Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Правова природа умовного засудження
• 1.1 Підстави для застосування умовного засудження
• 1.2 Іспитовий строк, як важлива сторона умовного засудження
• 1.3 Звільнення від відбування покарання з випробуванням
• Розділ 2. Застосування умовного засудження на практиці
• Висновок
• Список використаних джерел

Вступ

Кримінальний закон повинен забезпечити диференційований підхід до правопорушників. До осіб, що неодноразово порушили кримінальний закон або скоїли тяжкі злочини необхідно застосовувати суворі міри покарання. До тих же хто винен в скоєні діянь, що не являють великої суспільної небезпеки, кого можна виправити без ізоляції від суспільства, слід, економно витрачаючи кримінальну репресію, застосовувати заходи покарання, що не пов'язані з позбавленням волі, та умовне засудження або відстрочку виконання вироку.

Предметом дослідження у даній курсовій роботі є суспільні відносини, що виникають в процесі призначення кримінального покарання, зокрема при застосуванні таких інститутів як умовне засудження та відстрочка виконання вироку. Безпосереднім об'єктом дослідження стали норми чинного законодавства України в сфері застосування умовного засудження та відстрочки виконання вироку, що містяться в Конституції України, в кримінальному кодексі України, кримінально-процесуальному кодексі України, в постановах Пленуму Верховного Суду України "Про виконання судами України законодавства з питань призначення покарання", "Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань пов'язаних з виконанням вироків".

Відповідно теми та мети даної курсової необхідно розглянути наступні питання:

- розкрити суть інституту звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а також яке місце в ньому займає умовне засудження та відстрочка виконання вироку;

- всебічно проаналізувати та описати вказані вище інститути, а також порядок їх застосування на сучасному етапі;

- дослідити зміст кримінально-правового інституту умовного засудження та відстрочки виконання вироку в Україні.

Розділ 1. Правова природа умовного засудження

Інститут умовного засудження є яскравим проявом гуманізму і економії кримінальної репресії при здійсненні правосуддя.

За своєю юридичною природою умовне засудження є умовним звільненням засудженого від відбування покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт з метою виправлення і перевиховання без реального застосування призначеного покарання з наступним можливим звільненням від покарання при виправленні засудженого або направленням для відбування призначеного вироком покарання, коли мета виправлення не була досягнута.

Інститут умовного засудження має багато ознак і особливостей, що ускладнює вияв його суті, юридичної природи. В науковій літературі його вважають:

- відстроченням виконання покарання;

- умовним незастосування покарання;

- особливим порядком відбування покарання;

- особливою формою звільнення від покарання.

В певній мірі умовне засудження має всі ці ознаки Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / НАВСУ. КІВС. Академія ДПСУ; Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.; Відп. ред. Я. Ю. Кондратьєв; В. А. Клименко та М. І. Мельник -- наук. ред-ри. -- К.: Правові джерела, 2005.

Не будучи покаранням, умовне засудження виступає однією з форм реалізації кримінальної відповідальності. Згідно із Кримінальним кодексом України суд постановляє у вироці не застосовувати до засудженого призначене йому покарання за умовою невчинення ним на протязі встановленого судом строку нового злочину.

Умовне засудження - це звільнення особи під певними вимогами до неї від реального відбуття позбавлення волі або виправних робіт.

Вводячи умовне засудження в якості інституту кримінального права законодавець виходив із вказівок про необхідність постійного і діючого сполучення різних форм переконання і примусу, про важливість широкого втілення умовного засудження в практику боротьби із злочинністю.

За допомогою умовного засудження кримінальна відповідальність реалізується в три етапи:

- після призначення покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт і прийняття рішення про застосування умовного засудження здійснюється умовне звільнення особи від реального відбування покарання;

- йде етап виправлення і перевиховання засудженого, обмежений рамками іспитового строку;

- після закінчення вказаного строку і в залежності від досягнення поставленої мети настає один з двох можливих правових наслідків: звільнення від призначеного вироком покарання або направлення для його відбування.

Отже, умовне засудження - це особлива форма звільнення від відбування покарання, умовне незастосування покарання. В умовному засудженні вдало поєднується - державний примус, громадський вплив і можливості досягнення загальних завдань покарання без ізоляції засудженого від суспільства. При умовному засудженні суд визнає особу винною у вчиненні злочину, призначає їй покарання і звільняє її під умовою відбування цього покарання.

