Земельні відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Теоретичні засоби земельних відносин

1.1 Сутність земельних відносин

Літературні джерела не містять повного (цілісного), тим більше однозначного, визначення поняття «земельні відносини». У більшості випадків знаходимо його у контексті при розгляді питань власності на землю, рентних відносин, суспільно-економічних відносин, виробничих відносин, питань землеустрою і землекористування, управління земельним фондом тощо.

Отже, зміст поняття земельних відносин охоплює широке коло питань як економічного (виробничого), так і правового характеру. Неважко помітити, що в основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому і не дивно, що більшість економістів-дослідників тісно пов'язують зміну і розвиток земельних відносин зі зміною і розвитком суспільно-економічних формацій. Розрізняють первіснообщинні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, соціалістичні, постсоціалістичні земельні відносини.

В основі первіснообщинних земельних відносин існувала колективна (общинна) власність на землю, яка забезпечувала рівноправний і рівномірний розподіл результатів праці кожному члену общини.

Рабовласницькі земельні відносини характеризувались абсолютною власністю рабовласника на землю і результати праці рабів.

Основою капіталістичних земельних відносин є переважаюча приватна власність на землю, використання найманої праці у сільськогосподарському виробництві, приватна форма присвоєння результатів праці.

Соціалістичні земельні відносини характеризуються усуспільненням землі, як головного засобу виробництва, тобто колективною власністю на землю, колективною організацією праці, і, як правило, зрівняльним розподілом результатів праці.

Для постсоціалістичних земельних відносин характерним є трансформація їх у напрямі приватизації землі, визначення частки кожного члена колективу у спільній (колективній) власності земельного фонду, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної організації праці і приватної власності на землю та інші засоби виробництва, особистого інтересу в підвищенні продуктивності сільськогосподарської праці.

Як складова виробничих відносин, земельні відносини, так само як і перші, підпорядковуються об'єктивному економічному закону, що вимагає обов'язкової відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил суспільства. У випадку невідповідності - виробничі відносини стають гальмом на шляху розвитку останніх.

Історія відмічає цілий ряд періодів, коли земельні відносини не задовольняли рівня продуктивних сил на селі. Особливо помітним залишився один з найдовших і найтяжчих періодів - феодально-кріпосницький спосіб виробництва, який призвів до неминучості проведення селянської реформи 1861 року.

Результатом цієї реформи була не лише відміна кріпосного права, а й зміна земельних відносин. Хоч і залишався позаекономічний примус і залежність селянина від поміщика у вигляді панщини і оброку, все ж таки вперше з'являвся економічний інтерес сільського працівника до результатів своєї праці на земельному наділі у складі общини.

Інші формулювання поняття земельних відносин з'явились в економічній літературі після послаблення тиску політичної надбудови стосовно запровадження в суспільстві різних форм власності на землю, включаючи і приватну.

Незалежні держави, що утворювались після розпаду Радянського Союзу, розробляли своє земельне законодавство, яке утверджувало форми власності на землю. Це дало можливість вченим-аграрникам на повний голос заявити про земельні відносини, як умову реалізації права власності на землю суб'єктами господарювання [3, с.10].

У сільському господарстві, як особливій галузі народного господарства, де земля виступає одночасно предметом і засобом праці, земельні відносини врегульовуються спеціальним земельним законодавством, яким встановлюються правовідносини щодо землі, як об'єкту земельних відносин, що виникають в процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання.

Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи і їх об'єднання (сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, установи і організації, органи виконавчої влади). Суб'єкти правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.

На певних етапах розвитку суспільства земельні відносини, як складова виробничих відносин, можуть виступати стримуючим фактором (гальмом) у подальшому розвитку продуктивних сил. Тоді виникає потреба у регулюванні земельних відносин запровадженням нових норм земельного права та відповідного економічного механізму. Як свідчить історія, зміна земельних відносин або їх удосконалення відбувається здійсненням земельної реформи. Тому дуже важливо як у теоретичному, так і в практичному аспектах, чітко визначитись - що ж являють собою земельні відносини.

