Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Реферат

на тему: “Історична школа права ”

Студентки 11 групи

І курсу магістратури

Співак Н.С.

Київ-2010

План

Вступ

Закономірності виникнення історичної школи права

Засновники історичної школи права та їх погляди

Наслідки виникнення історичної школи права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності та впливу. У центрі уваги його представників знаходилося питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права був Густав Гуго. Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї. Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта.

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, традицій і, головно, само поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права народ -- це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства.

Основою концепцією представників історичної ніколи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє в суспільстві, -- це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.

Савіньї підкреслював, що право -- це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу; як і культуру, його не можна встановлювати свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі спільного життя всіх людей, які становлять народ.

На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється вченими-юристами, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з одного боку, як частина життя народу, з іншого -- як особлива наука, яку витворюють юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент. Наступним етапом у розвитку права Савіньї вважав кодифікацію,, Але на всіх етапах розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою -- загальним духом народу.

Подібно до права, представниками історичної школи розглядалася також держава. Держава створена тією ж силою, що й право, її основою також є народний дух. "Дух народу творить державу, як і право", -- писав Пухта. Розвиток держави відбувається так само органічно, як і розвиток права Історія політичних і правових вчень..Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. \ К.: Юрінком Інтер, 1999..

Закономірності виникнення історичної школи права

Розквіт історичного погляду на право припадає на ХІХ ст. Саме йому належить “заслуга ” витіснення з науки на довгий період ідеї абсолютного природного права, що, варто зазначити, відбулось не відразу.

Філософською основою історичного вчення про право є вчення Гердера, Шеллінга, Гегеля про прогресивний процес історичного розвитку. Саме народна свідомість, народне переконання є джерелом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права, воля ж законодавця не має жодного значення, оскільки не впливає на формування права.

Однак така точка зору виявилась досить вразливою. З одного боку, виявилось певне збігання такого підходу з поглядами прихильників природно-правової доктрини. Тут і там право визнавалось незалежним від особи законодавця, розрізнялись лише його джерела (воля Бога, розум і народний дух). Тут і там право існує попередньо, як ідеальні правові норми, котрі законодавець повинен тільки викласти на папері належним чином. Залишаються розбіжності лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом висновків розуму, а історичне - через емпірії. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи не могли задовольнити потреб реального життя, яке не хотіло миритися зі сліпим підкоренням тому уявленню про право, яке сформувалось у надрах абстрактного народного духу, народної свідомості.

Пізніше недоліки історичної школи права частково переборюються. Це знаходить, зокрема, свій вираз у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга. Ієрінг піддає критиці закономірну теорію право творення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів як фактора право творення, а державну владу - формальним джерелом права. Ієрінг на противагу народному звичаю віддає пріоритет закону, визнаючи законодавство як свідому і закономірну форму правотворчості та активну роль законодавця.

На базі вчення Ієрінга про право та філософії позитивізму, започаткованої О. Контом, з'являється юридичний позитивізм, позитивне вчення про право, яке відкинуло природно-правове вчення і поставило своїм завданням вивчення єдино існуючого права - права позитивного. Це вчення рішуче похитнуло уявлення про позитивне право , як таке, що довільно твориться законодавцем, а визнало його як право, вироблене самою історією, минулим і сучасним життям. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби та устремління людей - ось що з цього часу визнається єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право, як таке, оголошується застарілим, більше того, його відносять до примітивних поглядів.

Спочатку в Німеччині, а згодом і в інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Багато вчених починають займатися дослідженням національного права за допомогою формально-догматичних методів. У Німеччині і Англії, Франції та Італії, Росії й інших країнах узагальнюються результати дії позитивного права у реальному житті, відбувається логічне опрацювання усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взаємозв'язки права та держави, розвиваються і доповнюються погляди Ієрінга на сутність права, значення казуальної творчості у його становленні. Особливе місце вчені відводять вивченню закону, який визнають вищою, переважаючою формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво модифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, котре непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціональне вчення Ієрінга та його послідовників, які визнали боротьбу інтересів як фактор формування права, його еволюційний характер, тобто його поступовий історичний розвиток. Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половині ХІХ ст.

