Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни "Державна служба"

з модуля "Державна служба - як соціальний, правовий, культурний та організаційний інститути"

на тему " Правовий статус державного службовця "

Виконав:

студент групи ЗДСВ 091

С.П.Рябченко

Керівник:

Викладач

В.Н. Скрипка

Чернігів ЧДТУ 2010

ЗМІСТ

• ВСТУП
• 1. Сутність правового аспекту загальних вимог до правового статусу державних службовців
• 1.1 Методи та організаційно-управлінські функції державного службовця
• 2. Особливості відповідальності статусу державних службовців та їх правові обов'язки
• 3. Гарантії та заохочення державного службовця
• 3.1 Особливості правового статусу державних службовців
• 4. Обмеження та заборони, пов'язані з перебуванням на державній службі
• ВИСНОВОК
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

правовий статус державний службовець

ВСТУП

Актуальність теми. Правовий статус державного службовця -- особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві. Він складається з правового та організаційного аспектів.

Правовий аспект статусу державного службовця обумовлений змістом державно-службових правовідносин. Він визначається Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами та характеризується сукупністю прав, обов'язків, повноважень та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов'язки, повноваження та обмеження, встановлені для всіх державних службовців, і посадові права, обов'язки, повноваження та обмеження, визначені для конкретних посад.

Правовий аспект статусу державного службовця проявляється як широта прав, коло обмежень та набір функціональних обов'язків, що залежать від посади, яку він обіймає.

Предметом дослідження роботи виступає організаційно-правовий аспект статусу державного службовця, який визначається місцем органу державної влади в структурі державного апарату, посадою, яку він обіймає в цьому органі. Порядок заміщення посади державного службовця, що є невід'ємною складовою цього аспекту статусу, залежить від категорії посади. Організаційний аспект безпосередньо визначає значну кількість факторів правового аспекту статусу. Також він впливає на матеріальне забезпечення службовця, тобто на матеріальний аспект статусу.

Об'єктом дослідження даної роботи є аналіз правового статусу державного службовця.

Метою роботи є розкриття концептуальних основ правового статусу державного службовця.

1. Сутність правового аспекту загальних вимог до правового статусу державних службовців

У суспільному визнанні статусу державного службовця чільне місце посідає громадська думка, що неформально визначає ставлення суспільства до державних службовців.

Виходячи з цього, статус державного службовця -- це комплексний показник положення державного службовця в соціальній системі, один з найважливіших параметрів його соціального стану. Основними складовими статусу державного службовця є його позиція в структурі державного апарату та уявлення суспільства про місце, роль і значення даної позиції. Відповідно до цього статус у громадській думці визначається такими категоріями, як престиж, пошана, повага[9].

Таким чином статус державного службовця передбачає:

безпосередню належність за родом професійної діяльності до підготовки, прийняття та, або запровадження рішень у сфері державного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його певної частини;

наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес;

законодавче та нормативно-правове визначення компетентності, повноважень, прав, обов'язків, обмежень і відповідальності згідно зі своєю посадою;

належність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.

Державні службовці, виконуючі свої обов'язки, повинні мати чітке уявлення про свою діяльність: її соціальну значущість; її організованість; її матеріально-технічну та інформаційну забезпеченість; певну форму дій в апараті; компетентність керівництва державною діяльністю. Сукупність цих уявлень виступає як усвідомлена база соціально необхідного способу діяльності.

Важливою складовою діяльності державних управлінців є соціальна відповідальність.

Серцевиною її проблем є особисті цінності управлінців. Етична поведінка державних службовців значно впливає на довіру звичайних людей до дій уряду та до їх соціальної відповідальності. Державний службовець у спілкуванні з громадянами повинен постійно відчувати себе представником влади, мати свій імідж, який базується на таких якостях як професіоналізм, державна позиція, інтереси. Особисті якості (темперамент, відповідальність, дисциплінованість), біографія, коло спілкування, ораторське мистецтво, зовнішній вигляд, міміка, стиль мислення -- все це становить поняття іміджу.

