У дисертації отримано такі основні положення і висновки, які мають певний ступінь наукової новизни:

– обґрунтовано, що досудове слідство на відміну від нині діючої ст. 212 КПК України закінчується не лише складанням обвинувального висновку, постанови про закриття кримінальної справи, постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, але й винесенням наступних постанов: а) про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності; б) про направлення справи до суду для її закриття та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; в) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про закриття справи, звільнення неповнолітнього обвинуваченого від кримінальної відповідальності та застосування до нього примусових заходів виховного характеру;

– дістало подальший розвиток положення стосовно порядку закриття провадження у кримінальних справах внаслідок акту амністії;

– запропоновано власне розуміння такої нереабілітуючої підстави для закриття провадження у справі як помилування. Рішення Президента України про це приймається вже до засудженої особи, отже особа звільняється від відповідальності без закриття кримінальної справи;

– розвинуто положення про форму процесуального закріплення факту отримання згоди обвинуваченого, щодо якого вирішується питання про направлення кримінальної справи до суду для з'ясування можливості її закриття та звільнення його від кримінальної відповідальності. Отримання такої згоди обвинуваченого пропонується оформлювати складанням відповідного протоколу;

– обґрунтовано необхідність регламентації в КПК України назви та змісту окремого процесуального документу - скарги на дії та рішення посадових осіб, які ведуть кримінальне судочинство;

– запропоновано чіткий процесуальний порядок направлення кримінальних справ до суду для вирішення питання щодо їх закриття за кожною нереабілітуючою підставою. Обґрунтовано висновок про те, що на момент направлення таких справ до суду особа, щодо якої вирішується питання про звільнення її від кримінальної відповідальності, повинна мати статус саме обвинуваченого, за винятком померлих осіб, які скоїли злочин, до пред'явлення їм обвинувачення;

– доведено доцільність вирішення питання щодо закриття всіх кримінальних справ з нереабілітуючих підстав лише під час їх судового розгляду;

– сформульовано висновок про те, що у випадках, коли справа, яка розглядається судом, має бути закрита за такою нереабілітуючою підставою як амністія, суд не повинен виносити обвинувальний вирок. У цьому разі закриття провадження у справі слід оформлювати ухвалою (постановою) суду (судді) про закриття кримінальної справи та звільнення особи від кримінальної відповідальності;

– обґрунтовано висновок про те, що при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення та потерпілого від права вимагати продовження розгляду кримінальної справи суд повинен не закривати її, а виносити виправдовувальний вирок за відповідною реабілітуючою підставою, передбаченою ч. 4 ст. 327 КПК України;

– на підставі отриманих у ході дослідження результатів розроблено пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Практичне значення одержаних результатів. Наведені в роботі положення, висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані у процесі подальшого нормотворення; в слідчій, прокурорській, судовій практиці та у системі підвищення кваліфікації слідчих та суддів; у навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів України.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан її наукової розробленості, зазначається її зв'язок з науковими програмами, визначається мета, задачі, об'єкт та предмет дослідження, характеризується його методологія, емпірична база, наукова новизна та практичне значення, наводяться відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження і структуру дисертації.

Розділ 1 «Сутність закриття кримінальних справ як форми закінчення досудового провадження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Форми закінчення досудового слідства у сучасному кримінальному процесі України» акцентується увага на тому, що закінчення досудового слідства є не лише рішенням, але й об'ємним за змістом етапом роботи, що передує його прийняттю, який складається з сукупності таких дій: 1) аналізу і оцінки зібраних у справі доказів; 2) систематизації та належного оформлення матеріалів справи; 3) прийняття рішення про форму закінчення провадження у справі; 4) повідомлення учасникам процесу про закінчення провадження у справі та пред'явлення її матеріалів для ознайомлення; 5) вирішення клопотань, що надійшли від учасників процесу; 6) складання підсумкового процесуального документу; 7) реалізації всіх процесуальних рішень, пов'язаних із формою закінчення розслідування.

