Господарче і трудове право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ЧАСТИНА I. БАНКРУТСТВО ПІДПРИЄМСТВА

ВСТУП

1. Поняття банкрутства. Суб'єкти у відносинах банкрутства

2. Провадження у справах про банкрутство

3. Ліквідаційна процедура

ВИСНОВКИ

ЧАСТИНА II. ТРУДОВИЙ ДОГОВІР

ВСТУП

1. Місце трудового договору в індивідуально-трудових відносинах

2. Підстави виникнення трудового договору

3. Підстави припинення трудового договору

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ЧАСТИНА I. БАНКРУТСТВО ПІДПРИЄМСТВА

ВСТУП

Актуальність обраної теми випливає з того, що до недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство).

На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

- зміна економічного середовища, в якому вони існують;

- втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

- зміна системи планування і, як результат - порушення ритмічності виробничої діяльності;

- нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передавши її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління - правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого - на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукція іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств, в наслідок приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали найменшої шкоди економіці держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу.

1. Поняття банкрутства. Суб'єкти у відносинах банкрутства

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом України "Про підприємства в Україні" (статті 24 і 34). Порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 p., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності).

Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо щодо них, виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування, прийнято рішення щодо цього.

Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Арбітражним процесуальним кодексом України, про що в Законі є спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність", а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахуванням вимог законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Такими є основні нормативні акти про банкрутство, поняття якого містить ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

У свою чергу, під неплатоспроможністю Закон розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю суб'єкта продовжувати свою підприємницьку діяльність внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Особливістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), які пов'язані з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні, пов'язані з визнанням боржника банкрутом.

Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації, тощо).

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання арбітражного суду, судової санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо.

Суб'єктами банкрутства (банкрутами) чинний Закон визнає не лише юридичних осіб, як це було раніше, а й фізичних осіб, зареєстрованих як суб'єкти підприємницької діяльності. Причому, як це випливає зі змісту окремих положень ст. 1 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути лише особи однієї категорії - суб'єкти підприємництва, які називаються у Законі боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю, та на фізичних осіб - непідприємців.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). До інших державних органів Закон, зокрема, відносить: органи місцевого самоврядування або центральні органи виконавчої влади (п. 2 ст. 42; п. 2 ст. 43); державні органи з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, з питань геології та використання надр (п. 2 ст. 43); державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю (п. 1 ст. 45); державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів (п. 1 ст. 46).

2. Провадження у справах про банкрутство

Провадження за цією категорією справ здійснюють органи правосуддя у господарських відносинах - арбітражні суди. Підвідомчість цих справ арбітражним судам встановлюють п. 1 ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з яким справи про банкрутство підвідомчі арбітражним судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника, та ст. 6 Закону України "Про арбітражний суд".

Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Арбітражним процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій:

- порушення провадження у справі;

- підготовче засідання арбітражного суду;

- виявлення кредиторів та інвесторів;

- попереднє засідання арбітражного суду;

- проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів;

- винесення ухвали про санацію;

- визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- припинення провадження у справі про банкрутство.

Розглянемо зазначені стадії детальніше.

На стадії порушення провадження у справі арбітражний суд розглядає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийняттю, а справа - порушенню. Заява про порушення справи про банкрутство подається у письмовій формі і повинна містити відомості, зазначені в ст. 7 Закону. Крім того, до заяви мають бути додані документи, перелік яких визначений ст. 7 Закону залежно від особи заявника (кредитор, боржник, орган державної податкової служби).

Суддя арбітражного суду приймає заяву про порушення справи про банкрутство, якщо її подано з додержанням встановлених вимог. Згідно з п. 2 ст. 8 Закону, суддя відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, виносячи при цьому відповідну ухвалу, якщо:

- боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

- подано заяву про порушення справи про банкрутство ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

- стосовно боржника юридичної чи фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності вже порушено справу про банкрутство;

- якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство, в сумі становлять менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, якщо інше не передбачено цим Законом;

- вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.

Суддя не пізніше п'яти днів з дня надходження повертає заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, про що виносить ухвалу, якщо є порушення, передбачені п. 1 ст. 9 Закону. Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до арбітражного суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Заява може бути відкликана заявниками до опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або після такого опублікування, якщо протягом місячного строку не надійшло інших заяв кредиторів щодо задоволення вимог.

