Розвиток права Київської Русі
Роль норм-звичаїв як основної форми регулювання відносин у додержавному суспільстві. Використання звичаєвого права у земельних, сімейних та спадкоємних відносинах. Зобов’язання по договорам купівлі-продажу та позики, покарання за злочини у Руській правді.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.01.2011 |
| Размер файла | 34,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
1. Основні види джерел права Київської Русі
норма звичай руська правда
Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда.
Норми-звичаї - правила зовнішньої поведінки, які розглядаються членами соціального об'єднання як обов'язкові або на підставі безпосередніх умов суспільного життя, або на підставі якогось суспільного авторитету; здійснюються добровільно, а у разі їх порушення до правопорушників застосовуються засоби громадського впливу.
Норми-звичаї - правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу. Це основна форма регулювання відносин у додержавному суспільстві.
Ознаки норми-звичаю:
- етнічний характер;
- колективістський характер;
- моральна обумовленість;
- пов'язаність із релігійними уявленнями і ритуалами;
- підкреслена публічність та ін. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. / В 2 т. ? М., 1998.
Дотримання норм-звичаїв забезпечувалося засобами громадського суспільного впливу на порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення вогню і води та ін.) або схваленням засобів, що застосовувалися до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кревна помста).
У державному суспільстві норми-звичаї були санкціоновані державою:
1. У процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив підставою для вирішення спору (англо-американський тип правових систем).
Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна була:
- виражати тривалу правову практику;
- відбивати однакову практику - як дії, так і бездіяльності;
- втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації.
Необхідність застосування норми-звичаю доводилася в суді.
2. Шляхом включення звичаю до законодавчих актів рабовласницьких і феодальних держав, які утворили найдавніший шар права - звичаєве право (романс-германський тип правових систем та ін.).
Для набуття юридичної сили норма-звичай:
- не повинна суперечити закону;
- повинна його доповнювати і як би «оживляти»;
- не може підмінювати закон.
Після набуття нормою-звичаєм правового характеру, тобто санкціонування її державою (правовий звичай), його дотримання забезпечується примусовою силою держави. Так, закони Хаммурапі включали норми-звичаї, які після надання їм письмової форми набули стійкішого характеру. Наприклад, один із законів Хаммурапі встановив: якщо син ударить батька, йому слід відтяти руку. Якщо раніше й були сумніви щодо даного покарання, цей закон вирішив їх. І одночасно він зробив це покарання важко змінюваним, перешкоджаючи зм'якшенню покарання, коли відсіч руки сина було визнано згодом надто суворим покаранням.
Звичаєве право - система правових норм, яка ґрунтується на нормах-звичаях, що діють у суспільстві в результаті тривалого застосування, санкціоновані державою і забезпечуються його примусовою силою (у разі потреби).
Звичаєве право сформувалося на ранніх ступенях розвитку суспільства, у період розпаду родового ладу. Виникаючі в суспільстві суперечності викликали потребу у фіксації сформованих відносин у формі різних нормативних установлень (Руська правда, Алеманська правда, Салична правда та ін.). Перші писані закони, що ґрунтувалися на нормах-звичаях, мали справляти враження на підданих своєю стабільністю і розвивати в них почуття впевненості у справедливості Хрестоматия по всеобщей истории государства и права зарубежных стран. / Под ред. Чернилевского З.М. - М., 1984..
Згодом звичаї минулого (кревна помста, виклик на дуель) поступово трансформувалися відповідно до соціально-економічному ладу суспільства і дотепер продовжують відігравати досить істотну роль, особливо на рівні повсякденної свідомості, у правосвідомості.
