Державність як засіб забезпечення суверенного розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

державність традиції патріотизм

Державність -- специфічна ознака державно-політичної організації суспільства. Термін має багато значень і вживається:

а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу (феодальна держава, буржуазна держава тощо);

б) для характеристики системи (механізму) політичної організації суспільства;

в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату);

Характер державності обумовлений обсягом суверенітету тієї або іншої держави. У незалежній Україні головними факторами суверенної держави є специфічні форми державної політичної організації суспільства (форми правління, державного устрою, організації державної влади), державні традиції, ідеологія, державна мова, державна символіка). З цими факторами пов'язаний суспільний і політично-правовий зміст державності, як засобу забезпечення суверенного розвитку України.

1. Державність і культурні традиції

В умовах іноземного поневолення надзвичайно важливо, зберігаючи національну культурну ідентичність, підтримувати державницькі традиції. Крім духовенства, носіями їх виступала православна шляхта. Так, ще на початку XVII ст. українські книжники вважали князя Костянтина Острозького продовжувачем справи Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Князі Четвертинські, хоч і служили Речі Посполитій, пишались своїм походженням від Рюріковичів і сприяли відновленню української православної ієрархії. Цілком природно, що на деякий час культурне життя активізувалося саме на тих українських та білоруських землях, де впливовими залишалися православні настрої.

Острозька школа стала першим навчально-науковим закладом, який поставив завдання, не відходячи від засад грецького і східного обряду, скористатися і з досягнень західно-європейського шкільництва. Сучасники називали цю школу академією або тримовним ліцеєм (licaeum trilingue), і це дуже знаменно. Досить характерно, що в період національно-релігійного відродження українські j освітні діячі дбали як про впровадження в освіту латинських 1 зразків, так і про свідоме культивування церковнослов'янської і «руської» мов. Особливе значення для утвердження нормалізованого варіанта церковнослов'янської мови мала славетна «Острозька Біблія», відредагована українськими книжниками з Острозької академії і надрукована Іваном Федоровим.

Поряд з переписуванням і друкуванням церковнослов'янських текстів і підготовкою нових перекладів на церковнослов'янську мову, діячі Острозької академії перекладали літургічні та богословські книги на «руську» книжну мову.

Кількість і політична вага української шляхти теж катастрофічно зменшувалась. В таких умовах ініціативу культурно-національного відродження перейняли братства міщан, спершу в великих містах Галичини, а згодом і в інших регіонах України. Так, на нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчинного об'єднання парафіян перетворилося в осередок національного суспільно-політичного і культурного руху. З часом виникли братства і в інших містах.

Братства, хоча і засвоїли західноєвропейські організаційні /зразки, склалися у принципово новий тип суспільної організації, які увібрали риси реформаційного руху та участь в боротьбі за національно-політичні й станові права й національну культуру. Представники усіх львівських братств підписали зобов'язання «одностайне, вірне, а недоступне... стояти, не щадячи маєтностей, часу і самих себе». Було вирішено кожного, хто був проти «зачатої справи», вважати відступником і «з таким не обідовати, не їсти, не пити».

Майже одночасно з відкриттям школи члени Львівського братства зайнялися фундацією друкарні, викупивши заставлені у лихваря верстати Івана Федорова. Додавши деяке нове обладнання, налагодили діяльність друкарні, яка діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р.

Братська друкарня дала поштовх широкому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і Волині. У 1604-1606 pp. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів, у якій працював Семен Будзина.

Отже, у першій половині XVII ст. працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у поширення книжкової справи. Всім їм доводилося діяти в умовах національно-релігійного гніту, зазнавати репресій з боку державної та церковної влади.

В умовах посилення національного гніту у західноукраїнських містах провідну роль в культурному житті знову відіграє Духовенство, зокрема Київська митрополія та Києво-Печерська лавра. Це було виявом конрреволюційного руху, який а той час утвердився і в ряді європейських країн. В Україні виразником таких тенденцій став Петро Могила (3 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 - митрополит).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

Вивчення латини давало українцям можливість здобувати вищу освіту у західних університетах, знання мов відкривало також двері для імпорту книг. Серед видань, що привозилися з-за меж України, переважали спершу латинські, а згодом польські видання, чимало імпортувалося і літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами.

Активізація освітньо-культурної діяльності створювала підстави для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленої Богданом Хмельницьким.