Кримінальний кодекс України передбачає умови і порядок загального умовного засудження. Умовне засудження може бути застосоване у випадках призначення покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт і при тому лише на весь строк покарання.

Підставою умовного засудження є сукупність обставин, що стосуються як вчиненого злочину так і особи винного і свідчать про можливість виправлення та перевиховання засудженого без реального позбавлення волі або виправних робіт, але в умовах обов'язкового контролю за його поведінкою з боку вказаних у законі суб'єктів.

У законі немає будь-яких винятків для певних видів злочинів чи осіб, що їх вчинили, які не давали б підстав для застосування умовного засудження. Проте це не означає, що умовне засудження може бути застосоване в усіх без обмеження випадках. Суд повинен переконатися про недоцільність відбування винним призначеного покарання.

1.1 Підстави для застосування умовного засудження

Кримінальний кодекс України передбачає такі підстави застосування умовного засудження:

- вчинення злочину, який не являє собою великої суспільної небезпеки; при вчиненні тяжкого злочину не може бути недоцільним відбування винним призначеного покарання;

- наявність пом'якшуючих відповідальність обставин:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;

4) вчинення злочину неповнолітнім;

5) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

6) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

7) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

8) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

9) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

10) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом Кримінальний кодекс України: Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 р. № 2341-ІІІ, № 21 // Офіційний вісник України. -- 2001..

- та відсутність обставин, які обтяжують відповідальність:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів Кримінальний кодекс України: Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 р. № 2341-ІІІ, № 21 // Офіційний вісник України. -- 2001..

Особу винного:

а) позитивна суспільно-громадська характеристика - сумлінне ставлення до праці чи навчання, вчинення злочину вперше, та інше;

б) можливість досягнення мети покарання без ізоляції від суспільства, тобто доцільність реального відбування покарання, здатність цієї особи виправитися без реального відбування покарання.

Кримінальний кодекс України не містить обмежень щодо застосування умовного засудження, ні за видами злочинів, ні за колом осіб які їх вчинили, однак даний інститут, як правило, не повинен застосовуватися до осіб винних у вчиненні тяжких злочинів.

Суд може застосувати умовне засудження до окремих учасників таких злочинів лише в тих випадках, коли встановлена другорядна роль цих осіб, а також якщо дії, що характеризують її особистість і обставини скоєння злочину дають підстави вважати недоцільним ізоляцію засудженого від суспільства.

Особистість умовно засудженого характеризується відсутністю в минулому судимості, позитивною оцінкою його праці, поведінки в побуті, читосердечним каяттям у вчиненому злочині, прагненням загладити спричинену шкоду.

Обставинами, що знижують степінь суспільної небезпеки злочину, можуть бути необережна форма вини, від сутність корисних та інших негативних мотивів, вчинення злочину під впливом інших осіб, та інше. Однак з особливою обережністю суди повинні підходити до застосування умовного засудження до осіб, які хоча і визнані винними у менш тяжкому злочині або злочині, що не являє великої суспільної небезпеки, але в минулому неодноразово вчинювали злочини, а також, до осіб, до яких раніше вже застосовувались умовне засудження, або від строчка виконання вироку, оскільки за таких умов мета виправлення і перевиховання за допомогою даного інституту навряд чи може бути досягнута.

Особливо часто суди, в якості однієї з умов, що дають можливість застосування умовного засудження, вказують на першу судимість винного. Ця обставина в багатьох випадках свідчить про випадковий характер вчиненого злочину. Однак сама по собі перша судимість далеко не завжди відображає дійсну суспільну небезпечність особи. Якщо винний вчинив ряд злочинів і тільки завдяки своїй спритності і хитрощам ухилився від кримінальної відповідальності, до такої особи умовне засудження незастосовне.

Не можна застосовувати умовне засудження і до осіб, які хоча і притягуються до кримінальної відповідальності вперше, але до цього наполегливо, на протязі тривалого часу проявляли себе негативним чином, злісно порушуючи правила суспільного співжиття.

Ступінь суспільної небезпеки особи визначається і її поведінкою після вчинення злочину. Якщо винний проявляє активне розкаяння, застосовує міри для ліквідації або зменшення спричиненої шкоди, являється з повинною, то це в ряді випадків може свідчити про те, що для його виправлення немає необхідності в реальному відбуванні покарання.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину належить визначати, виходячи з сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотиву, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину).

