Держава як інститут політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

по дисципліні Політологія

Тема: Держава як інститут політичної системи

1. Сутність і поняття держави

Основним інститутом політичної системи, формою політичної організації суспільства є держава. У світі існує близько 200 держав, і число їх продовжує зростати. Держава є основним знаряддям влади, носієм суверенітету, вона представляє все суспільство, його інтереси як усередині країни, так і в зовнішніх зносинах, захищає права і свободи людини. Держави різняться між собою своєю історією, соціально-політичною організацією, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку та формою. У зв'язку з цим важливо з'ясувати сутність, генезу держави, її функції, форми, становлення правової держави та громадянського суспільства.

2. Теорії виникнення держави

Історія держави - складний і багатоманітний процес, зумовлений різними історичними й регіональними особливостями і чинниками.

Виникнення держави, її сутність, організаційна структура і механізм функціонування належать до найскладніших проблем життя й розвитку суспільного життя.

Генеза держави. Згідно з писаною історією людства, перші держави виникли наприкінці IV -- на початку III тисячоліття до н.е. Історична наука не має єдиної думки щодо причин виникнення держави. Залежно від наукового інтересу, ідеології та політичного зумовлення появу держави одні пов'язують із виникненням самого суспільства, інші -- з процесами, які відбуваються в суспільстві, треті -- з діяльністю людей і т. ін.

У різні історичні епохи в поняття "держава" вкладали різний зміст. Давньогрецький філософ Платон зображав ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував: "Держава -- це змова багатих проти бідних". Г. Гегель вважав: "Держава - це образ і дійсність розуму, це хід боїв у світі". А Людовік XIV говорив: "Держава - це я". Цей вислів увійшов в історію як символ абсолютної влади. У ХХ ст. у зв'язку з розвитком демократії з'явилася нова формула: "Держава -- це ми". В аналізі й визначенні сутності держави виявилося два підходи: позакласовий і класовий.

Позакласовий підхід до аналізу виникнення держави і визначення ЇЇ сутності знайшов відображення в низці теоретичних концепцій. "Патріархальна" версія доводила, що держава походить від сім'ї, яка розрослася. "Теократична" теорія стверджувала, що державу подарував Бог. Г. Гегель розглядав державу як відображення і дійсність розуму, втілення моральної ідеї. "Договірна" теорія проголошувала, що держава - це знаряддя примирення класів. Саме такий погляд поділяли Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо та ін. На думку Руссо, держава, об'єднуючи всі групи людей, повинна захищати особу та її власність. Існувала ліберальна теорія "нічного сторожа", згідно з якою держава виникла через необхідність охороняти спокій громадян, а теорія "обруча" стверджувала, що держава "стягує" воєдино своїх громадян, як обруч клепки у діжці.

Наприкінці XIX ст. для пояснення причин виникнення держави було висунуто "теорію насильства", найяскравішим представником якої є Людвіг фон Гумплович. Відповідно до неї, серед найважливіших чинників державотворення виділялися війни й територіальні завоювання. За "психологічною теорією", поява держави викликана необхідністю панування однієї, сильнішої частини населення над іншою, психологічно слабшою.

Аналіз позакласових теорій дає змогу зробити висновок, що жодна з них не дає повного, обґрунтованого пояснення походження і сутності держави. Класовий (марксистський) підхід до аналізу причин виникнення держави й визначення її сутності базується на тому, що людська цивілізація бере початок із первіснообщинного ладу, який охоплює великий історичний, період у сотні тисяч років. Характерними рисами життя людей у той час були: спільна праця членів общини, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Община діяла на основі повного самоврядування. Економічною основою такого суспільного устрою були общинна власність і спільна праця, спільне ведення господарства. Це й давало можливість вижити в суворих умовах первісної епохи.

Однакове ставлення членів суспільства до нечисленних примітивних засобів виробництва робило їх рівноправними власниками, зумовлювало їхній колективізм.

