими органами. З другого боку, в Конституції України передбачено створення в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальностіі спеціалізації, визначені основні засади судочинства та гарантії незалежності й недоторканності суддів, які б максимально забезпечували об'єктивне і неупереджене правосуддя. Вказані та інші положення Конституції України відкрили шлях до подальшого реформування судової системи.

У Перехідних положеннях Конституції України був установлений п'ятирічний термін приведення чинної судової системи у відповідність до вимог Конституції та введення в дію механізму судового захисту конституційних прав і свобод громадян.

У результаті різного підходу практиків, науковців, представників депутатського корпусу Верховної Ради України до створення нової моделі судової системи України, взаємовідносин між судами різних рівнів, їх компетенцій, прийняття нового Закону України "Про судоустрій і статус суддів", де мали вирішуватись вказані питання, затримувалось, що створювало небезпеку паралічу судової системи, яка після спливу п'ятирічного терміну не могла діяти у протиріччі з вимогами Конституції України. Саме у зв'язку з цим 21 червня 2001 р. Верховна Рада України прийняла пакет законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти чинних законів, які регулюють діяльність судів і визначають їх повноваження, а також повноваження інших державних органів. Зокрема, були внесені суттєві зміни до Законів України "Про судовий устрій України, "Про статус суддів", "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про прокуратуру", а також зміни до чинних процесуальних кодексів та інших законів.

Реалізація змін до пакету законодавчих актів вилилась у так звану малу судову реформу, у ході якої судова система України була приведена у відповідність до конституційних положень, введені в дію основні засади судочинства та реалізовані у повному обсязі вимоги Конституції України щодо судового захисту конституційних прав і свобод громадян.

Інші важливі питання організації судової влади в Україні, компетенції судів різних ланок, формування суддівського корпусу знайшли своє вирішення у Законі України "Про судоустрій і статус суддів", який 7 лютого 2002 р. був прийнятий Верховною Радою України. Цей Закон дав можливість перейти до третього етапу судово-правової реформи, сутність якого полягає у розбудові нормативно-правових засад здійснення правосуддя, завершення формування судових органів, визначених Конституцією України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів", прийняття інших базових законів про органи дізнання і досудового слідства, визначення статусу прокуратури, посилення ролі адвокатури, що, у свою чергу, створить умови для незалежного, об'єктивного і неупередженого правосуддя.

судовий правовий реформа концепція

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ ЗДІЙСНЕННЯ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНИ

Метою Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (далі - Концепція) є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд.

Завданнями Концепції, що випливають з її мети, є:

? створення цілеспрямованої, науково обгрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні на найближчі десять років;

? визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері;

? усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності здійснення попередньої судової реформи;

? забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції;

? посилення гарантій незалежності суддів;

? якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу;

? підвищення статусу суддів у суспільстві;

? істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів;

? радикальне поліпшення стану виконання судових рішень;

? створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів.

Судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади в рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким. Головними причинами такого стану є:

1. Відсутність системного й узгодженого бачення дальшого здійснення судової реформи.

Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність.

У Конституції України систему правосуддя окреслено у загальному вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності.

У зв'язку з цим є нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя.

2. Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства.

Існуюча система судів загальної юрисдикції не повною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.

3. Незавершеність реформи процесуального права

Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.

Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства.

Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України, дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди.

4. Перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності

Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема щодо розгляду питань про так звані адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.

Нерідко суди повертають позовні заяви необгрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій. Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.

Відсутність ефективної системи правової допомоги, зокрема безоплатної для малозабезпечених, істотно перешкоджає доступу до правосуддя.

Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення судових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними засобами.

5. Чинники, що перешкоджають незалежності судді

Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.

Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям.

Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо).

Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників органів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття провадження у кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.

Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо у місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя.

6. Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів.

На посаду судді не завжди призначаються особи, які мають достатній освітній рівень та високі професійні і моральні якості. Не створено належної системи підготовки та перепідготовки суддів. Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших - створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість.

7. Недостатнє фінансування судової влади

Усталилася практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їх утримання не зазнала істотних змін.

8. Неефективність системи виконання судових рішень

Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів.