Крім обставин, що безпосередньо характеризують злочинне діяння і винну особу, суди, застосовуючи умовне засудження, враховують сімейний стан винного, наявність у нього на утриманні малолітніх дітей, недієздатних батьків, серйозні захворювання у нього або членів його сім'ї.

При застосуванні умовного засудження суди виходять не тільки із цілей виправлення і перевиховання засуджених, але і попередження вчинення нових злочинів засудженими та іншими особами.

Відповідно до законодавства умовно призначатися можуть тільки позбавлення волі і виправні роботи. Суд визначає термін позбавлення волі або виправних робіт, а потім постановляє їх умовними. Умовне засудження повинно застосовуватись до всього строку позбавлення волі або виправних робіт, призначених вироком суду, а не до частини цього строку. Необхідність в реальному відбуванні винним хоча б частини строку покарання свідчила б про відсутність підстав для умовного засудження. Інші покарання, наприклад висилка, громадська догана, звільнення з посади не можуть бути назначені умовно, оскільки їх природа виключає умовне незастосування. Неможливо застосувати умовно звільнення з посади, оскільки залишення винного на займаній посаді спричиняє шкоду державним і суспільним інтересам; неможливе умовне незастосування громадської догани і т. д.

При умовному засудженні крім штрафу, як додаткового покарання можуть бути також призначені додаткові покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав. Додаткові покарання при умовному засудженні відбуваються реально.

Призначення такого додаткового покарання як штраф, є обов'язковим в кожному випадку застосування умовного засудження.

Розміри штрафу встановлені в межах від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини - в межах від сорока до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Конкретний розмір штрафу та строки його сплати при застосуванні умовного засудження визначає суд, враховуючи загальні положення призначення даного додаткового покарання, матеріальний стан засудженого тощо. При цьому термін сплати штрафу не може виходити за межі іспитового строку умовного засудження.

Незастосування при умовному засудженні штрафу, передбаченого Кримінальним кодексом України, можливе лише за наявності підстав передбачених Кримінальним кодексом України.

Вивчення судової практики показує, що засудження пов'язане переважно з призначенням покарання в вигляді позбавлення волі. Виправні роботи при умовному засудженні - явище рідкісне, оскільки цей вид покарання в санкціях кримінально-правових норм частіше альтернативно сполучається з більш м'якими видами покарання, що реально призначаються в цих випадках. До того ж злочини, що не являють великої суспільної небезпеки, як було відмічено, нерідко дають суду можливість прийняти більш м'яке рішення Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак-тів / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Юрид. фак-т. За ред. П. С. Матишевського, П. П. Андрушка, С. Д. Шапченка. -- К.: ЮрІнком Інтер, 2003..

1.2 Іспитовий строк, як важлива сторона умовного засудження

Важливою стороною умовного засудження виступає іспитовий строк. Призначивши конкретний вид і строк основного покарання і вказавши на умовний його характер, суд визначає іспитовий строк, який є складовою часиною умовного засудження.

Іспитовий строк - це встановлений вироком суду проміжок часу, на який особа умовно звільняється від реального відбування призначеного основного та додатковий (крім штрафу) покарань і протягом якого за нею здійснюється контроль, а також застосовуються інші передбачені законом форми державного і громадського впливу з метою її виправлення та перевиховання.

По конкретній справі суд повинен визначити в законних межах тривалість іспитового строку з таким розрахунком, щоб умовно засуджений зміг за цей час довести своє виправлення. Ця ціль буде досягнута якщо умовно засуджений на протязі іспитового строку не вчинить нового умисного злочину, що потягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі. В таких випадках умовно призначене покарання взагалі не приводиться в виконання і в відповідності з Кримінальним кодексом України, особа вважається несудимою з дня закінчення іспитового строку.

Суд встановлює тривалість іспитового строку виходячи із конкретних обставин справи: характеру вчиненого злочину і міри призначеного за нього покарання, особистості винного, із оцінки сили позитивного впливу трудового колективу, громадськості, сім'ї на умовно засудженого в досягненні ним виправлення і перевиховання. Чим більше в суду впевненості в виправленні і перевихованні умовно засудженого тим менше іспитовий строк, і навпаки.