Була ідеальним фундаментом для утвердження буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, і, у той же час, залишала місце для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконалення правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого та існуючого права, пояснено причинний зв'язок правових явищ і подано послідовну картину зміни правових інститутів, поєднане теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юридична соціологія(спочатку в формі порівняльно-етнографічного методу).

Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували підґрунтя для правових теорій, що розвиваються у ХХ ст., у тому числі й марксистській теорії. Разом з тим з ходом історичного розвитку зростала свідомість народів, зазнавали змін також уявлення про право. Посилення класової боротьби у останній чверті ХІХ ст. з новою силою відроджує ідею природного права Теорія держави і права. Академічний курс.За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко // К.: Юрінком Інтер. - 2006 р..

Засновники історичної школи права та їх погляди

Засновником історичної школи права був професор права в Геттінгені Густав Гуго (1764--1844 рр.). В книзі «Підручник природного права, або філософія позитивного права» Гуго оспорює основні положення теорії природного права. Концепцію суспільного договору він відкидає по ряду підстав.

По-перше, таких договорів ніколи не було -- всі держави і установи виникали і змінювалися іншими шляхами. По-друге, суспільний договір практично неможливий -- мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підкорення установам, про які вони судити ще не можуть, а також про покору ще не відомим людям. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива -- ніяка влада не буде міцною, якщо обов'язок покори залежить від дослідження її історичного походження з договору.

Влада і право виникали по-різному. Ніякий їх різновид не відповідає повністю розуму, вони признаються не безумовно, а тільки тимчасово правомірними, проте те, що визнано або признавалося величезною кількістю людей, не може бути абсолютно безрозсудне.

Право, писав Гуго, виникає з потреби рішення суперечок. Юридичний порядок -- такий порядок, при якому виникаючі суперечки розв'язуються третьою особою. Це рішення суперечок надано владі; ознака права -- примушення, але право -- (тільки) не встановлення держави. Незалежно від законодавчої влади із стародавніх часів існує і розвивається звичайне право, преторське право.

В статті чи «Є закони єдиними джерелами юридичних істин» Гуго порівнює право з язиком і вдачами, які розвиваються самі по собі, без договорів і розпоряджень, від випадку до випадку, тому що інші говорять або роблять так, і до обставин підходить саме це слово, правило. Право розвивається так, як правила гри (шахи, більярд, карти), де на практиці часто зустрічаються ситуації, не передбачені спочатку встановленими правилами. В процесі ігор виникають і поступово одержують загальне визнання певні способи рішення цих ситуацій. Хто їх автор? Все -- і ніхто.

Те ж і право -- воно складається із звичаїв, що виникли і одержали визнання в середовищі народу. Звичаї мають ту перевагу перед законом, що вони загальновідомі і звичні. Безліч законів і договорів ніколи не виконується. Скільки разів в Геттінгені владу перейменовувала вулиці -- але все їх звично називали і називають по-старому. Звичай, що історично склався, і є справжнє джерело права.

В конкретно-історичних умовах ця концепція була апологією феодального звичайного права, що зберігалося в Німеччині. Гуго виправдовував рабство, вважав положення раба кращим, ніж положення бідняка, обґрунтовував право держави обмежувати свободу думок і взагалі будь-яку свободу в ім'я суспільного блага.

В роботі «Філософський маніфест історичної школи права» (1842 р.) До. Маркс, показавши безпідставність домагань Гуго вважати себе учнем Канта, писав, що якщо «філософію Канта можна по справедливості вважати німецькою теорією французької революції, то природне право Гуго потрібне вважати німецькою теорією французького ancien regime».

Проте для нас важлива не ця спадкоємність деяких загальних методологічних моментів. А розгляд історичної школи, як певного соціально-історичного, класового явища. З цієї точки зору характерно, що сам Гуго, в “Природному праві ” якого Маркс промацував всю “філософію ” історичної школи, проводить своє походження від Канта, що погано зрозумів їм. На кантівському вченні про право “німецької теорії французької революції ”, як відомо, позначилися всі суперечності сприйняття ідей природного права відсталою Німеччиною кінця XVIII в. “вільна воля ” звернулася у нього в “чисто ідеологічне поняття і постулат моральності ”, оскільки “німецькі буржуа дійшли до доброї волі... Здійснення цієї чистої, “доброї волі ”... Кант переніс в потойбічний світ ” (Маркс).

