Поняття юридичної норми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття юридичної норми

Зміст

Вступ

1. Норма права як результат відтворення соцдійсності

2. Сутність, зміст, форма юридичної норми

3. Нормативність державного веління

Висновки

Література

Вступ

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і «життя» цієї частинки права, можна домогтися її правильного застосування і здійснення, забезпечити юридичну правомірність поведінки.

Одне з соціальних призначень держави полягає у регулюванні відносин у суспільстві. Держава регулює такі відносини за допомогою певних правил поведінки загального характеру, які прийнято називати нормами права. Сукупність таких норм і становить право відповідної держави.

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське суспільство без регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей, масштабів. З них і складаються в результаті багаторазового повторення норми, на які в подальшому орієнтується суспільство.

Правові норми дуже тісно переплітаються з соціальними нормами, оскільки історичний розвиток людства так чи інакше опирався на загальні соціальні положення, які так чи інакше відбивалися на правотворчих процесах будь-якого народу, будь-якої держави.

Тому дослідження місця права в системі соціальних норм - є вкрай важливим і потрібним на будь-якому етапі розвитку суспільства.

Метою дослідження є визначення ролі правових норм в суспільному житті людини, їх класифікація, аналіз їх співвідношення і взаємодії з іншими соціальними нормами.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

§ дослідити норму права як результат відтворення соцдійсності

§ розглянути сутність, зміст, форма юридичної норми.

§ визначити нормативність державного веління.

Об'єктом дослідження в роботі є сутність юридичної норми, як обов'язкове, формально визначене правило фізичної поведінки загального характеру.

Предметом дослідження є юридична норма.

Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові методи дослідження сутності і призначення права (діалектичний, феноменологічний, герменевтичний, метод філософського раціоналізму і метод філософської антропології).

1. Норма права як результат відтворення соцдійсності

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське суспільство без регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей, масштабів. З них і складаються в результаті багаторазового повторення норми, на які в подальшому орієнтується суспільство.

Поняття норми нормативності невіддільно від соціальної діяльності людей і від їхніх суспільних відносин, від їхнього суспільного буття. Норма не є тим, що коштує поза суспільними відносинами, над ними, вона органічна уплетена в діяльність людей і виражає найбільш типові і стійкі суспільні зв'язки і відносини. Тому дослідження норми сполучене з аналізом суспільних відносин, діяльності індивідів як способу їхнього соціального буття, з особистісним підходом до природи нормативності.[8]

Суспільні відносини виникають тільки в процесі взаємодії людей, обміну діяльністю і її результатами. Люди «не можуть робити не з'єднуючись відомим образом для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. Щоб робити, люди вступають у визначені зв'язки і відносини, тільки в рамках цих суспільних зв'язків і відносин, існує їхнє відношення до природи, має місце виробництво».

Категорія «відношення» розкриває універсальну залежність індивідів друг від друга, породжувану універсальністю потреб, коштів споживання, продуктивних сил індивідів, створених універсальністю обміну. Люди не просто «відносяться» друг до друга; за цим відношенням завжди коштують інтереси людини, його потреби в спілкуванні, у взаємному обміні матеріальними і духовними цінностями. У постійній і активній взаємодії людини зі світом - природою і суспільством - здійснюється його індивідуальний розвиток, реалізація його потреб і здібностей. «Обмін речовин, енергія, інформація навіть самих людських властивостей у цьому процесі взаємодії має універсальний характер для буття і свідомості».

Норма - це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у відношенні невизначеного кола осіб і безмежної кількості випадків. З процесом суспільного регулювання поведінки людей пов'язане формування і розвиток соціальних норм.

У суспільстві повинні існувати норми, які регулюють функціонування даного суспільства, тобто соціальні норми. Право не є єдиним регулятором суспільних відносин, тобто стосунків, які виникають між людьми; ці стосунки регулюються також й іншими соціальними нормами.