Можна назвати сучасні держави, так звані «країни, що розвиваються»», де звичаєве право відіграє домінуючу роль у регулюванні земельних, сімейних і спадкоємних відносин (країни Океанії, тропічного поясу африканського континенту, деякі азіатські країни), проте в жодній з них правові звичаї не є самостійним і виключним регулятором суспільних відносин. Ці країни керуються і нормами-звичаями, і нормами, виданими або санкціонованими державою. Наприклад, у Папуа-Новій Гвінеї діють як норми звичаєвого, так і норми загального (англійського) права. На становлення системи права горців Північно-Західного Кавказу (частина Російської Федерації) істотний вплив справили російське законодавство, норми шаріату і норми традиційного (звичаєвого) права, що проявилося у всіх сферах їх життя.
Таким чином, норми-звичаї і звичаєве право, яке ґрунтується на них, є провідними нормативними регуляторами поведінки в ранніх державних утвореннях, сприяють формуванню їх національної правової системи. Величезний вплив у цьому плані належить національним, релігійним та іншим особливостям, властивим конкретному етнічному утворенню (або їх сукупності), а також тим навичкам, традиціям і звичаям, що, повторюючись і закріплюючись у свідомості індивідів, перетворюються на норми поведінки.
Звичай може вважатися правовим як у силу санкції держави, так і внаслідок визнання його «своїм» певною етнічною спільнотою, плем'ям, кастою і т.д. Наприклад, нормою-звичаєм у Британії є затвердження королевою законопроекту, прийнятого обома палатами парламенту.
Те, що сучасний юрист не вважає правом, іноді розглядається таким із традиційних позицій. Особливо це має місце там, де проходить межа між юридичним (спеціально-соціальним) і загально соціальним регулюванням - торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг та ін. Так, у сучасному українському суспільстві суб'єкти господарської діяльності нерідко вдаються до ділового звичаю - правила, що у силу визнаної корисності регулярно повторюється в процесі господарської та іншої діяльності, стає звичкою. Такий діловий звичай, набуваючи правового захисту в арбітражному суді, нерідко стає правовим.
Звичай ділового обороту - сформоване і широко застосовуване в якійсь галузі підприємницької діяльності правило поведінки, не передбачене законодавством, незалежно від того, чи зафіксовано воно у будь-якому документі Не застосовується звичай ділового обороту, який суперечить положенням законодавства або договору, обов'язковим для учасників відповідних відносин.
Близькими до норм-звичаїв є норми-традиції - такі, що склалися, способи поведінки людей, які передавалися з покоління в покоління і перетворилися на правові норми. Традиції - ширші за змістом утворення, ніж звичаї. Традиції нерідко мають зовнішнє вираження в нормах обрядів - дій або комплексів учинків людини, що стають правилами поведінки (весільні обряди, обряд вручення свідоцтва про народження та ін.). Обрядові церемонії, що відбуваються в урочистій обстановці, мають назву ритуалів. Ритуал можна назвати різновидом звичаю або традиції, підтримуваної і забезпечуваної державою. Наприклад, прийняття присяги в системі Збройних сил, МВС, СБУ, проведення стройових оглядів та інших церемоній закріплені в статутах, положеннях відомчих нормативних актів і забезпечуються, крім морального впливу (громадського осуду), можливістю застосування засобів дисциплінарної відповідальності.
Найдавнішим джерелом Київської Русі було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду.
Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 та 971 рр. У договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся. В цих договорах ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права. В договорах обидві держави виступають як рівноправні партнери. Важливою є відсилка в договорах на руський закон. Треба підкреслити, що руське право містить перші три договори, які заключили Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантійське право Долгополова Л., Музыченко П. Роль православия в становлении государственности и права Киевской Руси. ? Одесса, 1995..
Руський закон вимальовується як добре створене, самобутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідала розвинутому суспільству. Таким чином, це свідчить, що тут законодавство існувало задовго до Руської правди. Із аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Тут ми знаходимо норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства.
Серед норм кримінального права виділяються статті, які трактують вбивство (ст. 4 договору 911 р. і ст. 13 договору 945 р.). За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття приводиться дещо в зміненому вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого.
Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене.
