Державний устрій та адвокатура в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Херсонський Національний Технічний Університет

кафедра політології і пава

Контрольна робота

8 варіант

Виконала студентка групи 1зБ

Стромець С.Л.

Перевірив: доцент

Стеценко Н.В

Херсон 2010



План роботи:

1. Форми державного устрою

2. Види і принципи державної служби

a) принципи державної служби;

b) види державної служби

3. Адвокатура в Україні: поняття, принципи, функції

a) поняття адвокатури;

b) основні принципи адвокатури в Україні;

c) функції адвокатури

4. Виникнення і вирішення конфліктної ситуації між громадянами

a) заява подана до органів міліції;

b) заява не подана до органів міліції



1. Форми державного устрою

Державна влада - це інструмент встановлення домінуючою частиною суспільства певного порядку в державі та суспільстві шляхом впливу, авторитету і примусу та інших засобів. Одночасно - це форма державно - суспільних відносин,характеризується здатністю та можливістю впливати на характер і напрямки діяльності людей, їх об'єднань за допомогою економічних, організаційно - правових та ідеологічних механізмів для досягнення мети, поставленої домінуючою частиною суспільства.

Реалізація державної влади здійснюється через ті чи інші форми держави. Форма держави - це спосіб утворення, організації та реалізації державної влади. Форма держави є комплексною характеристикою і включає три взаємопов'язаних складових:

· Форму правління(організаційно-керівна форма);

· Форму державного устрою (форма адміністративно-територіального устрою);

· Форму державного режиму (форма політико-правового режиму).

Організаційно-керівна форма правління - це спосіб організації та формування державної влади.

За організаційно-керівною формою правління розрізняють дві великі групи легітимних держав: монархії та республіки.

Монархія - це форма правління, за якої суверена (вища) влада належить одній особі (монарху) і є спадковою. Розрізняють необмежені і обмежені монархії.

Необмежена - це форма правління, за якої влада монарха не обмежена представницьким органом. Необмежені монархії мають дві основні форми:

· Деспотична - за якої влада монарха обожнюється, а сам монарх вважається богом чи напівбогом.

· Абсолютна - за якої влада сприяє на належність монарху до правлячої династії, але йому не надають божественні почесті.

Обмежена монархія - це форма правління, за якої влада монарха обмежена представницьким органом. Обмежені монархії мають три основних форми:

· Станово-представницька - за якої влада монарха дещо обмежена станово-представницьким органом із зоконодорадчими повноваженнями.

· Дуалістична - за якої влада монарха частково обмежена представницьким органом (парламентом) із законодавчими повноваженнями, але за монархом зберігається право формування виконавчої влади, керування нею та розпуску парламенту на свій розсуд.

· Конституційна - за якої влада монарха суттєво обмежена представницьким органом (парламентом) із законодавчими повноваженнями, а за монархом зберігаються лише формальний статус глави держави та представницькі функції.

Республіка - це форма правління, за якої державна влада формується за принципом виборності на певний термін усіх вищих державних органів. За історикосоціальним характером республіки поділяють:

· На аристократичні;

· Олігархічні, чи плутократичні;

· Давньодемократичні;

· Феодальні.

Сучасні:

ѕ Парламентські, в яких громадяни обирають вищій законодавчий орган(парламент) формує виконавчу владу (президент, уряд) і контролює її діяльність.

ѕ Президентські, в яких громадяни обирають президента, і парламент. Президент формує виконавчу владу і очолює її безпосередньо або через призначеного ним прем'єр-міністра.

ѕ Змішані, в яких поєднано ознаки парламентської та президентської республік. Залежно від обсягів повноважень президента і парламенту розрізняють:

Президентсько-парламентські;

Парламентсько-президентські;

Республіканські форми правління:

· Аристократична;

· Давньодемократична;

· Олігархічна;

· Феодальна;

· Сучасна;

Парламентська;

Президентська;

Змішана.

Форма державного устрою - це спосіб територіальної (адміністративно-територіальної чи автономно-територіальної) організації державної влади та взаємовідносин між центральними і територіальними органами влади.