При позитивному вирішенні питання щодо прийняття заяви суддя виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство. Ухвала має бути винесена не пізніше 5 днів з дня надходження заяви. В ухвалі вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Ухвала направляється сторонам та державному органові з питань банкрутства.

Підготовче засідання арбітражного суду необхідне для:

- оцінки поданих документів;

- заслуховування пояснення сторін;

- розгляду обгрунтованості заперечень боржника;

- призначення розпорядника майна, якщо при прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство призначити його було неможливо;

- розгляду та вирішення інших питань, передбачених Законом.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, в якій, зокрема, мають бути визначені розмір вимог кредиторів, дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликання перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи про визнання його банкрутом, чи припинення провадження у справі (п. 11 ст. 11 Закону).

Виявлення кредиторів здійснюється шляхом подання ними у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду письмових заяв про грошові вимоги до боржника та документів, що їх підтверджують.

Інвестори (фізичні та юридичні особи), які виявлять бажання взяти участь у процедурі санації боржника, подають розпорядникові майна заяву про участь у санації боржника.

Попереднє засідання арбітражного суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. Про попереднє засідання суду повідомляються сторони, а також інші учасники провадження у справі про банкрутство, до яких, крім сторін, згідно із Законом належать арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном боржника), а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

У попередньому засіданні арбітражний суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів
кредиторів.

Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання арбітражного суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення.

До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:

- вибори членів комітету кредиторів;

- визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів;

- інші питання, передбачені Законом.

Обраний на час дії процедур банкрутства зборами кредиторів комітет кредиторів (у складі не більше семи осіб) приймає рішення про:

- вибори голови комітету;

- скликання зборів кредиторів;

- підготовку та укладення мирової угоди;

- внесення пропозицій до арбітражного суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;

- звернення до арбітражного суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- інші питання, передбачені Законом.

Арбітражний суд за клопотанням комітету кредиторів має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, який може бути подовжений ще до шести місяців або скорочений.

З дня винесення ухвали про санацію:

- припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, якщо інше не передбачено Законом;

- припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи;

- арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.

Здійснення санації боржника організовує керуючий санацією, правовий статус якого визначено положеннями ст. 17 Закону. Одним з основних обов'язків керуючого санацією є підготовка і подання комітету кредиторів плану санації боржника. Якщо у майні підприємства-боржника частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків, керуючий санацією зобов'язаний попередньо погодити план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном.

План санації повинен містити:

- заходи щодо відновлення платоспроможності боржника (перелік таких можливих заходів містить ч. 2 ст. 18 Закону);

- умови участі інвесторів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора;

- строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам;

- умови відповідальності інвестора за невиконання взятих
згідно з планом санації зобов'язань.

План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника, яка вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених Законом.

За п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про час і місце проведення зборів.

За результатами розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів приймають одне з таких рішень:

- про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника;

- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами;

- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації;

- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- про укладення мирової угоди.

Припинення провадження у справі про банкрутство. Відповідно до ст. 40 Закону арбітражний суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

3) у провадженні арбітражного суду є справа про банкрутство того ж боржника;

4) затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом;

5) затверджено мирову угоду;

6) затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому ст. 32 Закону;

7) боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.

3. Ліквідаційна процедура

Відповідно до Закону арбітражний суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру у разі якщо:

- комітет кредиторів відхилив план санації і звернувся до арбітражного суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ч. 5 ст. 18 Закону);

- протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника в арбітражний суд не подано план санації боржника (ч. 6 ст. 18 Закону);

- якщо суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі і мирова угода кредиторами не укладена (ч. 12 ст. 20 Закону);

- за результатами розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів приймають рішення про звернення до арбітражного суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ч. 5 ст. 21 Закону);

- за результатами розгляду звіту керуючого санацією зборами кредиторів не прийнято жодне рішення або таке рішення не подано до арбітражного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дострокового припинення (ч. 6 ст. 21 Закону);

- арбітражний суд відмовив у затвердженні звіту керуючого чи такий звіт не був поданий у встановлений строк (ч. 11 ст. 21 Закону);

- у встановлені арбітражним судом строки (не більше шести місяців з дня прийняття арбітражним судом ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство) не проведені розрахунки з кредиторами (ч. 15 ст. 21 Закону).