Минули тисячоліття, перш ніж примітивні знаряддя праці змінилися на досконаліші, які дали змогу окремим сім'ям здобути виробничу й економічну самостійність. На новому ступені розвитку матеріального виробництва відбувається первинний поділ праці, відокремлення скотарства від землеробства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батька права власності та успадкування дітьми батьківського майна, що призвело до глибокої тріщини в єдиній колективній власності роду.

Первісна община перетворилася на селянську, засновану не на колективній, а на приватній власності, на засоби виробництва. Це було прогресивним кроком, оскільки стимулювало розвиток виробництва. Водночас, приватна власність зумовила економічну нерівність сімей та посилення влади вождів і воєначальників. З'явилися початки спадкової влади.

Отже, на місце первіснообщинного колективізму і взаємодопомоги прийшла роз'єднаність людей, боротьба за владу і привілеї. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи, й не вистачало лише організації, яка б зламала опір неімущих і малоімущих соціальних груп і закріпила панування заможних, їхнє право на владу. Така організація й виникла, ставши втіленням держали. Вона формувалася в умовах зіткнення класів і ставала, за загальним правилом, організацією наймогутнішого, економічно панівного класу. За допомогою держави цей клас став і політично панівним і таким чином здобув нові засоби для придушення експлуатації пригніченого класу.

Виходячи з цього, прихильники класового підходу визначають державу як "основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної і соціальної структури". "Держава, -- стверджував В.І. Ленін, -- є машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі класи".

Не заперечуючи впливу класових чинників, більшість сучасних учених усе ж не пов'язує існування держави безпосередньо з виникненням приватної власності і класів. У деяких країнах її поява історично передувала і сприяла класовому розшаруванню суспільства (Стародавній Єгипет і Вавилон, Стародавній Китай, Ізраїльське царство Давида, царство Урарту, античні держави, Київська Русь).

Аналіз докласового суспільства свідчить, що виникнення держави значною мірою пов'язане з потребою в управлінській функції, виділення управлінської праці в самостійну функцію, яка стає необхідною для ефективного регулювання суспільних відносин. Тобто головним визначальним чинником у виникненні держави виступає не приватна власність і не класові антагонізми, а потреба суспільства в здійсненні організаційно-управлінської функції.

У процесі історичного розвитку, в міру стирання соціальних відмінностей і протилежностей, демократизації суспільства, держава все більше стає надкласовою, загальнонаціональною організацією.

Адже однією з найважливіших особливостей держави є здатність інтегрувати суспільство, в якому наявні соціальні відмінності та спричинена ними боротьба інтересів.

Тому держава і діє насамперед у сфері загальних інтересів, проблем розвитку та існування соціальної цілісності. Якщо вона виходить з цієї сфери, перестає бути представником інтересів соціальної цілісності, то перестає бути й державою, не виконує своєї функції регуляції соціальних відносин. Вважати, як це часто роблять, виходячи з марксистсько-ленінської традиції, державу тільки інструментом панування одного класу над іншим -- це, по суті, спотворювати її природу, забувати неминучий зв'язок держави з інтересами соціальної цілісності.

Цікавими для розуміння сутності держави є соціологічні характеристики держави, висловлені відомими вченими і політичними діячами.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький соціолог і по політолог М. Вебер (1864 -- 1920), який розробив "соціологію панування". Влада, за М. Вебером, означає можливість виконувати волю всередині певного соціального середовища, навіть усупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" на даній території шляхом погрози або й застосування психологічного й фізичного насилля. "Панування" розглядається в соціології М. Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Основні соціологічні характеристики держави, на думку М. Вебера, такі: наявність адміністративного й правового правопорядку, на який орієнтуються дії адміністративного апарату; примусовий характер даних дій; поширення їх на певну територію; монополія легітимного (законного) застосування насильства.

Та це не повною мірою виражає сутність держави, бо також зводить її практично до панування одного класу над іншим, до насильства. Тому анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. М. Бакунін писав: "Якщо є держава, то обов'язково є панування, отже, і рабство: панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми -- вороги держави... Всяка держава, не виключаючи й ... народної, є ярмо, а це породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого -- рабство...".

