Правове регулювання створення підприємств в Україні

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання створення підприємств в Україні

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика і види адміністративно-правового статусу підприємств

1.1 Визначення адміністративно-правового статусу підприємств

1.2 Види підприємств

1.3 Адміністративна правосуб'єктність підприємств

Розділ 2. Створення і ліквідація підприємств

2.1 Створення підприємств

2.1.1 Державна реєстрація підприємств

2.1.2 Ліцензування діяльності підприємств

2.2 Реорганізація підприємств

2.3 Ліквідація підприємств

Висновки

Література

Вступ

Актуальність дослідження. Адміністративно-правовий статус підприємства в сучасних умовах соціального розвитку і в оновленій українській правовій системі є інститутом адміністративного права, регулюючим діяльність підприємства, здійснювану в адміністративному порядку, а також що забезпечує максимально ефективне державне управління відносно підприємств. Проте перетворення законодавства йде недостатньо швидко і тому не відповідає сьогоднішнім реаліям.

З розвитком інституту приватної власності в наший країні, у тому числі і на засоби виробництва, змінився круг повноважень державних органів відносно підприємств. Втім, і само поняття підприємство тлумачиться сучасним законодавством неоднозначно. У зв'язку з цим з'явилася необхідність глибокого переосмислення існуючих теоретичних переконань на правову природу підприємства і його правовий статус, з урахуванням нових умов.

Мета і задачі дослідження.

Метою дослідження є визначення та комплексний аналіз правового регулювання створення підприємств в Україні.

Поставлена у роботі мета зумовила такі завдання:

§ Визначити поняття підприємств та види його діяльності;

§ Розглянути підприємництво як невід'ємний елемент діяльності підприємства;

§ Розглянути класифікацію підприємства за видами;

§ Визначення нормативної бази функціонування підприємств в України;

§ Визначення умов створення холдингів;

§ Визначення особливостей створення господарських товариств.

Об'єктом дослідження є створення підприємств .

Предметом дослідження виступає правове регулювання створення підприємств.

Розділ 1. Характеристика і види адміністративно-правового статусу підприємств

1.1 Визначення адміністративно-правового статусу підприємств

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта с центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою. Галіахметов І. Підприємство як майновий комплекс в системі об'єктів цивільних прав //Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень '2004”. - Том 5. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові та інші підприємства. Шевеленко С.Д., Федів І.І. Підприємництво і підприємницька діяльність. Київ: Вища школа, 2004,

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт права. За допомогою цих ознак уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого, - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення господарюючий суб'єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань громадян тощо). Шевеленко С.Д., Федів І.І. Підприємництво і підприємницька діяльність. Київ: Вища школа, 2004,

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України».

Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства законодавство спеціально зазначає обов'язкові і альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство с самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство с юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб . Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, с юридичною особою, мас самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

1.2 Види підприємств

Види та організаційні форми підприємств наводяться у ст. 63 ГК України, відповідно до якої залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

§ приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи) Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004.

Згідно із ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається Кодексом та іншими законами.

Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.

§ підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Майно колективного підприємства і становить колективну, власність цього підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.

Різновидом колективних підприємств є виробничі кооперативи -- добровільні об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГК України). Такого ж змісту визначення виробничого кооперативу міститься в Законі України від 10 липня 2003 року «Про кооперацію».

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. їх кількість не може бути меншою ніж три особи. Кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесень його членів, виробленої ним продукції, доходів від реалізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004

§ комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади.

Комунальне підприємство - це підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади, утворюється органом, який є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції та майно якого закріплюється за ним на праві господарського відання або на праві оперативного управління (статті 63, 78 зазначеного Кодексу).

Отже, незалежно від наявності чи відсутності статутного фонду, єдиним засновником (учасником) державних та комунальних підприємств є відповідно держава чи територіальна громада в особі уповноважених органів. Тобто, їх частка в цих підприємствах перевищує 25 відсотків.

§ державне підприємство, що діє на основі державної власності;

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. ЦІ особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як (суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського відання. Дане право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном, «вчиняючи щодо нього будь-які дії, що гне суперечать закону та цілям діяльності підприємства», тобто його статуту. Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не (суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія -- правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону «Про власність»). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи), управління майном, розподілу прибутку тощо.

§ підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

ГК України містить положення, згідно з яким в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. До таких, наприклад, за ч. 2 ст. 63 ГК України належать підприємство з іноземними інвестиціями (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як 10%), а також іноземне підприємство (підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%).

