Міжнародно-правові стандарти та джерела прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

17

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Центр заочної та дистанційної форм навчання

Кафедра теорії та історії соціології

Реферат

з дисципліни

Права людини в сучасному світі

на тему:

Міжнародно-правові стандарти та джерела прав людини

Виконала:

Генераленко Вероніка,

студентка групи СЦ-09-1з

Перевірила:

Саєнко М.І.

Дніпропетровськ 2010р.

План

Вступ

1. Історія виникнення та розвитку ідеї прав людини

2. Права людини та їхня відмінність від інших прав

3. Класифікація прав людини

4. Джерела прав людини

5. Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність

6. Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров`я

Висновки

Використана література

Вступ

«Ми, народи Об'єднаних націй, повні рішучості знову утвердити віру в основні права людини, в достоїнство і цінність людської особистості, в рівність прав чоловіків та жінок і в рівність прав великих і малих націй» -- Преамбула Статуту Організації Об'єднаних Націй, створеної в 1945 році.

Концепція прав людини включає у себе два поняття цієї ідеї, дві групи прав. Перше полягає у тому, що невід'ємні і невідчужувані права належать людині тому, що вона людина. Це моральні, або природні права, які випливають з самої людської природи кожного індивіда, і призначення їхнє у тому, щоб підтримувати в людині почуття власної гідності. До другого поняття належать юридичні права, які встановлюються відповідно до нормотворчих процесів, які відбуваються як на національному, так і на міжнародному рівні. Основою подібних прав є згода тих, на кого вони розповсюджуються, тобто згода суб'єктів права, у той час, як основу першої групи прав складає природний порядок.

Права людини -- це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства. При розповсюдженні прав людини на спільноти вони не відчужуються від індивіда, вихідним залишається визнання самоцінності всіх індивідів, що складають ту чи іншу спільноту.

1. Історія виникнення та розвитку ідеї прав людини

Життя людини, її гідність ігнорувалися і порушувалися на протязі всієї історії. Ця картина принципово не змінилася і сьогодні. Проте, ідея застосування норм, єдиних для всіх людей, без будь-якої дискримінації народилася багато століть назад. Принцип рівності давно прийнятий, як еталон для здійснення політичних прав. І все ж таки, до сьогоднішнього дня знаходиться виправдання тому, що називається дискримінацією, зокрема жінок (сексизм), людей з іншим кольором шкіри (расизм). Принцип рівності всіх членів людської спільноти, так само, як і багато інших основних принципів, які складають те, що сьогодні називається правами людини, притаманний кожній культурі і цивілізації, релігії і філософській традиції.

Як у грецькій філософії, так і в різних релігіях світу можна знайти принципи, на яких базується ідея прав людини. В епоху Просвітництва (18 століття) поняття прав людини витворюється, як окрема категорія, окремий правовий інститут. Саме у цей час починає побутувати думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені державі, державній владі, але мають ними охоронятися. З цього часу і надалі права людини стали розглядати, як елементарні передумови гідного людського існування. Але ще задовго до цього в Європі було прийнято ряд правових документів, що кодифікували свободи. Це були своєрідні кроки до ідеї прав людини. Першою була Magna Charta Libertatum (Велика Хартія Вольностей) 1215 року. Цей та інші документи визначали права, які можна було відстоювати за певних обставин (наприклад, загроза свободі релігії), але вони ще не містили всеосяжну філософську концепцію особистої свободи. Свобода часто розглядалася, як права, які надають окремим особам чи групам людей їхні звання чи статус.

В наступні століття поняття свободи поступово відокремлювалося від статусу і почало розглядатися не як пільга, а як право всіх людей. У цьому процесі велику роль відіграли іспанські теологи і правники. До перших належать Франціско де Віторіа (1486-1546) та Бартоломе де Лас Касас (1474-1566). Вони заклали доктринальний фундамент визнання свободи і гідності всіх людей, шляхом захисту особистих прав населення територій, відкритих і колонізованих іспанською короною. Серед правників необхідно назвати Франціско Суареса (1548-1617) та Габріела Васкеса (1549-1604). Саме вони сприяли утвердженню ідеї jus naturalism (природне право) та еволюції прав людини.