Кримінальним кодексом України встановлює іспитовий строк тривалістю від одного року до трьох років. Він може бути меншим строку призначеного покарання, рівним йому, або перевищувати його, але достатнім для досягнення мети виправлення засудженого. Перебіг іспитового строку починається з моменту оголошення вироку, а не з дня вступу його в законну силу, оскільки умовне засудження по суті являється однією із форм звільнення винного від покарання. Його тривалість не підлягає скороченню в заохочувальному порядку.

Умовний характер звільнення від реального відбування основного покарання пов'язаний з виконанням умовно засудженим ряду вимог: невчинення протягом іспитового строку будь-якого умисного або необережного злочину; недопущення систематичних (три і більше разів) порушень громадського порядку, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу; сплати штрафу; засуджений переданий для виправлення трудовому колективу або громадській організації не повинен залишати цей колектив з метою ухилитися від громадського впливу і має довести своє виправлення Кримінальне право в питаннях і відповідях: Посібник для підготовки до іспитів / НАВСУ; Відп. ред. Я. Ю. Кондратьєв. -- К.: Правові джерела, 2004..

Разом з тим законодавець виходить із активної участі громадськості в вирішенні питання про застосування до конкретного правопорушника умовного засудження і проведення з умовно засудженим виховної роботи для його перевиховання і виправлення. У вихованні і виправленні умовно засуджених велика роль громадський організацій і трудових колективів робітників, службовців, колгоспників. Враховуючи обставини справи, особу винного, а також клопотання громадський організацій або трудових колективів за місцем роботи винного про його умовне засудження, суд може передати умовно засудженого цим організаціям або колективу для перевиховання і виправлення. При відсутності такого клопотання суд може покласти на певний трудовий колектив або особу за її згодою обов'язок на нагляду за умовно засудженим і проведенню з ним виховної роботи.

правопорушник умовний засудження

1.3 Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Відомий багато років нашому праву інститут засудження з випробуванням (умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформований новим Кримінальним кодексом в один із видів звільнення від відбування покарання -- звільнення від відбування покарання з випробуванням. Якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

Новий Кримінальний кодекс значно розширив порівняно з Кримінальним кодексом 1960 р. коло покарань, при призначенні яких можливо звільнення від відбування покарання з випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було можливе лише при призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі, причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення можливо при призначенні покарання на строк не більше п'яти років. Що стосується додаткових покарань, то Кримінальний кодекс України допускає можливість не тільки призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Крім того, для звільнення з випробуванням потрібно встановити достатню для цього підставу. Кримінальний кодекс України описує цю підставу в загальному виді, надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. В законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння. Тяжкість злочину потім повинна бути конкретизована з урахуванням значущості об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін.

Ураховуються також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов'язковому врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину.

Не менш важливе значення має врахування даних, що характеризують особу винного, їх можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчинення злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Батьківщиною та ін.;

2) обставини, безпосередньо пов'язані з вчиненням злочину: ініціатива, готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров'я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресивність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями і т. ін Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. -- К.: Каннон: А.С.К., 2004..

Далі підлягають урахуванню інші дані, що, зокрема, пом'якшують покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності; незначний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або жінкою в стані вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання; усунення або прагнення добровільно усунути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організованої групи; з'явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Всі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, повинні обов'язково враховуватися судом в їх конкретному вираженні та у своїй сукупності. Тільки таке комплексне їх урахування може забезпечити обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засудженого без реального відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов'язано з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід'ємною його ознакою.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов'язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов'язків, передбачених законом.

Кримінальний кодекс України містить вичерпний перелік таких обов'язків:

1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомляти органи кримінальне-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з'являтися для реєстрації в ці органи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька обов'язків. Контроль за виконанням таких обов'язків значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підвищує ефективність звільнення з випробуванням.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими.

Сприятливі:

1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання

2) погашення у зв'язку з цим судимості.

Несприятливі:

1) направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання;

2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого і його близьких є сприятливий наслідок, тобто звільнення від відбування призначеного покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встановлення, що іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений виконав покладені на нього обов'язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже було зазначено, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку -- звільнення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення винному додаткового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового строку, -- з дня відбуття цього додаткового покарання.

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випадках. Перший -- коли засуджений направляється судом для реального відбування призначеної міри покарання через те, що він не виконав покладених на нього обов'язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого обов'язків суд у кожному випадку повинен з'ясувати причини їх невиконання.

Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину. Відповідно до Кримінального кодексу України суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням.