Відповідно до частини третьої зазначеної статті залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарним є підприємство, засноване на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративним є підприємство, засноване на приватній власності двох або більше осіб.

1.3 Адміністративна правосуб'єктність підприємств

Велика кількість нормативно-правових актів, які встановлюють права та обов'язки юридичних осіб, їх відповідальність в адміністративно-правовій сфері не узгоджуються між собою. Чинне законодавство України здебільшого покладає на юридичну особу обов'язки, обходячи іноді права такої особи та їх захист з боку держави. Слід зазначити, що нормативно-правові акти закріплюють різні підходи до вирішення проблеми притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності, передбачають різні системи стягнень та механізм притягнення до адміністративної відповідальності. Галіахметов І. Концептуальні положення про підприємство в умовах розвитку цивільного права // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 9. - С. 32-36

Вирішення цих проблем багато в чому залежить і від закріплення в законодавстві однозначного визначення адміністративної правосуб'єктності юридичної особи.

Правосуб'єктність, за загальним правилом, являє собою здатність бути суб'єктом прав та обов'язків, яка ґрунтується на нормах права і включає в себе наступні складові: правоздатність та дієздатність. Правоздатність та дієздатність особи є невіддільними одна від одної. Деякі вчені виділяють третю складову правосуб'єктності - деліктоздатність (здатність нести юридичну відповідальність).

Оскільки дієздатність означає здатність своїми діями набувати права та обов'язки, а юридична відповідальність, зокрема адміністративна, по суті, є обов'язком особи, можна зробити висновок, що дієздатність містить в собі деліктоздатність. Ще одним аргументом на користь двоскладової будови правосуб'єктності юридичної особи є той факт, що правоздатність та дієздатність виникають у юридичної особи та зникають одночасно.

Правосуб'єктність юридичної особи на сьогоднішній день за своїм змістом не може співпадати з його право- та дієздатністю в цивільних правовідносинах. Вступаючи в різні за характером правовідносини, юридична особа набуває правовий статус, який залежить від змісту та характеру конкретних правовідносин.

При визначенні поняття “правосуб'єктність” включає в нього ті норми, які утворюють правовий статус особи та дозволяють їй брати участь у правовідносинах. Отож, правосуб'єктність юридичної особи - це складна система, кожен елемент якої визначає правосуб'єктність юридичної особи у певній сфері суспільних відносин.

1 Стаття 23 Цивільного кодексу України містить наступне визначення юридичної особи: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді. Дане положення визначає правосуб'єктність юридичної особи у цивільних відносинах.

Чинне трудове законодавство України закріплює за юридичною особою право приймати на роботу, право звільнити працівника тощо. При цьому правосуб'єктність юридичної особи в даній сфері зумовлена наявністю єдиного керівництва юридичної особи, наявності фонду заробітної плати і т.п.

Конституційне право до кола суб'єктів конституційних відносин включає не всіх юридичних осіб, а лише громадські організації, які не мають на меті отримання прибутку.

Нормативно-правові акти Європейського союзу закріплюють кримінально-правову правосуб'єктність юридичної особи.

Адміністративна правосуб'єктність є складовою частиною правосуб'єктності. Адміністративною правосуб'єктністю в Україні наділені як фізичні, так і юридичні особи. Юридична особа стає правосуб'єктною з моменту її державної реєстрації (легалізації) та втрачає правосуб'єктність з моменту скасування її реєстрації та виключення з відповідного державного реєстру.

Закон України “Про підприємництво” передбачає, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути юридичні особи всіх форм власності

2. Стаття 10 зазначеного закону покладає на юридичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності обов'язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом, а випадку порушення цих прав - обов'язок нести відповідальність.

Органи державного управління будують свої відносини з юридичними особами - підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Розділ 2. Створення і ліквідація підприємства

2.1 Створення підприємства

2.1.1 Державна реєстрація підприємств

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації. Котова І. Проблеми запровадження реєстрації прав власності на підприємство як об'єкт нерухомості // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 3. - С. 31-33.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації. Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України "Про підприємництво".

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.Котова І. Проблеми запровадження реєстрації прав власності на підприємство як об'єкт нерухомості // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 3. - С. 31-33.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності. Станкевич О. Деякі питання державної реєстрації юридичної особи // «Юридичний радник» - № 2 (16) квітень 2007

2.1.2 Ліцензування діяльності підприємств

Ліцензування діяльності підприємств здійснюється у відповідності Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”

Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Згідно статті 9 цього Закону ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів; збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України; операції у сфері поводження з небезпечними відходами.