Наступним етапом у розвитку ідеї прав людини є творчість Гуго Гроція (1583-1645) -- батька сучасного міжнародного права, Самуїла фон Пуфендорфа (1632-1694) і Джона Локка (1632-1704), який власне розробив всеосяжну концепцію прав людини. Ці ідеї набули широкого поширення в 18 столітті. Наступним етапом у розвитку ідеї прав людини є творчість Жана-Жака Руссо (1712-1778), який розробив концепцію, за якою суверен отримав свою владу від “суспільного договору” зі своїми підданими. Сам термін “права людини” вперше з'явився у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). Дещо раніше французьким мислителем Шарлем-Луї Монтеск'є була розроблена концепція розподілу влади.

Ці теорії були сприйняті жителями британських колоній у Північній Америці. Американська Декларація про незалежність від 4 липня 1776 року базувалася на принципі, що всі люди є рівними, в ній також були зазначені певні невід'ємні права, такі як право на життя, свободу та пошуки щастя. Ці ідеї були закріплені і в Біллі про права, проголошеному у штаті Вірджинія у тому ж році. Положення Декларації про незалежність були прийняті іншими американськими штатами та знайшли закріплення у Біллі про права американської Конституції. Власне французька Декларація прав людини і громадянина, до певної міри, ознаменувала появу міжнародної теорії загальних прав людини. І французька, і американська декларації були задумані, як систематичний перелік прав людини.

Права людини у 18 та 19 століттях були пов'язані з особистими свободами людини. Але навіть у той час деякі люди вважали, що громадяни мали “право” чекати від держави зусиль, спрямованих також на покращення їхніх умов життя. Беручи до уваги принцип рівності таким, як він був викладений у французькій Декларації 1789 року, близько 1800 року в Європі з'являється кілька проектів конституцій, які містили класичні права, а також включали у себе статті, що зобов'язували державу до виконання певних функцій у сфері зайнятості, благоустрою, громадського здоров'я, освіти тощо. Соціальні права були повністю вперше включені до мексиканської Конституції 1917 року, Конституції Радянської Росії 1918 року та німецької Конституції 1919 року.

Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці 19 століття, коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство. Законодавство, яке підняло вартість праці, мало наслідком погіршення конкуруючої спроможності цих країн стосовно тих, які не мали трудового законодавства. Економічна необхідність примусила їх радитися між собою, що спричинило появу перших конвенцій, у яких держави давали зобов'язання іншим державам стосовно прав своїх власних громадян. Бернська Конвенція 1906 року проти праці жінок у нічну зміну може розглядатися, як перша багатостороння конвенція, яка має на меті захист соціальних прав. В 1919 році було засновано Міжнародну Організацію Праці (МОП), яка прийняла багато конвенцій, які регулюють права людини в галузі праці. Отже, у той час як класичні права людини були визнані набагато раніше за соціальні права, саме останні першими знайшли своє закріплення в міжнародних правових нормах.

Жахливі злочини другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що держави самі вирішують, яким чином їм ставитися до своїх громадян. Підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 року спричинилося до того, що права людини були віднесені до сфери міжнародного права. Всі члени ООН домовилися вживати заходів щодо захисту прав людини. На початку 1946 року була утворена Комісія ООН з прав людини. А 10 грудня 1948 року у Парижі Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Загальну, або Всесвітню декларацію прав людини. Пізніше цей день було проголошено Днем прав людини.

Протягом 50-60-х років усе більше і більше країн ставало членами ООН. При вступі вони мусили формально визнати Статут ООН, поставивши підписи під принципами й ідеями, викладеними в Загальній декларації прав людини. Це зобов'язання було остаточно визначене у Тегеранській прокламації (1968), прийнятій Першою світовою конференцією з прав людини.