1.1 Методи та організаційно-управлінські функції державного службовця

Предметом та продуктом праці в управлінні є інформація. Для аналітичної діяльності -- це різнопланова інформація про стан справ у певній сфері.

Важливою умовою ефективної діяльності є вміння кваліфіковано збирати та обробляти інформацію. Державні службовці постійно використовують різні методи збирання інформації[10]. Головні серед них:

аналіз статистики та вивчення офіційних документів, особисті спостереження;

соціологічні опитування;

соціальні експерименти.

Застосування раціональних методів статистичної обробки інформації, особливо за допомогою сучасних комп'ютерних технологій, вміння максимально їх використовувати для збирання, накопичення, класифікації та оброблення інформації -- це важливий елемент професійної компетентності сучасного державного службовця. Суттєвим інструментальним засобом ефективної аналітичної діяльності державних службовців є висока культура діловодства: вміння правильно оформляти, класифікувати та зберігати різні види і типи інформаційних та аналітичних документів, уміння користуватися літературою, документальними архівами, аудіовізуальними документами. Особливим завданням багатьох службовців державного апарату на всіх рівнях (від районного до центрального) є контроль, аналіз та регулювання діяльності певних підприємств та установ (промислових та комунальних підприємств, навчальних, медичних закладів, лікарень тощо). Для ефективної реалізації контрольно-аналітичних функцій за певними сегментами економічного, соціального та культурного життя необхідно:

знати відповідне законодавство та інші нормативні документи, які регламентують діяльність певних підприємств, установ;

знати технологічну та організаційно-управлінську специфіку їх діяльності;

володіти основними методами контролю (статистичний аналіз, фінансово-економічний аналіз, техніко-технологічна експертиза, соціологічний аналіз).

Державний апарат не тільки аналізує проблеми та ситуації і готує проекти управлінських рішень. Після того як ці рішення ухвалені вищим політичним керівництвом, службовці державного апарату повинні організувати їх реалізацію. Тому організаційно-управлінські функції є невід'ємною і надзвичайно важливою складовою діяльності державного апарату.

Вирізняють дві групи організаційно-управлінських функцій[11]:

зовнішні (організація виконання державних рішень окремими громадянами, групами громадян, підприємствами, установами тощо);

внутрішні (організація діяльності працівників державного апарату та окремих його структурних підрозділів).

Характерною рисою зовнішньої організаційно-управлінської діяльності державного апарату є опора переважно на законодавчо-нормативне регулювання, стимулювання та ціннісно-орієнтаційне регулювання. Можливості прямого командно-адміністративного впливу на ділову поведінку окремих суб'єктів обмежені. Зовнішні організаційно-управлінські функції реалізуються за допомогою цілого комплексу як прямих, безпосередніх (правове та нормативне регулювання, контроль за дотриманням законів і нормативів та відповідні санкції, виконання прийнятих рішень, кадрова політика тощо), так і непрямих засобів (пропаганда, навчання, стимулювання, виховання, формування певних ціннісних орієнтацій, відповідного соціально-психологічного клімату, певної суспільної думки, традиції тощо)[9].

Державні службовці повинні володіти знаннями та практичними навичками організації виконання рішень, координації діяльності різних юридичних та фізичних осіб, які відповідають за реалізацію окремих елементів державних рішень тощо. Особливе значення має оволодіння технікою ефективного контролю за виконанням прийнятих рішень.

Процес оволодіння управлінським мистецтвом значно складніший за оволодіння іншими функціями. Надзвичайно важливою є здібність державних службовців самостійно аналізувати конкретні ситуації та знаходити певну міру між різними альтернативами. Тільки гнучке і критичне, діалектне мислення може бути надійним захистом проти бюрократизму. Адже бюрократичні риси в діловій поведінці, такі, наприклад, як формалізм, безвідповідальність, тяганина тощо -- це не що інше, як втрата почуття системності, комплексності та перспективної цільової орієнтації під час реалізації своїх функцій.

