Судова реформа 1864 року та особливості її проведення в Україні

6

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Судова реформа 1864 року та особливості її проведення в Україні

Зміст

Вступ

1. Передумови і підготовка судової реформи 1864 року

2. Судова реформа 1864 року

3. Судові статути

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми. Суд є найбільш давньою інституцією людського суспільства, однією з тих, яка виникла ще в додержавні часи. Весь процес розвитку людської спільноти проникнутий прагненням до створення справедливого, неупередженого суду. Мабуть, тому і нині не зникає інтерес до вивчення й аналізу історії формування, діяльності і розвитку як судової системи в цілому, так і окремих видів судів. Побудова в Україні правової держави, формування громадянського суспільства спонукає фахівців звернутись до історичного досвіду нашого народу в цій царині.

На становлення судової влади в Україні значною мірою впливала політична залежність від держав, до складу яких вона входила на різних етапах свого розвитку. До судової реформи 1864 р. характерним було виконання відповідних функцій як судами, так і деякими адміністративними органами, що не відповідало засадам незалежності судової влади. Судова реформа 1864 р. започаткувала перетворення судової влади на самостійну гілку влади.

Наукова розробка організаційно-правових і процесуальних аспектів незалежності судової влади закладалася в дореволюційній правовій доктрині Росії такими вченими, як Є.В. Васьковський, Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, Г.А. Джаншієв, С.І. Зарудний, М.І. Муравйов, М.М. Розін, М.Д. Сергієвський, С.М. Тригубов, Д.Г. Тальберг, Л.Я. Таубер, І.Я. Фойницький та ін. Вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили сучасні вітчизняні й російські вчені, зокрема, О.Б. Абросимова, Г.Н. Агеєва, Ж.Л. Акішева, В.Б. Алексєєв, М.С. Алексєєва, Л.Б. Алексєєва, В.П. Божьєв, О.Д. Бойков, В.Д., Л.М. Москвич, І.Л. Петрухін, С.В. Подкопаєв, С.В. Прилуцький, В.М. Савицький, Д.М. Хачатурян, Г.І. Чангулі, Н.М. Чепурнова, С.О. Супова, В.І. Шишкін та ін.

Метою дослідження є визначення особливостей проведення в Україні судової реформи у 1864 року.

1. Передумови і підготовка судової реформи 1864 року

Кримська війна 1853-1856 р., що закінчилася поразкою Росії, показала економічну, політичну і військову неспроможність царату, виявивши пороки і виразки соціально-економічної системи. [5]

“Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць”. У сказаному розуміння необхідності судової реформи. “Підняти юридичні норови народу, вселити йому обурення до правосуддя і любов до правди було б воістину святою справою”. Але як здійснити це? Насамперед, увести гласність та усність судочинства. “Пора виконувати над нашими виконавцями, слідчими, суддями єдино непідкупний контроль суспільної думки, пора дати спосіб оголошувати оприлюдно темні справи і приховані беззаконня. Тоді, та тільки тоді, ми зможемо вилікуватися від старої недуги і наздогнати в правосудді інші освічені країни”. [4]

Як видно, кризовий стан державного механізму Росії став безперечним. Це стало необхідною передумовою усвідомлення неминучості реформи. “Наприкінці Кримської кампанії, - згадував Оболенський, - відчувалась неминучість суттєвих реформ”.

Кріпосне право виключало законність. Кріпосне право припускало залежність юстиції від адміністративної влади. Таким чином, реформувати державний механізм та юстицію було неможливо без скасування кріпосного права.

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготовка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали свої пропозиції. Їх “постійно й уважно читав Олександр II” - писав А.В. Головін.