Соціальні норми -- це правила поведінки, що мають загальний характер і підтримуються особистими переконаннями людей та засобами громадського або державного впливу з метою забезпечення порядку та стабільності в суспільстві.[7]

Соціальні норми утворюють єдину систему, і в своїй системі вони забезпечують всесторонній і глибокий вплив на життя суспільства, на всі його сфери. Ці норми розраховані на те, щоб направляти поведінку людей в майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках. Оскільки соціальні норми діють в системі, то вони можуть поділятись за різноманітними факторами. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції.

Норма права - свого роду абстрактно-типова модель правовідносини, що при настанні передбачених нормою умов і обставин може виникнути і дійсно виникає в реальному житті, у процесі правового врегулювання того чи іншого виду суспільних відносин[4].

Правова (юридична) норма -- це обов'язкове, формально визначене правило фізичної поведінки загального характеру, що встановлюється, змінюється та припиняється в установленому порядку, виконання якого забезпечується державою, її відповідними органами.

Бабаєв В.К. дещо по-іншому дав поняття норм права. На його думку юридична норма - це загальнообовязкове веління, виражене у вигляді державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини. А ось Голлунский С.А. вважає, що норма права це не всяке розпорядження, що має юридичний характер, а тільки таке розпорядження, яке представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування. Пиголкин А.С. в своїй роботі правову норму визначив, як правило поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб'єктів права, узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини. Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи. Юридична норма є елементом позитивного права[7].

Право є основним засобом соціального регулювання, оскільки правові норми є різновидом соціальних. Місце правових норм у системі засобів соціального регулювання характеризується наявністю як спільних, так і відмінних рис.

Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавстві. Далеко не всі нормативні установки є юридичними нормами. Каркунов Н.М., розглядаючи право в загально-соціальному змісті і юридичному змісті запропонував його поділ на природне і позитивне[5].

Основною функцією правової норми є вплив на поведінку людей, інших суб'єктів правових відносин. Тому, перш за все, в нормі міститься наказ. Ряд вчених вважає, що всі правові норми, за своєю суттю, є лише наказами і встановлюють тільки обов'язки. Проте, кожному обов'язку неодмінно кореспондує право (вимога). Тобто, правова норма має двосторонній характер, бо, встановлюючи обов'язки, вона, одночасно, надає і повноваження. Отже, крім наказової функції, правова норма має ще й другу функцію -- функцію надання, або надавальну, привласнюючу.

Тривалий час, починаючи від римського юриста Модестина (III ст. н.е.) аж до XIX століття, вважалися традиційними і безспірними аж чотири функції правових норм, а саме: наказ, заборона, дозвіл і кара. Але, оскільки наказ і заборона -- це, по суті, одне і те ж, бо заборона -- це, власне, наказ чогось не робити, ці функції були зведені до однієї.[11] Що ж до карної функції, то було визнано, що кара не має сама по собі самостійного значення, а є лише додатком до наказу, підсиленням та гарантом його виконання, а по-друге, це також своєрідний наказ, звернутий до судді, застосувати певну кару у певному випадку. Отже, залишаються дві функції правових норм: наказова, або імперативна та надавальна, або атрибутивна. Відповідно до цього, й норми об'єктивного права можна поділити на дві категорії: норми наказові (імперативні) та норми надавальні (атрибутивні). Приклад імперативної норми: “При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продану річ”; приклад атрибутивної норми: “Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом”. У першому випадку норма містить у собі прямий, беззастережний наказ: “продавець зобов'язаний попередити”, а в другому норма надає можливість розпоряджатися майном, не наказуючи власникові обов'язково використати цю можливість.

Норма права розрахована на регулювання не окремого, одиничного відношення, а виду відносин; цим вона відрізняється від актів застосування права (рішень державних органів по конкретних справах) договорів, індивідуальних розпоряджень. У рішенні в справі, що представляє собою висновок із правової норми стосовно до індивідуального випадку і відношення, завжди позначене конкретна особа, зміст його чи прав обов'язків. Правова норма адресована колу осіб, визначених видовими ознаками (громадяни, батьки, чоловіки, податкова інспекція, кооператив, прокуратура, районний суд і інші). Та відмінність від розпорядження, адресованого точно позначеним особам і діючого до його виконання правова норма не вичерпується виконанням.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми права. З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), однак і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення. Саме ця ознака норми потребує дотримання наступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб'єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки суб'єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.