Іспанський політолог Саністебан визначає державу як політичну спільноту, складниками якої є територія, населення і влада. Територія -- це простір держави, зайнятий її населенням, де повною мірою діє влада політичної еліти. Влада еліти реалізується через юридичні норми. Влада держави є суверенною, тобто на її території вона виступає як найвища влада, а у світовому товаристві -- як самостійна.

3. Сутність і ознаки держави

Держави різних історичних епох і народів не схожі між собою, відрізняються одна від одної. Але в них є певні риси, які притаманні кожній з них, хоча у сучасних держав, для яких характерні інтеграційні процеси, вони часом досить розмиті. Загальними ознаками держави, спільними для всіх, є такі:

1. Територія, що окреслюється кордонами держави. Закони й повноваження держави поширюються на всіх людей, які проживають на певній території. Сама держава будується не за кровнородинними (кровними) чи релігійними ознаками, а на основі територіальної і, часто, етнічної спільності людей. Територія - це просторова форма і матеріальна основа життєдіяльності людей, Кожна держава має свої територіальні кордони, які формувались і установлювалися різними шляхами: стихійно, спонтанно, як відображення існуючих природних меж (ріки, моря, гори тощо); установлені примусово внаслідок воєн чи міждержавних конфліктів; стали результатом міжнародно-правових угод та ін.

Сучасне міжнародне право виходить із принципу недоторканності й територіальної цілісності держав, недопущення насильницького переділу територій держав, відторгнення будь-якої частини їх. Поважання територіальної цілісності й недоторканності кордонів є необхідним елементом усіх міждержавних політичних договорів.

2. Посутньою ознакою держави є народ, який проживає на території держави, має свою ієрархію, структуру, організацію і державно-правовий статус, об'єднаний правовим союзом громадян, громадянством. У світі існує два головні способи набування громадянства: від народження або через надання громадянства особі з її волі (натуралізація) уповноваженими на те державними органами.

3. Важливою ознакою держави є її суверенітет, який визначають як делеговану народом верховну владу, її верховенство на всій території держави. У будь-якому сучасному суспільстві є багато влад: сімейна, виробнича, партійна, церковна і т. ін. Але найвищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій та установ, володіє держава. Тільки їй належить право на видавання законів, які обов'язкові для всього населення.

4. Наявність закону. Закон є перша субстанція влади. Усі великі володарі й царі були передовсім законодавцями (Соломон, Мойсей, Ярослав Мудрий, Наполеон та ін.). У законі і через закон влада істотно змінюється; вона перестає бути сваволею й стає всезагальною нормою.

5. Монополія на легальне застосування сили, фізичного примусу. Діапазон державного примусу дуже широкий -- від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавляти громадян найвищих цінностей, якими є життя й свобода, визначає особливу важливість і дієвість державної влади. Для виконання примусу в держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи -- армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

6. Право справляти (стягувати) податки і збори з населення. Податки необхідні для утримання численних службовців і чиновників та для матеріального забезпечення державної політики: оборонної, економічної, соціальної тощо.

7. Відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією всього населення, поява прошарку професіоналів-управлінців. Ця ознака відрізняє державу від родоплемінної організації, що будується на принципах самоуправління.

8. Претензія на представництво суспільства як цілого і захист загальних інтересів і спільного блага. Жодна організація, крім хіба що партій тоталітарних держав, не претендує на представництво і захист усіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

9. Наявність чітко визначених державних символів: герба, прапора, гімну. У статті 20 Конституції України вони означені так: Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, який приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України -- національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менше ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Визначення загальних ознак держави має не тільки наукове, а й практично-політичне значення, особливо в міжнародних відносинах і в міжнародному праві. Держава -- суб'єкт міжнародних відносин.

Тільки на основі володіння якостями держави ті чи інші організації визначаються суб'єктами міжнародного права і наділяються відповідними правами й обов'язками. У сучасному міжнародному праві виділяють три мінімальні ознаки держави: територія, народ, який об'єднаний правовим союзом громадян (громадянством), і суверенна влада, що здійснює ефективний контроль хоч би над більшою частиною територій і населення.

