Правова характеристика резидентів та нерезидентів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Правовий статус резидентів

1.1 Правова характеристика юридичних осіб резидентів

2. Правовий статус нерезидентів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Різне тлумачення термінів «резидент» і «нерезидент» викликано тим, що в законодавстві інших країн, а також в деяких міжнародних договорах України ці поняття трактуються по-різному.

Так, згідно з Угодою між Україною і Федеральною Республікою Німеччиною «Про уникнення подвійного оподаткування...», ратифікованому Законом України №449/95-ВР від 22.11.1995 р., резидентом однієї договірної Держави позначається будь-яка особа, яка згідно законодавству цієї країни підлягає оподаткуванню в ній.

В разі, якщо фізична особа по положеннях цього договору є резидентом обох договірних держав, його статус визначається відповідно до таких правил:громадянин є резидентом тієї держави, де у нього є постійне житло. Якщо він має постійне житло в обох країнах, то є резидентом тієї, де у нього тісніші особисті і економічні зв'язки (центр життєвих інтересів).

Якщо держава, в якій громадянин має центр життєвих інтересів, не може бути визначена або він не має постійного житла ні в одній з країн, то він є резидентом тієї держави, де зазвичай проживає.

Є в системі понять «резидента-нерезидента» парадокси, які стосуються цивільно-майнових відносин. Неоднозначне тлумачення термінів «резидент» і «нерезидент» дійсно викликає багато питань, що робить актуальною тему роботи.

Об'єктом дослідження виступає правовий статус «резидентів-нерезидентів».

Метою роботи є визначення і дослідження порівняльно-правового аналізу резидентів та нерезидентів.

Для реалізації зазначеної мети були поставлені такі завдання:

- здійснити аналіз правового статусу фізичних та юридичних осіб резидентів;

здійснити аналіз правового статусу фізичних та юридичних осіб нерезидентів.

1. Правовий статус резидентів

Резиденти - це:фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), що постійно проживають на території України, у тому числі і ті, які тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, які знаходяться на території України і здійснюють свою діяльність на підставі нашого законодавства[20].

Правовий статус фізичних осіб резидентів як суб'єктів цивільного права. Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити до інших негативних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян (резидентів). Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності - добровільний і примусовий[12].

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

- застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

- є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання);

- не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);

- виконується під контролем спеціальних державних органів[12].

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покладені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розрізняють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - вісімнадцятирічного віку.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновниками і членами громадських об'єднань - молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недієздатним[14].

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце і застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти - непрацездатних батьків; які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають і його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

Звертатися до суду із заявою про обмеження громадянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім пов'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до не передбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Громадянин вважається недієздатним з часу набрання чинності рішенням суду про визнання його недієздатним.

Іноземці та особи без громадянства. У статті 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, що й громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Правовий статус названих категорій осіб визначено Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р., що закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні. У статті 1 цього закону іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) Іншої держави або держав. Особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо Іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України[1].

Іноземці та особи без громадянства наділені однаковим обсягом дієздатності з громадянами України, проте щодо цієї групи фізичних осіб існують певні загальні обмеження: здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та осо би без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Щодо участі в земельних відносинах для іноземців та осіб без громадянства існують також певні обмеження, можна володіти будь-якою власністю, не забороненою законом. Проте в багатьох країнах іноземці не можуть мати права власності на землю, природні копалини. Крім того, деякі об'єкти вилучені з обігу і не повинні бути у власності окремих осіб (отрути, певні види зброї, у ряді країн - земля тощо). У деяких країнах, наприклад у Монголії, земля не може бути у власності іноземців. За класичним мусульманським правом чотири "стихії" - пасовища, вода, повітря, вогонь - є предметами загального користування і не можуть бути у власності приватних осіб. Тобто на землю і воду в багатьох мусульманських країнах давно затвердилася приватна власність. Право власності на землю і право землекористування завжди займали, займають і ще тривалий час займатимуть центральне місце в земельному законодавстві і праві. Як же вирішується питання права власності іноземців на землі в Україні? Частина 4 ст. 81 ЗК встановлює, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року Підлягають відчуженню. Водночас земельне законодавство дозволяє іноземним громадянам та особам без громадянства набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК). Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини[20].

До цього часу існувало правило, що в разі придбання у власність об'єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що належать до придбаних об'єктів. Згідно зі ст. 33 ЗК іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди. Але Закон України "Про особисте селянське господарство" не вказує на можливість ведення даного господарства іноземними громадянами та особами без громадянства. Виходячи із цього, вважаємо, що Закон України "Про особисте селянське господарство" необхідно доповнити положеннями, які стосуються правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства, які займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва.