За формою територіально державного устрою розрізняють унітарні,феодальні,регіональні,конфедеративні держави.

Унітарна держава - це форма устрою суверенної держави, на всій території якої є лише адміністративно-територіальні одиниці, діють одна конституція, єдині органи влади і єдине законодавство.

Федеративна держава - це форма устрою суверенної держави, до складу якої входять автономно-територіальні утворення, що мають власний державно-правовий статус, власне законодавство і власну систему органів державної влади,але підпорядковані федеративному законодавству і федеративній владі.

Регіональна (змішана) держава - це форма устрою суверенної держави, до складу якої входять автономно-територіальні утворення, і адміністративно-територіальні одиниці, а сама держава поєднує ознаки унітарної та федеративної держав.

Конфедеративна держава - це форма союзу суверенах держав, який створюється ними для досягнення спільних політичних, економічних і воєнних цілей.

Форма державного (політичного) режиму - це сукупність характеру, методів і способів здійснення державної влади. Розрізняють дві основні групи форм політичних режимів:

· Деспотичні (антидемократичні) режими;

· Державно-правові (демократичні) режими.

Деспотичні (антидемократичні) режими - це форма реалізації державної влади, яка зосереджена нелегітимним чином в руках однієї особи чи груп осіб, має антиправовий та необмежений характер, обмежує чи взагалі відкидає людські права. Деспотичні режими (сучасне правознавство не вважає їх державно-правовими)мають такі основні різновиди:

· Деспотія;

· Тиранія;

· Диктатура;

· Тоталітаризм;

Державно - правові режими - це форма реалізації державної влади, яка має більш-менш правовий характер, формується легітимно, хоча б частково дотримує людських прав і має такі основні різновиди.

· ліберально-правовий режим - це форма, спосіб і порядок здійснення державної влади в умовах сучасної правової держави та громадянського суспільства, для якої характерними рисами є: суверенітет народу, закріплений у конституції та реалізований на вільних виборах;визнання та реальне дотримання людських прав;верховенство права;поділ влади на три гілки (законодавча, виконавча, судова);виборність і строковість органів влади; ефективна діяльність інститутів громадянського суспільства (приватний бізнес, політичні партії,громадські організації, вільні засоби масової інформації) та дієвий суспільний контроль за діяльністю державної влади.

· авторитарний режим - це форма, спосіб і порядок здійснення державної влади в умовах відсутності правової держави та громадського суспільства, для якої характерними рисами є: домінування державної влади у всіх галузях суспільного життя; домінування держави над правом; нерозвиненість правової регламентації діяльності державних органів і пошир енна практика порушення законодавства представниками влади; недостатня захищеність прав людини.

· Змішаний державно-правовий режим поєднує ознаки ліберально-правового й авторитарного режимів та притаманний державам, які перебувають на початкових етапах формування громадянського суспільства правової держави.

На шляху України до правової держави, що задекларовано у ст. 1 чинної Конституції потрібні значні зусилля усього суспільства і деякі значення щодо розвитку теорії та практики правової держави й правового суспільства.

режим державний устрій адвокатура конфліктний

2. Види і принципи державної служби

Виконання завдань у державній службі базується на комплексі принципів, які реалізуються через професійну діяльність державних службовців.

Принципи державної служби - це базові ідеї, які відображають об'єктивні закономірності становлення та розвитку державної служби, напрямки реалізації компетенції, завдань, функцій державних органів, повноважень державних службовців, зумовлюють цінність та соціальну значимість функціонування інституту державної служби.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державну службу» основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм і компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі, професіональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого та регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій та об'єднань громадян.

З наукової точки зору принципи державної служби можна поділити на:

· конституційні, визначені Конституцією України.

· функціонально-організаційні, визначені спеціальними законодавчими актами про державну службу.

Конституційні принципи включають:

· служіння народу України;

· верховенство Конституції України та законів над іншим нормативно-правовими актами;

· демократизм і законність;

· пріоритет прав і свобод громадян;

· гуманність та соціальна справедливість;

· єдність державної влади;

· поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову;

· рівний доступ громадян до державної служби.