У договорах є ряд статей, які відносяться до цивільного права. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходились на службі у візантійського імператора. В договорі 911 р. є стаття, яка регламентує видачу злочинця. В ній говориться: якщо злочинець втече із Русі в Візантію, і руська влада заявить скаргу візантійському уряду, то останній повинен силою повернути злочинця на Русь.
Професор М. Чубатий робить цікавий висновок: в українському законі виявляється вища, ніж в європейських середньовічних законах культура берегового права. В Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під нагляд держави, поки з'явиться його законний власник.
Княже законодавство знаходило місце в договорах князів з народом та княжих грамотах. Самих договорів не збереглося, але з літописів видно, що вони існували. Дуже мало збереглося і юридичних грамот князів. Найстаріша з них - грамота Мстислава І від 1130 року Долгополова Л., Музыченко П. Роль православия в становлении государственности и права Киевской Руси. ? Одесса, 1995..
Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави. Їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства.
Але найбільше значення серед правових пам'яток Київської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний - в бібліотеці Синоду, Академічний - в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).
Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція зв'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів - Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція - не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.
Деякі вчені об'єднують дві перші редакції в одну - Коротку редакцію. Третя - отримала назву Розширена редакція. Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої редакцій.
В Розширеній редакції на відміну від Короткої ми виділяємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розширена редакція відрізняється від Короткої перш за все рівнем розвитку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та невільного населення.
Договори часів Київської Русі, що мали, як визначена форма права, публічно-правний характер, можна поділити на такі категорії:
1) договори українських князів з чужоземними державами (договори міжнародні);
2) договори князів різних земель проміж собою;
3) договори між князем і народом.
В старовину всі ці договори мали такі назви: «мир», «ряд», «цілування», «докінчання» і т.д. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. ? К.: Україна, 1998. ? С. 48.
В одному із артикулів договору 911 р. згадуються так звані «показ явленія». Можливо, що під цими показаннями явленими і треба розуміти речові докази - «лице», яке відігравало таку визначну роль в українському судочинстві в справах про злодійство і якому і тепер надається велике значення.
За «удар мечем» призначається визначена кара “по покону руському”. В договорах взагалі згадується “закон” і «покон руський», також «устав руський», підкреслюється також значення «роти» (присяги) як судового доказу присяги, яка на Україні, як і в інших слов'янських землях (наприклад, у Чехів), відігравала таку поважну роль; зокрема ж на Україні самий термін «рота» в значенні присяги (власне «формули» присяги) вживався широко і в литовсько-польський період нашої історії, й на судах народних (копних). В числі послів, що брали участь в укладанні договору, згадуються і «гостіе» (купці), чим і підкреслюється їх роль в той час як державних мужів; наприклад, договір 945 р. В договорах передбачається порядок повернення «челядина», що «ускочить» «од Руси» у Грецію, і навпаки «челядина» грецького, що «ускочить» на Русь; встановлюється ціна за челядина і т.д. Таким чином, і з договорів ясно видно, що в той час були на Русі раби. Раби-русини продавалися в той час на східних ринках, але договори Олега і Ігоря, як замічає історик Костомаров Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. / Собр. соч.: В 8 кн. 21 т. ? СПб., 1903-1906. Т. 1. 1903. ? С. 115. (Далі: Ист. монографии...)., «змагаються прикоротить торгівлю людьми і зобов'язують з обох сторін відпускати і викупати із полону як Русь, так і Греків, в обопільних справах». Хоч в договорах і не згадується про духівниці так ясно, як, наприклад, в Руській Правді, де розповідається про «ряд», але в них маються вказівки на розпорядження своїм майном перед смертю, і ці вказівки дуже характерні для того часу.
Окрім норм права карного, цивільного і процесуального, в договорах єсть і положення, які торкаються права міжнародного; так, наприклад, в договорі князя Ігоря 945 р. забороняється князю руському ширити свою владу на «Корсунську страну»; забезпечується грецьким (корсунським) рибалкам право ловити рибу «в устьї Дніпровськім», регулюється порядок відпущення полонених і т.д. Взагалі договори заховують в собі досить важливі і цікаві для історика і історика права матеріали для вияснення тогочасного правного становища України-Русі.