Здійснення дисертантом аналізу історичного розвитку інституту закінчення досудового слідства показало, що направлення кримінальної справи до суду зі складанням обвинувального акта (висновку) та закриття кримінальної справи, а з прийняттям КПК УРСР 1961 року й направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, виступають в Україні як історично апробовані форми закінчення досудового слідства. Однак, з моменту проведення «малої судової реформи» 2001 року цей перелік, наведений у ст. 212 КПК України, не є вичерпним. Здобувач, виходячи з аналізу норм діючого кримінально-процесуального законодавства щодо підстав і процедури закінчення досудового слідства, вважає, що воно закінчується складанням: 1) обвинувального висновку; 2) постанови про закриття кримінальної справи; 3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності; 4) постанови про закриття кримінальної справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (така справа вже з винесеною постановою направляється через прокурора до суду, який остаточно вирішує питання про призначення неповнолітньому примусових заходів виховного характеру); 5) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про закриття справи, звільнення неповнолітнього обвинуваченого від кримінальної відповідальності та застосування до нього примусових заходів виховного характеру; 6) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. На підставі цього висновку пропонується доповнити ст. 212 КПК України новими формами закінчення досудового слідства.

Розглядаючи питання щодо процедури закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав, автор не погоджується із існуючою у кримінально-процесуальному законодавстві термінологією щодо назви процесуального рішення слідчого. Так, законодавець у ст. 7№КПК України вказує на складання слідчим постанови про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, тобто слідчий залишає за судом вибір прийняття кінцевого рішення у справі. Суд може і не погодитись з постановою слідчого. Однак, згідно з ч. 5 ст. 114 КПК України постанова слідчого є обов'язковою для виконання. Сама назва процесуального рішення слідчого «постанова» входить у явне протиріччя з висловом «для вирішення питання». У зв'язку з цим, звернувшись за аналогією до положень ст. ст. 165-2, 177, 187 КПК України, пропонується назвати дане рішення «подання».

У підрозділі 1.2. «Сутність і значення процесуального інституту закриття кримінальних справ» проводиться ґрунтовний аналіз висловлених у науковій літературі точок зору щодо сутності та значення закриття провадження у справі як окремого інституту кримінально-процесуального права.

Р.М. Дочія, М.В. Жогін, О.В. Мічуріна, М.А. Казанджан, Ф.Н. Фаткулін, Г.П. Хімічєва, В.Г. Шаламов, С.А. Шейфер та інші науковці дають різні визначення поняття «закриття кримінальної справи». Погоджуючись з тим, що закриття кримінальних справ є заключним етапом розслідування, діяльністю компетентних органів, котра завершує процес збирання доказів, автор акцентує увагу на специфічних підставах для прийняття такого рішення.

Розглядаючи питання, пов'язані з процесуальним значенням та сутністю інституту закриття кримінальних справ, дисертант досліджує значення термінів «закриття кримінальної справи» та «закриття кримінального переслідування». У чинному законодавстві термін «кримінальне переслідування» не використовується. Однак його тлумачення дає проект КПК України. Здобувач вважає, що термін «кримінальне переслідування» стосовно закриття кримінальних справ стосується тих випадків, коли не підтвердилася причетність до злочину особи, яка перебуває в стані обвинуваченого. У зв'язку з цим виникають підстави, за яких відпадає обвинувачення, сформульоване у постанові про притягнення особи як обвинуваченого, а, отже, і підстави для застосування заходів кримінального переслідування. У цьому випадку повинна складатися саме постанова про закриття кримінального переслідування.

Проаналізувавши точки зору вчених (С.М. Благодира, Л.М. Володіної, Р.М. Дочія, А.Я. Дубинського, П.А. Лупинської, В.А. Михайлова, А.А. Петуховського, О.П. Рижакова, В.М. Савицького, В.Г. Шаламова та ін.) щодо класифікації підстав для закриття кримінальних справ, автор погоджується з їх розподілом на реабілітуючі та нереабілітуючі. Така класифікація є найбільш вдалою, оскільки в її основу покладено юридичні наслідки закриття справи (кримінального переслідування). Вона дозволяє застосовувати відповідні кримінально-процесуальні норми, визначати наслідки, які наступають при прийнятті рішення про закриття кримінальної справи щодо зацікавлених у ній осіб, і реально гарантувати захист їх прав та законних інтересів. У той же час класифікація підстав для закриття кримінальних справ на матеріально-правові і процесуальні, юридичні і фактичні та ін., на погляд дисертанта, є механічним перерахунком підстав, наведених у КК та КПК України.