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців, проте цей строк може бути продовжений арбітражним судом на шість місяців.

Наслідки визнання боржника банкрутом. З дня прийняття арбітражним судом постанови про оголошення боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури підприємство юридичне переходить у новий правовий статус - статус банкрута. Цей правовий статус передбачає ряд особливих юридичних положень:

1) підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

2) строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

3) припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;

4) відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

5) інші положення, передбачені законодавством.

У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора, а ним може бути особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює відповідно до ст. 25 Закону такі повноваження:

- приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження;

- виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;

- здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;

- аналізує фінансове становище банкрута;

- виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

- очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

- реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом;

- здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

До окладу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються у встановленому порядку..

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.

Черговість спрямування коштів, одержаних від продажу майна банкрута, на задоволення вимог кредиторів, встановлена ст. 31 Закону, згідно з якою задовольняються:

1) вимоги, забезпечені заставою, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії;

2) вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

3) вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

4) вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Так само вважаються погашеними вимоги, не задоволені за недостатністю майна.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до арбітражного суду звіт та ліквідаційний баланс з відповідними додатками. Арбітражний суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.

Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.

ВИСНОВКИ

банкрутство ліквідація трудовий договір

Податковим законодавством та законодавством про банкрутство передбачено ряд запобіжних заходів, спрямованих на захист платоспроможності бюджетних боржників, а саме: податкова порука, мирова угода, розстрочення та відстрочення податкових зобов'язань (боргу) платника податків, списання податкового боргу, досудова санація i власне санація тощо.

На сьогодні податкові органи вимушені одночасно захищати як державні інтереси, так i інтереси суб'єктів господарювання, оскільки лише їх діяльність приведе економіку держави до поступового відродження i подальшого розвитку.

Суперечність полягає в тому, що податкові органи, незважаючи на специфіку своєї роботи, мають на меті як стратегічний крок -- збереження суб'єкта підприємницької діяльності (платника податків), який у подальшому забезпечуватиме наповнення державної казни, так i тактичний -- ліквідацію суб'єкта підприємництва, забезпечуючи тим самим часткове зменшення загальної суми податкового боргу платників податків перед бюджетами усіх рівнів України.

Тобто виправлення ситуації щодо зазначеної проблеми залежить від ефективності координації зусиль органів виконавчої та судової влади в реалізації спільної із суб'єктами підприємницької діяльності проблеми.

I нарешті, не в останню чергу, вдала реалізація в Україні правових та економічних механізмів відновлення платоспроможності підприємств-боржників залежить від компетентності, досвіду, знань, сумлінності податкових та арбітражних керуючих.

ЧАСТИНА II. ТРУДОВИЙ ДОГОВІР

ВСТУП

Трудовий договір займає особливе місце в трудовому праві. На основі трудового договору виникають трудові відносини працівника з роботодавцем, що неминуче спричиняє включення цих суб'єктів у цілу систему відносин, які регулюються трудовим правом.

Переважна більшість громадян, влаштовуючись на роботу, укладають трудовий договір. Термін "договір" має багато значень, що передбачається різними нормами цивільного, трудового, земельного, міжнародного права. Кожна з цих та інших галузей права розглядає договір як різновид угод, що визначаються природою відносин, які становлять предмет регулювання цієї чи іншої галузі права.

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, зміцнення або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

В остаточній редакції ст. 21 Кодексу законів про працю України 1971 р. дає легальне визначення поняття трудового договору як угоди між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором або угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах.

Трудовий договір впливає на динаміку трудових відносин, породжуючи їх, змінюючи чи припиняючи. Він визначає і обсяг кореспондуючих прав та обов'язків сторін (виконувати роботу, виплачувати заробітну плату), регулює поведінку сторін при здійсненні трудових відносин (дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, забезпечувати належні умови праці).