1.2 Історико-економічні аспекти розвитку земельних відносин

Однією з головних умов існування людини є використання унікальних особливостей землі - її родючості, а в економічному розумінні - як засобу праці і предмету праці - для виробництва продуктів харчування. " Всі великі епохи людського прогресу, - писав в одній із своїх праць Ф.Енгельс, наводячи слова видатного американського етнографа, археолога і історика первісного суспільства Л.Г. Моргана, - більше чи менше співпадають з епохами розширення джерел існування" [4, с.23].

Аналіз розвитку конкретного суспільного ладу дає змогу зрозуміти основи формування, еволюцію, причини і неминучість змін у земельних відносинах.

Зупинимось на основних моментах трансформації земельних відносин кожної суспільно-економічної формації.

Первіснообщинний спосіб виробництва характеризується низьким рівнем продуктивних сил. Визначальним елементом у системі виробничих відносин є общинна (колективна) власність на засоби виробництва, у тому числі і на землю. Незахищеність окремого індивідууму від природних стихій, примітивність засобів (знарядь) праці змушували кожного триматись колективу і спільно добувати засоби до існування.

Поступово відбувався розпад первіснообщинного ладу у слов'ян Середнього Подніпров'я. Відбувалась заміна патріархальної родової общини сільською або так званою сусідською територіальною общиною, її члени вже були пов'язані між собою не родинними відносинами, як раніше, а господарсько-територіальними.

Характерною ознакою виробничих відносин рабовласницького способу виробництва була абсолютна власність рабовласника на землю, інші засоби і предмети праці та головну продуктивну силу, якою були раби. Поряд з крупною земельною власністю, у рабовласницькій державі існувала дрібна земельна власність вільних господарів-селян. Однак, із розвитком продуктивних сил їх власність поступово переходила до рук рабовласників. Виробництво здійснювалось на основі силового, грубого фізичного примусу. Звичайно, в таких умовах годі було говорити про високу продуктивність праці. У раба ніяких стимулів, окрім примусу, до праці не було.

За П.А. Хромовим [5] всі народи пройшли в тій чи іншій мірі через такий етап свого розвитку, як рабство, але не всі народи пережили рабовласницькі формації. Так, рабовласницький лад не став пануючим у слов'ян, хоч рабовласницькі відносини відмічались в до київський, київський і навіть після київський періоди.

Умови виникнення і розвиток феодального способу виробництва тісно пов'язані з рівнем розвитку продуктивних сил суспільства [5]. Науково-технічний прогрес у промислових галузях сприяв удосконаленню знарядь праці, завдяки чому підвищувалась продуктивність праці і в сільському господарстві. Але розвиток цього способу виробництва по шляху цивілізації суспільства був надто повільним через недосконалість виробничих відносин.

Земельні відносини в період феодалізму ґрунтувались на неподільному (монопольному) пануванні крупної власності феодалів на головний засіб виробництва у сільському господарстві - землю, що забезпечувало їх потреби у сільськогосподарській продукції через реалізацію багато чисельних повинностей селян-кріпаків за одержаний у користування невеликий земельний наділ.

1.3 Земельні відносини і рента

Земельні відносини, основою яких є власність на землю, значною мірою є рентними відносинами. Рента (від німецького Rente - повертаю, сплачую) - доход з капіталу, землі або майна, що його власники регулярно одержують, не займаючись підприємницькою діяльністю [6].

Земельна рента - вічне питання. Його корені входять вглиб історії. Про земельну ренту написані тисячі наукових праць, але актуальність цієї проблеми не тільки не зникає, а, навпаки, зростає. Пояснюється це тим, що земельна рента виступає регулюючим фактором у земельних відносинах. Вона є економічною формою реалізації права власності на землю через орендну плату, відіграє важливу роль при ціноутворенні, нарешті - формує ціну землі, що є надзвичайно важливим чинником на сучасному етапі розвитку сільськогосподарського господарства - етапі входження в ринок.

Найбільш повно теорія ренти опрацьована представниками класичної політичної економії. Історично формування теорії ренти поділяють на період марксової теорії ренти, яку повністю підтримав і далі розвинув В.І. Ленін.