Тому Кант протиставляв ідеальному, “інтелігібельному ” правовому порядку емпіричний правовий устрій. По відношенню до останнього всякі міркування безцільні і загрожують державі небезпеками, сумніватися в його законності - злочин. Гуго односторонньо засвоїв лише ці зовнішні консервативні моменти Кантових переконань, “вважаючи, що раз ми не можемо пізнати істини, то логічно повинні відверто визнати помилкове за достовірне, раз тільки воно існує ” (Маркс).

Всі правові встановлення Гуго, що історично мають місце, вважає “тимчасовими ”, а не ідеальними: тому хоча вони не відповідають вищим вимогам розуму, та зате відповідають емпіричним умовам. За ними авторитет часу, звичаїв: треба тому триматися встановлень позитивного права, інакше за неможливістю здійснити ідеальні правові вимоги ми опинимося в стані повної анархії. Всякий політичний пристрій, всякі правові установи, хоча б вони і не відповідали ідеалу, правомірні з цієї точки зору, оскільки сприяють збереженню порядку. Гуго тому відкидає раціоналістичні аргументи від природного права, називаючи свою теорію “філософією позитивного права ”: він скептично набудований до всього розумно-належного.

Макрс називає його “природне право ” “німецькою теорією французького старого порядку ”, указуючи, що “це - розкладання тодішнього миру, яке насолоджується самим собою ”. Куди був направлений скептицизм Гуго, видно з того, що він виправдовував кріпацтво і навіть рабство: “рабство не тільки фізично можливе, але його можна також погоджувати з вимогами розуму ”. І, зрозуміло, для нього “покорятися начальству, що має в руках владу - святий борг совісті ”.

У Гуго ми ще не зустрічаємо ні ідею органічного розвитку права, ні ідею його своєрідної і національної природи - найхарактерніших для історичної школи. І, разом з тим, зрозуміло, чому саме у цього піонера історизму Маркс знаходив єство “філософії ” всього напряму: тут мався на увазі плоский емпіризм Гуго, що зупиняється тільки на конкретному, існуючому праві, витікаючи лише з готових продуктів розвитку, а не з тенденцій цього розвитку, що примиряється з дійсністю і не думаючий про належне її перетворення.

Але тут малася також на увазі і класове, “старорежимне ” єство всього методу історичної школи, так цинічно що виявилася в переконаннях Гуго. Ці риси Маркс вважав характерними і для інших представників І. ш., не дивлячись на те, що згодом “грубе ” родовідне дерево її... обкутали містичним туманом час і культура; романтика надала йому фантастичну форму; спекулятивна філософія (Шеллінг) зробила йому своє щеплення; численні вчені плоди були збиті з дерева, висушені і хвастовито зібрані у великій коморі німецької ученості ” Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. -- Л. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. -- 220 с..

Другим представником історичної школи права був професор берлінського університету Фрідріх Карл Савіньї (1779--1861 рр.). В 1814 р. була опублікована брошура юриста Тібо із закликом скликати з'їзд юристів, теоретиків і практиків, для розробки загального для всієї Німеччини цивільного укладення. Савіньї відповів Тібо в тому ж році брошурою «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства».

Савіньї прагнув довести помилковість припущення, що право створюється законодавцем. Воно, на думку Савіньї, не залежить від випадку або свавілля. Право всіх народів складалося історично, так само, як і язик народу, його вдачі і політичний пристрій. Будучи продуктом народного духу, право живе в загальній свідомості народу у формі не стільки відвернутих понять, скільки живого сприйняття юридичних інститутів.

Спочатку право існує в загальній свідомості як «природне право», знаходячи формальний вираз в символічних діях, супроводжуючих встановлення або припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що відокремилися в стан. Наукова обробка права юристами -- обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності.

Але в Німеччині, укладав Савіньї, час для законодавчих робіт не прийшло -- в юриспруденції панує хаос суперечних думок, а не органічна наука, здатна виробити струнке укладення. Щоб в таких умовах зміг би створити пропонований Тібо все німецький з'їзд юристів?