Завданням дальшого розвитку правосуддя є реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Сутність верховенства права полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямованість діяльності держави. Однак верховенство права так і залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, допоки судді не керуватимуться у своїй професійній діяльності принципом верховенства права.

Дальший розвиток правосуддя в Україні має бути спрямований на утвердження

- верховенства права через забезпечення:

- доступності правосуддя;

- справедливої судової процедури;

- незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів;

- юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень;

- ефективності судового захисту.

1. Доступність правосуддя

Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства.

Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти у розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, свобод та інтересів особи, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів на території України.

Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим.

Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи.

Водночас доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.

2. Справедлива судова процедура

Вимога справедливої судової процедури є визначальним складником верховенства права. Така процедура має бути створена на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності, відкритості та обов'язковості виконання судових рішень. Будь-яке відхилення від цих засад можливе лише у передбачених законом випадках.

Правосудність судового рішення визначається згодою з ним сторін, а також наявністю права на оскарження та перегляд рішення в суді вищої інстанції.

Правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де таке спрощення не порушуватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні справи.

Одночасно потрібно передбачити ефективні механізми для запобігання недобросовісному використанню учасниками судочинства своїх процесуальних прав, а також відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків.

3. Незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів

Неодмінними умовами справедливого судочинства є незалежність, безсторонність та професіоналізм судді.

Організація судової системи і судочинства має запобігати будь-яким спробам чинити тиск на суддів та виникненню найменших сумнівів щодо неупередженості та професіоналізму суддів.

Система добору кандидатів на посаду судді, престижність і авторитет посади судді мають забезпечувати формування висококваліфікованого і високоморального корпусу суддів. Спеціалізація судів і суддів повинна стати однією з гарантій якісного, професійного вирішення судових справ.

Механізм відповідальності суддів має гарантувати ефективне і своєчасне реагування на прояви їхнього свавілля чи некомпетентності.

4. Юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень

Судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону, повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати його, виходячи з принципу верховенства права.

Відкритий доступ до судових рішень має стати однією з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади, що сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. Повинні бути передбачуваними й юридичні наслідки ухваленого судового рішення для особи. Обмеження щодо відкритості судових рішень може встановлюватись лише законом.

5. Ефективність судового захисту

Вирішення справи в суді без невиправданого і необгрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефективного судочинства. Існуюча система судів загальної юрисдикції потребує вдосконалення з метою реалізації засад, визначених Конституцією України, вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення права на судовий захист та положень нового процесуального законодавства.

Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на принципах:

? спеціалізації - суди мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства;

? територіальності - суди мають бути утворені так, щоб їх юрисдикція охоплювала певну територію держави, виходячи з потреби наближення судочинства до людини;

? інстанційності - суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня.

1. Спеціалізація має охоплювати всю систему судів загальної юрисдикції, а не лише окрему її частину, що дасть змогу підвищити оперативність та якість вирішення судових справ. Спеціалізація судів має відбуватися за галузевою ознакою та обумовленим нею видом судочинства. Це дозволяє вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну, а також господарську юрисдикцію як особливий різновид цивільної юрисдикції.

На початковому етапі реформи загальні суди доцільно визнати спеціалізованими з розгляду цивільних, кримінальних, а також адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам. Поряд із загальними судами діють суди окремих судових юрисдикцій - господарські та адміністративні.

На наступному етапі реформи необхідно запровадити спеціалізацію судів із поділом на цивільні, кримінальні та адміністративні, передбачивши в них спеціалізацію суддів (колегій суддів, палат з розгляду окремих категорій справ), у тому числі за суб'єктною ознакою (наприклад, у справах щодо неповнолітніх).

2. Територіальну організацію місцевих та апеляційних судів не потрібно жорстко прив'язувати до адміністративно-територіального поділу, а слід визначати, виходячи з об'єктивних критеріїв, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих і апеляційних судів до людини та водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно однаковою чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з урахуванням транспортних зв'язків, у найменуванні місцевих та апеляційних судів слід використовувати назву населеного пункту за їх місцезнаходженням.