5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення у тексті певного правового документа. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщуватися у правових приписах.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

-- якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;

-- якщо суб'єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він має нести відповідальність[12].

Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму права як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.

Правовими вважаються норми, які:

1. Склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам.

2. Виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму.

3. Прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу.

4. Вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.

Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом регулюється даний вид відносин -- за допомогою зобов'язання, дозволу або заборони здійснення певних дій -- розрізняють три форми реалізації права: виконання, використання і дотримання.

Виконання має місце при реалізації зобов'язальних норм. Це форма реалізації, за якої суб'єкт права своїми активними діями здійснює покладені на нього обов'язки. Наприклад, виплативши працівникові при припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну допомогу у встановленому розмірі, власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган реалізує вимогу зобов'язальної норми, що міститься в ст. 44 КЗпП України.

Використання -- це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного здійснення учасником суспільних відносин своїх об'єктивних прав та інших юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за допомогою в медичний заклад -- на охорону здоров'я і т. п.[4]

Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій, віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля, спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або виконати покладений на неї обов'язок без втручання компетентного органу держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити собі відповідне покарання.

З усього вище сказаного можна зробити висновок, що правова норма, вона ж є соціальна норма, називається розрахована на регулювання виду суспільних відносин загальне правило поведінки, установлена чи санкціоноване державою й охоронюване від порушення за допомогою примусових заходів. Норма - це правило належного, звернене в майбутнє, у відмінності від команд, впливів, розпоряджень по конкретних питаннях норма адресована не окремій особі, а колу осіб; діючі норми не вичерпується виконанням, а розраховане на необмежене число випадків; вона продовжує діяти після реалізації її в суспільних відносинах і поводження людей. Від інших соціальних норм правові норми відрізняються нерозривним зв'язком з державою, що чи встановлює санкціонує правові норми й охороняє їх від порушень.

2. Сутність, зміст, форма юридичної норми

юридична норма право держава

Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Норма права -- це споконвічний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання[1].

Норма права являє собою загальне обов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки -- суб'єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки -- суб'єктивні юридичні обов'язки.

Нормативність - це об'єктивна закономірність розвитку соціальної (і правової у тому числі) матерії, саме вона породжує нормативний характер позитивного права, тобто останній є зовнішнім проявом нормативності права[7]

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів -- гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза вказує на умови дії правової норми. Наприклад, норма, яка визначає правові наслідки результатів випробування при прийнятті на роботу (ст. 28 КЗпП України), містить такі гіпотези: «Якщо термін випробування закінчився, а працівник продовжує працювати» і «Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі».

Види гіпотез:

а) визначена гіпотеза вичерпно визначає ті умови, за наявності яких вступає в дію правило поведінки, що міститься у диспозиції правової норми;

б) частково визначена гіпотеза містить формулювання у загальній формі типу “у необхідному випадку”, а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб'єктами;

в) відносно визначена гіпотеза обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

Гіпотези також поділяють на абстрактні та казуальні.

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов'язки, що виникають у суб'єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Можна виділити такі види диспозиції:

а) визначена диспозиція -- це така диспозиція, яка закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть діяти тільки так, як вказано у нормі права, і їм не надається можливостей для вибору іншої поведінки;

б) частково визначена диспозиція -- вказує лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права і обов'язки самостійно;

в) відносно визначена диспозиція -- вказує на права і обов'язки суб'єктів, але надає можливості для їхнього уточнення, залежно від конкретних обставин.

Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юридичної відповідальності за здійснення злочинів.

Визначена санкція вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника.

Відносно визначена санкція вказує на кілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається, виходячи з особливостей конкретної справи.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

В будь-якій правовій системі існує значна кількість правових норм, які покликані регулювати різні суспільні відносини. Весь масив існуючих правових норм можна поділити на різні види за різними критеріями поділу.