З позицій сьогоднішнього дня ніби більш зрозуміло, що і абсолютна земельна рента не є минущою. Але ж не підлягало навіть дискусії твердження, що з націоналізацією землі абсолютна земельна рента зникає.

У Д. Рікардо знаходимо чітку відповідь на запитання: що первинне, а що вторинне - ціна чи рента? "Вартість хліба, - пише він в "Началах політичної економії і оподаткування" регулюється кількістю праці, затраченої на виробництво його на землі тієї якості або з тією часткою капіталу, при якій не виплачують ренти. Не тому хліб дорогий, що виплачується рента, а рента виплачується тому, що хліб дорогий. Тому справедливо було помічено, що ціна хліба ніяк не знизилась би, якщо б навіть землевласники відмовились від всієї ренти" [7, с.437].

Отже зрозуміло, що рента залежить від ціни, а не навпаки. Цей висновок став дуже важливим для К.Маркса при опрацюванні ним теорії вартості, а також теорії диференціальної і абсолютної ренти, на якій практично побудована вся наша економічна наука. Оскільки теорія диференціальної ренти К.Маркса загальновідома і практично ні в кого з економістів не викликає заперечень.

2. Формування і реформування земельних відносин

2.1 Власність на землю як основа формування земельних відносин

Основу формування і розвитку земельних відносин складає власність на землю. В економічній літературі зустрічаються різні поняття власності взагалі, як категорії, і, зокрема, земельної власності. Наприклад: державна, загальнонародна, колгоспно-кооперативна, спільна, сумісна, колективна, індивідуальна, спільна часткова, особиста, приватнотрудова, приватна тощо.

Енциклопедія (УРЕ) визначає власність як історично зумовлену форму розподілу (привласнення) матеріальних благ, яка виражає суспільно-виробничі відносини між людьми, класами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. Речовим проявом відносин власності є матеріальні блага, які становлять об'єкт власності, її суб'єктом виступають окремі індивідууми, групи або колективи людей, класи, суспільство. Між суб'єктами власності складаються певні речові відносини, які будучи закріпленими в законах, виступають як правові, юридичні відносини. В усій сукупності історично зумовлених відносин власності вирішальна роль належить власності на засоби виробництва, яка виражає суть, характер певного способу виробництва [8, с.335].

Зміст права власності становить тріада правомочносте, яка започаткована римлянами: право володіння, право користування і право розпорядження.

Правомочність власника щодо права володіння полягає у фактичному обладнанні власником своєю річчю, яка має знаходитись у господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню.

Право користування - це правомочність власника, яка полягає в тому, що він має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Право користування річчю вважається найважливішою правомочністю власника, оскільки в ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби.

Право розпорядження є правомочністю власника, за якою він визначає правову долю речі, тобто відчужувати її усіма дозволеними способами. Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови - воно не повинно суперечити закону [9, с.132-135].

Відповідно до Закону України "Про власність" (із змінами і доповненнями, внесеними законами України) власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава [10].

2.2 Загальні наукові принципи реформування земельних відносин

Земельна реформа - складова частина економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Вона являє собою комплекс правових, економічних, технічних та організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки країни [11, с.4].

Земельна реформа, яка розпочалася у березні 1991 року, зачіпає глибинні процеси виробництва, взаємодії природи і людини, задоволення її життєвих потреб. Вона передбачає докорінну перебудову земельних відносин, спрямовану на роздержавлення земель, зміну землевласників і форм господарювання.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 1993 р. №334 "Про першочергові заходи щодо підготовки і проведення земельної реформи" Державним комітетом України по земельних ресурсах, Міністерством економіки, Міністерством сільського господарства і продовольства, Державним комітетом у справах містобудування і архітектури, Міністерством лісового господарства, Міністерством охорони навколишнього середовища, Головним управлінням геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України за участю науковців і спеціалістів Української академії аграрних наук та Національної академії наук України розроблено проект Державної програми земельної реформи, який розглянуто і схвалено у першому читанні на засіданні Кабінету Міністрів 3 жовтня 1994 року. Основні положення цієї Програми полягають у наступному.