Член Володимирського комітету І.С. Безобразов заявив про неможливість селянської реформи без судової. Якщо остання не буде здійснений, то вихід із фортечної залежності приведе селян до того, що “...позбавивши їх захисту фортечної влади, передати на жертву сваволі, жадібності і хабарництва чиновників. [4]

Без судової реформи неможливо забезпечити недоторканість особи і власності. Гарантувати безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він же забезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував на винагороду. Проте юстиція була незадоволена. По силі і різкості виділялася думка А.М. Унковського - лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям “зсередини”. “Суд у нас не значить нічого, - писав він, - Адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам”. “Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою... При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище”. [6]

Про введення буржуазних інститутів говорилося й в листах дворянства Олександрові II. Володимирське дворянство переконувало царя в листі від 15 січня 1860 р. у неможливості селянської реформи без судової, тому що звільнені селяни, позбавлені захисту поміщиків, при відсутності правосуддя і відповідальності посадових осіб піддадуться ще більшій і нестерпній залежності від сваволі чиновників, і через те можуть зовсім загубити повагу до справжньої законності. Тому “для мирного й успішного результату майбутньої реформи необхідно:

- розділити влади на адміністративну, судову і поліцейську;

- визначити відповідальність всіх і кожного перед судом;

- ввести гласність цивільного і карного судочинства;

- запровадити суд присяжних”. [1]

Необхідність нагальної судової реформи диктувалася економікою країни, що знаходилася в застої. Без її не можна було розраховувати на допомогу іноземного капіталу. Таким чином, судова реформа ставала очевидною для урядових кіл. Проте вони заперечили в той же час інститути, відомі країнам Заходу, що гарантували недоторканість особи, власності, режим законності.

2. Судова реформа 1864 року

судова реформа адвокатура законодавчий

Судова реформа 1864 року ? ліберально-буржуазне перетворення царським урядом усієї судової системи і порядку цивільного і карного процесів у Росії. Реформа внесла значні зміни в судоустрій кріпосницької Росії, що відрізнялося вузькостановою системою, прямою залежністю суду від адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним характером процесу, заснованого на теорії формальних доказів. [2]

Реформа відбила класові інтереси росіянкою буржуазії, що із метою зміцнення своїх позицій потребувала в оголошенні формальної рівності всіх перед судом, у затвердженні початків буржуазної законності. Це проявилося у введенні суду присяжних, адвокатури, реорганізації прокуратури, у новій організації судового процесу і судових заснувань. Характеризуючи економічну і політичну сутність селянської реформи 1861 р., В.І. Ленін підкреслив нерозривний зв'язок усіх реформ 60-х рр. XIX ст.: “Якщо кинути загальний погляд на зміну всього устрою російської держави в 1861 році, то необхідно визнати, що ця зміна була кроком по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію. Це вірно не тільки з економічної, але і з політичної точки зору. Достатньо пригадати характер реформи в області суду, управління, місцевого самоврядування і т.п. реформ, що пішли за селянською реформою 1861 року, - щоб переконатися в правильності цього положення”. [4]

Судовими статутами 1864 року створювалася оригінальна й ефективна система правосуддя. Вона мала дві гілки, дві підсистеми, що об'єднував вищий судовий орган - Сенат: загальні суди і світові суди. Крім того, існували суди особливої підсудності: військові, волосні, комерційні та інші, створення яких передбачалося іншими законодавчими актами.

Слідує також мати на увазі, що проведення судової реформи продовжувалося до кінця XIX століття. Перші загальні суди почали діяти тільки в 1866 році, вони поширили свою діяльність лише на десять із губерній центральної Росії. На іншій же території країни продовжували діяти старі суди, що керувалися іншим процесуальним законодавством.

Адміністративно-територіальний і судово-територіальний поділ імперії після реформи не збігалися. Повіти і міста були розділені на ділянки мирових судів. Територія, підвідомча окружним судам, охоплювала декілька повітів, округи судових палат - декілька губерній. Окружні суди були судами першої інстанції загальних судів, судові палати - судами другої інстанції. На початку ХХ століття в імперії було 106 окружних судів і 14 судових палат. “Батьки” судової реформи пояснювали таку судово-територіальну структуру сполученням мирової та загальної юстиції, а також браком кваліфікованих юристів для створення загальних судів у кожнім повіті. Але сьогодні ми бачимо переваги такої організації правосуддя в більшій ізоляції судових і адміністративних органів. При такій структурі все повітове начальство не тільки по табелі про ранги, але і по реальному статусові, було позбавлено можливості чинити на суди будь-який вплив. Відповідно, і судді другої інстанції рятувалися від тиску на них із боку губернської бюрократії. [6]

Ще більш значною гарантією незалежності судів став принцип незмінюваності судів, закріплений ст. 243 заснуванням судових установлень. Відповідно до цієї статті, голови і члени окружних судів і судових палат не могли бути звільнені або переведені з однієї посади на другу без їхньої згоди, крім як по вироку суду. Всі постійні, фахові члени окружного суду і судової палати, так називані коронні судді, призначалися імператором за поданням міністра юстиції. Для призначення на посаду члена окружного суду необхідно було мати вище юридичне утворення і стаж роботи в суді або прокуратурі не менше трьох років (у званні присяжного повіреного - 10 років). Для більш високих посад стаж збільшувався.