Характерно, що в договорах вживається й старовинне українське ім'я «русин».
Професор Грушевський так визначає значення і вартість договорів Русі з Греками: «Самі по собі дуже змістовні, вони з'единені з одночасними арабськими і візантійськими відомостями і пізнішими ремінісценціями «Повісті», дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не менш двадцяти залежних від цього «світлих і великих князів і великих бояр» (як зве їх договір 911 р.). Таку ж приблизну кількість послів бачимо тринадцять років після того в Константинополі з княгинею Ольгою: очевидно, ця система князівств і провінцій трималася в середині Х в. досить стійко Грушевский М. Очерк истории украинского народа. ? СПб., 1906. ? С. 60-61..
Окрім стосунків з греками, з Візантією, Україна-Русь, як і Великий Новгород, землі Смоленська, Полоцька, була здавна в постійних торговельних відносинах і з західноєвропейськими народами - чехами, уграми, німцями, не кажучи вже про стосунки з сусідньою Україні Польщею.
Взаємовідносини між Україною і цими народами безумовно також визначалися відповідними договорами. На жаль до нашого часу дійшло лише декілька договорів з німцями, які укладали в свій час В. Новгород, землі Смоленська, Полоцька, а також і земля Галицька. Всі ці договори відносяться вже до більш пізнього часу, а саме до XII і ХІІІ ст.
Торговельні стосунки України Галицької з німецькими землями значно поширилися, очевидно, після того, як «татарська орда», кажучи словами О. Єфименко, «відрізала галицькому князівству налагоджені торговельні зв'язки з Чорним морем». Галичина вимагала для себе торговельних шляхів і ринків, «позаяк на півдні, - пише Єфименко, - путі ці були зачинені, рух стремів на північ. Зав'язуються жваві торговельні стосунки з німецькими городами, зокрема з Торном» Ефименко А. История украинского народа. ? СПб., 1906. ? С. 74.. Головним змістом всіх цих договорів було визначення юридичних прав німців на території руській і навпаки - русинів на території німецькій.
В останню чверть десятого століття Україна-Русь прийняла християнську віру із Візантії.
Прийняття віри Христової справило на правовий розвиток нашого народу величезний вплив. Нові християнські ідеї, нові думки, які принесено було на Україну християнством, охоплювали своїм впливом все більші та ширші кола; потроху ці впливи почали відбиватись і на правно-побутових відносинах тогочасного населення. На Україну з'являються грецькі єпископи, священики і церковники та приносять з собою різні збірники грецького церковного права. Потроху народжується, крім духовенства, ціла категорія людей, які знаходяться в близьких і тісних стосунках з церквою. Коло останньої починають утворюватися різні благодійні інституції ? странноприїмниці, богадільні і т. ін. Будучи незалежною від державної, а зокрема князівської, влади, українська церква, як відомо, підлягала лише царгородському патріархові - церква правується сама на підставі норм грецького церковної права, але саме правниче становище церкви, а також духовенства і взагалі «церковних» людей в самій державі потребувало з боку останньої визначеної регламентації. Це визначення державною владою прав церкви і духовенства! знайшло для себе вираз в т.зв. «церковних уставах».
Із «церковних уставів» загально церковне значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського» Окрім цих уставів відомі й інші, як, наприклад, «Устав князя Київського Мстислава»., «Устав Володимира Святого» відноситься до Х в., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII ст.
Устави церковні дійшли до нас у списках пізніших, і в науці навіть були висловлені гадки, що устави Володимира, Ярослава та інших князів не є продуктом діяльності цих з князів і що ці устави складено було не раніше XIII і навіть XIV в. Такого погляду, між іншим, дотримується професор Суворов і відомий автор «Истории русской церкви» професор Голубинський.
Зміст церковних уставів становлять, головним чином, ті норми права, якими означається компетенція так званих церковних судів, що з'явилися як один із наслідків прийняття нами християнської віри; в уставах також означається підлеглість «церковних людей» суду церковному. На підставі уставів церква мала право на т.зв. «десятину ».