Вже в ранній своїй роботі про “Право володіння ” Савіньї висуває найважливіші положення історичної школи. Не свавілля, не рефлексія, не законодавство створюють право, як не можуть створити вони релігію або мову; право з внутрішньою необхідністю витікає з “природного ” розвитку народу, з потреб національного, властивого кожному народу знання. Право створення - тривалий історичний процес, в якому розвивається народна свідомість; один з необхідних ступенів цього процесу складає вивчення права в його історії, зокрема римського права. Ці переконання Савіньї одержують подальше оформлення і найвиразніше виявлення в його відомому творі “Про покликання нашого часу до законодавства ” (1814). Остання робота з'явилася як відповідь на брошуру німецького юриста Тібо “Про необхідність єдиного цивільного права для Німеччини. Тібо, називаючи себе “історико-філософським юристом ”, був послідовником ідей Канта про “природне право ” і виразником настроїв буржуазного лібералізму. В названій своє брошурі Тібо висував проект створення загальних цивільних законів для всього німецького союзу, виходячи не з особливостей окремих німецьких держав, що історично склалися, але із загальних вимог розуму.

Потрібно відзначити, що німецька буржуазія, що виступила в особі Тібо, ще не йшла так далеко, щоб вимагати політичного об'єднання, але єдине цивільне укладення відповідало най насущнішим її потребам. “якщо постійно погодитися з обставинами, писав Тібо, то, врешті-решт, все може виявитися справедливим і найбезглуздіше знайде де-небудь своє виправдання. Право повинне прагнути того, щоб об'єднувати людей, а не закріплювати відмінність їх відсталих звичок ”.

Савіньї виступив з різкою критикою припущення Тібо, ніби такий загальний цивільний кодекс може бути створений спільними зусиллями юристів протягом найближчих років. В основі цього припущення лежить забобон, ніби все право походить із законів і що тому легко можна створити закони, “які повинні залишити осторонь всі історичні особливості і мати однакове значення для всіх часів і народів ”. Історичне вивчення розвитку права, починаючи з якнайдавнішими часами, приводить до абсолютно інших результатів. Усюди виявляється, що мова, вдачі, державний пристрій - все це “тільки окремі матеріали і форми діяльності народу ”, тільки пов'язані з народним духом тієї або іншої науки. “право, як і мова, живе в народній свідомості ”, воно існує не у вигляді “відвернутих правил, а у вигляді живого представлення правових інститутів в їх органічному зв'язку, з якого лише штучно абстрагуються відвернуті правила; “право зростає разом з народом, формується в його розвитку і, нарешті, відмирає, коли народ втрачає свої характерні особливості ”. Лише “із зростанням культури все більш відділяються одна від одної всі форми діяльності народу ”, і те, що було предметом загальної свідомості, стає предметом діяльності особливого стану юристів. Лише з того часу починається подвійне життя права, у вдачах і в законодавстві.

Таким чином, всяке право створюється “внутрішніми у тиші діючими силами, а не свавіллям законодавця воно лише виявляється і вивчається згодом юриспруденцією. Як приклад такого органічного розвитку Савіньї приводить римське право, в якому все нове має корені в старому, зберігаючи загальний з ним дух. Тут і розвивається загальне право народу, і римська юриспруденція виявляється тому в змозі схопити його особливості, формулювати і закріпити їх. Інакше йде справа з розвитком німецьких народів, де через історичні умови розвинулися місцеві особливості в правових переконаннях, які не можна тепер штучно подавити в ім'я загального німецького права: для нього і до нього Німеччина і німецька юриспруденція ще не дозріли.

Проведений Савіньї аналіз стану німецького права і німецької юридичної науки переконує його в тому, що “наш час не має покликання до того, щоб зробити видання зведення законів ”. І він закликає німців не уподібнитися єврейському народу на горі Сінай, який не міг дочекатися божеських законів і створив собі золотого тельця, через що були розбиті істинні скрижалі закону. Чергову задачу нації Савіньї бачить лише в постановці наукового вивчення права, в “дослідженні кожного матеріалу до коренів ”, до його історичних джерел, в “органічно-прогресуючій науці про право ”, що вивчає історичне походження і розвиток існуючих установ. Всяке урядове втручання в розвиток права Савіньї вважає шкідливим, і на частку законодавця відводиться, таким чином, роль пасивного свідка, лише сприяючого оформленню права. Потрібно відзначити, що в пізніших роботах, зокрема в “Системі римського права ” (1840 р.), Савіньі вже допускає в необхідних випадках втручання законодавця в хід розвитку права Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. -- Х. : Консум, 2004. -- 431 с..