Після 50-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого входять:

Загальна декларація прав людини (1948);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976);

2. Права людини та їхня відмінність від інших прав

Права людини принципово відрізняються від інших прав за двома аспектами. По-перше, вони характеризуються тим, що: належать кожній людині тільки через її людську природу (нема необхідності їх купувати чи отримувати від когось); у визначених законом межах вони є невід'ємними; всі можуть їх застосовувати і користуватися ними рівною мірою.

По-друге, основні обов'язки, що випливають з прав людини, покладені на держави та їхні уряди, а не на інших людей.

Основним у характеристиці прав людини є те, що вони повинні бути під захистом закону. Більше того, будь-які суперечки стосовно цих прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який застосовуватиме процедури, що забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо всіх сторін, і вирішуватиме суперечку згідно з існуючими законами, що відомі громадськості та відкрито проголошені.

3. Класифікація прав людини

Термін “права людини” використовується для визначення широкого спектру прав -- від права на життя до права на культурну самобутність. Вони включають усі елементарні передумови існування, відповідного людській гідності. Ці права можуть упорядковуватися і називатися по різному. На міжнародному рівні, як правило, існує відмінність між громадянськими та політичними правами, з одного боку, та економічними, соціальними та культурними правами, з іншого. Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від тиранічного використання державної влади. Тому спочатку увага була зосереджена на тих правах, які зобов'язують державну владу утримуватися від певних дій. Права людини цієї категорії, звичайно, називають фундаментальними свободами. Саме ці ідеї слугують орієнтирами для законодавчого забезпечення умов життя, гідних людини.

Специфічна природа прав людини, як суттєвої передумови розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на стосунки між самими людьми. Перший тип впливу відомий, як “вертикальний ефект” прав людини.

Проте, хоча первинною метою прав людини є встановлення правил відносин між людиною і державою, деякі з цих прав також є важливими у стосунках між людьми. Цей, так званий “горизонтальний ефект”, крім всього іншого, означає, що держава в особі своїх органів не тільки зобов'язана утримуватися від порушення прав людини, але й мусить захищати людину від зазіхань інших людей.

Є кілька класифікацій прав людини. Одна з класифікацій поділяє права на “класичні” та “соціальні”.

Перші включають громадянські та політичні права й спрямовані, головним чином, на обмеження влади держави над людиною. Другі включають економічні, соціальні та культурні права. Вони, як правило, вимагають від держави активних дій для створення умов, необхідних для задоволення тих чи інших прав, зокрема у таких галузях, як зайнятість, освіта та охорона здоров'я. Іншими словами, класичні права пов'язані з обов'язком держави (державної влади) утримуватися від певних дій, а соціальні права зобов'язують її надавати певні гарантії. Тобто, перші -- класичні права -- це обов'язок досягнення даного результату, а соціальні права -- обов'язок надати для цього засоби. При розгляді класичних і соціальних прав людини завжди виступає питання пріоритету, важливості. Чи є соціальні права передумовою для повноцінного користування класичними правами, чи, навпаки, класичні права є фундаментом, на якому побудоване все інше?

Усунення ідеологічного базису розбіжностей між Сходом і Заходом показує, що бачення прав людини, якого дотримувалися також комуністичні режими, при якому соціальні права ставилися над класичними, виявилося хибним. Процес суспільного розвитку показав також, що формально вільна людина, яка не має ні роботи, ні даху над головою і голодує, не може вести існування, варте людської гідності. Тому все більш загальноприйнятою стає точка зору, викладена і в міжнародно-правових актах, про те, що класичні та соціальні права є взаємозалежними та нероздільними.

