Розвиток кримінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

2. Еволюція та розвиток наукових засад кримінології

3. Предметне коло та зміст кримінології

Висновки

Список використаних літературних джерел

Вступ

Злочинність завжди займала одне із чільних місць серед найбільш гострих проблем, що турбували громадську думку. У другій половині ХХ сторіччя у різних державах її ставили по значущості на друге-третє місце.

В Конституції України взагалі найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

З проблем злочинності, як правило, висловлюються всі, вважаючи, їх досить очевидними. Більшість політиків, які бажають влади, перш за все, обіцяють побороти саме це явище. Причому виступи останніх, громадських діячів, матеріали засобів масової інформації завжди сприймаються з живою цікавістю. І це зрозуміло, адже порушуються питання, що є найбільш життєво важливими для кожної людини. При цьому, як правило, висвітлюється досить очевидне в проблемі злочинності, те, що видно багатьом, нерідко висловлюються погляди, які досить поширені у суспільній думці, поряд з цим пропонуються певні рішення. На перший погляд, такі підходи здаються досить радикальними та такими, що можуть реалізовуватись у короткий термін.

Але досвід показує, що такого роду «прості» рішення лише на нетривалий час змінюють стан справ, а потім злочинність знову починає зростати: видозмінюються або форми кримінальної поведінки, або місця вчинення злочинів.

Багато людей вважають, що побороти злочинність можливо, керуючись лише здоровим глуздом - буденною свідомістю, не вивчаючи та не враховуючи весь накопичений у цій сфері людського досвіду, заперечуючи наукові рекомендації та ігноруючи навіть вимоги закону. У той же час, на зміну затриманим та заарештованим злочинцям приходять нові особи, які знаходяться і діють у тих же соціальних умовах, що і люди, які раніше вчиняли злочини.

Те, що є очевидним спеціалістам-кримінологам у всьому світі, що закріплено у ряді міжнародно-правових документів, до теперішнього часу нерідко не рідко огульно не сприймається дилетантами.

Вивчаючи кримінальне право, кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістику, майбутній юрист готується до того, щоб грамотно, у відповідності з законом реагувати на злочини, що вчиняються, попереджувати та розкривати їх, виявляти злочинців, забезпечувати застосування до винних передбачених законом заходів покарання.

Кримінологам у процесі всього розвитку науки, у тому числі до останнього часу, доводилось постійно обґрунтовувати її цінність, необхідність та самостійність як галузі науки, що передбачає наявність спеціалістів-професіоналів.

Що ж це за наука?

Кримінологія (грецьк. - криміно - злочин; логос - наука) - наука про злочинність. Проте фактичний зміст науки кримінологї - це досить складне та багато аспектне явище.

У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.).

Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв'язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому ґрунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ.

Разом з тим, для того, щоб свідомо і ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, необхідно ретельно та всебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію. Крім того, лише на такій2 основі можна повноцінно та всебічно розглянути її предмет, встановивши принципові відмінності кримінології від інших подібних наук.

1. Історія вчень про злочинність

Історія існування злочинності тісно пов'язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах «Старого Заповіту», першої книги Мойсея, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 - про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Авеля). Як свідчить аналіз тексту - вбивство навмисне, із заздрощів.

В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі».

Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб'є його, Бог відповів: « … за те всякому, хто уб'є Каїна, відомститься в семеро».

Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна.

Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певних категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим.

На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання видозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?

У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля.

Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов'язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: «добродійства вчити можна і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків - хороші діти.»

Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.

При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах «які перевищували звичайні сили людської природи», тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.

Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він писав: «Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення за відомо, то перед нами - непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його».

У стародавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.

Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав «нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб», а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.

Римський філософ Сенека, політичний діяч, письменник, котрий, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.

Вкрай цікавими та повчальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.

Горацій і Вергілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.

Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і «нічного злодія та святотатця», злодія боязливого і грабіжника.

Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, «принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинний світогляд, який розповсюджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання».

Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.

В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.

Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В «Утопії» Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами.

Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.

З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск'є та Беккаріа.

Шарль Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із «загальним духом свого народу». Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне.

Чезаре Беккаріа у книзі «Про злочин та покарання» (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: «Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об'єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою». Беккаріа писав, що «Ще ні одна людина не пожертвувала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання».

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та необхідність попередження злочинності.

У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали «злою волею», і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою».

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти «природне кримінальне право» перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.

Все вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука.

2. Еволюція та розвиток наукових засад кримінології

Історія кримінології як самостійної науки розпочинається з ХІХ сторіччя, в епоху бурхливого розвитку наук про суспільство та людину, який привів до розширення застосування природно-наукових методів і в суспільних науках.

На становлення кримінології як самостійної науки поряд з філософськими, політичними та правовими вченнями в 1 половині ХІХ сторіччя найчіткіше вплинули такі чотири види досліджень:

1)антропологічні;

2) статистичні;

3) соціально-економічні та інші, в процесі яких аналізувались фактори злочинності та механізми їх впливу;;

4) соціально-правові.

Родоначальником антропологічних досліджень був френолог Галь. Він розділив людей, які вчиняють злочини, на три категорії та започаткував біологічну класифікацію злочинців.

До І категорії він відносив тих злочинців, вроджені властивості яких дозволяють їм у самих собі знаходити сили у боротьбі зі спокусами та негативними захопленнями.

ІІ категорія складається з людей, які обездолені від природи. У силу свої негативних вроджених якостей, ці особи легко стають жертвою злочинних захоплень.

ІІІ категорія займає між першими та другими проміжне становище . Люди цього типу від природи схильні до вчинення злочинів, але їм відпущено природою і негативне, і позитивне одночасно, а тому на злочинній шлях вони стануть залежно від умов їх середовища. На думку Галя, “. злочини є продуктом індивідів що їх вчиняють, а отже їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов у яких ці індивіди знаходяться; лише беручи до уваги цю природу і ці умови, можна оцінювати злочини”.

Пізніше ідею існування вроджених злочинів чітко обґрунтував колишній тюремний лікар, італійський професор судової медицини Цезар (або Чезаре) Ломбразо.

«Злочинцями народжуються», - наполягав він у перших своїх роботах. Пізніше він визнав, що вроджений злочинець - тільки один із типів, поряд з ним існують інші, які стають такими під впливом умов розвитку та життя. У своїх подальших роботах Ломбразо значну увагу приділяв різним факторам зовнішнього середовища, які впливають на злочинність, причому, з часом він все більшого значення надавав соціальним обставинам, хоча і не відмовився від свого вчення про вродженого злочинця.

Як писав Ж.Ван-Кан, автор однієї із самих значних кримінологічних робот «Економічні фактори злочинності»: «Заслуга Ломбразо полягала у тому, що він пробудив думку в галузі кримінології, створив системи і дотепні та сміливі гіпотези, але тонкий аналіз та обережні висновки йому прийшлось залишити свої учням. Ломбарзо використовував для доказування певні статистичні висновки, але робив це таким чином, що один із його критиків, Мартін, писав: «Статистичні дані майже ніколи не дають підстав для певних висновків».

Такого роду твердження були піддані сумніву спеціальними статистичними дослідженнями даних про злочини (А. Хвостова в Росії, А.Геррі у Франції, Е. Д'юкпетьо в Бельгії). Значення цих робіт досить яскраво було показано для вивчення закономірностей злочинності бельгійським математиком та статистом А.Кете в 1836 р., у роботі «Людина та розвиток її властивостей або досвід суспільної фізики», в якій автор писав: “У всьому, що стосується злочинів числа повторюються з такою постійністю, що це неможливо не замітити. Ця постійність, з якою щорічно відтворюються одні і ті ж злочини і викликають ті ж самі покарання в одних і тих самих пропорціях, є один із самих цікавих фактів, які повідомляють нам статистичні дані кримінальних судів; її і я завжди особливо старався виставити на огляд у різних своїх творах. і не переставав повторювати щорічно: є бюджет, який затверджується з дивною правильністю - це бюджет тюрем, каторг и ешафотів; про зменшення цього-таки бюджету необхідно всіма силами піклуватися.»