Іноземні юридичні особи мають істотніші обмеження щодо набуття права власності на земельні ділянки. Так згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК набуття іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов'язується з придбанням об'єктів нерухомого майна та спорудженням об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Крім того, їм також ставиться в обов'язок відчужувати протягом одного року землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину, але законодавче регулювання питання відчуження земельних ділянок інвесторам-нерезидентам знаходиться лише в первинній стадії свого формування. Підстави набуття земельних ділянок у власність іноземними юридичними особами аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без громадянства, за винятком унесення земельних ділянок за сановниками до статутного фонду таких осіб. Відповідно до ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, але з певними обмеженнями. Обмеження полягають у наступному:

а) земельні ділянки повинні розташовуватися в межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна;

б) земельні ділянки можуть бути придбані для спорудження об'єктів нерухомого майна, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

в) придбані земельні ділянки можуть розташовуватися і за межами населених пунктів, проте, у цьому випадку, вони також повинні розташовуватися лід набутими об'єктами нерухомості[19].

1.1 Правова характеристика юридичних осіб резидентів

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

в) державні;

г) змішані.

Стосовно суб'єктного складу юридичні особи можуть бути поділені на:

а) українські;

б) спільні за участю іноземного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об'єднання.

У окремих країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб відносяться такі, які не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різноманітні об'єднання громадян, в тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші[20].

Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умовним, оскільки і некомерційні організації досить часто виконують роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.

З цих причин при розробці проекту ЦК України відмовилися від такої класифікації і натомість відновили традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах, саме з метою участі в різноманітних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Що ж до регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у останніх виникає потреба укласти цивільно-правовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різноманітних послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як будь-які інші приватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони розпорядчим способом на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпечується єдність регулювання цивільно-правових відносин, незалежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивільного законодавства, а нормами публічного права.

Чинне законодавство України також визначає для юридичних осіб, що діють в цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» (ст.1) підприємство -- це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство -- також товарний знак. Отже, на відміну від бюджетних установ, які функціонують головним чином за рахунок бюджетних асигнувань, підприємства одержують доходи від своєї виробничо-господарської діяльності і покривають цими доходами свої витрати, тобто виступають в обороті як відокремлені товаровиробники. Правда, в разі збиткової діяльності підприємства держава може надати йому дотацію, інші пільги, якщо вона визнає продукцію цього підприємства суспільно необхідною. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Як юридична особа підприємство має своє майно, яке складають основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Здійснюючи господарську діяльність, вступаючи в різноманітні угоди щодо свого майна з іншими особами, підприємство набуває цивільних прав і виконує обов'язки, несе майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, тобто діє як суб'єкт цивільних правовідносин -- юридична особа[14].

Залежно від форм власності, встановлених Законом «Про власність», можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, засноване на приватній власності фізичної особи і виключно її праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України -- членів однієї сім'ї, що проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської або релігійної організації;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

- державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

- спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

- підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства та чисельності його працівників (незалежно від форм власності), воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. Зокрема, до малих підприємств відносяться заново створювані і діючі підприємства: у промисловості та будівництві -- з чисельністю працюючих до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери -- з чисельністю працюючих до 50 чоловік; у науці та науковому обслуговуванні -- до 100 чоловік; в галузях невиробничої сфери -- до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі -- до 15 чоловік.

Перехід до ринкової економіки обумовив появу нових організаційно-правових форм, покликаних забезпечити поєднання майнових та інших інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері підприємницької діяльності. Саме для цього створюються численні господарські товариства, до яких відносяться такі юридичні особи, які створені шляхом об'єднання на підставі договору майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до ст. І Закону України про господарські товариства в Україні можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи.

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об'єднання капіталів та об'єднання осіб. До першої групи відносяться такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників, і необов'язково -- особистої участі (тобто підприємницької діяльності). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, але й безпосередньо особистою участю.

Засновники і учасники господарських товариств мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства.

Об'єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю[14].

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд. поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватись шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їхні акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватись шляхом підписки, купуватись і продаватись на біржах. Проте закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій в порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін у статут товариства (ст.ст.24 і 25 Закону «Про господарські товариства»).

Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відповідальністю, статутні фонди яких також поділені на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різниця між ними полягає в тому, що акціонерні товариства формують статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, власники яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайщиків), число яких, як правило, невелике і наперед відоме. Як і акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов'язаннями відповідає теж належним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним правилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов'язань не передбачено обмеженої відповідальності. Поняття ж «обмежена відповідальність» тут означає, що при зверненні стягнення на майно товариства по його боргах, пайщик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при банкрутстві товариства). В цьому розумінні й відповідальність акціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені статутними документами. Учасники такого товариства відповідають по його боргах своїми внесками у статутний фонд, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в статутних документах (ст.65 Закону «Про господарські товариства»).