Пленум Верховного Суду України вказує, що при задоволенні клопотання громадськості про передачу умовно засудженого для виправлення і перевиховання, суди повинні роз'ясняти колективу високу моральну відповідальність за проведення з умовно засудженим виховної роботи і надавати колективу необхідну допомогу. Виключну увагу в цьому відношенні слід приділяти умовно засудженим неповнолітнім, перевиховання який потребує повсякденної турботи.

Кримінальний кодекс України передбачає можливість покладення не визначені колективи, або на окремих осіб з числа членів даного колективу, або на громадські організації з їх згоди обов'язок по нагляду за умовно засудженими і проведенню з ними виховної роботи при відсутності вказаних клопотань. Питання про клопотання перед судом про умовне засудження винного або про виявлення згоди прийняти на себе обов'язки по нагляду за умовно засудженим і проведенню з ним виховної роботи повинні вирішуватись на загальних зборах громадських організацій або трудових колективів Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / Нац. юрид. академія України. За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- К.; Харків: ЮрІнком Інтер-Право, 2003..

Велику роль у виховній роботі відіграє облік умовно засуджених і загальний контроль за їх поведінкою. Це та інше покладено на суд, що виніс вирок. Ефективність цього роду діяльності судів залежить від чітко налагоджених зв'язків з трудовими колективами, громадськими організаціями, що взяли на себе обов'язок по нагляду за умовно засудженим і проведенню з ним виховної роботи.

Контроль за поведінкою умовно засудженого також покладається на органи внутрішніх справ, а щодо неповнолітніх на комісії у справах неповнолітніх при виконавчих комітетах місцевих рад.

У разі систематичних (не менше трьох разів) порушень умовно засудженим протягом іспитового строку громадського порядку, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу, суд за поданням органу внутрішніх справ, а що неповнолітніх - комісії у справах неповнолітніх може винести ухвалу про скасування умовного засудження і про направлення засудженого для відбування покарання призначеного вироком.

Якщо умовно засуджений переданий на виправлення і перевиховання, а також під нагляд громадській організації або трудовому колективу, не виправдав їх довіри, порушив обіцянку зразковою поведінкою і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив з метою ухилитися від громадського впливу, то за клопотанням громадської організації або трудового колективу суд може винести ухвалу про скасування умовного засудження і про направлення засудженого для відбування покарання призначеного вироком. Громадськість, таким чином, має сильні важелі впливу на умовно засуджених, що ухиляються від добросовісного виконання умовного засудження.

Якщо умовно засуджений протягом іспитового строку вчинить новий злочин, то суд призначає йому покарання за правилами, тобто до покарання призначеного за новий злочин повністю або частково приєднує покарання, що було призначено умовно.

Повторне умовне засудження не допускається.

Якщо умовно засуджений протягом іспитового строку не вчинює будь-якого нового злочину і при цьому умовне засудження не скасовується з інших передбачених законом підстав, то він автоматично звільняється від покарання і вважається таким, що не має судимості.

Таким чином, умовне засудження можна розглядати як один із таких заходів державного впливу на злочинців з допомогою яких здійснюється поступовий перехід до заміни заходів кримінальної репресії заходами громадського впливу.

Відносно юридичної природи умовного засудження в юридичній літературі має місце ряд точок зору.

Найбільш визнаний погляд, відповідно до якого умовне засудження розглядається як особлива форма звільнення від покарання. Співставлення даного інституту з іншими видами звільнення від покарання дозволяє виявити спільні для них риси. У всіх випадках звільнення від покарання, в тому числі і при умовному засудженні, винна особа фактично не відбуває покарання. Як і при інших формах звільнення від покарання, умовне засудження співпадає з заходами громадського впливу.

Відмінність умовного засудження від інших форм звільнення від покарання заключається в тому, що винному, по-перше, судом призначається покарання, що не властиво звільненню від покарання; по друге, засуджений повністю чи частково (як це має місце при умовно-достроковому звільненні) звільняється від покарання, і, по-третє, перед звільненим ставляться певні умови поведінки в майбутньому, порушення який тягне за собою відміну умовного засудження.

Таким чином умовне засудження - це одна із форм звільнення від покарання, що заснована на переконанні суду про недоцільність відбування винним призначеного покарання взагалі при умові невчинення на протязі іспитового терміну нового умисного злочину, а також, належного відношення до громадського порядку та встановленим правилам поведінки Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / Нац. юрид. академія України; М. І. Бажанов, Ю. В. Батулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- К.; Харків: ЮрІнком Інтер-Право, 2005..