Повстання 1648 p., яке майже від самого початку переросло всенародну війну за волю України, стало в багатьох моментах подією історичною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення -- все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни зароджувалась й міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що склалися в козацькому середовищі ще до війни. Українська держава включала тільки частину національної території, але само її виникнення сприяло зміцненню національної самосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалось поняття про українців як про «козацьку націю». Та й самі українці сприймали козацькі атрибути як загальнонаціональні і державні символи. Постать героя-козака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема -- головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку назвали часом Руїни. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилось під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та, врешті-решт, позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства -- васала Туреччини, на Закарпатті господарювали угорські магнати, хоча верховним володарем краю стала Австрійська імперія.

Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивної течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у розповсюдженні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки.

З середини XVIII ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон.

Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжкової освіти. Наявність порівняно широкої мережі початкових шкіл забезпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів могли стати високоосвіченими людьми. Але з кінця XVIII ст. сільські школи починають занепадати: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише де-не-де останні з них функціонували і в першій половиш XIX ст.

Багато творів словесності поширювались в усній або рукописній формі. Саме XVII -- XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори відбивають історичну свідомість народу. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами.

Дуже відчутним був вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. По-справжньому народними книгами стали рукописні «кантички» (співаники) і ірмологіони (збірники традиційних святкових співів, записані знаками київської квадратної нотації). Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється тим, що ця книга була посібником для вивчення в початковій школі нотної грамоти.

У галузі образотворчого мистецтва кінець XVI -- початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів. Українська ікона внаслідок контактів з пізньоренесансним, а пізніше бароковим мистецтвом поступово втрачала свої традиційні риси.

2. Державність та цінності національного характеру

Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Разом з тим різкі зміни економічного, суспільно-політичного, духовного життя корінної нації приводять до перегляду цінностей. Загальнолюдські цінності залишаються, а політичні, економічні, соціальні та ін. зазнають певних, а часто і значних змін. Нові умови життя диктують необхідність нових цінностей. Старі цінності, що передаються традиційно, часто гальмують процес розвитку суспільства, нації. На це звернув увагу Міністр освіти і науки України академік В.Г. Кремень. Він вимагає не переобтяжувати молодь тим, що не сприяє її розвиткові, відсікати те, що традиційно закріпачувало систему виховання. Властиві українській нації “традиції протистояння, антагонізму, поділу людей на протилежні групи, - говориться в “Доповіді Міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти” (2001 р.), - на превеликий жаль, заважають рухові вперед, знижуючи рівень цивілізованості суспільства”.

Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням етнічної своєрідної психіки вихованців. Помилка, яка привела до певної бездуховності і розвитку національного нігілізму у значної частини молоді, полягала саме в тім, що попередня виховна система нехтувала національними рисами українського народу. Недооцінка самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об'єднуючого центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили національного виховання.

Сьогоднішній аналіз історико-культурних та геополітичних умов формування українського характеру, нашого національного самоусвідомлення свідчить про ряд відхилень, що сформувались у наших характерах під впливом цих умов. З одного боку вони полягають у відмові від власної гідності, у байдужості до національних цінностей і бідності національних почуттів, з другого - гіпертрофія національної психіки, вважання себе чуть не пупом землі. Ці відхилення є своєрідною реакцією на той національний гніт і те зазіхання на наше національне "я", яке пережив український народ впродовж багатьох століть.

Знання національних рис характеру, психологічних особливостей українського народу необхідне для самовдосконалення кожного індивіда.

Ми розуміємо, що національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від духовності, національної самоусвідомленості кожної особистості.

Подолання хиб національної психіки, особливо таких вад характеру як атрофія і гіпертрофія національних почуттів, вимагає знання причин появи цих відхилень.

Різні автори вбачають їх в різному: одні - у відсутності власної державності (Г. Ващенко); другі - в природно-кліматичних умовах (О. Кульчицький, І. Рибчин); треті - у християнстві з його елінізмом і українським барокко (Д. Чижевський) та ін.

Своєрідно чітко узагальнює причини атрофії національної психіки Г. Лозко:

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.".

На думку Г. Лозко, втрата свого національного образу приводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдуже і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на ситості, добробуті тощо.

З іншого боку - гіпертрофія національної психіки, "поважання" себе більше за інших, зверхнє ставлення до інших народів є реакцією на образи та насильство однієї нації над іншою, формою озлоблення та несприйняття цього насильства.

Національна зарозумілість, пихатість (шовінізм) більш характерні для націй-загарбників. Українці такими ніколи не були. "Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, - пише Г. Лозко - навряд чи буде характерна національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації".

Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т. Шевченко, своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі, пізнаємо своє внутрішнє "Я", глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб позбутися невільничих комплексів - відчуття неповновартості й ущербності. Знання свого національного характеру - це пізнання світлого і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись з ним.