Згідно статті 10 даного Закону підприємство, яке має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 цього Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Згідно з Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" окремі види підприємництва підлягають патентуванню. Об'єктом правового регулювання відповідно до цього Закону є торгівельна діяльність за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними у цьому Законі видами підприємницької діяльності.

Торговий патент видається за плату державними податковими органами за місцезнаходженням таких суб'єктів. Заявка на придбання торгового патенту повинна містити такі реквізити: номер торгового патенту; найменування власника торгового патенту; вид підприємницької діяльності (назва виду послуг); місцезнаходження підприємства чи його структурного підрозділу; для транспортних засобів - марка транспортного засобу, його номерний знак; термін дії торгового патенту; місцезнаходження органу державної податкової служби, що видав торговий патент; відмітка органу податкової служби про надходження плати за виданий патент.

Форма торгового патенту та порядок його заповнення встановлюється центральним податковим органом України. Торговий патент має бути відкритим та доступним для огляду. Він є чинним на території органу, який здійснив реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності чи з яким погоджено місцезнаходження його структурного (відокремленого) підрозділу за місцем видачі торгового патенту цьому суб'єкту. Передача торгового патенту іншому суб'єкту підприємницької діяльності або іншому структурному підрозділу підприємства не дозволяється.

Торговий патент, виданий з метою здійснення роздрібної торгівлі з використанням пересувної торговельної мережі, дійсний на всій території України.

2.2 Реорганізація підприємств

Згідно з ст. 59 ГК України реорганізація підприємства - припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника, під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої переходять всі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським Кодексом, - за рішенням суду. Господарський кодекс України: Науково-практичний коментар// О.І.Харитонова, Є.О.Харитонов, В.М.Коссак та ін. / ред. О.І. Харитонова - Х.: Одіссей, 2007

Злиття - має місце тоді коли дві або декілька юридичних осіб припиняють своє існування, а всі майнові права й обов'язки кожного з них стають правами й обов'язками нового (єдиного) суб'єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб'єктів. Організаційно - правова форма новоутвореного суб'єкта може відрізнятися від колишніх форм суб'єктів господарювання, які злилися.

Приєднання - характеризується тим, що одне підприємство приєднується до іншого із втратою юридичної самостійності і стає частиною іншого підприємства, до якого переходять права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Відмінністю від злиття є те, що всі права та обов'язки стають правами й обов'язками не нового суб'єкта, а того якій раніше вже існував і продовжує функціонувати в колишній організаційно - правовій формі як правонаступник суб'єктів, утворених внаслідок приєднання.

Розукрупнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється, як правило, в таких випадках:

1. Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення, в т. ч. шляхом приватизації. Структурні ж підрозділи, які не підлягають санації, залишаються в організаційній структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом.

2. Якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльності і до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів. Тож, у результаті розукрупнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу, яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільними виробничими структурами.

3. При проведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

4. За рішенням антимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем на ринку (може бути прийнято рішення про примусовий поділ даних монопольних утворень).

5. З метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компанії дочірніх підприємств.

Даний напрям реорганізації дає можливість сконцентруватися на окремих стратегічних сферах діяльності підприємства.

Реорганізація підприємства, яке підлягає примусовому розукрупненню, здійснюється монополістом самостійно за умови ліквідації даного монопольного утворення на ринку. Примусовий поділ не застосовується у випадках:

а) неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

б) наявності щільного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства становить менше 30 %).

При поділі - припиняється один суб'єкт господарювання та на його майновій базі утворюються два чи кілька нових суб'єктів з передачею кожному з них за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов'язків суб'єкта, що реорганізовується. Кожний новоутворений в результаті поділу суб'єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов'язань, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, які перейшли до нього.

Реорганізація підприємства шляхом поділу характеризується такими особливостями:

до рішення про реорганізацію обов'язково мають бути включені положення, які визначають спосіб розподілу між правонаступниками капіталу підприємства (статутного, резервного тощо);

угода про реорганізацію укладається між групами засновників підприємств, які створюються в результаті поділу;

при підготовці установчих документів кожного новоствореного підприємства має бути враховано, що воно створюється шляхом поділу і бере на себе у відповідній частині майнові права та обов'язки цього реорганізованого підприємства;

підприємствами-правонаступниками та підприємством, яке реорганізується, підписується роздільний баланс.