До об'єднань осіб відносяться повні і командитні товариства. Повне товариство -- це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Солідарність відповідальності означає, що при недостатності майна в такого товариства кредитор має право звернутись з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як в частині, так і в повній сумі боргу. В установчому договорі про повне товариство зазначається розмір частки кожного з учасників, склад і порядок внесення вкладів, форма їх участі у справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи декількома з них, виступаючи від імені товариства. В цьому разі обсяг повноважень учасників визначається довіреністю, підписаною рештою учасників товариства (ст. ст. 66, 68 Закону «Про господарські товариства»).

Командитним визнається товариство, що включає поряд з одним чи декількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства (ст.75 Закону «Про господарські товариства»).

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (ст.81 Закону «Про господарські товариства»).

На кооперативних засадах часто утворюються і здійснюють свою діяльність колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до ст.1 Закону України від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» воно є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції, що діє на засадах підприємництва і самоврядування. Підприємство є юридичною особою, має розрахунковий та інші рахунки в установах банку і печатку із своїм найменуванням. Колективні сільськогосподарські підприємства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Підприємство самостійно визначає напрямки сільськогосподарського виробництва, його структуру та обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами і здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству. З цією метою підприємство може вступати в договірні відносини з будь-якими організаціями або громадянами, самостійно вибирати партнерів, у тому числі іноземних, для укладення договорів. На договірній основі воно може брати на себе виконання державного контракту на продаж сільськогосподарської продукції.

Держава повинна забезпечувати рівність усіх форм господарювання в агропромисловому комплексі, де поруч з колективними сільськогосподарськими підприємствами діють радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переробні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян, селянські (фермерські) господарства тощо.

Серед названих організаційно-правових форм господарювання з використанням інституту юридичної особи слід виділити селянські (фермерські) господарства, які є (формою підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Відповідно до ст.9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Саме в цій якості воно може відкривати розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступати у відносини з іншими організаціями, нести майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями і діяти як самостійний учасник цивільного обороту[15].

Відповідно до ст.3 Закону України «Про підприємства в Україні» юридичні особи можуть на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об'єднуватися в:

- асоціації, тобто договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, при цьому асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

- корпорації -- договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованому регулюванню діяльності кожного з учасників;

- консорціуми -- тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

- концерни -- статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;

- інші об'єднання, створені за галузевим, територіальним або іншими принципами.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об'єднання діють на основі договору або статуту, затвердженого їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичних осіб, і на них поширюється дія Закону про підприємства. Тому об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). За підприємствами залишається право вийти зі складу об'єднання із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями.

Правами юридичних осіб наділяються не тільки такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, але, й різноманітні установи, об'єднання громадян, релігійні організації тощо. Не переслідуючи як основну мету своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав і обов'язків.

Установою може бути визнана організація, яка створюється і фінансується власником для здійснення управлінських, соціально-культурних та інших функцій некомерційного характеру. До них, зокрема, відносяться державні установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів, за винятками, встановленими законом (ч. І ст.24 ЦК України). Ними є органи державної влади й управління (обласні та районні державні адміністрації, місцеві Ради, їх відділи і управління, міністерства, відомства тощо), органи прокуратури і суду, установи соціально-культурного характеру (вузи, лікарні, музеї, бібліотеки тощо). Оскільки основна діяльність названих установ полягає в здійсненні управлінських, соціально-культурних та інших функцій, а результати цієї роботи не можуть бути оцінені як товар, основним джерелом покриття їх витрат служать асигнування з бюджету, які витрачаються відповідно до затвердженого кожній установі кошторису.

Крім асигнувань з державного бюджету, установи можуть одержувати доходи від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої допоміжної діяльності. Так, вищі учбові заклади силами колективів своїх кафедр або наукових підрозділів ведуть на замовлення інших організацій госпдоговірні наукові дослідження і реалізують їх результати на основі договорів про передачу науково-технічної продукції. Одержані від замовників кошти використовуються на розширення учбово-лабораторної бази, житлове будівництво, оплату праці та преміювання працівників вузу, залучених до виконання госпдоговірних робіт, та на інші цілі. Бюджетні установи повинні витрачати спеціальні кошти у межах затверджених кошторисів і фактичного надходження доходів по кожному виду спеціальних коштів.

Зараз поступово змінюється система фінансування діяльності бюджетних організацій. Вона будується на основі довгочасних стабільних економічних нормативів і фінансових форм, орієнтованих на кінцеві результати діяльності. Бюджетним організаціям, які досягли встановлених показників роботи, надається право направляти зекономлені кошти на свої соціальні і виробничі потреби. Зокрема, діяльність культурно-освітніх установ (клубів, бібліотек, музеїв, зоопарків тощо) за рахунок бюджетного фінансування поєднується з розвитком договірних відносин на госпрозрахунковій основі з іншими організаціями, а також розширення платних послуг населенню. Одержані від господарської діяльності кошти залучаються в дохід установи культури і складають його єдиний фонд фінансових коштів. Державна установа відповідає по своїх зобов'язаннях коштами, які є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи коштів відповідальність за її зобов'язаннями несе власник[20].