Службовець, який орієнтується на ситуацію в процесі розробки та реалізації управлінських рішень -- це не тільки професійно грамотний виконавець положень законів, нормативів, інструкцій, а й одночасно дослідник, експериментатор, який постійно самостійно веде пошук оптимальних підходів при вирішенні тих чи інших проблем.

2. Особливості відповідальності статусу державних службовців та їх правові обов'язки

Одним з елементів правового статусу державного службовця є права державного службовця. Державний службовець в Україні, як і будь-який суб'єкт права -- громадянин України, має конституційно закріплені права. Однак з погляду державно-службової діяльності найважливішим аспектом є службові права, з реалізацією яких можна говорити про функціонування державної служби. Службові права безпосередньо пов'язані з виконанням посадових обов'язків.

Визначені Законом України «Про державну службу» права державного службовця можна поділити на три групи[2]:

права, які забезпечують розуміння службовцями свого правового статусу та його правовий захист;

права, які сприяють безпосередньому виконанню службових обов'язків;

права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця, реалізації його конституційних прав і свобод, які забезпечують соціальні гарантії державного службовця.

До першої групи прав державного службовця належать:

а) ознайомлення з документами, які визначають його права та обов'язки на державній посаді державної служби, критерії оцінки якості роботи та умови просування по службі, а також організаційно-технічні умови, потрібні для виконання ним посадових обов'язків;

б) ознайомлення з усіма матеріалами своєї особової справи, з відгуками про свою діяльність та іншими документами до внесення їх в особову справу, доручення до особової справи своїх пояснень;

в) проведення на його вимогу службового розслідування для спростування відомостей, які плямують його честь і гідність;

г) право на звертання державного службовця до відповідних органів державної влади або до суду для вирішення спорів, що пов'язані з державною службою, в тому числі з питань проведення атестацій, їх результатів, змісту виданих характеристик, прийому на державну службу, її проходження, реалізації прав державного службовця, переведення на іншу посаду державної служби, дисциплінарної відповідальності державного службовця, звільнення його з державної служби.

До другої групи прав державного службовця належать[9]:

а) одержання в установленому порядку інформації та матеріалів, необхідних для виконання посадових обов'язків;

б) відвідування в установленому порядку для виконання посадових обов'язків підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

в) прийняття рішень і участь у їх підготовці відповідно до посадових обов'язків;

г) підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації за рахунок коштів відповідного бюджету;

д) внесення пропозицій щодо вдосконалення державної служби в будь-які інстанції.

Третю групу прав державного службовця становлять:

а) участь за своєю ініціативою в конкурсі на заміщення вакантної посади;

б) просування по службі, збільшення заробітної плати з урахуванням результатів і стажу роботи, рівня кваліфікації;

в) пенсійне забезпечення з урахуванням стажу державної служби;

г) об'єднання в професійні спілки з метою захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів;

д) право на заробітну плату, що складається з посадового окладу, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок;

е) право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю щонайменше 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу;

є) право на віднесення до стажу державної служби державного службовця інших періодів трудової діяльності (до стажу державної служби державного службовця, що дає право на одержання надбавки за вислугу років, додаткової оплачуваної відпустки, призначення пенсії за вислугу років і виплату грошової винагороди в разі виходу на пенсію, включаються періоди роботи, що визначаються відповідними актами Кабінету Міністрів України);

ж) медичне обслуговування державного службовця та членів його сім'ї, у тому числі після виходу його на пенсію.

Обов'язки державного службовця характеризують сутність його службової діяльності, бо орган державної влади приймає на роботу громадянина в основному з тим, щоб покласти на нього відповідні посадові обов'язки.

Законодавство про державну службу визначає лише основні обов'язки державних службовців. Водночас для окремих категорій державних службовців спеціальними нормативними актами встановлюються особливі обов'язки.