угода про реорганізацію шляхом поділу, окрім інших стандартних позицій, має містити:

а) повний перелік та обсяг активів і пасивів балансу, що підлягають передачі кожному правонаступнику;

б) строк складання роздільного балансу з розшифровками кожної статті цього балансу.

Якщо кількість засновників підприємства, що реорганізується, менша за кількість підприємств, що створюються в результаті поділу, то частка кожного засновника в його статутному капіталі відповідним чином розподіляється між новоствореними підприємствами. Кожен із засновників стає співзасновником кожного (або деяких) з підприємств-правонаступників. Внесками засновників до статутного капіталу таких підприємств є їх частки в статутному капіталі підприємства, що реорганізується.

На практиці можна зустріти особливий вид поділу, який має деякі спільні риси з приєднанням. За цього способу реорганізації активи та пасиви реорганізованого підприємства переходять не до новостворених, а до вже функціонуючих підприємств. Власники реорганізованого підприємства згідно із заздалегідь визначеними пропорціями наділяються корпоративними правами підприємств, до яких перейшли активи та пасиви.

При виділенні - юридична особа виділяється зі складу іншої, при цьому продовжує існувати і той суб'єкт, зі складу якого відбулося виділення новоствореної юридичної особи. До новоствореного суб'єкта (суб'єктів) переходять права та обов'язки відповідно до розподільчого балансу.

Під час реорганізації шляхом виділення частина активів і пасивів підприємства, що реорганізується, передається правонаступникові або кільком правонаступникам, які створюються внаслідок реорганізації. Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську діяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством.

У разі виділення створення нової юридичної особи (осіб) здійснюється з використанням лише частини належного реорганізованому підприємству майна. Залишкова ж частина слугує базою для продовження господарської діяльності. Етапи реорганізації підприємства шляхом виділення в основному збігаються з тими, які були описані у разі реорганізації шляхом поділу. Виняток становить останній етап, оскільки при виділенні реорганізоване підприємство не виключається з державного реєстру.

Як специфічний вид виділення можна розглядати операцію передачі частини майнових прав та обов'язків підприємства, що реорганізується, не до новоствореного, а до вже функціонуючого підприємства. Власники реорганізованого підприємства стають співвласниками суб'єкта господарювання, до якого передано частину активів і пасивів.

Виокремлення власників при реорганізації юридичної особи шляхом виділення є необов'язковим. Засновником (чи співвласником) юридичної особи, яка створюється в результаті виділення (чи до якої здійснюється приєднання виділеної частини активів та пасивів), може бути реорганізоване підприємство. При цьому юридична особа, якій передано частину майнових прав та обов'язків, може набути вигляду дочірнього підприємства, у результаті чого організовується інтегрована корпоративна структура. Необхідним елементом розукрупнення є роздільний баланс

Перетворення - це припинення суб'єкта господарювання. який у подальшому існує в іншій організаційній формі, має інші цілі діяльності, структуру та приймає всі майнові активи та пасиви свого попередника.

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов'язки колишнього підприємства. Найпоширенішими прикладами перетворення підприємств є:

товариство з обмеженою відповідальністю реорганізується в акціонерне товариство;

приватне підприємство реорганізується в товариство з обмеженою відповідальністю;

закрите акціонерне товариство перетворюється у відкрите.

Важливим є те, що розмір частки (у процентах) кожного засновника (учасника, акціонера) в статутному капіталі підприємства, що реорганізується, повинен дорівнювати розміру його частки в статутному капіталі товариства, створеного в результаті перетворення.

При перетворенні закритого акціонерного товариства у відкрите, і навпаки, номінальна вартість та кількість акцій акціонерного товариства, створеного в результаті перетворення, повинна дорівнювати номінальній вартості та кількості акцій акціонерного товариства на момент прийняття рішення про реорганізацію, якщо рішенням про перетворення не передбачено збільшення статутного капіталу підприємства.