1. За функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

регулятивні (правоустановчі), що встановлюють права і обов'язки суб'єктів;

правоохоронні, що регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, що встановлені регулятивними нормами.

2. За предметом правового регулювання -- аналогічно до поділу на галузі права: конституційні, цивільні, кримінальні та ін. У свою чергу, галузеві норми поділяються на:

матеріальні -- тобто такі, що встановлюють бажане правило поведінки, права та обов'язки суб'єктів;

процесуальні -- ті, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов'язків, встановлених у нормах права.

3. За функціональним призначенням норми права поділяються на:

- Відправні, що мають найбільш загальний характер, достатньо високу форму абстрагування і містять у собі відправні начала, основи правового регулювання суспільних відносин. Відправні норми досить неоднорідні за своїм характером, змістом і цільовим призначенням, і, у свою чергу, поділяються на:

§ норми-начала, які містять положення, що закріплюють основи суспільного та державного устрою;

§ норми-принципи -- закріплюють вихідні принципи права;

§ визначально-установчі норми -- містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання;

§ норми-дефініції -- містять повні або неповні визначення певних правових категорій та понять.

- Норми-правила поведінки. На відміну від відправних, це норми, що безпосередньо регулюють поведінку людей, суспільні відносини.

4. За характером диспозиції норми права поділяються на:

§ зобов'язуючі -- вказують на необхідну, з точки зору держави, поведінку;

§ забороняючі -- вказують на неприпустиму, недозволену, з точки зору держави, поведінку;

§ уповноважуючі (дозволяючі) -- вказують на можливу поведінку суб'єкта.

5. За характером регламентації бажаної поведінки суб'єктів:

§ категоричні (імперативні) -- приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік прав і обов'язків суб'єктів і не попускають жодних відхилень від них;

§ диспозитивні -- встановлюють певні права і обов'язки суб'єктів, але допускають вибір поведінки суб'єктів правовідношення;

§ рекомендаційні -- встановлюють варіанти бажаної, але необов'язкової поведінки;

§ заохочувальні -- встановлюють засоби заохочення за здійснення бажаних або корисних для держави і суспільства діянь.[11]

Структура (або внутрішня форма) правової норми -- це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання її внутрішня організація, яка виражається в її поділі на складові елементи та у певних зв'язках між цими елементами.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма мусить бути змістовною, тобто містити певний текст, виражений юридичною мовою, і мати певне смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

Форми викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів бувають наступні:

За повнотою викладу:

§ пряма -- в одній статті вміщено всі обов'язкові елементи певної норми;

§ відсилкова -- в одній статті вміщено не всі обов'язкові елементи норми або не всі фрагменти їхнього тексту, але подається відсилка до тих конкретних статей даного або іншого нормативного акту, в яких знаходиться відсутня тут частина норми;

§ бланкетна -- відсутня якась частина правової норми у статті нормативно-правового акту, проте відсилка робиться щодо конкретного нормативного акту, а не окремих статей.

За рівнем узагальнення:

§ казуїстична -- зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, ознак тощо;

§ абстрактна -- зміст норми розкривається загальними поняттями.

Юридичні форми (джерела) права -- вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.[9]

До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

§ нормативний акт;

§ правовий звичай;

§ судовий чи адміністративний прецедент;

§ нормативний договір.

Нормативно-правовий акт - рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони - нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів; конституційні; органічні; звичайні.[14]

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

- ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

- усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

- у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

- тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладного вето. Підзаконні нормативно-правові акти - результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань із встановлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

- нормативні акти Президента України;

- акти Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної Республіки Крим;

- акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

- акти міністерств, державних комітетів, відомств;

- нормативні акти державних адміністрацій у регіонах , містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

- нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;

- нормативні акти відділів і управлінь відповідних центральних органів на місцях;

- нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

- інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти;

а) набрання чинності;

б) припинення дії;

в) зворотну силу дії.

Правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права -- закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права.

Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент - рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.[3]

Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання правових норм. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській правовій системі.

Нормативний договір - об'єктивно формально обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір)[5].

Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю -- у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

§ цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

§ застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

§ вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

§ це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

§ вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

§ зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

§ у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, - об'єктами управління; прийняті рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.

3. Нормативність державного веління

Історія суспільства і права знає два класичні способи спонуки суб'єктів до реалізації державних велінь обіцянка нагороди і загроза застосування мерів примушення. Правові заборони реалізуються переважно під загрозою настання несприятливих наслідків, а при здійсненні норм, що зобов'язують, що вимагає витрат людських сил, держава обіцяє певну компенсації.

Норми права є важливим засобом здійснення державної влади. Регулювання цими нормами суспільних відносин спирається на переконання і примушення. Норми права встановлюють права і обов'язки. З сказаного про поєднання і взаємопроникнення примушення і переконання у сфері державного владарювання слідує важливий вивід, а саме: обов'язковість і примусовість - явища не тотожні. Обов'язок, зокрема юридичний обов'язок, в більшості випадків в соціалістичному суспільстві виконується добровільно, причому не тільки під страхом примушення, яке може бути застосоване у разі її порушення, але і через переконаність в справедливості, істинності, соціальній доцільності обов'язку і тим самим усвідомленої необхідності її виконання [16].

Праву властива якість примусовості, і тому, що більшість суб'єктів реалізують правові розпорядження добровільно, воно цієї якості не втрачає. Разом з тим, щоб державно-владні веління виконувалися і дотримувалися, держава повинна видавати такі юридичні норми, які відповідали б інтересам всіх верств населення. Це створює принципову відповідність між державною волею і волею суб'єкта має рацію, що є надійним фундаментом правомірної поведінки. В той же час і у такому разі зберігається необхідність в спонуці (у тому числі і примушенні) до правомірної поведінки з боку держави, оскільки зберігається суперечність між індивідуальними і суспільними інтересами суб'єктів.

Питання про примусовість у праві вирішується неоднозначно стосовно до нормативності права. На думку Г.В. Мальцева, можливість приведення в дію механізмів прав і обов'язків, стимулів і заборон за допомогою примуса є вторинною ознакою права, тому що, по-перше, він (примус) проявляється не безумовно, а тільки у випадках порушення норми, а по-друге, авторитет, що здійснює примус, повинен уже до цього бути правовим, тобто володіти визнаним виключним правом (привілеєм) застосовувати санкції [10]. Вторинність цієї ознаки проявляється у тому, що він властивий не всім формам об'єктивації правової нормативності. У правовій нормативності примусовість з'являється лише як ідея про необхідність особливого, посиленого захисту визначених відносин. Тут примусовість не оформлена й не конкретизована.

Однак йдеться не лише про державну примусовість. Примусовість у праві розкривається через характеристики соціальної примусовості (що розуміється і як природнонеобхідна обов'язковість відповідності нормативам, і як суспільний примус), а також і через соціальні установлення, пов'язані з дією права: міфологічний світогляд, прийняття абстрактної моделі правосуддя як невід'ємної соціальної установи, створення інституту суду. Таким чином, право може (у певний період і за певних умов) існувати й ефективно функціонувати поза зв'язком з державою, якщо розуміти право як природно сформований регулятор найбільш значимих суспільних відносин, що володіє характеристиками найбільшої ефективності в системі інших соціальних регуляторів.

Нормативність права в набагато більшій ступені пов'язана із примусовістю, що у праві конкретизується і є засобами забезпечення, інституційності та дієвості права. Нормативність права як його стан проявляється в інституціоналізованому праві, а останнє пов'язане з особливим соціальним авторитетом, здатним гарантувати правові вимоги. Для такого права примусовість з'являється вже як особлива реакція на невиконання особою правових правил. При цьому, якщо в рамках соціальної нормативності в цілому примусовість як негативна реакція може виливатися в спонтанні форми й залежить від особистого розсуду учасників соціальних відносин, то “у праві така реакція строго регламентована, нормована, і в цьому полягає ще одна дуже важлива відмінність правового типу соціальної регуляції від інших” [11].