Оптимальне поєднання критеріїв доступності судів і незалежності суддів породжує необхідність запровадження дворівневої структури місцевих судів.

На першому, найбільш наближеному до людей рівні - район чи місто - діють місцеві суди, які вирішують у першій інстанції цивільні, нескладні кримінальні та адміністративні справи відповідно до спеціалізації суддів. Організація судів не повинна залежати від організації місцевого самоврядування. В разі утворення кількох судів у містах із районним поділом недоцільно прив'язувати юрисдикцію цих судів до території району, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про реорганізацію районів змушуватиме змінювати кількість таких судів, навіть за відсутності об'єктивної потреби в цьому. У місті з районним поділом можуть бути утворені дільничні суди з визначенням територіальних меж їх юрисдикції.

Для другого рівня організації місцевих загальних судів слід утворити (шляхом виокремлення з існуючих загальних апеляційних судів) окружні кримінальні суди для розгляду кримінальних справ, які на даний час підсудні апеляційним судам як судам першої інстанції, та інших категорій складних кримінальних справ. У цих судах повинен функціонувати суд присяжних. Реалізація цього підходу забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди не властивих їм функцій суду першої інстанції. За таких обставин відпаде потреба в існуванні Апеляційного суду України, що, зокрема, дозволить уникнути значних витрат на конвоювання підсудних, яких тримають під вартою, та витрат, пов'язаних із викликом учасників кримінального судочинства. Утворення окружних кримінальних судів стане першим кроком до створення системи спеціалізованих кримінальних судів.

Місцеві спеціалізовані суди доцільно утворювати в межах області або її частини. Ці суди мають бути здатними забезпечити оперативне, кваліфіковане та неупереджене вирішення у першій інстанції складних справ, зокрема тих, у яких високою є ймовірність тиску на суддів.

Апеляційні суди мають діяти або в межах території однієї області, або в межах частини території однієї області, або в межах території кількох областей - залежно від потреб у кожному виді судочинства.

Кількість посад суддів у місцевих та апеляційних судах доцільно визначати на основі розрахунку середньої кількості судових справ, яка припадає на відповідну територію, поділеної на норматив навантаження на одного суддю. Норматив навантаження має залежати від кількості судових справ, правильному вирішенню яких суддя може приділити достатню увагу.

3. Інстанційна організація судів повинна забезпечити правосудність рішення. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права. Виходячи з необхідності однакового застосування права на всій території України, учасник судового процесу після апеляційного розгляду справи має бути наділений правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосування права.

Систему судових інстанцій потрібно організувати, виходячи з необхідності забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди - першої інстанції, апеляційні суди - апеляційної інстанції, вищі суди - касаційної інстанції, Верховний Суд України - касаційної інстанції у виняткових випадках.

Такий підхід зумовить необхідність утворення в системі загальних судів Вищого цивільного суду (як касаційної інстанції для справ цивільної юрисдикції) та Вищого кримінального суду (як касаційної інстанції для справ кримінальної юрисдикції).

У разі виявлення різного застосування норми права судами окремих спеціалізованих юрисдикцій та в інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень має забезпечувати найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України.

4. У судовій системі України не повинно бути такого виду судів, як військові суди. Судді військових судів мають особливий статус, зокрема перебувають на військовій службі, мають військові звання, отримують доплати за військові звання. Це суперечить принципу єдності статусу суддів, є несумісним з вимогами щодо незалежності та безсторонності судді і не відповідає європейським стандартам, як їх тлумачить Європейський суд з прав людини.

До повного скасування інституту військових судів ці суди можуть зберігатися лише як суди кримінальної юрисдикції для розгляду справ про військові злочини у першій інстанції. Особливості діяльності судів в умовах воєнного стану та у зв'язку з перебуванням підрозділів Збройних Сил України за кордоном необхідно визначити законом.