1. Місце трудового договору в індивідуально-трудових відносинах

Сукупність умов, які визначають взаємні права і обов'язки сторін, становлять зміст трудового договору. Такі умови можуть визначатись законодавчими або іншими нормативними актами і встановлювати, наприклад, мінімальний розмір заробітної плати, мінімальну тривалість трудової відпустки, максимальну тривалість робочого часу тощо. Одночасно значна кількість умов трудового договору визначається сторонами трудового договору при його укладенні.

Умови трудового договору можуть бути обов'язковими, і факультативними, тобто необхідні та додаткові.

Обов'язковими умовами вважаються такі, без яких трудовий договір не може бути визнано укладеним. До них відноситься взаємне волевиявлення сторін про прийняття працівника на роботу, визначення трудової функції працівника, встановлення моменту початку виконання роботи.

Громадяни добровільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі й не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Угода про прийняття - влаштування на роботу є проявом вольового характеру трудового договору. Без волевиявлення працівника, бажаючого влаштуватися на роботу, і роботодавця, якому необхідний працівник для виконання певної роботи, трудові правовідносини виникнути не можуть.

Робота, яку виконуватиме працівник, коло його трудових повноважень і обов'язків, прийнято називати трудовою функцією. Її встановлення є виключною компетенцією сторін. При укладанні трудового договору вони визначають професію, спеціальність, кваліфікацію або посаду.

Конкретний зміст, обсяг та порядок виконання роботи на конкретному робочому місці встановлюються на підприємстві технологічними картками, робочими інструкціями та іншими нормативними актами, в тому числі локальними.

Трудова функція службовців визначається найменуванням посад, які передбачені структурою і штатним розписом державного органу чи підприємства, установи, організації.

Посада характеризується певним колом службових обов'язків, повноважень, відповідністю, що настає в разі невиконання обов'язків. У найменуванні посади знаходить свій вираз поділ праці, що склався у певній галузі, на підприємстві чи в установі.

Трудові обов'язки службовців конкретизуються в посадових інструкціях, що розробляються та затверджуються на підприємствах за погодженням з профспілковим органом на основі галузевих посадових інструкцій і положень про відділи та служби підприємства, галузевих кваліфікаційних характеристик, положень про окремі категорії працівників.

Місце роботи, як правило, визначається місцезнаходженням підприємства як сторони трудового договору. Залежно від структурної організації підприємства працівник може знаходитись на роботі в будь-якому структурному підрозділі. Але коли структурні підрозділи знаходяться поза межами певної адміністративно-територіальної одиниці, де укладався трудовий договір, то місце роботи обов'язково повинно бути конкретизованим.

Істотне значення для здійснення трудових відносин має час початку виконання роботи. Саме з цього моменту фактично розпочинається реалізація громадянином права на працю. У більшості випадків початок роботи настає відразу ж після укладення трудового договору. Але сторони можуть домовитись і про більш пізній час початку роботи, що може бути викликано необхідністю оформлення звільнення з попереднього місця роботи, переїздом з іншої місцевості, перевезенням сім'ї та майна тощо. Для педагогічних працівників час початку виконання роботи може бути пов'язаний з початком навчального року, початком занять.

Якщо умови трудового договору, передбачені сторонами, погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, то такі умови є недійсними. Умова, що погіршує становище працівника, проводиться у відповідності із законодавством з умовами, що відповідають законодавству про працю.

Трудовий договір як відповідна позиція взаємовідносин працівника з підприємством щодо виконання певної діяльності є визначальною категорію для трудового договору. Як родове поняття трудовий договір відповідно до чинного законодавства класифікується за окремими ознаками: залежно від специфіки змісту, форми договору, строку дії, порядку укладення.

Специфічний зміст мають трудові договори про державну службу. При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.

Окремим видом трудового договору є контракт. Під контрактом сучасна теорія права розуміє угоду, що викликає виникнення, зміну або припинення правових відносин. Частина 3 ст. 21 КЗпП визначає контракт як особливу форму трудового договору.

Це окремий вид трудового договору, що укладається на певний строк для виконання роботи, яка носить, як правило, постійний або в будь-якому випадку тривалий характер.

Сфера застосування контракту визначається законодавством України.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором проявляється у тому, що контракт дозволяє максимально індивідуалізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом. Тому контракт повинен бути дійовим засобом поліпшення у договірному порядку правового статусу працівника. Фактично ж він досить часто укладається з протилежною метою, як черговий спосіб порушення трудових прав і свобод людини, обмеження прав працівника в часі.