Передбачається поетапне здійснення реформи на основі правового, науково-методичного, кадрового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення, розробка необхідних нормативних актів і організаційно-методичних документів, що регламентують процес. роздержавлення та приватизації земель, створення Земельного банку з функціями державного регулювання ринку землі.

Враховується особливість реформування земельних відносин у сфері агропромислового виробництва, яка полягає у тому, що при перерозподілі земель потрібно враховувати паралельне функціонування старих і нових господарських формувань. Мають бути створені умови для розвитку всіх форм господарювання, незалежно від форми власності на землю.

Значна увага приділяється питанням державного регулювання земельних відносин і управління земельними ресурсами, насамперед, щодо розробки і ведення державного земельного і містобудівного кадастрів, моніторингу земель, формування ринку земель, раціонального використання і охорони земель, плати за землю, проведення наукових досліджень з проблем земельних відносин. Особлива увага приділяється проблемі раціонального використання і охорони земель, як пріоритетному напряму земельної реформи.

Не залишені поза увагою такі важливі питання як прогноз соціально-економічних і екологічних наслідків земельної реформи. Наголошується, що здійснення земельної реформи забезпечить рівноправність форм власності на землю та вільного вибору напрямків виробництва, становлення господаря на землі, підвищення мотивації праці і ефективності виробництва [3, с.144-145].

2.3 Можливі соціально-економічні та екологічні наслідки реформування земельних відносин

Реформування земельних відносин спрямоване не лише на зміну форм власності на землю, як головний засіб виробництва у сільському господарстві, а й на більш раціональне використання земельних ресурсів та їх охорону.

Слід мати на увазі, що в результаті створення нових господарських формувань може виникнути ряд проблем у зв'язку зі зменшенням площі земель, на якій ведеться господарство, тобто може відбуватися подрібнення земельних ділянок, які потребують додаткового землевпорядкування. А звідси виникають труднощі у їх раціональному обробітку і запровадженні природоохоронних заходів.

Різноманітність ґрунтово-кліматичних умов країни потребує грамотного, науково обґрунтованого підходу до використання їх в процесі сільськогосподарського виробництва, що, за об'єктивних і суб'єктивних причин, на протязі багатьох років не виконувалось.

Основними користувачами земельних ресурсів України є крупні суспільні сільськогосподарські підприємства. Біля 80 відсотків усіх сільськогосподарських угідь країни обробляються в колективних (колишніх колгоспах) та державних сільськогосподарських підприємствах.

Аналіз ефективності використання земельних ресурсів різними господарськими формуваннями показав, що результат знаходиться в прямій залежності від того, як господарі ставляться до землі. Природне бажання землекористувачів отримати найбільший прибуток від землі не завжди екологічно виправдане.

Здавалося б, самі по собі так звані фактори інтенсифікації землеробства - хімізація і меліорація - є благом для людини, тому що з їх допомогою вирішується продовольча проблема. Достатньо сказати, що займаючи 1/7 частину сільськогосподарських угідь України, меліоровані землі зовсім недавно забезпечували четверту частину продукції рослинництва, більше половини овочів і чверть всіх вирощуваних кормів. За рахунок засобів хімізації (в основному мінеральних добрив) в сприятливі роки формується від четвертої частини до половини урожаю сільськогосподарських культур.

Але ж безоглядна інтенсифікація використання земель призводить до небажаних екологічних наслідків. Відбуваються підтоплення, засолення і заболочування зрошуваних земель. Кожний п'ятий гектар зрошуваних і десятий гектар осушуваних сільськогосподарських угідь України вимагає підвищення технічного рівня. Порушення поливних режимів, не впорядкування строків призводить до значних змін не тільки в фізико-хімічному стані ґрунтів, але й до забруднення навколишнього природного середовища.

Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, які запобігають необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відновлення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення відповідного режиму для земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

В процесі реформування можуть проявлятись небажані соціально-економічні наслідки, пов'язані з виникненням безробіття у заново створених формуваннях ринкового типу. Тому набуватиме більшого значення зайнятість населення особистим підсобним господарством. Водночас земельна реформа створює сприятливі умови для соціального захисту сільського населення, в першу чергу пенсійного віку. Кожен член колективного або іншого недержавного сільськогосподарського підприємства, одержавши земельну частку (пай), має право передати її в оренду своєму підприємству або іншому господарському формуванню, наприклад, селянському (фермерському) господарству за відповідну орендну плату у натуральному чи грошовому виразі, забезпечивши таким чином себе сільськогосподарською продукцією.

3. Напрямки удосконалення економічного механізму регулювання земельних відносин

3.1 Методологічні та методичні принципи регулювання земельних відносин

Регулювання земельних відносин здійснюється різними методами, головними з яких є економічне і правове. Економічне регулювання - це цілеспрямована дія за допомогою бюджетної, цінової, податкової, кредитної та іншої економічної політики. Крім цього, застосовують правове (законодавче) і адміністративне регулювання.

До системи регуляторів земельних відносин перш за все слід віднести зміну форм власності на землю удосконалення організаційно-правових форм господарювання і внутрішньогосподарських економічних відносин, грошову оцінку (ціну) землі, оподаткування земель, орендну плату за землю.

Основними методологічними і методичними принципами розробки механізму економічного регулювання земельних відносин є: вибір критерію оціночного показника, який покладається в основу визначення грошової оцінки сільськогосподарських земель; розробка методики грошової оцінки сільськогосподарських угідь на базі їх економічної оцінки; проведення грошової оцінки сільськогосподарських земель по Україні в цілому, по областях, сільськогосподарських підприємствах; здійснення внутрішньогосподарської грошової оцінки по сівозмінах, окремих полях сівозмін та земельних ділянках; розробка підходів та критеріїв щодо визначення розмірів земельного податку, дотримуючись об'єктивності та справедливого оподаткування земель; визначення поправочних коефіцієнтів на розміри земельного податку залежно від місцеположення земельних ділянок; запровадження економічних санкцій за порушення законодавства щодо використання і охорони земель [3, с.192-193].

3.2 Економічна оцінка земель як об'єктивна основа розробки механізму регулювання земельних відносин

У сільськогосподарському виробництві використовуються різні за якістю землі, від чого значною мірою залежить ефективність господарювання на них. На кращих землях, крім необхідного, створюється ще й додатковий (рентний) доход, в той час як на відносно гірших - навіть не відшкодовуються виробничі затрати.

Такі об'єктивні умови не можна не враховувати при вирішенні питань, пов'язаних з використанням земель, а також регулюванням земельних відносин.

З переходом до ринкових відносин ще важчим став процес відтворення виробництва на відносно гірших землях.

Перед наукою і практикою постало питання запровадження економічних регуляторів земельних відносин на підставі інтегрального показника, який би акумулював у собі як результати господарювання на землі, так і її якість.

Носіями інформації сукупної дії вказаних чинників є показники економічної оцінки земель за диференціальним доходом, розробленої у 1988 році в усіх сільськогосподарських підприємствах України, а також на районних, обласних і республіканському рівнях.

Диференціальний доход, за яким здійснюють економічну оцінку земель, є матеріальною основою диференціальної ренти, яка створюється на кращих і середніх землях за рахунок більш високої продуктивності живої і уречевленої праці. Застосування праці до земель з вищою потенціальною родючістю створює додатковий продукт (додаткову вартість), що виражається у формі диференціальної ренти І диференціальної ренти II. На практиці розмежувати ці дві форми ренти (рентного доходу) неможливо, оскільки переплетіння природної і штучної родючості настільки міцне, що виділити скільки продукції одержано за рахунок лише якості ґрунтів, а скільки за рахунок якості і праці - можна лише умовно.

Визначається показник економічної оцінки земель за диференціальним доходом (ДД), виходячи з продуктивності земельної ділянки (вартості валової продукції або урожайності) і затрат на її виробництво за формулою:

ДД = ВІЇ - З х Р , (1)

де ВП - вартість валової продукції з 1 га;

З - виробничі затрати на 1 га;

Р - рівень окупності затрат у розмірі 1.35, який у методиці оцінки земель прийнятий як базовий для відліку частини економічного ефекту, створеного за рахунок кращої якості (родючості) земель.