Послідовником Савіньі був його учень Георг Фрідріх Пухта (1798--1846 рр.). Ф. Пухта завершує оформленням переконань історичної школи права в своєму “Курсі інституцій” (1841 р.). Подібно Шеллінгу, основним і правовим поняттям він рахує не розум, а свободу: розум є для нього лише допоміжною здатністю, вказуючою межі нашої вільної, вольової діяльності. Філософія Гегеля, на його думку, визнаючи все дійсне за розумне, тобто необхідним, позбавляє нас відчуття свободи в нашій дійсності. Пухта відрізняє від області моралі область права.

Пухта писав про природний саморозвиток права, яке розвивається з народного духу, як рослина із зерна. В роботі «Філософський маніфест історичної школи права» (1842 р.) До. Маркс, показавши безпідставність домагань Гуго вважати себе учнем Канта, писав, що якщо «філософію Канта можна по справедливості вважати Свідомість права виникає ще в сім'ях, але свідомість смутна; з утворенням народу воно виступає на перший план, бо люди зв'язані взаємним визнанням прав, через що в народі панує юридична свідомість. Для охорони права від порушень народ утворив державу.

Первинною формою права Пухта називав звичай, витікаючи з народної свідомості. Потім для виразу звичаїв в твердій формі (чого саме вимагає загальна воля народу?) створюється законодавство. Услід виникає юриспруденція, право юристів, що розкриває юридичні положення, що лежать в глибині народного духу, але не виражені ясно звичаєм і законом. І законодавець, і юристи не створюють норм права, а лише сприяють розкриттю різних сторін народного духу.

Право і держава, писав Пухта, виникають кінець кінцем з господньої волі через народну волю (як вираз народного духу). Народ він визначає як природне з'єднання людей, зв'язаних загальним походженням, язиком, місцеперебуванням.

З погляду моралі “людина має свободу, щоб своїм вільним рішенням здійснювати волю Бога, щоб зупиняти свій вибір на етичному. Інша справа правова свобода людини, де байдужий його вибір, але важливе здійснення його волі: правомірна дія може бути аморальною. Таке розрізнення потрібне Пухта, щоб показати, що філософський раціоналізм допустимий лише в області моралі; право ж є попереднім моральному вибору фактом, визначуваним взаємовідношення волі людини з іншими людьми і з природою Киселев К.В. "Право имеет историю": Г.-Ф. Пухта и историческая школа права // Вестник Гуманитарного университета. Научный альманах. - Екатеринбург: Изд-во Гуманит. ун-та, 2005, Вып. 4. - С. 186-190.

позитивне право історична саморозвиток

Наслідки виникнення історичної школи права

Свого часу, в першій половині XIX ст., історична школа була одним з найзначніших і впливових напрямів у філософії права і в загальній методології юридичної науки. Багато західних юристів підкреслюють заслуги цієї школи в її боротьбі з абстрактними раціоналістичними тенденціями “природного права ”, указують на те значення, яке мали нові, внесені нею методи вивчення історичного розвитку права і його якнайдавніших джерел. Представники нового юридичного “позитивізму ”, як К. Бергбом і А. Меркель, не приховуючи всіх властивих їй недоліків, проте вважають себе таким, що продовжує початої нею справи. Дослідники, що присвятили цій школі свої монографії (наприклад, Новгородцев), схильні тому часто зменшувати і затушовувати властиві їй реакційні моменти. На думку ж Маркса і Енгельса історична школа об'єктивно представляла феодальну реакцію, що прийшла до Німеччини поч. XIX ст. на зміну буржуазному радикалізму часів Великої французької Революції.