4. Основні функції держави

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції - внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати: законодавчу, організаційно-управлінську, соціальну, політично-економічну, національно-інтегративну, демографічну, культурну, правоохоронну, екологічну і фіскальну.

Законодавча функція держави полягає у встановленні загальноприйнятих норм і вимог, які існують у вигляді законів, постанов, указів, розпоряджень тощо, їх повинні дотримуватись усі громадяни та установи і порушення яких тягне за собою каральні функції з боку держави. Завдяки виконанню цієї функції досягається стабільність і правопорядок у суспільстві.

Завданням організаційно-управлінської діяльності держави є встановлювати і дотримувати певного порядку в суспільстві, розробляти програми і проекти та матеріальні засоби на здійснення їх і т. ін.

До соціальної функції належить діяльність держави із забезпечення громадян житлом, охорони здоров'я та розвитку медицини, охорони праці, перерозподілу прибутків, захисту незахищених верств населення, пенсійного забезпечення тощо.

Політично-економічна функція полягає в забезпеченні стабільності суспільства, економічного розвитку держави, у формуванні бюджету держави, у віднайденні джерел фінансових надходжень, у встановленні їхніх розмірів і державних витрат, у дотуванні необхідних галузей та ін.

До основних зовнішніх функцій відносять дипломатичну, оборонну, участь у міжнародному поділі праці, пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями і духовними цінностями; спільне розв'язування глобальних проблем сучасності та ін.

Дипломатична функція спрямована на забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, на розвиток і співробітництво з іншими країнами, на інтеграцію держави у світове співтовариство. Завдяки оборонній функції забезпечується цілісність держави, її безпека і розвиток військового потенціалу.

Частина функцій держави належить виключно до її компетенції, тобто є її прерогативами. До них відносять: управління загальносуспільними справами в інтересах збереження цілісності суспільства і його стабільності; встановлення розмірів і збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обігу; застосування організованого примусу.

Усі функції держави диктуються двома видами інтересів: інтересами економічно панівних груп, які мають реальну владу, та інтересами решти соціальних прошарків народу. Ці загальні інтереси зумовлені самим фактом існування держави як цілісного організму, нормальне функціонування якого неможливе без вирішення спільних для нього проблем.

На сучасному етапі загальноцивілізаційною тенденцією є поступове перетворення держави на орган виявлення потреб та інтересів суспільства в цілому, не виключаючи пріоритетів економічно панівних соціальних груп.

Тобто нині формується загальноцивілізаційний підхід до аналізу причин виникнення, визначення сутності держави, її місця й ролі в політичній системі суспільства, її завдань і функції. Його мета - подолати обмеженість і недоліки позакласового і класового підходів і забезпечити справді науковий аналіз державності.

Для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держава має певний механізм, який являє собою комплекс відповідних органів: законодавчих, розпорядчих і правоохоронних, у тому числі суд, прокуратуру, держбезпеку, збройні сили, фінансові структури.

5. Форми державного правління

У процесі становлення й розвитку держави формується певна система, що включає форму правління, державний устрій та політичний режим. Форма державного правління є однією з важливих характеристик форми держави і залежить віл способу організації верховної влади в державі і насамперед від того, що саме визнається її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори або престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою і з населенням.

Джерелом влади визнається або воля однієї людини, або воля всього народу, або певної панівної соціальної групи. У сучасній науці прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархічну і республіканську.

Монархія характеризується тим, що влада держави (короля, Імператора та ін.) передається спадково. Вона не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборів. Монархія як форма правління має кілька різновидів. Абсолютна монархія передбачає всевладдя держави ( короля, імператора) й відсутність конституційного ладу. Ця форма правління була поширена в добу феодалізму, нині в розвинутих країнах не існує. Конституційна монархія обмежує повноваження голови держави конституцією. Залежно від ступеня конституційного обмеження розрізняють дуалістичну й парламентську монархії.