Коло основних обов'язків державного службовця визначається ст. 10 Закону України «Про державну службу»[2]:

додержання Конституції України та інших нормативних актів законодавства України;

забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

безпосереднє виконання покладених на нього службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.

Державний службовець органічно пов'язаний з державою, й уже через це до нього висуваються специфічні вимоги: не чинити дій, які приводять до підриву авторитету державної служби, не брати участі в страйках, а також інших діях, що порушують функціонування державних органів.

Один з аспектів цього обов'язку полягає в тому, що державні службовці мають утримуватися не лише від дій чи виступів, а й від висловлювань, які можуть зашкодити державній службі або завдати збитків державному органові чи справити враження, що державні службовці не дотримуються або діють усупереч державним і суспільним інтересам.

Обов'язок не чинити дій, які ускладнюють роботу органів державної влади, модифікується залежно від посади, яку обіймає службовець. Так, несумісні з посадою державного службовця публічні заяви про неправильну політику Кабінету Міністрів України, публічна критика Президента, Прем'єр-міністра, міністра, інших керівників органів державної влади[10].

Державний службовець не має права використовувати свої службові обов'язки, авторитет державної служби і знання документів для того, щоб критикувати діяльність органів державної влади та їхніх посадових осіб. Державний службовець не має права критикувати свого керівника, орган, у якому він служить, щодо питань політики, яку мають проводити цей орган і посадові особи. Якщо державний службовець не згодний з цією політикою, він має подати у відставку.

Державний службовець не має права апелювати до преси, оскільки інформацію можуть надавати лише вповноважені на це державні службовці. Про діяльність, недоліки, упущення чи зловживання по службі в діяльності відповідного органу державної влади можна рекомендувати державним службовцям звертатися у вищі органи, до вищих керівників, зокрема до Кабінету Міністрів України.

Державні службовці не мають права брати участь у політичних акціях. У разі висування кандидатами в народні депутати України чи депутати органів місцевого самоврядування їм має надаватися відпустка за свій рахунок на весь термін виборної кампанії.

Законодавство, а також посадові інструкції визначають конкретні функції та повноваження державних службовців, які зобов'язані правильно їх виконувати. Невиконання або неналежне виконання службових повноважень можна розглядати як посадовий проступок.

Закон України «Про державну службу» передбачає, що державний службовець зобов'язаний діяти в межах своїх повноважень[2]. Ця вимога зобов'язує державного службовця мати цілком точні уявлення про обсяг і межі повноважень щодо своєї посади.

Нормативними актами визначено правила підпорядкування між посадами державних службовців, яких має також дотримуватися державний службовець, здійснюючи повноваження в межах наданих йому прав і згідно з посадовими обов'язками.

Обов'язок державного службовця здійснювати повноваження нерозривно пов'язаний з іншою вимогою -- дотриманням установленого в органі службового розпорядку, тобто встановленого режиму робочого часу, порядку виконання обов'язків тощо.

Виконання обов'язків на певній посаді державного службовця з дотриманням установленого в державному органі розпорядку й означає виконання повноважень державного службовця даного державного органу.

Якщо державний службовець використовує надані йому повноваження з іншою метою або виходить за межі наданих йому прав, то його дії можуть бути кваліфіковані як посадовий проступок.

Державний службовець не може допускати перевищення посадових повноважень Під перевищенням службових повноважень мають на увазі навмисні дії державного службовця, що явно виходять за межі прав і повноважень, наданих йому за посадою законом та нормативним актом органу державної влади (статутом, положенням, інструк-цією, наказом тощо). Під перевищенням посадових повноважень розуміють дії посадової особи, що явно виходять за межі її повноважень і призвели до суттєвого порушення прав і законних інтересів громадян або організацій чи інтересів суспільства та держави, що охороняються законом..