Представники соціально-економічних та соціологічних досліджень (Феррі, Гарофало, Марро та ін.) показували статистичний зв'язок злочинності різними соціальними факторами. Особливе місце серед цих робіт займає дослідження Ф. Енгельса про положення робітничого класу в Англії та відповідно про стан злочинності у робітничому середовищі та в суспільстві взагалі, яке було видано як книга під назвою “Становище робітничого класу в Англії” з підзаголовком “По власних спостереженнях та достовірних джерелах”. Це практично було першим глибоким дослідженням не тільки фактів впливу суспільних умов на злочинність, але й механізму такого впливу, соціальної природи злочинності.

Розвиток соціально-правових досліджень та соціології права примусив звернути увагу на соціальне підґрунтя злочинності, на причини порушення норм права, їх взаємозв'язок при реагуванні на злочини. Виникло вчення про кримінальну політику. Криміналісти стали цікавитись більше причинами злочинів та їх попередженням. Так, японський професор Кан Уеда пов'язував зародження кримінологічних досліджень у цій країні з реформою основ кримінальної політики та тюремної діяльності.

Все це стало основою розвитку соціальних досліджень злочинності, її закономірностей та причин, тобто привело до виникнення кримінології.

Прокурор касаційного суду в Римі барон Р. Гарофало назвав свою книгу, яка вийшла в 1860 році, “Кримінологія”, котра й стала першим офіційним виданням та закріпленням досліджень в галузі кримінології.

Кримінологія, таким чином, до кінця ХІХ сторіччя остаточно визначилась як наука і виділилась як окрема її галузь із рамок кримінального права. Хоча остання з ІІ половини ХІХ сторіччя і стала традиційно включати вчення про злочинність, злочинця та його покарання, зі становленням кримінології як науки ці розділи в ньому не існують.

3. Предметне коло та зміст кримінології

Кримінологія, як будь-яка інша наука, вивчає певні закономірності. Її специфічний предмет - це злочинність; особистість злочинця; причини та умови злочинності; шляхи та засоби її попередження; причини та умови конкретних злочинів.

«Злочинність - це історично перехідне та мінливе, соціальне та кримінально-правове суспільне явище, яке являє собою систему всіх злочинів, вчинених у даній державі за певний період часу. Вона визначається таким якісно-кількісними показниками, як: рівень, структура та динаміка. Правопорушення, які не складають злочинів, але тісно пов'язані з ними, такі, наприклад, як пияцтво, наркоманія і т.п., розглядаються кримінологією при аналізі причин та умов ряду видів злочинів і розробці заходів по їх профілактиці.»

Злочинність в різних її проявах включає:

- злочин або індивідуальну злочинну поведінку;

- окремі види злочинності, які виділяються за об'єктом посягань

(господарські злочини, злочини проти особи, держави, т.д.) та по формах вини (необережні та навмисні злочини);

- злочинність представників різних соціальних груп (неповнолітніх,

жінок, посадових осіб, т.д.);

- злочинність у різних регіонах країни;

- злочинність у різних сферах життєдіяльності суспільства (економічний, соціальний, політичний, т.д.);

- злочинність у державі в цілому;

- злочинність людського суспільства на конкретних етапах його

існування.

Особистість злочинця - це система соціально-демографічних, соціально-ролевих, соціально-психологічних властивостей суб'єктів злочинів. Стосовно до особистості злочинця розглядається і співвідношення соціального та біологічного в ній. Дані про особистості властивості стосовно до суб'єктів злочинів у цілому та по видах злочинів мають в собі суттєву інформацію про причини злочинів. Особистість злочинця досліджується так само, як безпосередній адресат попередження нових злочинів (рецидиву).