Розділ 2 «Процесуальні особливості прийняття слідчим рішення про закриття кримінальних справ або про направлення їх до суду для вирішення питання про закриття провадження за нереабілітуючими підставами» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Процесуальний порядок прийняття слідчим рішення про закриття кримінальних справ або направлення їх до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами, передбаченими ст. 6 КПК України» дисертантом акцентується увага на необхідності удосконалення цієї процедури.

Розглядаючи дискусійне в науці питання щодо сутності таких підстав для закриття провадження у справі як амністія та помилування, здобувач вказує на їх відмінність за: а) суб'єктами ініціювання; б) процесуальним оформленням документів (матеріалів), на підставі яких приймається відповідне рішення; в) державними органами і посадовими особами, які приймають це рішення; г) назвою рішення (постанова (ухвала) суду, Указ Президента).

На думку автора, помилування не варто розглядати як нереабілітуючу підставу для закриття кримінальної справи, оскільки рішення про звільнення від кримінальної відповідальності приймається вже до засудженої особи у той час, коли провадження у справі вже завершено.

Вивчення та узагальнення судової практики вказує на те, що у 89,2% закритих кримінальних справах внаслідок акта амністії заподіяний матеріальний збиток не відшкодовується, внаслідок чого залишаються незахищеними інтереси потерпілих від злочину. Саме тому автором підтримується точка зору В.Д. Бринцева, згідно з якою в актах про амністію законодавець повинен обумовлювати її поширення лише на тих осіб, які відшкодували заподіяну злочином шкоду.

У дослідженні пропонується виключити із ст. 6 КПК України пункт 4, який передбачає таку підставу для закриття кримінальної справи як акт амністії, тому, що за змістом ст. 44 КК України лише суд у встановленому законом порядку може за даною підставою звільнити особу від кримінальної відповідальності.

На думку дисертанта, детальної регламентації потребує процесуальний порядок закриття провадження у справі за підставою, передбаченою п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК України (недосягнення особою на момент скоєння суспільно-небезпечного діяння одинадцятирічного віку).

Здобувач вважає, що лише свідоцтво про смерть, видане органами реєстрації актів цивільного стану, є належною юридичною підставою для прийняття слідчим рішення в порядку, передбаченому п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України. Узагальнення слідчої практики свідчить про те, що найчастіше таким підтвердженням є: а) акт судово-медичного дослідження померлого; б) довідка про смерть та поховання. Автор погоджується з Є.Г. Коваленком, Н.П. Кириловою, О.В. Мічуріною, Г.П. Хімічевою та іншими науковцями, які зазначають, що закриття кримінальної справи за даною підставою не повинно бути пов'язано із обов'язковим винесенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого.

У підрозділі 2.2. «Процесуальний порядок прийняття слідчим рішення про направлення кримінальних справ до суду для вирішення питання щодо їх закриття за підставами, передбаченими ст. ст. 7-11-1 КПК України» дисертантом розглядається низка проблемних питань щодо оформлення відповідних процесуальних дій і рішень. Слід відзначити, що законодавець чітко не визначив вказану процедуру, що не може негативно не позначатися на правозастосовчій практиці. Так, на думку автора, у ст. ст. 7, 7-1 КПК України мова повинна йти про конкретну особу - обвинуваченого, тоді як законодавець використовує у вказаних статтях термін «особа».

Здобувач пропонує факт отримання згоди обвинуваченого з направленням справи до суду для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності відображати в окремому протоколі.

У процесі анкетування слідчих 51,5% із них відзначили, що факт отримання згоди обвинуваченого з направленням справи до суду для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності відображають у протоколі допиту обвинуваченого, 24,3% - у зазначеній постанові, 15,2% - в усній формі, 9% - в окремому протоколі.