Необхідність здійснення будь-якого повідомлення про реорганізацію чинне законодавство передбачає лише для акціонерних товариств і підприємств-емітентів облігацій:

а) до початку реорганізації повідомлення мають зробити всі АТ. Акціонерні товариства, емітенти іменних акцій мають сповістити Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку ( ДКЦПФР), а також персонально кожного акціонера в передбачений у статуті спосіб. Однак статути переважної більшості АТ не передбачають способу такого повідомлення. На нашу думку, вимога ДКЦПФР передбачити його у статуті АТ суперечить ст. 37 Закону про ГТ, що встановлює вичерпний перелік обов'язкових вимог до статуту АТ. АТ, які випустили акції на пред'явника, зобов'язані опублікувати повідомлення про реорганізацію у пресі. Очевидно, у Положенні малося на увазі, що зазначена публікація має бути зроблена попри письмове повідомлення ДКЦПФР, а не замість нього, хоча із тексту Положення це й не випливає. В повідомленні має бути розкрита інформація, яку містить рішення про випуск акцій під час реорганізації. До нього, зокрема, належать дані про всі товариства, що беруть участь у реорганізації, їхню організаційно-правову форму, назву й місцезнаходження, а також порядок та умови обміну акцій або паїв у статутних фондах товариств, що реорганізуються;

б) відкриті акціонерні товариства й підприємства-емітенти облігацій мають зробити повідомлення відповідно до вимог щодо розкриття особливої інформації. Таке повідомлення має бути опублікованим протягом двох робочих днів після прийняття рішення про реорганізацію. Його в письмовому й електронному вигляді слід надіслати до ДКЦПФР, яка, в свою чергу, розміщує його на власній офіційній web-сторінці. Крім того, згадані підприємства мають опублікувати відповідне повідомлення в офіційному друкованому органі фондової біржі, на якій підтримується лістинг їх цінних паперів. Відповідно до роз'яснень ДКЦПФР, викладених у листі від 11 травня 2000 р. № 4107/17, якщо цінні папери того чи іншого підприємства не включені до лістингу жодної з бірж, особлива інформація такого підприємства може бути опублікована в друкованому виданні будь-якої фондової біржі України. В повідомленні мають зазначатися дані про дату прийняття рішення про реорганізацію, форму реорганізації та опис змін, щодо яких прийнято рішення.

2.3 Ліквідація підприємств

адміністративний правовий холдинг ліцензування

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені законами про ці підприємства. Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути:

зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:

закінчення строку, на який створювалось підприємство;

досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства").

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припинити свою діяльність також "у разі закінчення строку дії ліцензії" (ст. 11 Закону України "Про підприємництво").

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34 Закону України "Про підприємства в , Україні", ст. 19 Закону України "Про господарські товариства").

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства.

По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Луць В.В. Зобов`язальне право: теорія і практика. Київ: Юрінком Інтер, 2004.

Процес ліквідації підприємства, відповідно до українського законодавства, являє собою ряд послідовних дій - прийняття рішення про ліквідацію, призначення ліквідаційної комісії, встановлення порядку і строків проведення ліквідації, а також строку для заявлення претензій кредиторів, який не може бути меншим ніж два місяці з моменту оголошення про ліквідацію, проведення власне ліквідаційної процедури, розподіл залишків майна серед засновників підприємства, закриття рахунків e банку та зняття з обліку в державних органах, скасування державної реєстрації підприємства органом державної реєстрації, виключення підприємства з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші юридичні й фізичні особи, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні". Вона має бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошено банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Звичайна черговість - це першочергові та інші борги підприємства-боржника.

Першочерговими є борги:

перед бюджетом;

витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством;

розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства;

вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона має визначатися згідно ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні", а саме:

друга черга - за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю;

третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

четверта черга - повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу;

п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій . Погашеними згідно із законом визнаються претензії:

а) не задоволені за браком майна;

б) не визнані ліквідаційною комісією.

Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня отримання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, що залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.

Висновки

Підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Види та організаційні форми підприємств наводяться у ст. 63 ГК України, відповідно до якої залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності). Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Нормативну основу правового регулювання підприємницької діяльності в Україні закладено Конституцією України, Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, іншими нормативно-правовими актами, які на принципово нових засадах регулюють відносини, що виникають у підприємницькому секторі економіки

Підприємство може припинити свою діяльність у випадку його ліквідації або реорганізації за рішенням власника, при участі трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, за рішенням суду або арбітражу.

Юридичною підставою добровільного припинення діяльності підприємства є ініціатива власника або інші підстави, передбачені в установчих документах, зокрема злиття двох і більше підприємств, приєднання одного підприємства до іншого, розділення, виділення, перетворення, ліквідація та банкрутство.

Література

1. Конституція України. -- К.: Юрінком, 2007.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.

3. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.03 р. № 755-IV, із змінами і доповненнями, внесеними законами України, у тому числі Законом України від 16.03.06 р. № 3575-IV

4. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.91 р. № 1576-XII, із змінами і доповненнями, внесеними законами України, у тому числі Законом України від 27.04.07 р. № 997-V