Розділ 2. Застосування умовного засудження на практиці

Розглянувши матеріали узагальнення судової практики, Пленум Верховного Суду відмічає, що суди України в основному правильно застосовують законодавство, що регламентує призначення мір кримінального покарання.

Разом з тим в діяльності судів в цьому питанні все ще мають місце істотні недоліки.

Не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необгрунтовано призначаються м'які міри покарання. Зокрема, ці норми безпідставно застосовуються до осіб, які заслуговують більш жорстких мір, або питання про їх застосування вирішується без належного врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, тяжкості наслідків, що настали, і даних про особу винного.

Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства.

Окремі суди всупереч вимогам Кримінально-процесуального кодексу України не мотивують призначення покарання у вигляді позбавлення волі, коли санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі.

Не завжди обговорюється питання про можливість застосування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, відстрочки виконання вироку і штрафу, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупністю злочинів і вироків.

Призначаючи покарання за правилами Кримінального кодексу України, суди не завжди враховують, що вчинення особою декількох злочинів свідчить про її підвищену суспільну небезпечність, і не у всіх необхідних випадках застосовують повне або часткове складання покарань, призначених за окремі злочини.

При призначенні покарання за кількома вироками окремі суди недостатньо враховували тяжкість раніше і знову вчиненого злочинів, дані про особу винного і обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Інколи, призначаючи покарання, суди враховують обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені законом.

В окремих випадках суди ще недооцінюють значення додаткових мір покарання, а при їх призначенні допускають істотні помилки.

Суди касаційної та наглядної інстанцій не завжди своєчасно виправляють помилки, які допускають суди першої інстанції при призначенні кримінального покарання.

Враховуючи вище сказане Верховний Суд України зобов'язав суди усунути вказані недоліки на практиці призначення мір кримінального покарання. Відповідно Кримінального кодексу України суди повинні забезпечити суворо індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Винним, які вчинили тяжкі злочини, особливо такі, як розкрадання державного або громадського майна у великих та особливо великих розмірах, одержання хабара, посередництво в хабарництві або дача хабара за обтяжуючих обставин, спекуляція за обтяжуючих обставин, розбій, умисні тяжкі тілесні ушкодження, а також особам, раніше судимим і вперто не бажаючий залучатися до чесного трудового життя, керівникам, організаторам і активним учасникам організованих злочинних угруповань повинні призначатись передбачені законом суворі міри покарання.

Разом з тим, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства, потрібно ширше використовувати надані законом можливості для призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.).

Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне значення для визначення виду і розміру покарання, суди повинні всебічно, повно і об'єктивно їх досліджувати. Зокрема, необхідно виявляти ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінку на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі указані обставини повинні бути досліджені і оцінені судом.

При відсутності у справі даних, що достатньо повно характеризують підсудного, або коли ці обставини недостатньо повно досліджені на попередньому слідстві, суд повинен усунути ці прогалини.

Якщо ж в умовах судового розгляду зробити це неможливо, то справу належить повернути на додаткове розслідування.

В мотивувальній частині вироку суд не може посилатися на обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені Кримінальним кодексом України (наприклад, невизнання підсудним своєї вини, нерозкаяння, несприяння розкриттю злочину, невідшкодування заподіяної шкоди, відсутність обставин, що пом'якшують відповідальність, і та ін.).

Недопустимо додатково враховувати при призначенні покарання пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини, що містяться в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону, як ознаки злочину.

Судам необхідно мати на увазі, що призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, можливе лише за наявності виняткових обставин справи в сукупності з даними про особу винного Кримінальне право. Особлива частина: Підручник для вузів / НАВСУ; Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін. Відп. ред. В. І. Шакун. -- К.: НАВС України, Правові джерела, 2002..

Суд не може допустити таке пом'якшення покарання без встановлення по справі і наведення у вироку конкретних підстав застосування Кримінального кодексу України, а у випадках прийняття такого рішення має вказати у вироку, які саме обставини він визнає винятковими і які дані про особу підсудного він бере до уваги.

Відповідно до вимог Кримінального кодексу України за наявності передбачених законом підстав суди мають обговорювати питання про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці або застосування відстрочки виконання вироку і мотивувати своє рішення. Разом з тим суди не повинні застосовувати умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці або відстрочку виконання вироку, якщо з урахуванням обставин справи і особи винного можливе умовне засудження або покарання, не пов'язані з позбавленням волі (виправні роботи, штраф).