Причини та умови злочинності об'єднуються деякими вченими родовим поняттям криміногенні детермінанти і являють собою сукупність соціально-негативних економічних, ідеологічних, соціально-психологічних, організаційно-управлінських явищ, які породжують (причини) та обумовлюють (умови) злочинність як свій наслідок. Причини та умови злочинності у їх багатоманітності вивчаються на різних рівнях: причини та умови злочинності в цілому, окремих груп злочинності, конкретного злочину. Таким чином, детермінація причинності злочинності на їх думку - це в цілому процес народження злочинності в суспільстві (соціальна детермінація) та виділення у даному процесі похідних, причинних залежностей (причинність). Навряд чи можна погодитися з такою думкою. Краще чітко виокремити такі поняття, як причина та умови злочину, де причина - це явище, що породжує інше явище, а умова це явище, що сприяє причині.

Попередження (профілактика) злочинності - це система державних та суспільних заходів, які направлені на усунення або нейтралізацію, послаблення причин та умов злочинності, утримання від злочинів та корекцію поведінки осіб, схильних до їх вчинення. Профілактична система аналізується: за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб'єктах та по інших параметрах.

Боротьба із злочинністю - складна, багато аспектна діяльність, самостійна сфера соціального управління. Вона включає:

- загальну організацію боротьби зі злочинністю (аналіз, прогнозування, програмування, правове регулювання, кадрове та інше забезпечення);

- попередження злочинності;

- правоохоронну діяльність (караючи, тобто спрямовану на застосування передбачених законом заходів до осіб, які вчинили злочини, та правопоновлюючу, тобто по усуненню завданої злочином шкоди та відшкодуванню збитків).

Отже, по-перше, кримінологія - не «все наука», яка здатна давати універсальні рекомендації на всі випадки життя, а по-друге, кримінологія має свій кут зору, вирішуючи проблему боротьби зі злочинністю в конкретних умовах місця та часу.

Зміст кримінології як науки - це дослідження та оцінка злочинності, її змін, регіональних та соціально-групових відмінностей, їх оцінка; дослідження та оцінка процесів детермінації; розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень.

У порівнянні з визначенням предмета кримінології тут новим є по-перше, акцент на дослідження та оцінку злочинності, процесів її детермінації і причинності, по-друге, розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень.

Методика і методологія будь-якої науки мають важливе значення, оскільки вони завжди прив'язуються до предмета дослідження і визначають надійність, достовірність його результатів. І не випадково німецький вчений Ганс Снайдер свою книгу «Кримінологія» розпочинає з того, що «кримінологія - це самостійна міждисциплінарна наука зі своєю історією, що характеризується оригінальними методами дослідження та специфічними інститутами і організаціями, які є у всіх країнах світу».

Думається, що не погодитись з цим висновком не можна, що підтверджують сучасні досягнення науки кримінології.

кримінологія правопорушник злочинність

Висновки

Отож, загальним чином, можна стверджувати, що кримінологія являє собою науку, предметом якої є злочинність, її умови та передумови, якісні й кількісні ознаки та особливості упередження й боротьби з нею.

Що являє собою спеціаліст - кримінолог, чому його необхідно навчити, якою мусить бути його базова підготовка?

Ці питання вирішувались та вирішуються по-різному в кожній країні, у всі періоді життєдіяльності людства та окремими авторами.

Поширені чотири основні точки зору.

Перша полягає у тому, що кримінологія - це соціологія злочинності, і базовою повинна бути соціологічна підготовка. Виходячи з цього, в ряді країн кримінологію викладають майбутнім соціологам, а не юристам (США, Великобританія та ін.).

Друга позиція зводиться до того, що кримінологія - це юридична наука, тому юридична підготовка повинна бути головною при підготовці спеціалістів-криміналістів. (Україна, Росія та інші країни Східної Європи).