За дуалістичної монархії відбувається поділ влади між монархом і парламентом. Повноваження монарха обмежені переважно у сфері законодавчої влади, але досить широкі у виконавчій. Так було в деяких державах XIX ст. (у Німеччині - за конституцією 1871 р., в Японії - за конституцією 1889 р.), а нині це фактично не практикується в розвинутих країнах.

Суть парламентської монархії полягає в тому, що законодавча влада сповна належить парламентові, а влада монарха значно обмежена й у сфері управління. Тепер парламентська монархія досить ефективна в багатьох країнах: Великій Британії, Нідерландах, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії.

Республіка (лат. respublika - суспільна справа) - форма правління, за якої найвища державна влада належить виборному представницькому органові -- парламентові, раді. Глава держави також обирається. Існують такі основні різновиди республіканського правління: президентська, парламентська і мішана президентсько-парламентська республіка.

У президентській (прикладом можуть бути США) вагомою є роль президента в системі державних органів: він одночасно є главою держави й главою уряду, поста прем'єр-міністра немає. Уряд формується непарламентським шляхом: президент призначає його членів незалежно від парламенту (у США - за схваленням сенату). Міністри зобов'язані проводити політику, запроваджену президентом, і відповідальні перед ним. Президент обирається або особливою колегією виборців, обраною народом, або прямими виборами громадян. Тобто глава держави одержує прямий мандат народу, що дає змогу йому самому і його урядові правити, не оглядаючись на парламент. Більше того, президент наділяється ветом відкликання законів, прийнятих парламентом, і користується цим правом досить часто. Суттєвою рисою президентської республіки є чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчо-розпорядчу і судову. Ці гілки влади самостійні одна щодо одної, водночас виступають як певні противаги одна одній.

Парламентська республіка (Італія, Австрія, ФРН та ін.) визнає переважну роль парламенту й обраного ним уряду. Прикметні ознаки такої республіки:

- главі держави належить у системі державних органів скромне місце, хоча його повноваження юридично можуть бути досить, широкими;

- уряд формується на парламентській основі з представників партій або коаліцій їх, які мають більшість місць у парламенті. Якщо президентові й надано право призначати членів уряду, то лише з дотриманням цього правила. Вотум недовіри урядові з боку парламенту тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів;

- уряд, що формується з партій парламентської більшості й одержує вотум довіри, за допомогою партійної дисципліни спрямовує діяльність цієї більшості, тим самим контролюючи парламент у цілому;

- парламент крім видавання законів і вотування бюджету наділений і правом контролю за діяльністю уряду;

- уряд здійснює управління країною, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) стає фактично першою особою в державі, відтісняючи на другий план президент;

- президент здебільшого обирається парламентським шляхом, тобто або парламентом, або особливою колегією, що включає членів парламенту, а в окремих випадках - і загальними виборами (Австрія). Повноваження президента, крім суто представницьких, здійснюються здебільшого за згодою уряду.

Крім двох різновидів республіканського правління, які ми розглянули, є ще й такий, як парламентсько-президентська, або напівпрезидентська (мішана) республіка (Франція, Фінляндія, Португалія, Австрія, Польща, Болгарія та ін.). За цієї форми правління сильна президентська влада поєднується з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Напівпрезидентська республіка не має таких стійких типових рис, як парламентська чи президентська, і в різних країнах тяжіє до однієї з цих форм, її головна характерна риса -- подвійна відповідальність уряду; перед президентом і перед парламентом.

Президент парламентсько-президентської республіки найчастіше обирається безпосередньо виборцями. Саме таким шляхом, згідно з Конституцією, обирається Президент України, і форма правління в нашій республіці близька до парламентсько-президентської.

Класичним прикладом мішаної форми республіки є Франція. Зберігши деякі атрибути парламентаризму, конституція 1958 р. значно посилила президентську владу. Президент став центральною фігурою в системі вищих органів влади. Він, за конституцією, "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей і спадкоємність держави, є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання угод". Повноваження президента: призначає прем'єр-міністра, голову в Кабінеті Міністрів, може розпустити парламент - Національні збори - і призначити нові вибори, є головнокомандувачем збройних сил. Ст. 16 Конституції передбачає надання президентові надзвичайних повноважень.