Особам, виправлення яких неможливе без ізоляції від суспільства, суди відповідно до вимог закону повинні призначати покарання у вигляді позбавлення волі з наведенням відповідних мотивів прийнятого рішення.

Необхідно також неухильне виконання вимог Кримінально-процесуального України про те, що в мотивувальній частині вироку повинні бути вказані обставини як пом'якшуючі, так і обтяжуючі відповідальність, мотиви призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі; мотиви застосування умовного засудження, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин.

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються, коли особа, визнана винною у вчиненні двох або більше злочинів, ні за один з яких її не було засуджено, а також коли після винесення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення вироку по першій справі.

Призначення покарання за кількома вироками застосовується, коли особа уже засуджена і після проголошення вироку, але до повного відбуття основного і додаткового покарання вчинила новий злочин.

Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, суд в силу повинен спочатку призначити і вказати в резолютивній частині вироку вид і розмір основного і додаткового покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити міру покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Додаткові покарання, не можуть бути визначені тільки за сукупністю злочинів, якщо вони не призначені ні за жоден із злочинів, що входять у сукупність.

Принцип повного або часткового складання покарань за сукупністю злочинів може застосовуватись як у випадках призначення однорідних, так і різних видів покарань за окремі злочини.

Остаточне покарання повинно бути визначене по найбільш суворому виду і в межах санкцій тієї статті, яка передбачає більш суворе покарання.

Якщо за злочини, які входять в сукупність, призначені покарання різних видів, які не підлягають заміні, суд може або застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, або визначити кожне з них до самостійного виконання.

Призначивши за найбільш суворим законом, який передбачає відповідальність за злочин, що входить в сукупність, максимальне покарання, а за інші злочини покарання, які не підлягають заміні, у тому числі і штраф в якості основного покарання, суд при визначенні остаточної міри покарання зобов'язаний застосувати принцип поглинення покарань.

Визначаючи покарання за правилами Кримінального кодексу України, судам треба мати на увазі, що остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижче покарання, призначеного за першим вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити із розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини.

У випадку умовного засудження особи за першим вироком до позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, а за новим вироком за злочин, який вчинений до винесення вироку по першій справі, до покарання, яке належить відбувати реально, застосування принципів повного чи часткового складання або поглинення призначених покарань виключається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

У випадках, коли особа засуджується за сукупністю злочинів, один із яких вчинений з необережності, а другий умисно, при призначенні позбавлення волі за умисний злочин до 3-х років, а за злочин, вчинений з необережності, до 5 років і за сукупністю на строк до 5 років, суд може застосувати відносно винного умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Визначаючи покарання за кількома вироками, суд має призначити вид і розмір основного і додаткового покарань за знову вчинений злочин, а потім, повністю чи частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Якщо за знову вчинений злочин призначено максимальне покарання, встановлене законом для даного виду покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню.

Невідбуте за попереднім вироком додаткове покарання приєднується як додаткове покарання до основного покарання, визначеного за кількома вироками, або складається з призначеним за новим вироком додатковим покаранням того ж виду в межах встановленого законом строку для даного виду додаткового покарання. Різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно.

Беручи до уваги, що при визначенні покарання за правилами Кримінального кодексу України, до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком, суди повинні точно встановлювати цю невідбуту частину і указувати її вид і розмір у вироку по новій справі.

Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід вважати:

- при умовному засудженні - увесь строк покарання (за винятком часу тримання під вартою в порядку міри запобіжного заходу або затримання);

- при умовному засудженні до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і при умовному звільненні з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці - невідбуту частину обов'язкового строку роботи і час, протягом якого засуджений ухилявся від роботи;

- при умовно-достроковому звільненні від покарання - частину покарання, від якої засуджений був фактично умовно-достроково звільнений Кримінальне право. Особлива частина: Підручник для вузів / НАВСУ; Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін. Відп. ред. В. І. Шакун. -- К.: НАВС України, Правові джерела, 2002..

При призначенні покарання за скоєння нового злочину особі, якій внаслідок акта помилування невідбута частина покарання була замінена більш м'яким покаранням, до покарання за знову вчинений злочин приєднується повністю або частково невідбута частина більш м'якого покарання.