Окружні суди складалися з одного або декількох відділень та карних і цивільних справ. Вони розбирали більшість справ, причому всі цивільні і значна частина карних розбиралися коронними суддями. Для розгляду справ про злочини, за які могло бути призначене покарання у виді позбавлення прав на майно, як особливих, пов'язаних із приналежністю до привілейованих станів, так і всіх прав (майнових, брачно-сімейних і т.д.), залучалися присяжні засідателі. Як правило, позбавлення прав на майно супроводжувалося іншими покараннями: каторжними роботами, посиланням, в'язницею. Таким чином, суд присяжних був не самостійним утворенням, а особливою присутністю окружного суду. До його підсудності не були віднесені справи про державні злочини, а також значна частина посадових злочинів і деякі інші. [2]

Нова судова система в порівнянні зі старою відрізнялася певною стрункістю. Для вирішення дрібних карних, цивільних справ засновувався інститут виборних мирових судів. Мирові судді (дільничні і почесні) даного округу збиралися на повітові з'їзди мирових суддів або мировий з'їзд суддів, що був остаточною апеляційною інстанцією. Подальший розгляд справ мирових судів здійснювався лише в касаційному порядку в Сенаті.

Сенат у процесі судової реформи також зазнав зміни. Він перетворився в єдиний у країні касаційний суд. Основна відмінність касаційного порядку оскарження судових рішень і вироків від апеляційного порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касації були процесуальні правопорушення.

Інститут мирових судів при всій обмеженості демократизму в ньому не задовольняв вище чиновництво й у 1889 році був скасований скрізь, крім Москви, Санкт-Петербурга й Одеси. Мирові судді були замінені призначуваними особами.

Судова реформа 1864 року створила систему загальних судів. Судами першої інстанції були окружні суди. Кожний окружний суд засновувався для розгляду цивільних і кримінальних справ, що виходили за рамки підсудності світового судді.

Другою інстанцією в системі загальних судів була судова палата. У ній в апеляційному порядку розглядалися справи по скаргах на вироки і рішення окружних судів, винесені без присяжних засідателів. Крім того, до її підсудності були віднесені справи про особо небезпечні злочини - державних і посадових На відміну від суду присяжних особлива присутність судової палати являла собою єдину колегію коронних судів і народних представників, причому права всіх членів були рівні й у процесі судового слідства, і при винесенні вироку. Але ця формальна рівність не призводила до підвищення їхньої ролі в порівнянні з присяжними засідателями. Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу законності в карному і цивільному процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури.

Адвокатура по судових статутах була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по округах по округах судових палат. Присяжні повірники обирали Рад, що відав прийомом нових членів і наглядом за діяльністю окремих адвокатів.

Другу, нижчу категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони займалися незначними справами і могли виступати в тих судах, при яких состояли.

Велике значення для затвердження нових демократичних принципів судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після судової реформи прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, її діяльність обмежувалася тільки судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор повинен був виступати в суді “як стягувач покарання і водночас захисник безвинності”, то тепер головним його завданням ставав нагляд за дізнанням і слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура створювалася при судах. [5]

Перше покоління робітників прокуратури дечим поступалося своїм колегам-супротивникам - адвокатам і в дотриманні норм судової етики, і в прагненні встановити в справі істину, а не доводити провину підсудного, що б не сталося. Прокуратура ні в перші роки свого існування, ні в майбутньому не була схильна корупції. До честі прокуратури варто віднести виграну справу мільйонера Овсяннікова, справу ігумені Митрофанії, так називані банківські процеси й інші.