Необхідно підкреслити, що між класичними та соціальними правами неможливо провести чітку межу. Різні обов'язки, які вони накладають на уряд (так буде більш правильно говорити, оскільки держава включає в себе і всіх громадян, а її обов'язки супроти громадянина виконує саме уряд), не завжди є паралельними. Іншими словами, існують класичні права, що справді зобов'язують уряд утримуватися від певних дій, але також є й класичні права, які зобов'язують його давати гарантії. Деякі громадянські і політичні права вимагають від уряду значних фінансових затрат. Право на справедливий суд, наприклад, вимагає освічених суддів, прокурорів, адвокатів, працівників інших правоохоронних органів. Іншим прикладом є забезпечення виборчого права, що теж вимагає значних коштів.

У той же час, існують соціальні права, які забороняють уряду робити деякі речі. Одним з таких прав є право утворювати профспілки та вступати до них. Уряд, власне, не повинен втручатися в цей процес. Це право знайшло детальне регламентування в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права людини. Проте, насправді, право утворювати профспілки та вступати до них є просто продовженням свободи зборів та асоціацій -- одного з прав, яке традиційно вважається класичним.

Європейська Співдружність та держави, які є її членами, не раз засвідчували, що вони поділяють ту точку зору, що обидві категорії є однаково важливими: гідне людське існування є можливим тільки за умови існування як класичних, так і соціальних прав.

Не всі права людини можна легко віднести до класичних чи соціальних. Права щодо заборони дискримінації та права жінки взагалі важко класифікувати. Крім того, за останні роки було запропоновано ряд так званих прав “третього покоління”, чи прав “солідарності”. Це такі права, як право на розвиток, право на екологічну безпеку тощо.

Отже, до класичних прав належать громадянські і політичні права. До громадянських прав належать права, викладені у перших вісімнадцяти статтях Всесвітньої декларації прав людини 1948. З цієї групи виділяються “права на фізичну цілісність” -- право на життя, свободу та безпеку людини, -- що мають на меті захист від фізичного насильства над людиною, тортур та жорстокого ставлення уряду, безпідставного арешту, позбавлення свободи чи вигнання, рабства, втручання в особисте життя, обмеження свободи пересування, та захист права на власність, свободи думки, совісті та релігії. Відмінність між “основними правами” та “правами на фізичну цілісність” полягає у тому, що перші включають економічні та соціальні права і не включають таких прав, як захист особистого життя та власності.

Хоча і не повністю, праву на цілісність, або на однакове ставлення та захист за законом підходить під визначення громадянського права. У той же час, це право відіграє суттєву роль у реалізації економічних, соціальних та культурних прав (перші 18 статей ВДПЛ). Інша група громадянських прав об'єднується збірним терміном “право на належний процес”. Це право на публічне слухання незалежним та безстороннім судом, “презумпція невинності”, принцип “ne bis in idem” (ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений), право на юридичну допомогу (ст. 9, 10, 14, 15 Пакту про громадянські та політичні права).

До громадянських прав також слід відносити право на самовизначення, рівність, право жінок, захист дітей, захист меншостей та відсутність дискримінації.

Політичні права включають свободу слова, свободу зборів й асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною, право обирати і бути обраним на чесних періодичних виборах, що проводяться шляхом таємного голосування (ст. 18, 19, 21, 22 ПпГтаПП).

Соціально-економічні права містяться у ст. 22-26 ВДПЛ і є правами, що забезпечують умови, необхідні для процвітання та благополуччя. Вони включають право виконувати роботу, яку людина вільно вибирає чи приймає, право на справедливу платню і розумне обмеження робочого часу, право на об'єднання у профспілки, на медичне обслуговування, право на адекватний стандарт життя (включаючи соціальне забезпечення) та освіту.

Культурні права -- це, перш за все, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, науковому прогресі, користування його благами, право на захист моральних і матеріальних інтересів автора будь-якої наукової, літературної чи художньої продукції (ст. 27 ВДПЛ).