Організаційно-функціональні принципи включаю:

· обов'язковість для державних службовців рішень вищих органів державної влади та їх керівників у межах їхніх повноважень та згідно з законодавством України;

· єдність основних вимог, що висуваються до державних службовців;

· професіоналізм, компетентність; чесність; порядність; ініціативність; відданість справі при виконані посадових обов'язків;

· прозорість у здійснені державної служби;

· персональна відповідальність державних службовців за рішення, які вони приймають;

· дотримання законних інтересів і прав суб'єктів державного управління.

Принципи державної служби реалізуються через професійну діяльність державних службовців та допомагають сформулювати мету, цілі та функції державної служби.

Характеристика видів державної служби.

На законодавчому рівні питання про види державної служби досі не врегульовано. В юридичній науці єдиної думки стосовно цього питання немає.

У науковій літературі державну службу класифікують на такі види:

· державна (в державних органах влади) і цивільна (в державних організаціях і установах, апараті політичних партій, громадянських організаціях,недержавних, некомерційних організаціях, приватних підприємствах);

· загально функціональна, або адміністративна (служба в органах законодавчої, виконавчої,судової влади, служба в адміністрації Президента України), спеціалізована, цивільна;

· публічна, цивільна, мілітаризована.

Найбільш поширення набула класифікація державної служби на публічну, цивільну та мілітаризовану.

Публічна служба має два види: державну та муніципальну, які об'єднують суб'єктів державно-службових відносин тим, що вони функціонують на професійній основі й виконують завдання державних органів влади та органів місцевого самоврядування.

Державна служба поділяється на два види:

1. Загальнодержавна служба - це здійснення загальних стандартних функцій, які регламентуються законом України «Про державну службу» і характерні для будь-якого виду державної служби.

Спеціалізована державна служба, яка має галузеву специфіку,що полягає

у спеціальній компетенції персоналу(наприклад митна служба,

2. податкова служба,військова служба тощо). Кожний вид державної служби має своє правове оформлення і характеризується первинними ознаками та спеціальним правовим статусом.

Сьогодні в правовому полі виділяють такі основні види державної служби.

· Військова служба - це професійна діяльність службовців у військових формуваннях, на які відповідно до Конституції України покладають такі завдання: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості,забезпечення стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорона повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України.

· Державна служба в органах прокуратури - це професійна діяльність з підтримання державного обвинувачення в суді; представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;нагляду за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах,а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

· Державна служба в апараті судів - це професійна діяльність по забезпеченню правосуддя в Україні через систему судів загальної юрисдикції.

· Державна служба в органах покарання - це професійна діяльність в Департаменті виконання покарань, що входить до кримінальної виконавчої системи України.

· Державна виконавча служба (або служба в органах юстиції) - це професійна діяльність службовців в системі органів Міністерства юстиції України,спрямована на забезпечення виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджено примусове виконання рішень,передбачених законами.

· Державна служба безпеки - це професійна діяльність службовців, яка включає: попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинності діяльності у сфері управління та економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво

важливим інтересам України.

· Державна служба в апараті органів внутрішніх справ - це професійна діяльність службовців у міліції, кримінально-виконавчій системі, в апараті безпеки, в органах покарання, військових формування щодо: забезпечення особистої безпеки громадян, захисту їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорони і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захисту власності від злочинних посягань; виконання соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

· Державна митна служба - це професійна діяльність державних службовців, пов'язана із: реалізацією інструментарію державної митної функціонування митної системи, відповідальністю за посилення митного контролю, боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил, зміцнення виконавської дисциплін.

· Державна служба в органах податкової інспекції - це служба по здійсненню контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі - податки, інші платежі).

· Державна служба в органах податкової міліції - це професійна діяльність по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діє у складі відповідних органів державної податкової служби і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

· Дипломатична служба - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

· Державна служба експортного контролю - це професійна діяльність

по формуванню державної політики у сфері державного експортного контролю і забезпечення реалізації,здійснення управління у цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання.