З цих уставів церковний устав, який приписується князю Ярославу, в Литовсько-Українській державі (в окремій редакції кінця XV в.) був відомий під назвою «Свитку Ярослава». Він на Русі Литовській мав силу закону. «Свиток Ярослава» був у 1499 р. поданий київським митрополитом Йосифом великому князю Олександру для потвердження прав київської церкви Беляев Й. Лекции по истории русского законодательства. ? М., 1879. ? С. 217.. Науці відомі взагалі чотири редакції цієї пам'ятки права («Устава князя Ярослава»).
Християнська православна церква, як відомо, правується і керується на підставі певних церковних правил, канонів, постанов вселенських соборів і т.п. Все внутрішнє життя церкви спирається на певні норми, церковні закони. Цілком природно, що з прийняттям християнської віри від Візантії на Україну стали переноситись духовенством грецьким різні візантійські збірники церковного права, які були потрібні для провадження церковної служби і взагалі для організації церковного життя на певних підвалинах.
Із таких грецьких збірників церковних законів, що були перенесені до нас на Україну, найбільш важливе значення мали «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон».
«Номоканон» - це збірник законів, якими керувалася грецька церква. Із грецьких номоканонів відомі «Номоканон Іоанна Схоластика» (VI в.) і другий - патріарха Фотія (883). Номоканони, як і інші церковні збірники, переходили до нас в списках (переписувалися переписувачами і перекладалися з грецької на слов'янську мову). «Номоканон Іоанна-Схоластика» дійшов до нас через Болгарію вже в перекладі на мову слов'янську. Номоканони відомі були на Україні і Московщині під назвою «Кормчих книг».
В зміст номоканону входили не лише виключно церковні правила, але й закони світські; останні були необхідні в судах церковних для розв'язання справ.
Другий збірник - так звана «Еклога» - був виданий візантійським імператором Львом Ісаврянином і його сином Константаном у 741 р. «Еклога» являла собою власне виняток із різних візантійських законів, що заховують у собі головно норми права цивільного (світського).
В «Еклогу» входять норми цивільного візантійського права, які торкаються права спадкового, опіки, духівниць; є також в «Еклозі» норми процесуального характеру; містяться також норми права родинного, шлюбного. Єсть в «Еклозі» норми права карного, які складають 17-й її титул. «Еклога» має 18 титулів, і в «Кормчій книзі», куди вона увійшла, має таку назву: «Главизна царей Константина і Леона».
Третім збірником візантійського права був «Прохирон». Він виданий імператором Василієм Македонином у 870 р. на заміну «Еклоги». «Еклога» Ї «Прохирон» входили також у «Номоканон», а через це увійшли також і в «Кормчу книгу». В останній «Прохирон» вміщено «Закони градские».
В той час, окрім цих офіційних збірників візантійського, права, вживалися в церковних судах на Україні й інші збірники візантійського походження, наприклад: «Судебник царя Константина», або «Закон судний людом». Зокрема, дуже важливе значення має збірник, відомий під назвою «Книги законныя». В збірник цей увійшли матеріали із «Прохирону» і «Еклоги».
Важливим є те, що в наші «Кормчі», власне в другу їх частину, яка складалась із збірників права світського, увійшло чимало положень українського звичаєвого права, Таким чином, рецепції права візантійського в значній мірі були переробкою права грецького; вони входили в наші церковні збірники, пройшовши попередньо, так би мовити, через фільтр українського правничого світогляду. З цього боку ці збірники права мусять спиняти на собі особливу увагу історика українського права і взагалі всіх, хто цікавиться правовою еволюцією українського народу. Так, наприклад, «Книги законныя», про які ми вже згадали, дали можливість вченому професору Максиму Ковалевському науково обґрунтувати положення, що «займанщина» як спосіб осягнення тимчасового права користування. землею і навіть набуття права спадкової власності на землю була відома на Україні ще тоді, «коли Київ як столиця України знаходився на чолі князівств, у яких панували нащадки Рюрика» Ковалевский М. Труд как источник права собственности на землю в Малороссии и на Украине. ? С. 12..