Державні службовці можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за присвоєння ними повноважень посадової особи і вчинені ними дії, що призвели до істотного порушення прав і законних інтересів громадян та організацій. Внесення державними службовцями свідомо неправильних відомостей до офіційних документів, а також внесення ними в зазначені документи виправлень, які спотворюють їх справжній зміст, якщо це зроблено з корисливої або з особистої зацікавленості (службовий підлог), переслідується в кримінальному порядку[9].

Державні службовці зобов'язані визнавати права та свободи громадян, забезпечувати й захищати їхні законні інтереси. Права та законні інтереси громадян для службовців є найважливішими категоріями. Виконуючи ці обов'язки, державні службовці забезпечують стабільність суспільних відносин, дотримання режиму законності, гарантують загальний правопорядок. Якщо права й законні інтереси громадян захищені державою (державними службовцями), одне з найважливіших службових завдань вважається виконаним.

Оскільки державна служба ґрунтується на принципах ієрархічної підлеглості, державні службовці зобов'язані виконувати накази, розпорядження та вказівки вищих щодо підлеглості керівників, видані в межах їхніх посадових повноважень, за винятком явно незаконних.

Державний службовець зобов'язаний виконувати всі загальні інструкції, вказівки, письмові чи усні особисті розпорядження керівників, які перебувають на вищому посадовому ієрархічному ступені.

Усі розпорядження державний службовець виконує під особисту відповідальність. Тому, отримавши для виконання розпорядження, державний службовець має його оцінити з погляду відповідності закону та державним інтересам.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов'язаний, якщо існує хоча б найменший сумнів щодо правомірності отриманого для виконання доручення, одразу повідомити про це в письмовій формі посадову особу, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні -- повідомити вищу за посадою особу. У цьому разі умовою правомірності доручення буде письмове підтвердження виданого розпорядження вищим за посадою керівником[2].

Вступаючи на державну службу, державний службовець має бути готовим якісно виконувати службові функції та посадові обов'язки. Щодо ділових якостей, він має відповідати тим вимогам, що випливають з призначення та змісту посади, яку він обіймає. Теоретичне й практичне навчання є службовим обов'язком усіх державних службовців.

Суттєвою ознакою та складовою професійної діяльності державного службовця є дотримання ним норм службової етики. Передбачається, що громадянин, вступаючи на державну службу, суб'єктивно має моральне право зайняти цю посаду, тобто він не лише має професійні якості, а й позитивно характеризується з морального боку, має розвинене почуття чесності, обов'язку, совісті, відповідальності тощо. Тому дуже важливою є вимога щодо дотримання державним службовцем норм службової етики та встановленого в державному органі службового розпорядку.

Державний службовець своєю поведінкою має демонструвати прихильність до суспільного ладу в дусі Конституції України та конституційних законів і виступати за їх виконання[1]. В усіх відносинах і суспільних контактах державний службовець зобов'язаний дотримуватися того ступеня витримки й акуратності, які продиктовані його службовим становищем відносно суспільства та обов'язків державного органу, де він служить.

3. Гарантії та заохочення державного службовця

З метою забезпечення якісного виконання державними службовцями посадових обов'язків, реалізації наданих їм законних прав, дотримання правообмежень чинне законодавство України визначає основні гарантії службової діяльності працівників. Гарантії для державного службовця -- це встановлені в законодавстві основні положення, що характеризують соціально-правовий аспект статусу державного службовця[6].

До них належать нормативно визначені міри економічного, соціального, організаційного та правового характеру, спрямовані на забезпечення реалізації загальних прав і обов'язків державного службовця та ефективного виконання посадових повноважень.

Державному службовцеві гарантуються:

умови роботи, які забезпечують виконання ним посадових обов'язків;

заробітна плата й інші виплати, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами;

щорічна оплачувана відпустка;

медичне обслуговування державного службовця та членів його сім'ї, у тому числі після його виходу на пенсію;

перепідготовка (перекваліфікація) та підвищення кваліфікації зі збереженням грошового утримання на період навчання;

обов'язковість згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби, за винятком випадків, передбачених законом;

пенсійне забезпечення за вислугу років і пенсійне забезпечення членів сім'ї державного службовця в разі його смерті, що настала у зв'язку з виконанням ним посадових обов'язків;

захист державного службовця та членів його сім'ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв'язку з виконанням ним посадових обов'язків у порядку, визначеному законом.