· Державну службу в наукових установах - це професійна діяльність вченого секретаря Вищої атестаційної комісії, керівників та спеціалістів Інституту законодавства Верховної Ради України, Національного інституту українсько-російських відносин, Національного інституту стратегічних досліджень.

Другою складовою публічної служби є муніципальна служба, під якою слід розуміти професійну діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування,і яка спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування, а також окремих повноважень органів виконавчої влади. Діяльність муніципальних службовців регулюється «Законом України « Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7.06.2001 р. № 2493-111 який упорядковує відносини пов'язані з формуванням та діяльністю органів місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування. Цей закон визначає суть поняття «посадової особи місцевого самоврядування» - це особа, що працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та конституційно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Служба в органах місцевого самоврядування здійснюється на таких основних принципах:

· служіння територіальній громаді;

· поєднання місцевих і державних інтересів;

· верховенство права, демократизму і законності;

· гуманізму і соціальної справедливості;

· галантності;

· пріоритету прав та свобод людини і громадянина;

· рівних можливостей доступу громадян до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки;

· професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі.

· підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни та належне виконання службових обов'язків;

· дотримання прав місцевого самоврядування;

· правової та соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування;

· захисту інтересів відповідної територіальної громади;

· фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету;

· самостійності кадрової політики в територіальній громаді.

Цивільну службу характеризують як службу в державних закладах освіти, науки, охорони здоров'я, державних установах та організаціях (пошта, транспорт будівництво, комунікації тощо), суспільних об'єднаннях, міжнародних організаціях.

Мілітаризована служба представлена системою органів, які забезпечують захист життя і здоров'я людей, безпеку, порядок управління, гарантування основних прав громадян. Вона включає: військову службу, службу в органах міліції, у кримінально-виконавчих структурах.

Принципами функціонування мілітаризованої служби в Україні є:

· вірність конституційному обов'язку та військової присязі;

· верховенство права, законності та гуманності, поваги до людини, її конституційних прав і свобод;

· гласність, відкритість для демократичного цивільного контролю;

· поєднання єдиноначальності та колегіального розроблення найбільш важливіших рішень;

· комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом;

· постійна бойова та мобілізаційна готовність;

· збереження державної та військової таємниці;

· виховання мілітаризованих службовців на патріотичних, бойових

· традиціях українського народу, додержання військової дисципліни;

· забезпечення державного соціально-економічного та соціально-правового захисту громадян, які перебувають на мілітаризованій службі України, а також членів їх сімей (військовослужбовцям гарантується одержання за рахунок держави житла, фінансового, речового, продовольчого, медичного (у тому числі санітарно-курортного) та інших видів забезпечення у розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України);

· заборона створення і діяльності у цих службах організаційних структур політичних партій.

Мілітаризована служба має свою специфіку стосовно добору, проходження та припинення державно-службових відносин.

3. Адвокатура в Україні: поняття, принципи, функції

Адвокатура - найдавніша і водночас загально людська інституція. Саме слово "адвокатура"походить від латинського кореня "advocare" , "advocatus" ("закликати", "запрошений"

Один з найвідоміших процесуалістів дореволюційного часу Є.В. Васьковський писав, що адвокат - це уповноважений суспільства, який зобов'язаний пильнувати суспільний інтерес. І навпаки, уже в сталінські часи цю позицію піддав критиці професор М.М. Полянський, який про сутність адвоката висловився коротко і чітко: "Метою захисту і є захист". Аналогічні дискусії тривали і на Заході. Тож адвокат повинен керуватися насамперед інтересами клієнта. Однак при цьому є багато обмежень, які зобов'язують адвоката дотримуватись певної поведінки. М.Ю. Барщевський при цьому виокремлює основні її складові: чесність, компетентність і добросовісність.

У 1893 р. Є.В. Васьковський писав про сутність адвокатури: "На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими і нескладними, що доступні для розуміння віх і кожного, позивач має можливість вести справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають усе більш різноманітними та заплутаними, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання та застосування їх стає складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини,яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які б спеціально займались вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів. Отже адвокатура у власному розумінні слова - правозаступництво, правозахист, тобто, іншими словами, - юридична допомога, що надається тим, хто її потребує, спеціалістами-правознавцями."