5. У сфері розвитку адміністративної юстиції першочерговим кроком має стати завершення формування системи адміністративних судів, вищим судовим органом яких є Вищий адміністративний суд України. Необхідно прискорити утворення апеляційних адміністративних судів та окружних адміністративних судів, зокрема забезпечити їх належними приміщеннями, а також призначити та обрати суддів до їхнього складу. З метою забезпечення незалежності суддів від впливу місцевої влади територіальна юрисдикція цих судів не повинна бути жорстко прив'язаною до адміністративно-територіального устрою. Окружні адміністративні суди необхідно утворити в межах території області або частини її території з урахуванням чисельності населення та транспортних зв'язків. Виходячи з особливостей предмета адміністративної юрисдикції, законом мають бути встановлені спеціальні вимоги до кандидатів на посаду судді адміністративного суду.

6. У майбутньому на основі загальних судів необхідно окремо утворити кримінальні суди, а на основі загальних та господарських судів - цивільні суди. Таким чином, систему судів загальної юрисдикції складатимуть: цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Цивільні суди розв'язуватимуть усі приватноправові спори за правилами цивільного судочинства; адміністративні суди в порядку адміністративного судочинства - публічно-правові спори, крім справ конституційної та кримінальної юрисдикцій; кримінальні суди - справи про кримінальні правопорушення за правилами кримінального судочинства. Найдоступніші для населення місцеві суди районного (міського) рівня й надалі розглядатимуть цивільні, нескладні адміністративні та кримінальні справи.

7. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції. Конституційну процедуру його формування змінювати недоцільно, але на законодавчому рівні потрібно запобігти ситуаціям, коли здійснення Конституційним Судом України своїх повноважень залежить від одного з органів, до повноважень яких належить формування його складу. Слід також визначити законом процедуру конституційного судочинства.

РОЗДІЛ 3. Судово-правова реформа: мета, принципи, етапи реалізації

Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992р.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади є перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання: шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Основними принципами судово-правової реформи є: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності; відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; виключення з кримінального закону діянь, які в сучасних умовах не можуть визнаватись злочинами; реформування системи кримінальних покарань; диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеню тяжкості злочину; розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів; чітке визначення умов допустимості доказів; встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян; перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Судово-правова реформа була запланована у три етапи

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно - процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій і статус суддів", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін.

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави ? Конституцію України. на конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції (28 червня 1996 року) була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

В Основному Законі вперше в історії конституційного законодавства наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції -- гарантується

Конституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6). Інші органи державної влади і посадові особи не вправі брати на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом.

На конституційному рівні окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства.

З часу прийняття Конституції утворено Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, створено єдину систему судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, яка є відповідальною за формування професійного суддівського корпусу, встановлено судовий контроль над законністю затримання та арешту осіб, над обмеженням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, над застосуванням інших обмежень прав людини.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992р. Концепція судово-правової реформи була значним кроком в указаному напрямку. В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони (“Про статус суддів”, “Про нотаріат” та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів - адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап - проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін.

В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи.

З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

10 грудня 1994р. розпорядженням президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов'язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.

Не дивлячись на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.

При розгляді деяких Конституційних норм щодо судової системи були наведені приклади невідповідності реального життя та законів цим нормам. Крім зазначених, існує ще маса таких протиріч, деякі з яких носять взагалі парадоксальний характер. Наприклад, за чинним законодавством обсяг прав обвинуваченого фактично ширше, ніж у потерпілого. А за недостатності коштів у держави на захист потерпілого це протиріччя ще більш поглиблюється. До того ж чинним процесуальним законодавством порушується деякі права людини.

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

У червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів, які визначили проведення так званої "малої судової реформи". Зроблено певні кроки для втілення в життя принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, істотно змінено функції прокурора в судочинстві як представника держави, запроваджено нову систему апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. У судочинство втілено засади змагальності сторін і свободи в поданні ними своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості, розмежовано функції обвинувачення та захисту, відокремлено ці функції від суду, позбавлено суд необхідності здійснювати ряд процесуальних дій, які викликали сумнів у його об'єктивності та неупередженості.

21 червня 2001 року Верховною Радою України прийнято ряд законів, які вносять ряд істотні зміни в діяльність судових органів, так званої "третьої влади".