Передбачений законом перелік гарантій для державного службовця не є вичерпним.

На сучасному етапі запровадження адміністративної реформи однією з актуальних гарантій для державних службовців є встановлення його соціального захисту при ліквідації та реорганізації органу державної влади.

При ліквідації органу або скороченні його штату державному службовцеві у разі неможливості надання роботи в цьому органі має бути запропонована інша посада державного службовця в іншому органі з урахуванням його професії, кваліфікації та раніше займаної посади.

При звільненні у зв'язку з ліквідацією органу державної влади або скороченні його штату у разі невиконання умови, зазначеної в попередньому абзаці, державному службовцеві сплачується середня заробітна плата протягом трьох місяців.

Поряд з цим у разі неможливості працевлаштування законодавчо необхідно встановити гарантію перепідготовки за іншою спеціальністю, спрямованою на державну службу, із збереженням на період навчання заробітної плати та стажу державної служби.

В умовах трансформації повноважень органів державної влади доцільно забезпечити бюджетне фінансування перепідготовки здібних молодих державних службовців, які отримали досвід роботи в державній службі.

Державному службовцеві залежно від умов проходження ним державної служби надаються у випадках і порядку, визначених законами, житлова площа, службовий транспорт тощо[9].

Перспективним є реальне запровадження страхування державних службовців на випадки:

1) заподіяння шкоди здоров'ю та майну у зв'язку з виконанням посадових обов'язків;

2) захворювання чи втрати працездатності в період проходження державної служби.

Страхування має здійснюватися на підставі угод між органами державної влади та організаціями страхування, що мають відповідні ліцензії. При цьому розмір страхових виплат повинен бути визначений нормативно-правовими актами.

Витрати, пов'язані з наданням гарантій для державного службовця, забезпечуються за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Особливе місце в забезпеченні ефективної діяльності державного апарату займають заохочення та відповідальність державних службовців.

Заохочення являє собою позитивно стимулюючий вплив суб'єктів (посадової особи, органу та ін.) на потреби, інтереси, свідомість, волю, поведінку службовця, а отже, на результати його управлінської праці, державно-службової діяльності. Заохочення сприяє поліпшенню дисципліни, якості праці, виховує ініціативу та відповідальність працівників.

Застосування заохочення базується на правових засадах, має бути своєчасним, значущим, вагомим. У цьому розумінні воно є видом більш широкого поняття -- стимулювання. Розглядаючи інститут державної служби, неможливо обійти питання заохочення, оскільки саме цей термін визначений законодавчо.

Серед найважливіших адміністративно-правових засобів, що використовуються в інституті державної служби й мають публічно-правовий характер, виокремлюються правове стимулювання та правове обмеження. Варто погодитися з думкою, згідно з якою ці правові засоби мають ширший обсяг, аніж традиційні методи правового регулювання, оскільки сам метод може бути або стимулюючим, або обмежуючим фактором.

Правове стимулювання, на загальновизнаний погляд, передбачає як позитивні (суб'єктивні права, пільги, заохочення), так і негативні (заборони, обов'язки, заходи примусу, стягнення, покарання) діяння.

У нормах інституту державної служби визначаються традиційні заходи правового стимулювання й правового обмеження, що властиві моделі державної служби України. Вони забезпечують засоби правового стимулювання та правового обмеження, за допомогою яких буде можливо[6]:

спонукати державних службовців до законослухняної активної поведінки, яка створює атмосферу суспільної злагоди, законності та правового порядку в різних сферах;

створювати сприятливі умови для забезпечення прав і свобод особистості, всіх громадян;

детально встановлювати систему заохочення, пільг, інших заходів стимулювання, заборон і правообмежень державних службовців, тобто на потрібному рівні визначати правовий статус чиновників;

формувати лише позитивні правові мотивації;

підвищувати позитивну активність державних службовців;

зміцнювати позитивні процеси в реформуванні соціально-політичного та економічного життя держави й суспільства, а також самої системи державної служби.