Як указував Ф. Мерінг, наполеонівські війни і відродження Німеччини мало торкнулися її соціально-економічного устрою, в якому продовжувало залишатися немало феодального сміття: особливо нидів у феодалізмі схід Німеччини з його пережитками кріпацтва, технічно відсталим ремеслом і домашньою промисловістю. Загальноєвропейська реакція, що висунула, наприклад, у Франції таких талановитих політичних ідеологів реставрації, як Бональд, або більш посереднього, але близького до історичної школи права Шарля Конта, а в Англії - Е. Берка, - у відсталій Німеччині тому мала особливо сильні соціально-економічні корені. Деяка видимість реформ, що проводилася при королі прусському Фрідріху-Вільгельмі III - особливо в період впливу друга Гегеля, міністра освіти Альтенштейна - не могла дати серйозних результатів вже унаслідок відсталої меркантилістичної політики цього “проінформованого ” деспота, одного із засновників реакційного Священного союзу: цензурний гніт і політичні утиски при ньому були всі так само сильно, і об кам'яну стіну недовір'я розбивалися всі ліберальні побажання промислових буржуа типа Ганземана і Кампфгаузена. Відновлення середньовічних феодальних станів і корпорацій стало улюбленою мрією його наступника, корпорацій стало улюбленою мрією його наступника, короля Фрідріха-Вільгельма IV, прагнучого об'єднати в своїх руках церковну і політичну владу і відтворити середньовічну “християнсько-німецьку” державу.

Ідеологічну опору ця політична реакція знаходила в пізнішому романтизмі, в пов'язаній з ним релігійній філософії і, нарешті, у філософії права. Якщо ранній, шілеровський романтизм епохи “бурі і натиску ” був наскрізь пройнятий революційним протестом проти існуючого ладу, то післяреволюційний німецький романтизм заглиблюється у вивчення феодальної старизни, стає її пристрасним апологетом, проникає духом містицизму і християнського упокорювання. Політично цей напрям представляли К. Л. Галер, автор багатотомної “Реставрації державних наук ” (1816 - 1825), Адам Мюллер, Лавернь-Пегвільян, історик С. Лео Марвіц і др. До них примикає шеллінгіанець і правогегельянец Фрідріх фон-Шталь. Цікаво, що деякі з них були схильні підкреслювати залежність політико-правової організації. Висуваючи ідею “християнсько-німецької” держави, зазначені мислителі спиралися не тільки на французьких теоретиків реставрації, але і на вітчизняну релігійну філософію, представлену Шлейермахером, романтиком Фрідріхом фон-Шлегелем, Якобі і ін.

Дещо особливу позицію, але по суті близьку до зазначених авторів, особливо в більш пізній період своєї діяльності, займає і знаменитий філософ Шеллінг. Як відомо, Шеллінг є одним з най раніших захисників теорії розвитку в природі і в суспільстві; у Шеллінга ж ми знаходимо філософське обґрунтовування тісної взаємності, існуючої в цьому розвитку між свободою і необхідністю. Обидві ці ідеї одержують свій подальший розвиток у Гегеля.

Але в той час, як Гегель бачив в самому розвитку природи і історії виявлення “абсолютного духу ” (бога!), при чому це розвиток мислився їм діалектично, як боротьба протилежностей, - Шеллінг поміщає свій “абсолют ”, що дає первинний поштовх всьому розвитку, зовні цього подальшого розвитку, який представляється Шеллінгу спокійним, органічним розвитком. Таким чином, якщо Гегель стоїть на точці зору пантеїзму і його зовнішній ідеалізм легко може бути відкинутий, а “дух заміщений матерією, Шеллінг застряє на християнській точці зору особистого бога: не революційне “подолання ” минулого, але пошана до продуктів всього минулого розвитку, розвитку органічного, в якому тісно зв'язані між собою і необхідні всі елементи сукупного культурно-історичного життя людини, - така його керівна ідея. Звідси зрозуміло, чому цей “філософ в Христу”, по глузливому виразу Енгельса, стає поступово офіційним філософом християнської реакції і висувається нею на противагу гегельянцям. і релігія, і право, згідно Шеллінгу, не можуть бути побудовані і перетворені по свавіллю. бо вони є необхідними продуктами передуючого історичного життя Азаркин Н. М., Завьялов Ю. С., Левченко В. Н., Мартышин О. В., Петрова Г. Н. История политических учений / О.В. Мартышин (ред.). -- 2.изд., испр. -- М. : Юристъ, 1996. Вып. 2 : Эпохи свободной конкуренции и буржуазной революции. -- 368с..