Розглядаючи права людини, необхідно виділити фундаментальні та основні права. Фундаментальними вважаються право на життя та право на недоторканість особи. У рамках ООН створена широка система стандартів, які, особливо починаючи з 60-х років, було викладено у численних конвенціях, деклараціях, резолюціях, що переносять вже визнані права і політичні аспекти, які впливають на людський розвиток, у сферу прав людини. Таке широке застосування терміну “права людини” може відвернути увагу від його практичного значення, поняття “порушення прав людини” втратить свою вагу. Тому виникла потреба з широкої категорії прав людини виділити окрему групу. Усе більше використання знаходять терміни “елементарні” та “фундаментальні” права людини.

Що ж до основних прав, то до них належать ті, що мають абсолютний пріоритет у внутрішній та зовнішній політиці. Вони включають усі права, що стосуються первинних матеріальних та нематеріальних потреб людини. Якщо ці права не забезпечені, жодна людина не може гідно існувати. Основні права включають право на життя, право на певний рівень безпеки, право на недоторканість особи, свободу від рабства, тортур, незаконного позбавлення волі, дискримінації та інших актів, які зневажають людську гідність. Вони також включають свободу думки, совісті та релігії, а також право на забезпечення фізичних потреб (харчування, одяг, житло, медичне обслуговування) та інші суттєві права, необхідні для фізичного та морального здоров'я людини.

За цією системою класифікації існує ще одна група прав -- “права участі”, -- які є суттєвою передумовою для захисту основних прав людини. Вони включають у себе громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Колективні та індивідуальні права. Хоча метою прав людини є захист та розвиток людини (індивідуальні права), деякі з цих прав можуть примусово здійснюватися на вимогу окремих людей, але користуються ними групи людей. Це стосується свободи зборів та організацій, свободи релігії і, особливо, свободи формування профспілок та вступу до них. Колективний елемент є ще більш очевидним, коли права людини пов'язані з правом членів етнічної та культурної меншості на збереження своєї мови та культури.

Найяскравіший приклад колективного права людини -- це право на самовизначення, яке, як вважається, мають народи, а не окремі люди. Однак, причина того, що право на самовизначення визнано правом людини, полягає у тому, що його розглядають, як необхідну передумову розвитку окремої людини. Положення, що стосуються соціальних прав, частіше за все націлені на створення колективних послуг, які потребують подальшого розроблення на державному рівні і рідко дають безпосереднє право одній людині заявляти претензії уряду. У той же час, безперечним є те, що колективні права не повинні порушувати фундаментальні індивідуальні права, такі як право на життя, свободу від тортур тощо.

4. Джерела прав людини

право концепція презумпція

Права людини стають окремою системою у міжнародному праві тільки в 20 столітті. У традиційному міжнародному праві відносини між людиною і державою, звичайно, визначалися, як національні інтереси держави. Тільки в 20 столітті з'являється право прав людини. Хоча ще в 1906 р. у Берні підписано Конвенцію щодо захисту жінок від роботи у нічну зміну, першим справді міжнародним договором з прав людини вважається Конвенція проти рабства, яка була прийнята у 1926 р. і набула чинності наступного року.

Саме після другої світової війни, з утворенням таких міжнародних установ, як ООН, Рада Європи, Організація Американських країн, виникли нові можливості для прийняття норм прав людини та їхнього забезпечення.

Джерелами міжнародно-правових норм з прав людини є:

міжнародні конвенції як загального, так і спеціального характеру. За післявоєнний період було укладено і набрало чинності більше 40 великих міжнародних конвенцій щодо захисту прав людини;

міжнародне звичаєве право та загальні принципи права;

рішення міжнародних органів, якщо договір, яким засновано даний орган, надає йому повноваження приймати обов'язкові для виконання рішення;

судові рішення та наукові розробки найбільш висококваліфікованих спеціалістів з міжнародного права.

5. Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність

Ряд міжнародно-правових актів закріплює загальне правило, суть якого полягає в тому, що «кожний має право на свободу і особисту недоторканність». Однак, це право не може бути абсолютним навіть у демократичному суспільстві. На жаль, суспільство досі не винайшло жодного адекватного замінника позбавленню свободи, хоча й досягнуто певного прогресу в цьому напрямі. Останніми роками було запроваджено електронний моніторинг - складний метод, який полягає в тому, що відповідна людина носить на гомілці браслет, що подає сигнал. Цей сигнал дає змогу підрозділу з нагляду визначити місцезнаходження особи. Таким чином, вірогідність переховування від правосуддя зменшується настільки, що цей спосіб може слугувати заміною тримання особи під вартою. Крім того, цей метод дедалі ширше застосовується як форма виконання покарання у вигляді позбавлення волі на незначний строк.

В Україні для застосування електронного моніторингу на жаль немає ані соціальних, ані економічних, ані правових підстав. Хоча проблема переповнення пенітенціарних установ в України є досить гострою. За статистичними даними Державного департаменту виконання покарань, станом на 1січня 2006р. під вартою перебувало понад 170тисяч осіб, з яких понад 33тисячі - в слідчих ізоляторах. У 135кримінально-виконавчих установах держави станом на 1січня 2006р. за наявності 119734місць фактично тримають 134576осіб, тобто більш як на 14000 більше від гранично допустимої чисельності. Ця проблема на сьогодні, особливо для ізоляторів тимчасового тримання та слідчих ізоляторів, де тримають людей, яких ще взагалі не визнано винними у скоєнні злочину, „…загострена неприпустимо і здатна в будь-який момент вибухнути”. Тому імплементація у вітчизняне законодавство міжнародно-правових стандартів обмеження свободи конкретної особи є актуальною проблемою.

В контексті позбавлення свободи міжнародно-правові стандарти вимагають чіткого врегулювання двох питань: по-перше - умов, за яких допускається таке позбавлення свободи; по-друге - гарантій, що мають бути надані затриманим особам. Таким чином, особа може бути затримана або арештована тільки у передбачених в законі випадках при додержанні встановленої процедури. Інколи це породжує в суспільстві ілюзію, що треба лише нормативно закріпити підстави обмеження свободи і передбачити для цього деяку процедуру - і недоторканність особи забезпечена. Однак підстави обмеження свободи, які закріплені у законодавстві країни, можуть бути дуже поширеними, а процедури несправедливими, що веде до узаконеного свавілля. Це було враховано при прийнятті Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі - Конвенція). Зазначена Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, має свої особливості. По-перше, тлумачити оціночні положення Конвенції має право лише Європейський суд з прав людини (надалі - Європейський суд). По-друге, застосовувати положення Конвенції та відповідні рішення Європейського суду є обов'язком українських суддів при розгляді справ. Такий висновок випливає зі ст.9 Конституції України, ст.19 Закону України «Про міжнародні договорі», ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.8 Цивільного процесуального кодексу України, ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України. Крім цього, згідно з Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини та основних свобод людини 1950р.», Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

6. Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров`я

Реалізувати процес повного входження України до світового співтовариства, європейських структур неможливо без забезпечення втілення міжнародно-правових стандартів у національне законодавство. Становлення та розвиток України як демократичної, правової держави відбувається з оновленням правової бази із захисту прав і свобод людини. Перехід до ринкових відносин в Україні, зокрема у системі охорони здоров'я, здійснюються еволюційним шляхом і віддзеркалює процеси гуманізації медичної допомоги .

Завдання з охорони здоров'я мають універсальний характер. Визнання на міжнародному рівні і закріплення у нормах міжнародного права посилює загальність на обов'язковість закладених у праві на охорону здоров'я людини вимог у межах усієї світової спільноти стосовно до всіх народів і держав світу. З моменту міжнародно-правового визнання права на охорону здоров'я людини як загальносоціальної категорії воно набуває нову, додаткову якість: воно стає міжнародно-правовим. Це означає, що відповідне право як загальносоціальна, "до-юридична" категорія набуває чітко виражене нормативно-правове начало, але не внутрішньодержавного, а міжнародно-правового характеру. Значення норм міжнародного права у сфері охорони здоров'я людини полягає у тому, що, з одного боку, вони зобов'язують держави світового співтовариства забезпечувати особі закріплені у міжнародно-правових актах права людини у сфері охорони здоров'я, а з іншого- надають індивіду право вимагати від держави виконання її міжнародних зобов'язань. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав стосовно надання своїм громадянам певних прав та свобод. Вирішення конкретних питань про права й свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави. Таким чином міжнародно-правове визнання права людини на охорону здоров'я безпосередньо впливає на характер взаємовідносин суспільства і особи, на процес забезпечення даного права у кожній конкретній державі.

Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров'я, як і стандарти в інших галузях, закріплюються у міжнародно-правових актах, які у літературі, як правило, поділяють на всесвітні (універсальні) та регіональні. Серед найважливіших всесвітніх міжнародно-правових документів з прав людини виділяється Міжнародний білль про права людини (Міжнародна хартія прав людини), який прийнятий ООН. Ця організація зробила вагомий внесок у процес становлення і розвитку права на охорону здоров'я, ухвалила низку важливих універсальних міжнародно-правових актів та зафіксувала у базових документах обов'язок держав співпрацювати у справі розвитку системи охорони здоров'я.

Висновки

Права людини не мають обмежувального характеру, вони також не є незмінними; вони, за своєю природою, динамічні, хоча, разом з тим, вони у будь-якому випадку мусять мати фундаментальну природу та бути націленими на захист гідності людини. Крім того, будь-яке право людини має бути чітко визначене і розмежоване. Тобто, воно має бути таким, щоб конкретна людина чи група людей мали змогу на практиці звернутися до цього права, щоб були установи, до яких можна було б звернутися зі скаргою на порушення цього права, тобто необхідним є передбачення механізму узгодження цього права з існуючими правами людини та впровадження і захисту.

Міжнародний стандарт у сьогоденних економічних умовах України є метою і програмною настановою, до якої прагнуть юристи, політики, економісти і, звичайно, все населення України, як носії конституційних прав. Досвід розвитку західноєвропейських країн, їхні високі стандарти, забезпечені матеріальними цінностями, не можуть бути у незмінному вигляді перенесені на український ґрунт, без адаптації до наших традицій та реалій. Каталог прав людини залежить від того, яку систему цінностей сповідує суспільство (те, що прийнятно для одного суспільства, може виявитись зовсім не придатним для іншого). Західні моделі не можуть бути застосовані в українському суспільстві без урахування менталітету нашого народу, специфіки його психології, традицій, духовності і культури. І, звичайно, умови фінансової кризи, у якій сьогодні перебуває Україна, не дають можливість створити матеріальні передумови для реалізації соціальних і культурних прав на рівні міжнародно-правових стандартів, у тому числі і права на охорону здоров'я. Конституційне проголошення в Україні людини, її життя і здоров'я найвищою соціальною цінністю, враховуючи реалії нашого життя, поки є заявою про наміри і прагнення України, яка ще не здобула реального втілення у життя.

Використана література

1. Трехсель С. Стаття 5 Європейської Конвенції з прав людини // Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред.. О.Л. Жуковської. - К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004р.

2. Шинальский О. Права людини в місцях позбавлення волі - час перейти від слів до діла // Голос України. - № 32 (3782), 18 лютого 2006 р.

3. Паліюк В.П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних осіб. - К.: Фенікс, 2004р.

4. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика.- М.: Изд-во МНИМП,1998г.

5. Вісник Конституційного Суду України. - 2003. - № 4.

6. Москаленко В.Ф. Охорона здоров'я України у світлі вимог Європейського Союзу, конституційних реформ // Український медичний часопис. Науково-практичний загальномедичний журнал. - 2000. - №6(20).

7. Бондарь Н.С. Права человека и местное самоуправление в РФ. - Ростов-на-Дону: Изб-во Ростов. Ун-та, 1998г.

8. Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка. - К.: Наук. думка, 1999р.

9. Карташкин В.А.Права человека в международном и внутригосударственном праве. - М.: Институт государства и права РАН, 1995г.

Размещено на Allbest.ru