Отже, показник економічної оцінки за диференціальним доходом забезпечує об'єктивність визначення розмірів рентного доходу, що підтверджує правомірність використання його при удосконаленні економічного механізму господарювання на землях різної якості та регулюванні земельних відносин.

3.3 Грошова оцінка земель в удосконаленні механізму економічного регулювання земельних відносин

Входження економіки країни у ринкові відносини викликало нагальну потребу в грошовій оцінці земель.

Визначення грошової оцінки сільськогосподарських земель та запровадження її в систему ціноутворення і оподаткування сприятиме вирівнюванню економічних умов господарювання в галузі. Грошова оцінка необхідна для регулювання земельних відносин при передачі земель у власність, спадщину, під заставу з метою одержання банківського кредиту, при даруванні, оренді, купівлі-продажу земельних ділянок, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розміру внеску при створенні акціонерних товариств, об'єднань, кооперативів тощо.

Грошова оцінка землі використовується як вартість капіталу в сільському господарстві, а ціна, виходячи з грошової оцінки, формується при купівлі-продажу з урахуванням попиту і пропозицій.

Грошова оцінка земель визначається розміром щорічно одержуваного рентного доходу з урахуванням строку його капіталізації. Останній залежить від розміру процентної ставки за користування кредитом.

Грошова оцінка окремих земельних ділянок коригується з урахуванням їх віддаленості від населених пунктів та пунктів матеріально-технічного забезпечення і реалізації продукції.

4. Форми господарювання в аграрній сфері економіки України

4.1 Нові форми господарювання

Дослідження розвитку окремих регіонів агропромислового комплексу й у цілому країни свідчить про те, що необхідно чітко обґрунтувати стратегію реформи галузі, ця реформа в агропромисловому комплексі повинна максимально привести в дію внутрішні резерви цієї важливої для країни галузі народного господарства, виробити правові та економічні основи підтримки державою всіх напрямів піднесення сільськогосподарського виробництва. У процесі реформування необхідно чітко дотримуватися основних напрямів реформи:

реформування відносин майнової і земельної власності і забезпечення на цій основі сприятливих умов для розвитку різноманітних форм господарювання з пріоритетом великих господарств;

створення системи державного регулювання;

формування ринкової інфраструктури;

впровадження ефективного правового механізму, що регулює господарську діяльність підприємств АПК різних форм власності і забезпечує ефективний їх захист;

депопуляція підприємств переробної промисловості та обслуговуючих галузей АПК;

прискорення повної передачі акцій виробникам сільськогосподарської продукції, створення акціонерних товариств, а також налагодження управління ними;

прискорення розвитку інфраструктури реалізації продукції і формування достатнього експортного потенціалу;

формування на селі економічного середовища для впровадження досягнень науки і техніки;

забезпечення соціального розвитку села й соціального захисту населення [12, с.69].

Відомо, що зміни земельних відносин поряд із реформуванням сільськогосподарських підприємств, фінансово-кредитної політики й ціноутворення є найважливішим процесом перетворень в АПК та економіки в цілому. А тому у розв'язанні цих питань необхідно дотримуватися основних принципів при реформуванні відносин власності на землю. По-перше, це збереження поетапності; визнання прав приватної власності на землю, як місця розташування того чи іншого об'єкта; розміщення громадських будівель, парків, місць відпочинку тощо повинно бути переважно державною справою.

Приватну власність на землю як на засіб виробництва на даному етапі необхідно передбачити на ту землю, яка призначена для створення фермерських господарств, і на частину землі (заставну землю) сільськогосподарського підприємства-банкрута. Таким чином, у результаті реформування землі формуються три форми власності: державна, приватна й колективно-пайова (як різновидність приватної). При цьому на рівні районів, областей (республіки) і країни в цілому необхідно створити правові та організаційно-економічні умови для рівноправного розвитку всіх форм господарювання, змін земельних відносин, що передбачають у кінцевому підсумку право приватної власності на землю, право на оренду й заставу, право на колективне її використання.