Третій підхід ґрунтується на тому, що кримінологічні дослідження - це дослідження, перш за все, поведінки людини і відповідно їх повинні проводити спеціалісти-психологи, психіатри. Це характерно для представників так званої клінічної-кримінології.

Четверта позиція прямо визначає кримінологічні дослідження як міждисциплінарні. «Кримінологія - це система різнорідних знань і методів, які створюють специфічну цілісність, а також система особливого роду міждисциплінарної науково-дослідницької діяльності, спрямованої на вивчення злочинності», - вважають В. Б. Першин та А. М. Подрядов.

При такому підході кримінологію називають ще комплексною наукою (М. Вермеш).

Кримінологія в Україні та інших країнах, де вона розвивалась в рамках юриспруденції, стала загальнотеоретичною наукою для наук кримінального циклу (кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, судової психології та ін.). Число цих наук є не постійним. Наприклад, в останній час ставиться питання про виділення кримопенології. Співвідношення кримінології та цих наук можна зрівняти зі співвідношенням теорії держави та права та інших юридичних дисциплін.

Поза тим, до якої б з точок зору не прихилявся конкретний дослідник, мусимо пам'ятати, що головною метою кримінології постійно є упередження злочинності та боротьба з нею. Така мета зумовлюється винятковою суспільно-політичною, економічною, державною, соціальною шкідливістю злочину та злочинності як суспільного явища.

Список використаних літературних джерел

1. Алексеев А. И., Аргунова Ю. Н., Ванюшкин С. В., Демидов Ю. Н., Долгова А. И. Криминология: Учебник для юрид. вузов / А.И. Долгова (ред.). -- М. : ИНФРА-М-Норма, 1997. -- 779с.

2. Баляба Александр Владимирович, Виленская Элеонорра Владимировна, Дидоренко Эдуард Алексеевич, Розовский Борис Григорьевич. Криминология: приглашение к дискуссии / Луганский ин-т внутренних дел МВД Украины; Институт экономико-правовых исследований НАН Украины. -- Луганск : РИО ЛИВД, 2000. -- 316с

3. Даньшин І. М., Голіна В. В., Кальман О. Г., Лисоєд О. В. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / І.М. Даньшин (ред.). -- Х. : Право, 2003. -- 352с.

4. Джужа О. М., Михайленко П. П., Кулик О. Г., Александров Ю. В., Гринчак В. М. Кримінологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. / Національна академія внутрішніх справ України {Київ} / Я.Ю. Кондратьєв (відп.ред.). -- К. : Юрінком Інтер, 2002. -- 416с.

5. Иншаков Сергей Михайлович. Зарубежная криминология. -- М. : Инфра-М, 1997. -- 383с.

6. Лановенко Ігор Ігорович, Мельник Петро Володимирович. Кримінологія. Випуск: Причини та раннє попередження статевої злочинності / Український фінансово- економічний ін-т. Юридичний факультет. -- К., 1998. -- 119с.

7. Методичний посібник з курсу "Кримінологія": Для слухачів 3-4 курсів. Освітній (кваліфікаційний) рівень "Спеціаліст" / Одеський ін-т внутрішінх справ. Кафедра кримінального права та кримінології / Г.І. Васильєв (ред.), В.М. Пьохов (авт.-уклад.). -- О. : АстроПринт, 2000. -- 54с.

8. Михайленко Петро Петрович. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України: Статті, доповіді, рецензії:У 3. т. -- К. : Генеза, 1999. -- 942с

9. Храмцов Олександр Миколайович. Кримінологія вербальної агресії: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національний ун-т внутрішніх справ. -- Х., 2003. -- 19с.

10. Юзікова Н. С. Навчально- методичний комплекс з дисципліни "Кримінологія" / Дніпропетровський держ. ун-т. Кафедра кримінального права та процесу. -- Д., 2000. -- 43с.

Размещено на http://www.allbest.ru/