Законодавець зобов'язує слідчого ознайомити обвинуваченого із постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення його від кримінальної відповідальності та з усіма матеріалами справи лише після винесення вказаної постанови (ч. 4 ст. 7-1 КПК України). Дисертант вважає, що це суттєво порушує право обвинуваченого на захист своїх інтересів. Враховуючи це, пропонується пред'являти матеріали кримінальної справи для ознайомлення після з'ясування у обвинуваченого згоди на закриття провадження. У залежності від волевиявлення обвинуваченого, зафіксованого в окремому протоколі, слідчий повинен приймати відповідне рішення щодо складання обвинувального висновку або постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Автор звертає увагу на випадки, коли слідчий визнає відсутніми підстави для задоволення клопотання про передачу обвинуваченого на поруки відповідній організації чи трудовому колективу. Разом з цим закон не передбачає процесуального акту, яким оформлювалася б така відмова (ч. 1 ст. 11 КПК України). У даному випадку з вказівкою мотивів, на підставі яких клопотання було відхилено, слідчому доцільно виносити відповідну постанову.

У підрозділі 2.3. «Процесуальний порядок оскарження постанови слідчого про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності» автором досліджується процедура оскарження дій та рішень слідчого, яка може складатися з двох частин: а) спочатку скарга подається прокуророві, а потім, у разі її незадоволення ним, - до суду; б) скарги можуть подаватися безпосередньо до суду без їх оскарження прокуророві.

Аналізуючи наведені в літературі точки зору стосовно сутності кримінально-процесуального інституту оскарження, дисертант вважає, що головною його метою на досудових стадіях є захист приватних інтересів учасників процесу. Прояви ж законності та істини у справі, на які вказують Т.Д. Пан, Ю.К. Якимович та інші вчені, є похідним чинником оскарження.

Здобувач звертає увагу на протиріччя, які існують у ч. 3 ст. 214 та ч. 1 ст. 215 КПК України стосовно назви документу, яким відповідні особи повідомляються про прийняте слідчим рішення щодо закриття провадження у справі. Дисертант погоджується з позицією О.Г. Гриненка, Г.К. Кожевнікова та С.Ф. Шуміліна, згідно з якою найбільш повне знання матеріалів справи та усвідомлення підстави для її закриття забезпечує порядок, відповідно до якого особі буде надсилатися саме копія постанови, а не письмове повідомлення про це.

Автор пропонує доповнити ст. 234 КПК України положеннями, у яких слід регламентувати зміст скарги на дії слідчого за аналогією із змістом апеляційної (ст. 350 КПК України) та касаційної (ст. 387 КПК України) скарги, зокрема щодо строків та порядку її подання, який повинен відповідати процедурі оскарження постанови слідчого про закриття кримінальної справи.

Розділ 3 «Підстави і процесуальний порядок закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами судом першої інстанції»** *Кримінальна справа може бути закрита за нереабілітуючими підставами в суді апеляційної та касаційної інстанції (ст. ст. 376, 396 КПК України).

складається з двох підрозділів.

У підрозділі «3.1. Підстави і процесуальний порядок закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами суддею у стадії попереднього розгляду справи» дисертантом звертається увагу на те, що КПК України не визначає - яке рішення повинен прийняти суддя у випадку незгоди з постановою прокурора або слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. На підставі узагальнення слідчої та судової практики обґрунтовується, що якщо суддя при розгляді справи доходить до висновку про необхідність її закриття за нереабілітуючою підставою, не вказаною у постанові прокурора чи слідчого, то він не має права прийняти рішення про закриття провадження. Це пов'язано з деякою відмінністю наслідків правового характеру, які настають при закритті кримінальної справи.

Розглядаючи дискусійне в науці питання щодо визначення етапу судового провадження, на якому слід вирішувати питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття провадження за всіма нереабілітуючими підставами, та погоджуючись з точками зору Ю.М. Грошевого, С.А. Данілюка, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, О.А. Солдатенка, В.М. Трофименка та інших вчених, здобувач вважає, що це питання повинно вирішуватися лише у стадії судового розгляду справи. Дану позицію підтримують також 72,4% проанкетованих суддів, оскільки саме під час судового слідства у порівнянні з іншими етапами судового розгляду вони виявляють порушення та помилки органів розслідування.