Важливим елементом реформування АПК є реформування самих агроформувань. При цьому повинне ставитися головне завдання - це забезпеченість регіонів і країни в цілому продовольством, створення необхідної сировинної бази для промисловості. У процесі реформування господарств відбувається розподіл майна на паї, господарями яких є нинішні члени, які працюють у господарстві, і пенсіонери. Дослідження показують, що тут також потрібна певна поетапність, яка забезпечила б адаптованість працівників цих підприємств до нових економічних умов. Необхідно також формувати в рамках існуючих на даному етапі підрозділів колективи (кооперативи) колективної власності на основі об'єднання їх паїв. А при можливості сюди включати й паї пенсіонерів на умовах оренди або продажу їх членам кооперативу агроформування.

Реформування аграрного сектора передбачає включення до процесу ринкових відносин усіх ланок соціального, економічного й технологічного ланцюга від переробника продукції до споживача. А тому важливим процесом ринкових відносин є акціонування переробних підприємств. Вивчення цього процесу реформування показує, що тут також повинна бути обґрунтована поетапність. На першому етапі слід акціонувати підприємства, які переробляють сільськогосподарську продукцію з передачею контрольного пакету акцій сільськогосподарським підприємствам, що запобігатиме неефективному використанню їх засобів на будівництво приватних невеликих переробних підприємств [12, с.70].

Аналіз показує, що успіх і результати реформування будь-якої галузі, у тому числі й АПК, залежить від сталості фінансово-кредитної системи, яка є важливим ланцюгом економічних методів господарського регулювання. Однак тривалість періоду виробництва в сільському господарстві, його нестійкість внаслідок впливу факторів зовнішнього середовища передбачає необхідність державної підтримки сільськогосподарських виробників, фінансування і кредитування партнерів технологічного ланцюга від поля до прилавка. Саме цей й потребує організації єдиної фінансово-кредитної системи агрокомплексу.

Прискорення реформування в галузі, як свідчать дослідження й передовий досвід інших країн ближнього і далекого зарубіжжя, єдина галузева фінансово-кредитна система дає змогу розміщувати рахунки сільськогосподарських виробників, переробної промисловості, складських установ і торгівлі в єдиній системі, зосереджувати засоби агрокомплексу, забезпечивши їх ефективне використання; здійснювати цілеспрямовану фінансово-кредитну політику щодо досягнення пріоритетних напрямів галузі; здійснювати кредитування підприємств і всіх виробників від поля до прилавка; значно посилити довір'я інвесторів до АПК і на цій основі ширше залучати інвесторів не тільки своєї країни, а й країн зарубіжжя; створювати ринок цінних паперів, основних фондів, майна, землі тощо.

Таким чином, перехід до ринкової економіки має супроводжуватися насамперед стратегією реформи галузі, виходячи з того, що реформа в агропромисловому комплексі повинна максимальною мірою привести в дію внутрішні резерви цієї галузі й народного господарства країни в цілому.

4.2 Розвиток форм господарювання

Зміна форм господарювання та власності в аграрній сфері економіки України започаткована прийняттям у грудні 1991 р. Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», який узаконив специфічну і нову для нашого села приватну форму аграрного підприємництва. Прийняття у лютому 1992 р. Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» дозволило здійснити перший етап реформ у аграрному секторі - денаціоналізацію землі та передачу її в колективну власність, персоніфікацію майна підприємств. Слід також зазначити, що з кінця 1991 р. діяв і Закон України «Про господарські товариства», який стосувався не лише винятково сільського господарства, а й усіх галузей народногосподарського комплексу країни.

Влітку 1997 р. із прийняттям Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» були визначені правові, економічні, організаційні та соціальні умови діяльності кооперативів та їх об'єднань в АПК. Цей документ фактично узаконив існування сільськогосподарських виробничих кооперативів, і створених у процесі приватизації та реформування аграрних підприємств.

Закон України «Про підприємства» передбачає, що в країні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України. Згідно з інформацією Мінагропрому України у сільському господарстві є 323 приватно-орендних та з орендними відносинами підприємств.