Заснуванням судових установлень (ст. 237 і 239) передбачалося, що основою внутрішньої самостійності судів слугують тривалість суддівських посад і рівність судів: у них не може бути начальників; члени всіх судових інстанцій як судді рівні між собою, а самі судді розрізняються тільки по ступені влади - суди першої і вищих інстанцій. Прогресивними були і такі важливі принципи, закріплені в Судових статутах, як колегіальність суду, незмінюваність судів і дисциплінарної відповідальності їх тільки перед судом, несумісність судової служби з іншими професіями.

3. Судові статути

Судові статути, у Росії законодавчі положення, прийняті 20 листопада 1864 року склали основу судової реформи 1864 року.

Судові статути - у дореволюційної Росії офіційна назва законів, затверджених 20 листопада 1864 року: “Заснування судових установлень”, “Устав про покарання, що накладаються світовими суддями”, “Устав карного судочинства”, “Устав цивільного судочинства”. Судові статути оформили проведення судової реформи 1864 року. [4]

Відповідно до “Заснування судових установлень” (закон про судоустрій), судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд). Мирові судді вирішували справи одноосібно. Вони знаходилися при мировому окрузі (повітовому, міському), що ділилися на декілька дільниць. У мировому окрузі були також почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддями даного округу утворювали вищу інстанцію - з'їзд мирових судів. У окружний суд, що засновувався на декілька повітів, входили голова і члени суду.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Для завідування судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційного суду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Прокурорський нагляд здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхні товариші і здійснювався під спостереженням міністра юстиції як генерал-прокурора.

“Устав про покарання, що накладаються світовими суддями” являвся кодексом, у який були виділені з “Укладення про покарання карних і виправних” менше серйозні злочини (проступки), підвідомчі мировим суддям.

Статут складався з 13 глав. Перша глава містила загальні положення і перелік покарань за злочини, передбачені статутами. Глави 2-9 були присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу, проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про проступки проти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д.

“Устав карного судочинства” (кримінально-процесуальний кодекс) визначав компетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ, загальні положення, порядок виробництва у мирових установленнях, порядок виробництва в загальних судових місцях, вилучення з загального порядку карного судочинства.

Основними стадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були:

- попереднє розслідування,

- передання суду,

- підготовчі розпорядження до суду,

- розгляд справи,

- виконання вироку.

Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

“Устав цивільного судочинства” (цивільний процесуальний кодекс) розрізняв судочинство цивільних справ у мирових і судово-адміністративних установленнях (у суді земських начальників і повітових з'їздів) і судочинство в загальних судових місцях. У Статуті, що відбив основні принципи буржуазного права, найбільш послідовно здійснені початки змагальності, сторони в ньому повинні були забезпечувати докази. Нижчою інстанцією був окружний суд, апеляційною - судова палата. Слухання справи відбувалося у відкритому судовому засіданні.

Судові статути ввели суд присяжних і інститут судових слідчих, була реорганізована прокуратура, заснована адвокатура і проголошені такі буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, усність, змагальність. Деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними, була створена більш чітка система судових інстанцій.

Висновки

Судова реформа 1864 року - ліберально-буржуазне перетворення царським урядом усієї судової системи і порядку цивільного і карного процесів у Росії. Реформа внесла значні зміни в судоустрій кріпосницької Росії, що відрізнялося вузькостановою системою, прямою залежністю суду від адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним характером процесу, заснованого на теорії формальних доказів.

Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова система замінила собою вкрай роздрібнену систему судів (суди по станах, по роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція і т.п.). Проте значення судової реформи 1864 року применшувалося поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням системи заохочень судів місцевими адміністраціями, що подавали їх до чергових чинів і орденів і т.д.

Література

Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / Р.А. Калюжний, С.М. Тимченко, Н.М. Пархоменко, С.М. Легуша. - К., 2007. - 296 с.

Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посібник для юр. фак. вузів. - К.: Вентурі, 1996. - 208 с.

Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін. й доп. ? Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 228 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. / Пер. з рос. - Х.: Консум, 2001. - 656 с.

Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Суботін, О.В. Філонов, Л.М. Князькова, І.Я. Тодоров. - К.: Знання, 2005. - 327 с.

Чубатий М. Огляд історії українського права і історія джерел та державного права. - К., 1994.

Размещено на Allbest.ru