Розподіл повноважень місцевих влад в питаннях захисту і гарантій соціальних і трудових прав громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Василь РУДЕНКО, голова - Національної служби посередництва і примирення

Розподіл повноважень місцевих влад в питаннях захисту і гарантій соціальних і трудових прав громадян

місцевий виконавчий влада самоврядування

Питання розподілу повноважень між різними рівнями місцевої виконавчої влади, між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування було і залишаться одним із найскладніших питань державотворення.

Частково питання розподілу повноважень місцевих влад було врегульоване розділом VІ Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ” та розділом ХІ Місцеве самоврядування ” Конституції України, Законами України "Про місцеві державні адміністрації" та "Про місцеве самоврядування в Україні".

Проте, з нашої точки зору, це був лише перший крок.

Розподіл повноважень місцевих влад можливий лише шляхом системного підходу до вирішення комплексу питань, що належать до компетенції відповідного рівня місцевої влади, насамперед, в плані системного підходу до вирішення проблем кожної окремої громади відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Без чіткого, законодавчо визначеного підходу до розподілу повноважень місцевих влад цю проблему не вдасться розв'язати. Особливо, коли справа стосується соціальних і трудових прав громадян.

Тут ми повинні виходити із встановлених частиною другою статті 3 Конституції України положень про те, що "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

При розподілі повноважень місцевих влад необхідно виходити також із положень розділу ІІ Конституції України "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина", зокрема:

статті 24 щодо рівності конституційних прав і свобод громадян;

статті 36 щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів;

статті 42 щодо права громадян на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

статті 43 щодо права громадян на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку громадянин вільно обирає або на яку вільно погоджується;

статті 44 щодо права працюючих громадян на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;

статті 45 щодо права працюючих на відпочинок;

статті 46 щодо права громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством;

статті 47 щодо права громадян на житло;

статті 48 щодо права громадян на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

статті 49 щодо права громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

статті 50 щодо права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди;

статті 53 щодо права громадян на освіту;

статті 59 щодо права громадян на правову допомогу тощо.

Права громадян з метою створення механізму їх реалізації конкретизуються в багатьох законодавчих та нормативно-правових актах.

І Конституцією України, і відповідними законодавчими актами визначені повноваження як центральних, так і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в реалізації конституційних прав громадян. Тому розмежування повноважень, з одного боку, між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, тобто між центром і регіонами, а з іншого -- між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, а також між органами регіонального самоврядування і органами місцевого самоврядування, тобто, розподіл місцевих влад, є не лише необхідністю сьогодення, але й одним із найактуальніших завдань державотворення.

Пов'язане це, насамперед, з тим, що поняття “держава”, закладене в Конституції України, включає в себе всі інститути влади. І реалізація головного, визначеного частиною другою статті 3 Конституції України, обов'язку держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини належить всім інститутам влади: законодавчій владі, виконавчій владі і судовій владі. Звичайно, в межах компетенції, встановленої Конституцією України.

Тому, коли ми говоримо про компетенцію місцевої влади, а місцева влада -- це місцеві органи виконавчої влади і відповідні органи місцевого самоврядування, то маємо на увазі повноваження як різних рівнів місцевих органів виконавчої влади, так і повноваження різних рівнів органів місцевого самоврядування.

Тут ми повинні розрізняти власні і делеговані державою повноваження. Делегування можливе лише на підставі законодавчих актів.

Коли ми говоримо про повноваження місцевих органів виконавчої влади в питаннях захисту і гарантій соціальних і трудових прав громадян, то необхідно відзначити, що Законом України “Про місцеві державні адміністрації ”, зокрема статтями 16, 22, 23, 24, 25, визначені повноваження місцевих державних адміністрацій в питаннях забезпечення і гарантій конституційних прав громадян на відповідній території. При цьому важливим є положення про те, що статтею 16 Закону на місцеві державні адміністрації покладено повноваження щодо здійснення державного контролю за додержанням законодавства в сферах соціальної політики, праці та охорони праці зокрема.

Повноваження органів місцевого самоврядування в питаннях захисту і гарантій соціальних і трудових прав громадян визначені статтями 30, 32, 34, 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". При цьому повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні повноваження та повноваження, делеговані державою.

Це надзвичайно важливо, оскільки повноваження (власні і делеговані державою) мають різний правовий статус, насамперед в плані їх реалізації.

На жаль, в даний час в Україні немає чіткого розподілу повноважень як між різними рівнями місцевих органів виконавчої влади, так і між різними рівнями місцевого самоврядування. І це створює додаткові труднощі в реалізації положень Конституції щодо гарантування конституційних прав і свобод громадян, оскільки нечітка визначеність повноважень інститутів місцевої влади призводить до ситуації, за якої відбувається посилання одного інституту місцевої влади на інший.

Це має місце дуже часто при виконанні зобов'язань фінансового характеру, особливо в плані фінансової підтримки соціально незахищених верств населення.

А й справді. Недавно був прийнятий Верховною Радою Закон України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям”. Гарний Закон, і дуже необхідний. Але, на жаль, не в повній мірі дієздатний, оскільки законодавець не визначив, а які органи влади повинні його реалізовувати: місцеві державні адміністрації, районні і обласні ради, чи органи місцевого самоврядування в містах, селищах і селах?