Автор підтримує точку зору вчених про те, що строк подачі апеляції на постанову про закриття кримінальної справи як у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України (ч. ч. 2, 3 ст. 248), так і в його проекті (ч. 3 ст. 330) визначено не кращим чином. Обгрунтовано, що даний строк варто обчислювати з дня одержання сторонами копії постанови.

У підрозділі 3.2. «Підстави і процесуальний порядок закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами у стадії судового розгляду» дисертант вважає винесення судом обвинувального вироку перед звільненням особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії неприйнятною процесуальною формою прийняття такого рішення. Узагальнивши праці науковців з цього питання (М.А. Бєляєва, Т.Г. Дубініна, Г.А. Крігера, Н.Ф. Кузнєцова та ін.), чинне законодавство, правозастосовчу практику та виходячи з сутності обвинувального вироку, здобувач пропонує іншу форму судового встановлення винності особи. Таким процесуальним рішенням повинна бути судова ухвала (постанова), у якій, з одного боку, мають зазначатися мотиви звільнення від кримінальної відповідальності, а з іншого - фактичні обставини скоєного злочину, його кваліфікація, докази винності та ін. Обвинувальний вирок суду, як процесуальна форма звільнення особи від кримінальної відповідальності, є неприйнятною тому, що його юридичне значення виходить за межі акту, у якому констатуються лише дані про винність. При винесенні ухвали (постанови) суду про закриття кримінальної справи у зв'язку зі звільненням від кримінальної відповідальності підсудний не набуватиме процесуального статусу засудженого.

Закон України «Про судоустрій України» передбачає, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи, ухвалюється іменем України. Ухвала (постанова) про закриття кримінальної справи розглядається як процесуальне рішення, в якому суд від імені держави у передбаченій законом процесуальній формі вирішує завдання правосуддя. Саме у цьому процесуальному акті визначається ставлення держави до протизаконних дій та осіб, які їх вчинили; дається від імені держави правова і моральна оцінка суспільно-небезпечного діяння. Таким чином, автор підтримує точку зору С.М. Міщенко, Л.В. Гавриленкова, В.М. Ткаченко про те, що це стосується і ухвал (постанов) про закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав.

Досліджуючи дискусійну в науці проблему щодо відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та потерпілого від права вимагати продовження розгляду кримінальної справи, автор дотримується думки про те, що у такому випадку суд повинен не закривати її, а виносити виправдовувальний вирок за однією з реабілітуючих підстав, передбачених ч. 4 ст. 327 КПК України, - за недоведеності участі підсудного у скоєнні злочину.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової задачі, яка полягає в удосконаленні процесуального порядку закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав, і отримано наукові та практичні результати, основними з яких є наступні.

Автор стверджує, що процесуальні рішення, котрі приймаються під час закінчення провадження у кримінальній справі, слід називати видами або формами закінчення досудового слідства. Окрім передбачених в КПК України форм закінчення досудового слідства до них також слід віднести складання: а) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності; б) постанови про направлення справи до суду для її закриття та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; в) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про закриття справи, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності та застосування до нього примусових заходів виховного характеру.

Проаналізувавши поняття та сутність процесуального рішення про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання щодо звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, дисертант пропонує оформлювати вказане рішення не постановою, а поданням.

В роботі обгрунтована необхідність встановлення більш чіткої процедури заключного етапу досудового слідства коли вирішується питання щодо направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. По-перше, таке рішення повинно прийматися щодо обвинуваченого, по-друге, він повинен бути ознайомлений з матеріалами кримінальної справи до остаточного вирішення питання про її направлення до суду, щоб мати можливість сформулювати свою згоду або незгоду з таким рішенням.

Зроблено висновок про те, що суддя повинен розглядати постанову про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності і всі її матеріали в судовому засіданні, як і кримінальні справи котрі надходять з обвинувальним висновком.

З метою удосконалення процесуального порядку закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав здобувачем сформульовано низку пропозицій щодо внесення ряду змін та доповнень до статей 6, 7-1, 11, 214, 215, 248, 282 чинного КПК України, відповідних статей проекту КПК України та доповнення КПК України новими статтями - 11-2, 11-3, 234-1.