До юридичних осіб відносяться і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. На таких засадах можуть створюватись органи господарського управління, які фінансуються на рахунок відрахувань від прибутків підпорядкованих їм підприємств. В кошторисах цих організацій чітко фіксуються джерела надходження коштів і суми видатків, у межах яких і здійснюються господарські та інші операції названих юридичних осіб.

2. Правовий статус нерезидентів

резидент нерезидент громадянство право

Нерезиденти - це: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), що постійно проживають за межами України, у тому числі і ті, які тимчасово перебувають на території України; юридичні особи, які знаходяться за межами України, створені і діють відповідно до законодавства іноземної держави.

Правовий статус громадян України за кордоном визначається: 1) законодавством держави їх перебування; 2) законодавством України; 3) нормами міжнародних угод; 4) загальними та спеціальними принципами міжнародного права; 5) міжнародними звичаями. Громадянам України за кордоном державою їх перебування надається певний обсяг прав відповідно до їхніх законодавства та міжнародних договорів. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирівнюються до громадян іноземної держави.

Законодавство України встановлює, що обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речі (ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України). Виникнення та припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України).

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 p., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями. У разі порушення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20).

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охорона майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю (ст, 36). Спадкове майно може бути прийняте консулом для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні (ст. 37).

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До громадян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.

Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є формами виразу взаємності у міжнародному приватному праві. Взаємність у широкому значенні цього поняття означає надання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі. Надання взаємності в договірному порядку має метою забезпечити надання прав власним громадянам, якими користуються іноземці -- як громадяни цієї держави. Умовно розрізняють два види взаємності: "формальну" та "матеріальну". За "формальної" взаємності іноземним особам надаються права, що випливають із місцевого закону; за "матеріальної" -- та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі. Іноді стверджують, що вітчизняні громадяни в іноземній державі мають користуватись усіма правами, що їх мають власні громадяни цієї іноземної держави (мова йде, наприклад, про права громадян Російської Федерації у Франції). Водночас іноземці можуть мати лише ті права, що їх мають іноземні громадяни інших держав на території певної держави (йдеться про права громадян Франції та інших держав у Російській Федерації). Не заперечуючи по суті умовний поділ взаємності, все ж важко погодитися з таким категоричним її тлумаченням (правники Франції не поділяють такого твердження). Адже метою надання прав на основі взаємності є саме двостороннє надання відповідних прав іноземцям двох держав, які домовляються про це.

Прикладів, які демонструють взаємність, є чимало. Одним із таких є Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну житловими приміщеннями між громадянами обох держав, укладена 20 березня 1993 p. її положення поширюються на осіб, які переселяються з однієї договірної держави в іншу та обмінюють житлові приміщення у зв'язку з цим. Взаємність виявляється, зокрема, у тому, що видані обмінні документи визнаються обома державами (ст. 4). Особи, які одержали обмінні ордери та інші документи для вселення в житлове приміщення за новим місцем проживання, мають право: вивезти все своє рухоме майно, одержані грошові кошти без сплати державного мита й інших зборів; перевести свої грошові вклади й активи, розміщені в банківських установах держави, з якої особа виїжджає (ст. 6). Сторони визнають винесені судові рішення обов'язковими для подальшого виконання на своїй території (ст. 7) [19].

Норми про взаємність можуть передбачатися міжнародними договорами, у яких йдеться про визнання еквівалентності атестатів і дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, вчених ступенів і звань; про визнання шлюбних контрактів; про визнання окремих документів, які застосовують у зовнішньоекономічній діяльності.

Нерезиденти -- юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави.

Розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації та їх представництва, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, які не здійснюють господарської діяльності відповідно до законодавства України.

Постійне представництво нерезидента в Україні -- постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України. До постійних представництв, зокрема, відносяться: місце управління, філіал, офіс, завод, фабрика, майстерня, шахта, нафтова чи газова свердловина, кар'єр або інше місце розвідки чи видобутку корисних копалин. З метою оподаткування до постійних представництв прирівнюються резиденти, які мають повноваження діяти від імені нерезидента, що тягне за собою виникнення у нерезидента цивільних прав та обов'язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, із складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу митниці) [14].

Висновки

Отже, характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави -- суб'єктів укладених між державами договорів.

Список використаних джерел

1. Конституція України - К. 1996

2. Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” // Голос України, 1995. - 3 січня.

3. В. Бірюков, Ю. Заіка, В Співак Цивільне право України Загальна частина, К., Наукова думка 2000.

4. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1993. - № 2. - С. 77.