В тому випадку, коли новий злочин вчинений винним в період відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, невідбуту частину покарання слід обчислювати з моменту обрання міри запобіжного заходу за новий злочин. При цьому в строк відбуття покарання зараховується час перебування під вартою по останній справі в порядку міри запобіжного заходу.

Вирішуючи питання про повне чи часткове приєднання покарання за раніше вчинений злочин до покарання, призначеного за новий злочин, судам належить враховувати тяжкість раніше і знову вчиненого злочинів, дані про особу винного і всю сукупність обставин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

При цьому слід мати на увазі, що остаточне покарання за сукупністю вироків повинно бути у всякому разі за своїм розміром більше як покарання, призначеного за знову вчинений злочин, так і невідбутої частини покарання за попереднім вироком, в тому числі тієї міри, яка була призначена при умовному засудженні чи при застосуванні відстрочки виконання вироку, або більше невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні, умовному засудженні до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, умовному звільненні з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Особа, яка засуджується до позбавлення волі умовно, із застосуванням відстрочки виконання вироку, умовно до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, або яка була звільнена з місць позбавлення волі умовно-достроково, або умовно з обов'язковим залученням засудженого до праці, звільняється від реального відбуття позбавлення волі під умовою не вчинення нового злочину. Якщо в період іспитового строку, строку відстрочки виконання вироку, строку обов'язкового залучення засудженого до праці, строку умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі ця особа вчинить новий злочин, то суд зобов'язаний призначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі, незалежно від покарання, призначеного за останнім вироком.

При призначенні покарання у вигляді виправних робіт за кількома вироками судам необхідно мати на увазі, що за правилами Кримінального кодексу України можуть складатися лише строки виправних робіт. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають. В таких випадках, призначивши за новий злочин виправні роботи з відрахуванням із заробітку призначеного процента в доход держави, суд повністю чи частково приєднує до призначеного за останнім вироком покарання невідбутий строк виправних робіт за попереднім вироком, залишивши для приєднаного строку попередній розмір відрахувань.

При постановленні вироків суди мають враховувати, що у випадку вчинення засудженим до чи під час відбуття позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт нового злочину, за який йому призначене покарання у вигляді позбавлення волі, остаточне покарання визначається з врахуванням покарання у вигляді виправних робіт, призначених за першим вироком, за правилами, передбаченими ст.43 КК України, тобто невідбута частина виправних робіт переводиться в позбавлення волі з розрахунку 1 день позбавлення волі за 3 дні виправних робіт, а потім проводиться складання покарань. При цьому в невідбутий строк виправних робіт зараховується час перебування засудженого в місцях позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт з розрахунку один день позбавлення волі за один день виправних робіт.

Судам слід мати на увазі, що справа про новий злочин, вчинений по закінченню строку відстрочки виконання вироку може бути розглянута лише за наявності даних про звільнення засудженого від покарання або про направлення його для відбування позбавлення волі, призначеного вироком. В зв'язку з цим суди повинні вимагати від органів розслідування приєднання до справи відповідного судового рішення. При відсутності таких даних і неможливості їх одержання в судовому засіданні справа про новий злочин повинна бути направлена на додаткове розслідування.

Якщо постановою суду, що набрала законної сили, засуджений направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком, виконання якого було відстрочено, суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за кількома вироками.

Судам необхідно посилити увагу до питань призначення додаткових мір покарань, маючи на увазі, що правильне поєднання основного і додаткового покарань сприяє здійсненню принципу індивідуалізації і більш успішному досягненню мети покарання.

Якщо санкція закону передбачає можливість застосування або незастосування додаткового покарання, суд у всіх випадках повинен обговорити питання про можливість його призначення і навести у вироку мотиви прийнятого рішення.

Вирішуючи питання про застосування додаткового покарання, судам належить мати на увазі, що відповідно до Кримінального кодексу України штраф і конфіскація майна можуть бути призначені лише тоді, коли таке додаткове покарання передбачене санкцією статті закону, за яким підсудний визнаний винним.

Такі види покарань, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання і позбавлення батьківських прав, можуть застосовуватися як додаткові і тоді, коли така міра не вказана у санкції закону.

Суди повинні суворо додержуватись вимог Кримінального кодексу України про те, що покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене лише у випадках вчинення злочину, пов'язаного з виконанням повноважень за посадою або в зв'язку з заняттям певною діяльністю.