Нормативна сила фактичного є вихідним джерелом правової нормативності, як і соціальної в цілому. В.С. Нерсесянц, виділяючи судово-прецедентний шлях до абстрактної норми, вказував, що “такий шлях спочатку є значимим для формування нормативності всіх соціальних норм взагалі, а надалі в усе більшій мірі переважно для правових норм” [10].

Ми можемо собі уявити право без примусу. Якщо б суспільство повністю складалося із людей з високим рівнем правосвідомості, примус був би абсолютно зайвим: кожен би й так поважав чуже право та виконував свої обов'язки. Та право все ж існувало б, оскільки для того, щоб суб'єкт міг добровільно виконувати свої обов'язки та визнавати права інших, треба, щоб було визначено, у чому полягають ці обов'язки та у чому полягають права інших. Навіть у відношенні до звичайного суспільства, не можна не визнати, що юридичний порядок тим міцніше, тим нормальніше, чим рідше застосовується примус.

Істотною ознакою права є його нормативність. По суті справи це тавтологічне твердження: якщо право - це система норм, правив, приписуючих належну або можливу поведінку тим, кому ці правила адресовані, якщо норма - це масштаб певної поведінки, то само собою зрозуміло, що суть має рацію в його нормативності [11]. Але нормативність права доводиться підкреслювати як його основна і істотна ознака ще і тому, що правові норми, діючи на правосвідомість в дусі, відповідному інтересам пануючого класу, а в соціалістичному суспільстві - інтересам всього народу, є могутнім ідеологічним чинником. Оскільки ж норми соціалістичного права у величезній більшості випадків виконуються добровільно, іноді забувають про те, що нормативність права нерозривно пов'язана з можливістю державного примушення до виконання його розпоряджень [12] у разі їх порушення.

Проти цього твердження можуть висунути наступні заперечення. Примушення забезпечує виконання індивідуального акту влади, індивідуального веління, що не спирається на нормативне положення, на загальне правило при ухиленні від добровільного виконання цього веління.

Вірно, що примушення як виконання волі що володарює за допомогою насильства над особою, якій адресовано веління (імператив), матиме місце і в цьому випадку. Але якщо це веління не спирається на загальне правило, не витікає з нього, не є актом його застосування, воно (веління) перетворюється на свавілля. Соціалістична законність забезпечує «недопущення яких би то не було проявів свавілля, зокрема з боку посадових осіб», і строге дотримання радянських законів всіма громадянами [13]. Стверджуючи, що державне примушення пов'язане з нормативністю має рацію, ми маємо на увазі не примушення - свавілля, а організоване, засноване на законі примушення. Якщо зобов'язана особа добровільно не підкоряється велінню, заснованому на нормі має рацію, таке підпорядкування може бути здійснене тільки за допомогою примушення. Тому нормативність і припускає примушення, без якого нормативність розмивається, рамки, межі поведінки стираються, від масштабу поведінки нічого не залишається.

Примушення застосовується при порушенні і інших соціальних норм, бо в наявності та ж ситуація - вихід порушника за встановлені межі поведінки вимагає відновлення цих меж. Зрозуміло, моральне або інше соціальне недержавне примушення здійснюється іншим шляхом, чим примушення державне, - шляхом суспільного засудження, без використання спеціального апарату примушення.

Загальновідомо, що з суб'єктивних вольових актів, обумовлених об'єктивними умовами, складаються об'єктивні результати, не залежні від волі тих, хто діяв. Але відомо також, що ці об'єктивні результати змінюються потім під впливом людей, що творять свою історію. Така діалектика об'єктивного і суб'єктивного. Така діалектика формування виробничих відносин, але не тільки цих відносин. З такою діалектикою ми стикаємося і в процесі формування об'єктивного права. Закон, після того, як він виданий і набув чинності, володіє відносною самостійністю - він діє незалежно від волі і свідомості того, кому він адресований, незалежно від реципієнта. Але це можливо лише тому, що є апарат примушення до виконання норм має рацію, є механізм, що складається з людей - посадових осіб, що володіють владою, приводять в дію норми має рацію.