Перш за все друга глава Закону України "Про судоустрій" присвячується зараз порядку діяльності місцевих судів. Повністю виключені такі поняття, як районні та міжрайонні (окружні) суди. Функції їх тепер взяли на себе місцеві суди. Ст. 22 Закону визначає порядок призначення суддів місцевих судів. Тепер їх обирає Верховна Рада України безстроково. Суддів же, які вперше вступають на цю посаду, призначає Президент України строком на п'ять років. При чому не менше трьох суддів від загального кількісного составу місцевих судів також призначає Президент строком на п'ять років. До повноважень місцевих судів віднесено розгляд цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ в якості суду першої інстанції, також вони здійснюють узагальнення судової практики.

Наступна ланка в системі судів загальної юрисдикції - це апеляційні суди. Вони діють в Автономній республіці Крим, в областях, в містах Києві та Севастополі, та складаються з суддів, які обрані Верховною Радою безстроково або призначені Президентом в межах п'ятирічного строку. В складі апеляційних судів можуть створюватись судові палати, а також консультативно-дорадчий орган - Президія. До основних повноважень цих судів належать: розгляд рішень місцевих судів в якості апеляційної інстанції, розгляд в якості першої інстанції справ, віднесених до їх підсудності законом, а також вивчення та узагальнення судової практики.

Вищі спеціалізовані суди є найвищім судовими органами спеціалізованих судів та складаються з суддів, обраних Верховною Радою. Повноваження цих судів визначає ст. 38-15: це касаційна інстанція по відношенню до рішень місцевих судів у випадках, передбачених Законом. В складі таких судів може створюватись президія, яка є консультативно-дорадчим органом.

Верховний Суд України - це найвищий судовий орган України в системі судів загальної юрисдикції. Його повноваження визначені ст. 40 Закону про судоустрій.

Внесені також зміни до Закону України "Про Арбітражний суд" Арбітражні суди перейменовані в господарські, віднесені до судів загальної юрисдикції, але в той же час є спеціалізованими. Вони мають таку структуру: Вищий господарський суд; Апеляційні господарські суди; Місцеві господарські суди.

Арбітражні суди областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим набувають статусу місцевих господарських судів, Вищий арбітражний суд - статус Вищого господарського суду60, с. 85-86.

Указом Президента від 11.07.2001 року "Про створення апеляційних господарських судів та створенні мережі господарських судів України" створюється сім апеляційних судів. Цим же Указом визначені території, на які розповсюджуються повноваження даних судів. Однак ці положення поки що не вступили в силу, необхідно спочатку вирішити організаційні питання, пов'язані з фінансуванням, супроводженням цих перетворень.

Наступний і важливий крок - прийняття Верховною Радою 7 лютого 2002 року Закону України "Про судоустрій України". Закон набув чинності у червні того ж року, визначив правові засади організації та діяльності судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, повноваження та порядок здійснення суддівського самоврядування, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання судоустрою. Зокрема, повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів від Міністерства юстиції України передано новій структурі у системі виконавчої влади - державній судовій адміністрації, утвореній для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона є підзвітною вищим органам суддівського самоврядування.

Прийняття нових Кримінального, Цивільного, Господарського, Сімейного кодексів України передувало наступному етапу судово-правової реформи - оновленню процесуального законодавства.

РОЗДІЛ 4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПОДАЛЬШОЇ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ

Пакет законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України 21 червня 2001 року, і Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року дав змогу розпочати третій етап реформування судової системи України відповідно до вимог Конституції України на принципах територіальності й спеціалізації, впровадити в судочинство конституційні засади здійснення правосуддя, законодавчо забезпечити вирішення ряду інших важливих питань щодо посилення судового захисту прав і свобод громадян.

Разом з тим окремі конституційні вимоги щодо реформування судочинства, посилення незалежності судів залишилися нереалізованими.

Насамперед необхідно вирішити питання законодавчого забезпечення конституційної вимоги щодо участі представників народу в здійсненні правосуддя судами України. Форми такої участі визначені в ст. 124 Конституції України, яка проголошує: народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

За чинним законодавством кримінальні справи про злочини, за які можливо призначити кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються апеляційними судами по першій інстанції колегією суддів у складі двох професійних суддів і трьох народних засідателів. Всі інші судові справи розглядаються в першійтяжкості складу злочину можуть розглядатися у складі трьох професійних суддів.