О.Д. Святоцький пише, за своєю природою адвокатура є громадською, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян та організацій.

Сприяти забезпеченню належного рівня захисту покликані приписи "Основних повноважень", які стосуються загальних обов'язків адвокатів. У них, зокерма, зазначено, що такими обов'язками є: консультування клієнта про його права та обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення повних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах.

Важливі приписи вміщено в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ адвокатури для всіх осіб, які проживають на території держави, зокерма забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям. Особлива увага приділяється проблемам забезпечення юридичної допомоги у кримінальному впровадженні. Підкреслюється, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині права на юридичну допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у злочині , зокерма забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансування послуги адвоката, якщо людина не має необхідних коштів для її оплати; створити умови для зустрічі з адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває у тюрмі, без перешкод і цензури.

Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури - це захист прав людини. Це повноваження має бути визначальним у вирішені проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищій критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватися саме під цим кутом зору їх здатності забезпечити права людини.

Отже, адвокатура - незалежна самостійна громадська організація професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу.

8 Конгрес ООН щодо запобігання злочинам, прийняв "Основні положення про роль адвокатів". У цьому документі вперше на світовому рівні було закріплено основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності. В "Основних положеннях" викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності юристів.

З "Основними положеннями" узгоджується "Стандарти незалежної юридичної професії", прийняті Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р.

Загальними принципами утворення, організації і функціонування адвокатури на підставі "Основних положень", "Стандартів" та інших документів є такі.

1. Всезагальність права займатись адвокатською діяльністю.

2. Наявність професійної підготовки.

3. Громадсько-самодіяльний (недержавний) статус адвокатури.

Першим загальним принципом організації інституту захисників у кримінальних справах слід назвати все загальність права займатись адвокатською діяльністю.

Цей принцип розкривається в пункті 10 "Основних положень", який проголошує, що обов'язком урядів, професійних асоціацій адвокатів і навчальних інститутів є забезпечення відсутності дискримінацій при допущені осіб до адвокатської практики або до продовження практики за ознаками раси,кольору шкіри, статі, етнічного походження, релігії, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного або іншого становища.

Таким чином, будь-які обмеження в допущені до здійснення адвокатської діяльності, розглядаючи вище історію розвитку адвокатури, неприпустимі. Згідно з принципом все загальності права здійснювати адвокатську діяльність відповідні національні законодавчі акти не містять у собі ніяких обмежень до осіб щодо можливості здійснювати свою діяльність.

Принцип наявності у адвоката професійної підготовки.

У пункті 1 "Стандартів" сказано, що кожній людині, яка має необхідну

юридичну кваліфікацію, повинно бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень.

Уряди, професійні асоціації адвокатів та навчальні інститути мають забезпечити адвокатам здобуття відповідної освіти, підготовку і знання як їх ідеалів та етичних обов'язків, так і прав людини та основних свобод, визначених національним і міжнародним правом (п. 9 "Основних положень"). Юридична освіта покликана забезпечити знання, майстерність і володіння мовою, які є необхідними для юриста, що практикує. Навчальні курси в рамках юридичної освіти повинні включати до своєї програми, зокерма, питання про соціальну відповідальність юриста у забезпеченні активності та якісної правової допомоги при захисті економічних, соціальних, культурних і політичних прав і особливо тих із них, які перебувають у процесі становлення та розвитку (п. 3, 4 "Стандартів").

Якщо особа має бажання стати адвокатом, вона звертається до управління юстиції землі, в якій проживає. Управління юстиції бере до уваги думку правління місцевої палати адвокатів і приймає рішення. Про допуск до адвокатури претендент одержує свідоцтво і з цього часу набуває права зватися адвокатом за професією.

Такою є підготовка адвокатів у найбільш класичних сучасних системах адвокатури.

В Україні згідно із Законом "Про адвокатуру" адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та склав Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, державної безпеки, державного управління. Не може бути адвокатом і особа, яка має судимість.