Цей механізм функціонує і в тих випадках, коли норми права не сприймаються не тільки тими, кого ці норми безпосередньо зачіпають, але часто не охоплюються у всьому їх значенні і окремими посадовими особами, що виконують лише певну функцію: виникають іноді не залежні від волі і свідомості вказаних осіб результати.

Право на відміну від інших видів суспільної свідомості не може існувати без державного апарату з його матеріальними придатками, що забезпечують правове примушення. Цей апарат також діє (повинен діяти) не по свавіллю, а в рамках норм має рацію, що визначають його діяльність, його права і обов'язки. Відступ посадових осіб державного апарату від цих норм повинен вабити по відношенню до ним відповідне державне примушення, що забезпечує відновлення порушених ними обов'язків. Інакше їх дії стають свавіллям.

Слід розрізняти суб'єктивне джерело виникнення має (правотворчу діяльність що вдягнулися державною владою людей, визначувану матеріальними умовами існування даного суспільства, класовими або всенародними інтересами) рацію і право як систему норм, що стала об'єктивною реальністю не тільки для кожного члена даної державної освіти, але і для законодавця, і для інших органів державної влади.

Загальними вимогами, або принципами застосування правових норм є законність, обґрунтованість та доцільність. Суть законності полягає у тому, що застосування правових норм повинно мати місце тільки:

1) в межах компетенції, повноважень певного державного органу, закріплених в законодавстві;

2) на підставах, передбачених у гіпотезі правової норми, що застосовується;

3) у точній відповідності і за процедурою, встановленою законом;

4) у точній відповідності зі змістом закону;

5) у формі, передбаченій законом.

Обґрунтованість при застосуванні правових норм полягає у тому, що прийняття правозастосувального рішення повинно базуватися на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосовуваної норми, які є об'єктивно істинними, правильними, вірогідними.

Доцільність при застосуванні правових норм полягає у тому, що, коли застосовувана норма дає можливість обрати в її межах один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосувальному рішенні має бути закріплений саме такий, який дозволяє найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досягти мети, яку ставив законодавець перед даною правовою нормою.

Примушення до дотримання вимог норм має рацію у разі порушення велінь, що містяться в них, збережеться до тих пір, поки існуватиме право. Зрозуміло, у міру того як обов'язки, що наказують правом, всі в більшому числі випадків фактично виконуватимуться добровільно на основі переконання в їх справедливості і істинності, відповідності їх суспільним і особистим інтересам, зростання комуністичної свідомості, тим менше доведеться удаватися до примушення. Це, проте, не означає, що відпадає або зменшується можливість державного примушення, що міститься в санкціях правових норм.

Вірно, що нормативність права не обумовлена рівнем і силою державно-примусових мерів [3]. Але невідворотність такого примушення в цілях загальної і спеціальної превенції, відновлення порушених майнових і особистих інтересів, виховання комуністичної свідомості - необхідна. Отже, потрібна і невідворотність юридичної відповідальності. Навряд чи можна погодитися з тим, що державна примусовість має рацію як можливість, перехідна при порушенні в дійсність, існує разом з нормативністю [5]. Визначальна властивість має рацію - його нормативність, а примусовість - наслідок нормативності. Примусовість як організоване і відповідне суспільній необхідності явище виникає там, де необхідні впорядкованість суспільних відносин, застосування однакового масштабу. Основне в будь-якій соціальній нормі, у тому числі і в нормі має рацію, - це диспозиція, що є ядром норми. Примусовість - реакція на її порушення, що має своїй на меті відновити стан впорядкованості, що підтримуваний дотриманням правила, міститься в диспозиції.

Отже, нормативність права, виражаючи належність, передбачає не примус, а скоріше примусовість (обов'язковість) велінь права.

Державний примус є не конститутивної, а субсидіарною ознакою права (обумовленою самою природою людини та відсутністю нормальної правосвідомості), оскільки поява та існування права обумовлює появу держави.