На певний строк можуть укладатись трудові договори з тимчасовим і сезонними працівниками.

Тимчасовими вважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи (посада), - до чотирьох місяців. При оформленні трудового договору з тимчасовим працівником в наказі чи розпорядженні про прийняття на роботу обов'язково повинно бути зазначено, що даний працівник приймається на тимчасову роботу або вказується конкретний строк роботи.

Трудовий договір з тимчасовим працівником вважається продовженим на невизнаний строк, якщо він попрацював понад два чи чотири місяці, і жодна з сторін не зажадала припинення трудових відносин, або якщо його було звільнено і знову ж прийнято на ту ж саму роботу після перерви тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.

Сезонними вважаються роботи, котрі внаслідок природних і кліматичних умов виконуються протягом певного періоду року - сезону, що не перевищує шести місяців.

Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути попереджені про це при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи розпорядженні. До сезонних галузей віднесені лісова промисловість і лісове господарство, переробні галузі промисловості, санаторно-курортні галузі і заклади відпочинку. В кожній з цих галузей визначені певні види робіт, які вважаються сезонними.

Законодавство про працю надає громадянам право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах. Зайняття працівником, крім основної, іншої регулярно оплачуваної роботи називається сумісництвом. Для роботи за сумісництвом потрібні лише бажання і згода працівника. Згода власника або уповноваженого ним органу, а також профспілкового комітету за основним місцем роботи не вимагається.

Суміщенням професій (посад) вважається виконання роботи по декількох професіях (спеціальностях) на одному і тому ж підприємстві чи організації протягом робочого дня нормальної тривалості.

Робота по декількох професіях (спеціальностях) може бути дозволена власником або уповноваженим ним органом на підприємствах усіх галузей народного господарства, де кількість видів робіт, необхідних для виробництва, більше ніж професій, внаслідок чого працівник недостатньо завантажений роботою протягом нормативної тривалості робочого часу.

Для застосування суміщення професій обмежень не встановлено. Необхідно лише одержати згоду працівника, що може бути обумовлено як при прийнятті на роботу, так і під час роботи.

2. Підстави виникнення трудового договору

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укладатись з особою, що досягла шістнадцяти років.

У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушає процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

При влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцяти років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, подають військовий квиток. Особи, звільнені з місця відбування кримінального покарання, зобов'язані подати довідку про звільнення.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною, відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП, є письмова форма, додержання якої є обов'язковими:

- при організаційному наборі працівників;

- при укладенні контракту;

- у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;

- в інших випадках, передбачених законодавством України.

В письмовій формі укладається трудовий договір про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.

Трудовий договір в письмовій формі укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмові формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі.

Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженим ним органом про влаштування працівника на роботу.

Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при цьому необхідно враховувати, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено службовою посадою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконувалась з її відома.

В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім'я по батькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю. В наказі може бути також вказано про встановлення випробувального строку:

- безстроковий, що укладається на невизначений строк;

- на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

- таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк випробування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну службу.

З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознайомлення. Необґрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами(батьки, подружжя, брати, діти), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

Прийняття керівника державного підприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і призначення його на посаду.

3. Підстави припинення трудового договору

Термін припинення трудового договору є найбільш широким за об'ємом і охоплює всі випадки закінчення дії трудового договору, в тому числі за угодою сторін, внаслідок вибуття зі складу підприємства, в зв'язку зі смертю та ін.

Розірвання трудового договору торкається лише випадків, коли трудовий договір припиняється з ініціативи будь-якої з його сторін.

Звільнення - термін, якому відповідає процедура технічного оформлення вже припинених трудових відносин. Проте термін "звільнення" застосовується також до всіх випадків припинення трудового договору.

Припинення трудового договору є правомірним лише за наявності наступних умов:

1) за передбаченими у законі підставами припинення трудового договору;

2) з дотриманням певного порядку звільнення за конкретною підставою;

3) є юридичний факт щодо припинення трудових правовідносин (розпорядження власника, заява працівника, відповідний акт третьої сторони, наприклад, суду).

Підставами припинення трудового договору є такі обставини, які визначаються законом як юридичні факти для припинення трудового договору. Трудове законодавство України передбачає єдині загальні підстави припинення трудового договору. Для деяких категорій працівників у законодавстві встановлений і ряд додаткових підстав.