Серед підприємств аграрної сфери економіки найбільш поширеною організаційною формою є колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) (приблизно 65% загальної кількості підприємств у сільському господарстві).

За формами господарювання сільськогосподарські підприємства розподіляються в регіонах досить нерівномірно. Якщо в Хмельницькій та Івано-Франківській областях серед недержавних аграрних підприємств різних організаційно-правових форм переважають спілки селян (відповідно 43,5% та 62,1% від загальної кількості), то у Львівській області домінують товариства з обмеженою відповідальністю (51,4%) та приватні підприємства з орендними відносинами (35,8%). У Чернівецькій області 47,1% недержавних підприємств становлять колгоспи, а в Сумській області переважають господарські товариства (65,2%). Але у більшості областей домінуючою формою господарювання є колективні сільськогосподарські підприємства, за винятком Львівської області, де немає жодного КСП [13, с.134]. земельний реформування екологічний економічний

Більше половини сільськогосподарської продукції в Україні виробляється в особистих підсобних господарствах населення та селянських (фермерських) господарствах. Решта продукції виробляється в сільськогосподарських підприємствах і організаціях, які створені шляхом реформування колишніх колгоспів і радгоспів.

Якщо фермерські господарства та господарські товариства є традиційними формами організації підприємництва в ринкових умовах, то колективні сільськогосподарські підприємства є специфічною для перехідного стану економіки України організаційно-правовою формою. Чинне законодавство визначає, що колективне сільськогосподарське підприємство є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів, яке діє на принципах підприємництва і самоврядування. Членство в КСП ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. На відміну від акціонерного товариства, в колективних сільськогосподарських підприємствах земля, основні та оборотні фонди, грошові та майнові внески його членів, вироблена ним продукція, одержані доходи та майно, придбане на законних підставах, є об'єктами права колективної власності підприємства.

У світовій практиці в принципі розрізняють лише два види власності - приватну і державну. Тому поняття колективної власності слід розглядати до певної мірою як умовне, оскільки тут мова може йти не стільки про безпосередньо форму власності як про форму розпорядження саме приватною власністю (в даному випадку - про колективну форму розпорядження). Ряд колективних сільськогосподарських підприємств при реформуванні майнових відносин вручили своїм членам довідки - пайові сертифікати однакової номінальної вартості, оголосили їх цінними паперами і дозволили купівлю-продаж цих сертифікатів.

Таким чином, колективна власність практично є характерною специфічною особливістю колективного сільськогосподарського підприємства. Суб'єктом права власності виступає при цьому підприємство як юридична особа, а його члени є суб'єктами права власності в частині майна, яку вони одержують при виході з КСП.

Недостатньо чітко чинне законодавство регламентує і діяльність інших форм господарювання в аграрній сфері економіки. Наприклад, згідно зі статтею 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», для реєстрації селянського (фермерського) господарства слід подати статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва. Але ж фермерство і є формою підприємництва, як вказується в цьому ж Законі (Ст.2). Тому Закон повинен вирішувати, які саме документи обов'язково повинні розроблятися при створенні підприємства. А на практиці при реєстрації фермерських господарств статут вимагається в обов'язковому порядку [14,15].

Найбільш повно і чітко регулюються нормативно-правовими актами особливості діяльності підприємств, створених у формі господарських товариств (закритих і відкритих акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою і повною відповідальністю, командитних товариств). Зважаючи на це, можна говорити про достатню досконалість цієї організаційно-правової форми підприємництва.

Для сільськогосподарських підприємств в умовах кризового стану аграрного сектора економіки України досить важливим є залучення інвестицій. Але саме особливості деяких форм господарювання створюють щодо цього труднощі. Наприклад, відмінності КСП як форми підприємництва стримують надання інвестицій як внесків до пайових (статутних) фондів. Сама назва - «колективне» - відлякує іноземних інвесторів від таких господарств.

Таким чином, організаційно-правові форми господарювання в агарному секторі економіки України будуть успішно і ефективно розвиватися за умови врегулювання і поліпшення його нормативно-правової бази, що можна розцінювати як одну із форм державної підтримки і регулювання цього процесу.

Размещено на Allbest.ru