Відомий коментатор і видавець цієї книги професор А.С. Павлов писав, що ці книги хоч не мали сили закону, але, мабуть, досить часто вживалися для різних справок у церковних судах особами церковного відомства. Таким чином, рецепції права візантійського, зокрема норми візантійського цивільного права в переробці та обробленні тогочасних українських правників, не мали лише академічного характеру, привчаючи думку «возводити» факти до юридичних понять Костомаров Н. Ист. монографии... ? Т. 1. ? С. 46., але й знаходили для себе застосування в реальному житті. Поширюючи взагалі правничі знання тогочасного суспільства, привчаючи людей освічених до юридичного думання, деякі рецепції права візантійського в українському переробленні входили в саме життя.
Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т.д. Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе ґрунту в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися народом і не входили в життя. Характерно, між іншим, що візантійське поняття про спадкового монарха, яке знайшло для себе потім сприятливий ґрунт у Московщині, на Україні потім зовсім не привилося, хоч законодавство і взагалі візантійська правнича практика виявляється для ідеї народовластия в той час, кажучи словами М. Попова, «міцним супротивником» Попов М. О значении германского и византийского влияния на русскую историческую жизнь в первые два века её развития. ? С. 55..
2. Галузі права Київської Русі
Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорювання межі передбачався штраф в 12 гривен.
Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язальне право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. ? К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. ? 622 с. -- (Вища освіта XXI століття)..
В першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.
Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно належало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.
Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашення своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.
Договір мав назву "ряд" і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката.
Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.
Договір купівлі-продажу рухомого майна укладався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшкодування збитків.
Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. Взяте поверталося з надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави" (добавки) при позиці міді. Проценти при позиці грошей (срібла) називались "резами".
Позика, як і інші цивільні угоди, укладалася публічно, в присутності свідків, виняток допускався тільки для невеличких позик до трьох гривень. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов (ст. 52) Российское законодательство Х-XX вв. / Законодательство Древней Руси. Т. 1. ? М., 1984..
Проценти по короткострокових позиках стягувались щомісячно, розмір їх не обмежувався.
Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв'язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона ґрунтувалась на взаємній довірі сторін (ст. 49).
Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив законодавця включити в Руську правду цілий устав банкрутства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умовах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).
Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.
Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, в силу вступало спадкування за законом.
До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99-100) История государства и права СССР. Ч. 1. / Под ред. Г.С. Калинина, А.Ф. Гончарова. ? М., 1972..
Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).
У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93, 95).
Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.
Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.
З самого початку кримінальне право оформлюється як правопривілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом Музиченко П., Єрмошкін С., Нагуш О. Суд і процес у Київській Русі. ? Одеса, 1995..
Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.
Руська правда знала наступні види злочинів:
- державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт - перехід на бік ворога;
- злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;
- майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.
Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.
Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.
З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна Ключевский В.О. Курс русской истории. Т. 1, 2. ? М., 1987..
Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри - 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри - штраф, який платила община сама або разом з правопорушником. Під продажем розумівся штраф, який також ішов князю і стягувався в двох розмірах - в 12 і в 3 гривні. Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра. Урок - винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.
Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку, - вбивця підлягав покаранню.
При Володимирі І віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибутках князя Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, .А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. ? К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. ? 622 с. ? (Вища освіта XXI століття)..
Всі проведені в даній курсовій роботі дослідження дають змогу зробити висновок про те, що джерела права Київської Русі не мали такого традиційного для сучасного часу змісту. Але вони мали велике значення для подальшого розвитку правової системи України.
Саме тому дослідження джерел права Київської Русі становить практичну та теоретичну цінність для історичної та правової науки.
Перелік використаних джерел
1. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К., 1968.
2. Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1956.