Якщо виходити із логіки Закону, то його реалізацією повинні займатися органи місцевого самоврядування за місцем проживання малозабезпечених сімей. Хто як не органи місцевого самоврядування в містах, селищах, селах знають реальний стан матеріального забезпечення сімей, що проживають на відповідній території? Адже ми ведемо мову про адресність соціальної підтримки громадян.

З іншого боку, це ж “державна соціальна допомога”, значить і фінансуватися вона повинна із державного бюджету. В той же час в Законі України “Про державний бюджет України на 2002 рік” кошти для виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям не передбачені.

Якщо ж вести мову про власні повноваження органів місцевого самоврядування, визначені підпунктом а)1) пункту 1 статті 34 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, щодо встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення, то ми не можемо говорити про те, що це є державна соціальна допомога.

І ми маємо через несвоєчасний розподіл повноважень місцевих влад щодо повноважень в питаннях надання державної соціальної допомоги ситуацію, коли встановлене Законом право малозабезпечених сімей на отримання державної соціальної допомоги з метою забезпечення конституційного права сімей на проживання на рівні прожиткового мінімуму залишається практично не реалізованим.

Розмежування видатків між бюджетами, визначене Бюджетним кодексом України, відповіді на питання щодо повноважень місцевих влад в повній мірі не дало.

Простий приклад. Статтею 88 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, належать видатки на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти), але ж дільничні лікарні обслуговують населення декількох адміністративно-територіальних одиниць, значить потрібен механізм кооперації коштів бюджетів декількох сіл для забезпечення нормального функціонування такого типу лікувального закладу. На практиці ж ми маємо картину, коли одному селу передали дільничну лікарню і залишили сільського голову сам на сам із проблемою забезпечення функціонування лікарні. Питання непросте.

Або ж інший приклад. Статтею 89 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків, що здійснюються з районних бюджетів, належать видатки на загальну середню освіту -- загальноосвітні навчальні заклади, а статтею 88 визначено, що до видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань належать видатки на освіту, в тому числі на загальну середню освіту (школи-дитячі садки). Але той, хто добре знає систему освіти, той добре знає, що школи-дитячі садки утворюються на базі початкових, неповних середніх і середніх шкіл і є так само загальноосвітніми закладами, які, з одного боку, працюють за програмами загальноосвітніх навчальних закладів, а з іншого -- за програмами дошкільних закладів. Так в чому ж різниця? А в тому, що там, де в селі немає школи-дитячого садка, там для місцевого бюджету легше, оскільки школа фінансуватиметься із районного бюджету, а там, де школа-дитячий садок створена, місцевий бюджет отримує додаткове навантаження, яке не завжди враховується, як це передбачено Бюджетним кодексом України, в повній мірі при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

І таких прикладів можна навести багато.

Проблема розподілу повноважень між органами місцевої влади є не новою. І ця проблема є непростою не лише в нас, але й в цілому світі. Гармонійного розподілу повноважень практично в природі не існує, але кожна цивілізована держава повинна прагнути до того, щоб кожен орган влади, насамперед орган місцевої влади, мав чітко визначену компетенцію, підкріплену фінансовими і матеріальними ресурсами. Лише тоді можна вести мову про відповідальність кожного окремого органу місцевої влади за реалізацію як власних, так і делегованих державою повноважень.

І не потрібно боятися того, що при прийнятті нових законодавчих актів, якими встановлюються соціальні і трудові права громадян, будуть передбачені, з одного боку, механізми реалізації цих прав і гарантій, а з іншого -- конкретні виконавці -- реалізатори цих прав і гарантій. Навпаки, з нашої точки зору ми повинні прагнути до того, щоб кожне право і кожна гарантія мали конкретного виконавця.

Дехто вважає, що в законодавчих актах не повинні бути конкретні норми щодо практичної реалізації визначених прав і гарантій. Ця точка зору є помилковою. Аналіз законодавчих актів багатьох зарубіжних країн з питань соціальних прав і гарантій засвідчив, що зарубіжні законодавці дуже скрупульозно розписують механізми реалізації прийнятих актів. І це виправдовує себе, оскільки лише в цьому випадку не допускається декларативність законодавчих актів.

Тому, з врахуванням вищесказаного і з метою забезпечення реалізації конституційних соціальних і трудових прав та гарантій громадян України вважав би за необхідне доопрацювати Закон України "Про місцеві державні адміністрації" та Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" з тим, щоб законодавчо чітко визначити повноваження, з одного боку, обласних і районних державних адміністрацій як місцевих органів виконавчої влади, а з іншого боку -- повноваження органів регіонального самоврядування (обласних і районних рад), повноваження органів місцевого самоврядування міст республіканського і обласного значення і повноваження органів місцевого самоврядування міст районного значення, селищ і сіл.

Лише за цих умов ми зможемо говорити про можливість конкретної роботи органів місцевої влади в питаннях реалізації конституційних соціальних і трудових прав та гарантій громадян України.

Размещено на Allbest.ru