Щоб національна система виховання була більш успішною, ми маємо розуміти "Хто ми?" і "Які ми?" в радості і горі, в добрі і труднощах, в праці і на відпочинку, у ставленні до друзів і ворогів, що і як ми відчуваємо, переживаємо, як мислимо та ін. Одним словом, ми повинні знати свій характер, всі його особливості. Це продиктовано тим, що в жодній країні немає виховання "взагалі". Воно завжди має конкретно-історичну національну форму вираження. Безнаціонального виховання немає і бути не може. В даному процесі необхідно опиратися на характерні особливості вдачі українців, яка складалась століттями під впливом певних історико-культурних та геополітичних факторів та умов, у яких проходив розвиток нашого народу, української нації, кожної етнічної групи.

Виходячи саме з такого методологічного положення у "Концепції національного виховання", схваленої Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 р., вперше звернуто увагу на необхідність мати в Україні свою систему виховання, "яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу". Відповідно передбачаються принципово нові засада, нові основи національного виховання - народності, як єдності загальнолюдського і національного; природовідповідності, як врахування цілісної природи людини, й психологічних, національних і регіональних особливостей; етнізації виховного процесу, як наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадян.

Сьогодні, ґрунтуючись на значно ширшій науково-джерельній базі, яка включає в себе раніше малодоступні дослідження, що публікувались за межами України, ми по-новому оцінюємо ті історико-культурні та геополітичні умови, в яких формувалася українська національна психіка і найбільш істотна її складова - характер нації.

Вивчення історико-культурних та геополітичних умов - справа складна і багатопланова. З потужних пластів минувшини необхідно вибрати саме те, що найбільш правдиво, об'єктивно і повно розкривало б вплив тих чи інших факторів на формування національної психіки. Тут різні автори, в залежності від свого світорозуміння, ідейних переконань і політичного спрямування, вибирають для аналізу різні фактори. Так Д.Чижевський в розділі "Український народний характер і світогляд" пропонує пізнавати формування національного характеру трьома шляхами: перший - дослідженням народної творчості; другий - вивченням найбільш "блискучих", яскравих, виразних історичних епох, які даний народ пережив; третій - аналізом психіки найбільш значних, "великих", видатних представників даного народу.

Емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм і прагнення до свободи доповнюються і такими характерними рисами українського характеру як неспокій і рухливість.

Такі психічні особливості українського народу склались під впливом певних історико-культурних і політичних умов. Народ відібрав для себе з історичних подій якраз те, що найбільше відповідало його вдачі, його характерові.

Аналізуючи динаміку розвитку, становлення і спадкової передачі елементів духовності нації за допомогою звичаїв і традицій, дослідник В. Москалець робить логічно правильне узагальнення: "Чим більше членів суспільства підтримують його звичаї, традиції, ототожнюють себе з ним, тим воно міцніше, стабільніше".

На нашу думку такий же механізм лежить і в основі становлення національного характеру. Традиції і звичаї, що склались під впливом певних історико-культурних факторів, передають від покоління до покоління духовні цінності, ідеали.

Висновки

Проаналізувавши історико-культурні та геополітичні умови формування українського характеру ми прийшли до ряду висновків.

Під впливом різних факторів в українського народу сформувались такі риси характеру, як волелюбність, тяжіння до рівноправності, хоробрість, відкритість, кмітливість, винахідливість, щедрість, збереження своїх традицій і вірувань.

Державність характеру українців вимагав у всі часи та періоди і сьогодні вимагає демократичного устрою держави, демократичного змісту, форм і методів виховання.

На ґрунті економічних і побутових умов, і, особливо, під впливом індивідуальної і практичної діяльності у нашого народу розвинулись такі якості, як переважання розуму і почуттів, що є прекрасною основою для творчості в галузі інтелектуальній та естетичній.

В теперішній час намітилась тенденція певної романтизації українського характеру, возхваляння його емоційно-пісенно-поетичної вдачі. Це заспокоює і заважає помічати, а, відповідно, глибоко вивчати ті зміни, часто і негативні, які розвиваються у характері значної частини українства. До них належать надмірний і часто безпідставний оптимізм, що переходить в ейфоричний стан, переживання настроєності над тверезими розрахунками, надмірне покладання на ласку Божу та безпідставне очікування допомоги з боку, заздрісність і неправильне розуміння необхідності владних структур та ін.

Список використаних джерел

1. Освіта в Україні. Доповідь Міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти // Освіта України. - 12 жовтня 2001 р.

2. Лозко Г. Українське народознавство. - Київ, 2005.

3. Москалець В. Психологічне обгрунтування української національної школи. - Львів, 2004.

4. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - Київ, 2002.

5. Донченко Е. Социетальная психика. - Киев, 1994.

6. Драч І. Вердикт // Літературна Україна. - 1994. - 24 листопада.

Размещено на Allbest.ru