3. Греков Й.А. Памятники государственности и права славян на территории Украинской ССР. Первое тысячелетие нашей эры (извлечения). - Одесса, 1964.
4. Грушевський М.С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. / Т. 1, 2. - К., 1993.
5. Долгополова Л., Музыченко П. Роль православия в становлении государственности и права Киевской Руси. - Одесса, 1995.
6. История государства и права СССР. / Под ред. Г.С. Калинина, А.Ф. Гончарова. Ч. 1. - М., 1972.
7. Історія України: Курс лекцій. - К., 1991.
8. Ключевский В.О. Курс русской истории. Т. 1, 2. - М., 1987.
9. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. - Л., 1945.
10. Музиченко П., Єрмошкін С., Нагуш О. Суд і процес у Київській Русі. - Одеса, 1995.
11. Повесть временных лет: В 2 ч. - М.; Л., 1950.
12. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. - К., 1993.
13. Российское законодательство Х-XX вв. Законодательство Древней Руси. Т. 1. - М., 1984.
14. Толочко И.П. Древняя Русь. - К., 1987.
15. Фроянов И.Я. Киевская Русь. - Л., 1980.
16. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. - М., 1949.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Загальні положення про регулювання земельних відносин в Україні. Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об'єкт яких - земля. Регулювання земельних відносин. Земельне законодавство і регулювання земельних відносин.
реферат [19,2 K], добавлен 09.03.2009Положення законодавства щодо регулювання договорів купівлі-продажу. Особливості правового регулювання договору купівлі-продажу житла як особливого різновиду договору купівлі-продажу нерухомості. Відповідальність сторін за договором купівлі-продажу.
курсовая работа [42,2 K], добавлен 16.06.2011Поняття та види договору купівлі-продажу. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення. Правові ознаки договору купівлі-продажу в роздрібній торгівлі. Договір поставки як підстава виникнення зобов'язань з оплатної реалізації майна.
презентация [277,4 K], добавлен 30.11.2016Поняття договору купівлі-продажу. Сторони та предмет як елементи договору. Правове регулювання строків у договорах купівлі-продажу в українському та європейському праві: порівняльний аналіз. Відмежування договору міжнародної купівлі-продажу продукції.
курсовая работа [57,4 K], добавлен 20.10.2012Общинні принципи кримінального права в правовій думці Месопотамії. Правові джерела Месопотамії. Принципи кримінального права за законами Хаммурапі. Класифікація злочинів та покарання в Законах Хаммурапі: проти особи, власності, сімейних устроїв.
реферат [23,1 K], добавлен 19.02.2011Особисті немайнові та майнові відносини, які вирішують питання організації відносин між суб’єктами цивільного права. Форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань. Поняття прострочення боржника або кредитора. Вина в цивільному праві.
курсовая работа [43,8 K], добавлен 14.02.2015Усна та письмова форми договору роздрібної купівлі-продажу. Способи захисту майнових інтересів продавця. Договір роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів. Вчинення та укладання контракту шляхом конклюдентних дій, його переваги та зміст.
реферат [24,8 K], добавлен 06.05.2016Загальне поняття та ознаки зобов’язального права, склад та класифікація зобов’язань. Система договорів у цивільному праві. Підстави виникнення та припинення договірних та недоговірних зобов’язань. Договір купівлі-продажу та договір дарування квартири.
курсовая работа [58,7 K], добавлен 14.07.2013Поняття та загальні юридичні ознаки цивілістичної конструкції новації боргу у позикове зобов'язання. Доведення, що правовідносини новації боргу займають самостійне місце в системі позикових зобов'язань та відрізняються від договірних відносин позики.
статья [20,3 K], добавлен 14.08.2017Загальна характеристика і правове регулювання договіру купівлі-продажу згідно положенням НЦУ. Ризик невиконання фінансових зобов'язань. Аналіз вимог покупця і продавця про відшкодування збитків заподіяними недоліком і збитками, викликаними їх наслідками.
реферат [15,1 K], добавлен 12.06.2010