Своєрідною формою правління вирізняється Швейцарія. Функції глави держави тут здійснює колегіальний орган - Федеральна рада, яка обирається парламентом із семи осіб на широкій коаліційній основі. Головує у Федеральній раді президент, якого обирають терміном на один рік зі складу її членів (почергово). Він здійснює лише представницькі функції. Відповідальності уряду перед парламентом у Швейцарії не передбачено.

6. Форми державного устрою

Для глибшого розуміння держави як суб'єкта політичної влади необхідно розглянути форми державного устрою. Форма державного устрою - це територіально-політична організація держави, включаючи політико-правовий статус її складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Існують дві основні форми державного устрою: унітарна і федеративна.

Унітарна (єдина, злита) форма державного устрою передбачає поділ на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина конституція і єдина правова основа; єдина система органів державної влади й управління, єдине громадянство, поділ на адміністративно-територіальні одиниці, в яких статус органів управління визначається загальнодержавними правовими нормами: підпорядкування цих органів центральним органам державної влади й управління.

Унітарні держави поділяються на централізовані та децентралізовані. У перших місцеві органи влади, маючи достатньо широку самостійність у вирішенні місцевих проблем, безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центру. У децентралізованих унітарних державах регіони можуть користуватися досить широкою автономією, вирішують важливі питання, передані в їхню компетенцію центральними органами, але їхня компетенція обмежена центром.

Федеративна держава складається з кількох відносно самостійних державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію, свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів, своє громадянство. Поряд із цим встановлюються єдині федеративні органи державної влади, єдина грошова одиниця, єдине громадянство.

Основні ознаки: федерація складається з державних утворень (штати, землі, республіки, кантони, провінції тощо), поряд із конституцією й загальнофедеративними законами діють конституції й закони суб'єктів федерації; крім законодавчої, виконавчої і судової влади (органів) федерації діють і законодавчі й судомі органи її суб'єктів; у федеративному законодавчому органі забезпечується представництво суб'єктів федерації; формальною ознакою федерації є подвійне громадянство; суб'єкти федерації створюються переважно за фізикогеографічною ознакою (США, Австралія) або за історичною (Австрія, ФРН, Швейцарія). У багатонаціональних федераціях її суб'єкти можуть бути створені за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, ЧСФР, Югославія).

Федерації найчастіше виникають у результаті компромісу (союзного договору) між їхніми суб'єктами. Тут існує чітке розмежування сфер компетенції федеральної центральної влади і влади суб'єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності. До компетенції суб'єктів федерації, як правило, належать питання, які не потребують однакового вирішення. Це - питання організації і діяльності місцевих органів влади, забезпечення громадського порядку, суспільно необхідних служб тощо. До компетенції центральної влади у федерації належить питання оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподатковування, розв'язування конфліктів між суб'єктами федерації, організації діяльності федеральних органів влади. держава влада правління устрій

Існує й така форма державного устрою, як конфедерація, що є складним державним утворенням. Це - союз незалежних держав, створений для відповідної мети, члени якого, зберігаючи свою незалежність, створюють ті органи, які необхідні для досягнення спільних цілей (воєнних, політичних, економічних тощо).

Конфедерація не має суверенітету, її суб'єкти мають право відмовитись визнавати акти органів конфедерації або впроваджувати їх на своїй території. Кошти конфедерації, її бюджет формується із внесків її членів.

Конфедеративні державні утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер, існують короткий час, є нестійкими формами. Найчастіше на їхньому місці виникають федерації (Швейцарія, Канада) або ж вони розпадаються на окремі унітарні держави.

Отже, держава - це багатоаспектний інститут, який виступає, з одного боку, як особливий апарат управління суспільством, а з другого -- як асоціація всіх членів суспільства, розташованого на певній території.

У розвитку сучасних держав .є дві тенденції. Перша з них - дестатистська - полягає в активізації громадянського суспільства, його контролю над державою, у розширенні впливу на нього політичних партій і груп інтересів, у децентралізації окремих функцій держави та в посиленні в діяльності окремих його органів самоуправлінських засад.