Нормативність права нерозривно пов'язана з можливістю державного примушення. Це примушення немислиме без наявності особливого апарату, здатного, якщо правові розпорядження не виконуються добровільно, примушувати до дотримання норм має рацію. Звідси закономірний вивід, що нормативність права вже включає можливість державного примушення і що, отже, те, що іменують санкцією в праві, є пряма або така, що мається на увазі вказівка на певну міру примушення до виконання особою обов'язку, будь то здійснення дії (позитивний обов'язок) або утримується від дії (пасивний обов'язок).

Право є необхідною передумовою виникнення держави, а держава є формою захисту права. Без права нема держави, а не навпаки.

Висновки

Поняття норми нормативності невіддільно від соціальної діяльності людей і від їхніх суспільних відносин, від їхнього суспільного буття. Норма не є тим, що коштує поза суспільними відносинами, над ними, вона органічна уплетена в діяльність людей і виражає найбільш типові і стійкі суспільні зв'язки і відносини. Тому дослідження норми сполучене з аналізом суспільних відносин, діяльності індивідів як способу їхнього соціального буття, з особистісним підходом до природи нормативності.

Норма - це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у відношенні невизначеного кола осіб і безмежної кількості випадків. З процесом суспільного регулювання поведінки людей пов'язане формування і розвиток соціальних норм.

Соціальні норми утворюють єдину систему, і в своїй системі вони забезпечують усесторонній і глибокий вплив на життя суспільства, на всі його сфери. Ці норми розраховані на те, щоб направляти поведінку людей в майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках.

Норма права - свого роду абстрактно-типова модель правовідносини, що при настанні передбачених нормою умов і обставин може виникнути і дійсно виникає в реальному житті, у процесі правового врегулювання того чи іншого виду суспільних відносин.

Правова (юридична) норма -- це обов'язкове, формально визначене правило фізичної поведінки загального характеру, що встановлюється, змінюється та припиняється в установленому порядку, виконання якого забезпечується державою, її відповідними органами.

Право є основним засобом соціального регулювання, оскільки правові норми є різновидом соціальних. Місце правових норм у системі засобів соціального регулювання характеризується наявністю як спільних, так і відмінних рис.

Нормативність - це об'єктивна закономірність розвитку соціальної (і правової у тому числі) матерії, саме вона породжує нормативний характер позитивного права, тобто останній є зовнішнім проявом нормативності права

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів -- гіпотези, диспозиції та санкції.

Юридичні форми (джерела) права -- вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

§ нормативний акт;

§ правовий звичай;

§ судовий чи адміністративний прецедент;

§ нормативний договір.

Історія суспільства і права знає два класичні способи спонуки суб'єктів до реалізації державних велінь обіцянка нагороди і загроза застосування мерів примушення. Правові заборони реалізуються переважно під загрозою настання несприятливих наслідків, а при здійсненні норм, що зобов'язують, що вимагає витрат людських сил, держава обіцяє певну компенсації.

Норми права є важливим засобом здійснення державної влади. Регулювання цими нормами суспільних відносин спирається на переконання і примушення. Норми права встановлюють права і обов'язки.

Праву властива якість примусовості, і тому, що більшість суб'єктів реалізують правові розпорядження добровільно, воно цієї якості не втрачає. Разом з тим, щоб державно-владні веління виконувалися і дотримувалися, держава повинна видавати такі юридичні норми, які відповідали б інтересам всіх верств населення. Це створює принципову відповідність між державною волею і волею суб'єкта має рацію, що є надійним фундаментом правомірної поведінки. В той же час і у такому разі зберігається необхідність в спонуці (у тому числі і примушенні) до правомірної поведінки з боку держави, оскільки зберігається суперечність між індивідуальними і суспільними інтересами суб'єктів.

Література

1. Венгоров А.Б. Теория государства и права. - М., 2000.

2. Загальна теорія держави і права: Підручник /За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -432 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. ? За редакцією В.В.Копєйчикова. -- К: Юрінком Інтер, 2000. - 320 с.

4. Зайчук О. В. , Оніщенко Н. М. Теорія держави і права: Підручник. -К.: Юрінком Інтер, -2006

5. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. -СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003-430 с.

6. Лисенков С.Л. Теорія держави і права: Підручник. -- К.: Юрінком Інтер, 2005. - 447 с.