При звільненні працівника в трудову книжку повинні вноситися записи про причини (підстави) звільнення відповідно до формулювання їх у законодавстві і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.

Класифікація підстав припинення трудового договору. Всі підстави припинення трудового договору можна класифікувати в залежності від двох критеріїв:

1) виду юридичного факту, який є причиною припинення;

2) волевиявлення яких саме суб'єктів спричинило припинення трудового договору.

За першим критерієм розрізняється припинення трудового договору в зв'язку з певними подіями (закінчення строку договору, смерть працівника), а за другим - у зв'язку з певними юридичними діями:

- взаємне волевиявлення сторін;

- ініціатива працівника;

- ініціатива власника або уповноваженого ним органу;

- ініціатива третіх осіб, які не є стороною трудового договору;

- порушення правил прийому на роботу.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:
У науці трудового права трудовий договір розглядається як юридичний факт, що виступає основою виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин; як елемент трудового правовідношення, що розкриває свій зміст у взаємних суб'єктивних правах і обов'язках його сторін; як правовий інститут в системі трудового права.

Предметом трудового договору виступає жива праця, інакше кажучи, процес праці. Це означає, що працівник зобов'язується виконувати певну роботу або займати певну посаду на підприємстві, а власник або уповноважена ним адміністрація зобов'язується забезпечити його цією роботою, надавати засоби виробництва, обладнання, прилади, механізми, приміщення, сировину, матеріали, комплектуючі деталі, давати вказівки, конкретні завдання. Власник має право доручити працівнику виконати будь-яке завдання в межах тієї роботи, яка обумовлена трудовим договором. Предметом цивільного договору про працю виступає матеріалізований результат праці або завдання одноразового характеру.

Істотною відмінністю трудового договору від цивільно-правового є глибока соціальна природа трудового договору, яка виявляється в його більш широкому соціально-правовому змісті. Уклавши трудовий договір, власник не тільки використовує працю працівника, але і приймає на себе зобов'язання по наданню певних гарантій, пільг, а також по участі в соціальному забезпеченні працівника. Переважно трудові відносини найманих працівників виникають на основі одного юридичного факту - трудового договору. Сторонами трудового договору виступають роботодавець і найманий працівник. На стороні роботодавця стороною виступає власник або уповноважений ним орган чи фізична особа (ст. 21 КЗпП).

Весь набір трудових відносин трудового договору неможливо розібрати, які використовуються у практиці. Чим специфічні умови праці на підприємстві, тим більш подробиць потребує складання трудового договору. Але, головним є те, щоб договір лише містив умови, які не суперечать трудовому законодавству.

Список використаної літератури

І. Нормативні акти

1. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р. №784-XIV.

2. Закон України «Про банкрутство» // Відомості Верховної Ради України. 1992.--№31.

3. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про порядок санації державних підприємств” // Зібрання постанов Уряду України. - 2001.-№5.

4. Правова база з питань банкрутства суб'єктів господарювання: Збірник нормативних актів.-К.: Атіка, 2000. - 224с.

5. Конституція України 28 червня 1996 р.

6. Кодекс законів про працю України від 10.12.71. - Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2004. - № 1. - Із. змін. від 16.01.2003; 06.02.2003; 20.03.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 11.05.2004; 21.10.2004; 22.10.2004.

ІІ. Додаткова література

1. Варгіч С. Банкрутство: деякі проблеми законодавчого врегулювання повернення державі боргів збанкрутілими підприємствами. // Цінні папери України - №10 - 1999 р.

2. Полозенко Д., Варгіч С. Банкрутство і шляхи його подолання. // Вісник НБУ - №10 - 1999 р. - с.59-63.

3. Полозенко Д., Варгіч С. Санація неплатоспроможних підприємств: її форми та шляхи удосконалення. // Цінні папери України - №26 - 1999 р. -с.16-17.

4. Фінанси підприємств. Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А.М.Поддєрьогін. 2-ге вид., перероб. та доп. -- К.: КНЕУ, 2001.--384с.

5. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000.

6. Прокопнеко В.І. Трудове право України: підручник. - Харків: консум 1998.

Размещено на Allbest.ru