Друга тенденція -- етатистська -- проявляється в підвищенні ролі держави як регулятивного й інтеграційного інструменту суспільства. Сучасна держава активно втручається в економічні, соціальні й інформаційні процеси. За допомогою податків, інвестиційної, кредитної та іншої політики вона стимулює розвиток виробництва, усуває диспропорції в економіці. Усе істотнішу роль у її діяльності займає розроблення стратегії й планування суспільного розвитку. Одночасно в державній діяльності помітно скорочується застосування примусу.

Ще важливішу роль відіграє держава в перехідні етапи суспільного розвитку, як це має місце в Україні та в інших нових незалежних країнах. Тут держава с головним знаряддям реформування й трансформації суспільства, підтримання стабільності й порядку. При цьому вона самостійно змінюється, набуває нових форм організації.

7. Концепція правової держави

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування своїх побажань, рекомендацій, вимог щодо її політики. До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:

- при організації політичних партій, інших громадських об'єднань, при формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів;

- при проведенні публічних політичних акцій-виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;

- при виданні та застосуванні законів.

Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.

Зміст цього принципу охоплює дві сторони . Перша полягає в тому, що дозволено все, що не заборонено законом. Дія цієї сторони насамперед поширюється на відносини держави з особою, яка стає найвищою цінністю. Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави над особою, пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями.

Друга сторона верховенства закону полягає в тому, що в правовій державі найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону. Логічним продовженням цієї мети стає принцип, згідно з яким держава, її органи і посадові особи зобов'язані діяти у повній відповідності з законом. Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними правових рішень або вчинених дій, так і персональну відповідальність винних у цьому, застосування юридичних санкцій .

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові: непорушність прав і свобод людини, широка система їх гарантій, соціально-правова захищеність особи, усіх її цінностей, реальність судового захисту прав та інтересів людини.

Отже, найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону. Ні державний орган, ні офіційна особа, ні організація, ні людина не звільняються від обов'язку підкорятися закону. Громадяни несуть відповідальність перед державою, а державна влада - перед громадянами. Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників. Тільки держава, яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою. Отже, правова держава - це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів .

Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону. Існують два типи праворозуміння - позитивістський, або легістський, і непозитивістський, або юридичний. Позитивісти вважають, що правом є будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція називається ототожненням права і закону. Мається на увазі закон в широкому розумінні - будь-який владний акт, виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто акт, правильний за формою.

Протилежний тип праворозуміння - юридичний - містить в собі різні напрями правової думки, в яких наводиться розрізнення права і закона, пояснюється пріорітет права над законом. Право істинне не тому, що воно записано в законі і існує в офіційній формі, а через свій зміст. Закони повинні бути правовими, містити правові норми, але насправді закони можуть бути і неправовими. З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природнє право, яке передує законові. Одні вважають, що природнє право іде від Бога або витікає з природи людини, природи речей, інші - що воно міститься в об'єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах. Природнє право, тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів, норм, потреб і закономірностей, називають по-різному: ідея права, природні права людини і, нарешті, просто право.

Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом. Вони визнають закон правом незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції. Але якщо вважати, що право являє собою лише ті норми, які записані в законі, то виходить, що право - це виключно продукт діяльності державного законодавця. Саме він, законодавець, робить норми правовими. Інакше кажучи, право - це те, що хоче законодавець, влада. Але в такому випадку, що таке свавілля і чим воно відрізняється від права?

Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону, яка пояснює, що право - особливий соціальний регулятор, який діє поряд з моральними, етичними, релігійними, політичними та іншими соціальними нормами. За своєю суттю право - історично обумовлена форма, загальна і рівна міра свободи. Правові норми і вимоги описують свободу людей, ступінь, кількість їх свободи. Тому вони повинні формулюватися в законі, закріплюватися його силою, оберігатися державою. Закон повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Але якщо закони не захищають свободи, якщо влада встановлює їх свавільно, то такі закони не є правовими, правом. Сутність права - свобода, а не насилля. Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень, а не для придушення свободи. І закони є правом не тому, що це формально коректні акти, а тому, що вони містять правовий зміст, гарантують свободу людей. Звідси, верховенство, або господство, права передбачає державу, яка дає потрібні гарантії свободи, безпеки і власності, гарантії від свавілля, зокрема, публічно-владного.

Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння. Позитивісти не визнають природні і невід'ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян. Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним: влада, що дарує права, не може бути обмежена цими правами .

На думку кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава - це держава ліберальна, або “ держава - нічний сторож “. Її протилежність - авторитарна, або поліцейська, держава.

В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя - держава і громадянське суспільство. Останнє являє собою сферу вільної активності, в якій людина виступає як автономний індивід, що переслідує свої автономні цілі і інтереси. У відносинах суб'єктів громадянського суспільства діє принцип: “що не заборонено правом - дозволено". В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в економіку, - в разі порушення правових заборон .

Ідеальна поліцейська держава, навпаки, повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян - регулювати, ліцензувати, квотувати, а також “ допомагати “ громадянському суспільству вирішувати його проблеми. Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами, прийнятими з міркувань спільного блага, економічної доцільності, моралі, соціальної справедливості, боротьби з злочинністю, охорони державної таємниці, державної безпеки тощо.

Насправді, як зазначає далі Четвернін, не існує ні ідеальної правової (ліберальної), ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну, що знищує всілякі прояви свободи). Реальні держави або ближче до правової, або до поліцейської.

Виходячи з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової демократичної держави, покликаної виконати свою загальнолюдську місію, є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, їх рівних і невід'ємних прав становить основу свободи, справедливості та миру на землі.

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як природного і невід'ємного.

Важливо, щоб права і свободи людини були не тільки проголошені, а й надійно захищені. Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ), визначаючи обов'язки держав і урядів щодо прав людини, встановила, що їх захист і підтримка є найголовнішим обов'язком урядів, додержання цих прав - це істотна гарантія недопущення зловживань владою, основа свободи, справедливості та миру.

Досвід засвідчив, що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової. З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі, оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

Однак зверхність законодавчої влади не має абсолютного характеру. Законодавець обмежений правовими конституційними принципами, а також правами людини. До того ж він перебуває під контролем народу (демократичні вибори, проведені народом). Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів, здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом, який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади.

Вимоги до виконавчої влади добре відомі. Її функціонування має ґрунтуватися на законі й обмежуватись законом. Ця влада не має права присвоювати собі повноваження, не передбачені законом, і вимагати від громадян виконання обов'язків, не закріплених у законі.

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів, що часто виявляється виконавчою владою, є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій. Інакше зловживання з боку виконавчої влади, залишаючись безкарними, відкриватимуть шлях до тиранії.

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої, судової влади. А щоб виконати таку місію, судові установи повинні бути незалежними. На цьому постулаті ґрунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян - існування правової держави. Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової влади у правовій державі. Без цього судова інстанція обов'язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади. А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права.

Такий зв'язок випливає з ролі арбітра, яку судова інстанція відіграє в суспільстві. Існування такої ролі визначається тим, що судова влада не тільки застосовує закони, а й активно, у різних формах бере участь у їх створенні. До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації, ґрунтуючи свої рішення на дусі закону, а не тільки на його букві. Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи, виходячи зі змісту, смислу закону, якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані.

Однак головне полягає в тому, щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв'язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов'язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв'язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Список використаної літератури

1. Політологія/Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хильки та ін.; За ред.. Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2004. - 776 с.

2. Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. К., - 1994

3. Котюк В.О. Основи держави і права. К.,Вентурі, - 1995

4. Молдаван В.В. Основи держави і права. К.,Юмана, - 1996

5. Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні : проблема досвіду.\\ Нова політика. - 1996, №5

6. Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день. \\ Право України. - 1995, №5-6

7. Четвернин В.А. Понятие и термини “ правовое государство “.\\ США: экономика, политика, идеология. - 1996, №8

Размещено на Allbest.ru