Ще в своєму ранньому творі про право (Neue Deduction des Naturrechts, 1795 р.) Шеллінг, як початковий пункт права, висуває вільну ідею індивіда: тоді як ця “вільна воля ” у Канта, не дивлячись на всі його суперечності. є “розумною волею ”, відповідно до раціоналістичних тенденцій теорій природного права, Шеллінг схильний підкреслювати в ній волюнтаристичні, вольові моменти. Індивідуальні моменти, “право сміти, як таке ”, незалежно від його розумності, але як необхідний продукт розвитку, захищаються Шеллінгом від всяких нападів на “етичну свободу ”, протиставляються їм загальній волі.

Той же характер “свободи, як природного явища ”, відзначає Шеллінг і в пізнішій системі своєї філософії. Об'єднання індивідуальної волі, осоружне всякому свавіллю, утворює “правовий лад”, “другу природу ”. “закон права ” діє в ньому, як природний закон, який виявляється в свободі кожного громадянина, що захищається законом, сміти і який не терпить ніякого порушення або вторгнення з боку свавілля. Правовий лад підлягає не довільним перетворенням, але загальному закону розвитку, поступово виявляю чому нові правові потреби. всесвітньо-історичний розвиток веде, таким чином, до здійснення загального правового порядку. Право тому зовсім не створюється в результаті того або іншого абстрактного морального висновку; “вчення про право не є частина моралі і взагалі представляє собою не практичну, а чисто теоретичну науку ”. Задача юристів, таким чином, не змінювати існуюче право, але лише вивчати його походження і розвиток Воротилин Е. А., Лейст О. Э., Мачин И. Ф., Струнников В. Н., Томсинов В. А. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Юридический факультет / О.Э. Лейст (ред.). -- М. : Зерцало-М, 2002. -- 678с..

Висновки

Отже, представники історичної школи права вважали, що призначенням діючих у суспільстві юридичних інститутів є закріплення без змін реально існуючого порядку. Позитивні закони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в житті. У кращому разі вони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, які формуються природно та історично під впливом тих перетворень, що відбуваються з народним духом. Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у правових нормах.

Пухта підкреслював, що право -- це продукт народного духу і своєрідність, специфічні особливості того чи того права, зумовлені особливостями народу. Більше того, він уважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається за волею історичної необхідності, або, іншими словами, за волею історії. Право -- це результат тих обставин, які історично склались у суспільстві. Він зазначав, що свобода є основним поняттям права.

Список використаної літератури

1. Історія політичних і правових вчень..Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. \ К.: Юрінком Інтер, 1999.

2. Звичаєве право : Навчальний посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. - 367 с.

3. Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. -- Л. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. -- 220 с.

4. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. -- Х. : Консум, 2004. -- 431 с.

5. Теорія держави і права. Академічний курс.За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко // К.: Юрінком Інтер. - 2006 р.

6. Киселев К.В. "Право имеет историю": Г.-Ф. Пухта и историческая школа права // Вестник Гуманитарного университета. Научный альманах. - Екатеринбург: Изд-во Гуманит. ун-та, 2005, Вып. 4. - С. 186-190

7. Кормич А. І. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. -- О. : Юридична література, 2003. -- 336с.

8. Лисенков С. Л., Колодій А. М., Тихомиров О. Д., Ковальський В. С. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков (ред.). -- К. : Юрінком Інтер, 2005. -- 448с.

9. Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. -- К. : Юрінком Інтер, 1997. -- 191с.

10. Азаркин Н. М., Завьялов Ю. С., Левченко В. Н., Мартышин О. В., Петрова Г. Н. История политических учений / О.В. Мартышин (ред.). -- 2.изд., испр. -- М. : Юристъ, 1996. Вып. 2 : Эпохи свободной конкуренции и буржуазной революции. -- 368с.

11. Воротилин Е. А., Лейст О. Э., Мачин И. Ф., Струнников В. Н., Томсинов В. А. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Юридический факультет / О.Э. Лейст (ред.). -- М. : Зерцало-М, 2002. -- 678с.

12. Графский В. Г., Золотухина Н. М., Мамут Л. С., Нерсесянц В. С., Сюкияйнен Л. Р. История политических и правовых учений: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. и направлению "Юриспруденция" / В.С. Нерсесянц (общ.ред.). -- 3.изд., стер. -- М. 2003.

13. Новгородцев П. И. Историческая школа юристов / Санкт-Петербургский ун-т. -- С.Пб. : Лань, 1999. -- 192с. -- (Классики истории и философии права).

Размещено на Allbest.ru