В Україні також існує організація, яка займається визначенням рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю. Указом Президента України від 5 травня 1993 р. відповідно до Закону "Про адвокатуру" було затверджено перше Положення по кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Ці комісії створено в усіх областях країни, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі. Комісії складаються з двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата складається з 11 членів (чотири адвокати, чотири судді, а також по одному представникові від Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад народних депутатів, відповідних управлінь юстиції, відділень Спілки адвокатів України). Атестаційна палата розглядає заяви осіб, які бажають займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, виносить рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка бажає стати адвокатом, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури заяву, додає до неї нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту і документ, що підтверджує стаж роботи за юридичною спеціальністю або у ролі помічника адвоката терміном не менше двох років. Атестаційна палата розглядає подані документи протягом місяця з дня надходження.

Кваліфікаційні іспити проводяться усно і охоплюють запитання з різних галузей права, співбесіди, розв'язання практичних задач. Програми іспитів розробляє і затверджує Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

Рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю приймається відкритим голосуванням, більшістю голосів від загальної кількості членів атестаційної палати.

Звичайно, кожна національна система адвокатури має особливості і традиції, притаманні лише їй. Але спільним для всіх систем адвокатури є побудова їх таким чином, щоб особа, яка виявила бажання займатися адвокатською діяльністю, набула максимального рівня юридичних знань і практичних навичок їх застосування. Такий результат досягається за умови ґрунтовного теоретичного навчання, суворої процедури складання іспитів, обов'язкового проходження практики з максимальним її наближенням до рівня роботи професійних адвокатів. Головна мета такої системи - забезпечення ефективного функціонування адвокатури як основної інституції, покликаної захищати основні права та свободи людини.

Світова практика підготовки сучасного адвоката включає три етапи. По-перше, це теоретичний курс, який охоплює глибоке вивчення правових наук і складання відповідних іспитів. По-друге, це практична підготовка, яка здійснюється для набуття майбутнім адвокатом досвіду застосування юридичних норм на практиці. По-третє, це система поглиблення адвокатом професійних знань у відповідній галузі права, в якій він здійснює свою діяльність. Наявність цих складових викликана тим, що останнім часом ринок юридичних послуг значно розширився, і для найбільш професійного надання правової допомоги необхідна вузька спеціалізація. Ще І.Я. Фойницький зазначав, що юридична освіта не поширюється в народній масі. Сторони, віддані у розпорядження самі собі, часто навіть не усвідомлюють свого становища в процесі. Наближеність їх до справи ускладнює холоднокровний захист ними своїх інтересів.

4. До фермерського господарства Огурцова пристала корова. Оскільки корову немає чим годувати фермер забив корову. М'ясо продав на ринку, а шкіру передав на шкіряний завод в обмін на вироби зі шкіри. Через два місяці з'явився власник корови. До кого і які вимоги він може пред'явити?

У цьому випадку власник корови має право:

1. Якщо була подана заява до органів міліції щодо зникнення корови і були прийняті заходи по її розшуку, тоді власник корови має право подати позов до органів судочинства. І вимагати компенсації від фермера за завдану шкоду. А також подати заяву не співробітника міліції за недбале ставлення до службових обов'язків. Відповідно до цього співробітник міліції понесе адміністративне покарання (догана тощо).

2. Якщо заява в міліцію не була подана, тоді власник корови не зможе подати позов до органів судочинства. Так як немає підстав для розгляду позову у суді.



Література

1. Желюк Т.Л. Державна служба: навчальний посібник - К.: Професіонал, 2005. - С. 32 - 33.

2. Пикар Е. Об адвокате (Парадокс). - М., 1898. - С.31.

3. Святоцький О.Д., Медвечук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. - К.: 1997. - С. 80 - 81.

4. Барщевський М.Ю. Адвокатская етика. - 2-е изд., испр., - М.: Профобразование, 2000. - С. 30 - 31.

5. Сучасні системи адвокатури / За ред.. О.Д. Святоцького. - К.:Право України, 1993. - С. 23 - 24.

Размещено на Allbest.ru