Заохочення застосовується за успішне та сумлінне виконання посадових обов'язків, виконання особливо важливих завдань, багаторічну працю тощо. Це важливий засіб виховання державних службовців і зміцнення трудової дисципліни. Заохочення сприяють формуванню свідомого ставлення до справи, розвитку ініціативи, рішучості та впевненості у своїх діях, мобілізують на переборювання труднощів.

Заохочення найкращих працівників підвищує їх авторитет, створює їм пошану і, що найважливіше, позитивно впливає на колектив співробітників. Завдання полягає в тому, щоб за допомогою засобів матеріального та морального заохочення, поряд з іншими формами та методами виховного впливу, забезпечити правильне розуміння державними службовцями своїх службових обов'язків, сумлінного ставлення до їх виконання.

Заохочення може бути індивідуальним і колективним, а за змістом -- моральним, матеріальним або змішаним, тобто таким, що містить і моральні, і матеріальні елементи.

3.1 Особливості правового статусу державних службовців

Поряд із заохоченнями законодавство передбачає в міру необхідності застосування юридичної відповідальності державних службовців, а саме: дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної.

Відповідальність державних службовців настає за порушення законності та службової дисципліни, невиконання або неналежне виконання ними посадових обов'язків. Вона полягає в застосуванні до державних службовців тих чи інших покарань, стягнень, передбачених законодавством, за винне здійснення ними правопорушень, тобто за провини та дії, що юридично визнані протиправними. Як відомо, правопорушення поділяються на злочини та провини (делікти)[9].

Протиправне невиконання чи неналежне виконання державним службовцем покладених на нього обов'язків (порушення трудової дисципліни), яке не тягне за собою кримінальної відповідальності, прийнято називати посадовою (дисциплінарною) провиною Та чи інша дія (чи бездіяльність) працівника є порушенням трудової дисципліни лише за наявності одночасно трьох умов:

якщо дія (бездіяльність) є протиправною, тобто порушується певна вимога чи положення нормативно-правового акта;

якщо протиправна дія (бездіяльність) є винною, тобто вчинена навмисно або через необережність (недостатня кваліфікація або працездатність, відсутність належних умов праці, неотримання службовцем інформації й матеріалів, потрібних для виконання посадових обов'язків, тощо -- такі дії не можуть розглядатися як невиконання службових обов'язків, бо в цьому разі працівник невинний у їх невиконанні);

якщо не виконано саме посадові обов'язки, тобто обов'язки, що випливають з даних державно-службових відносин (прикладами таких порушень посадових обов'язків є недотримання державної та іншої таємниці, що охороняється законом, розголошення відомостей, які стали відомі державному службовцеві у зв'язку з виконанням посадових обов'язків і торкаються приватного життя, честі та гідності громадян)..

Дисциплінарна відповідальність -- це застосування заходів дисциплінарного впливу в порядку службового підпорядкування за винні порушення правил державної служби, що не підпадають під дію карної відповідальності. Вона визначена на загальних засадах для всіх громадян.

Поряд з цим характер професійної діяльності державних службовців передбачає певні особливості регулювання їх відповідальності. Для державних службовців установлені підвищена відповідальність, домірність відповідальності займаній посаді, що можуть бути застосовані тільки до них (наприклад: попередження про неповну службову відповідність).

Дисциплінарні стягнення можуть накладатися на державного службовця за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов'язків (посадова провина). При цьому необхідно врахувати, що дисциплінарна відповідальність може бути накладена і на тих державних службовців, хто надав інформацію, що спонукала до незаконних дій.

Найбільш серйозними посадовими провинами є ті з них, що приводять до порушення або невиконання законів, указів Президента України, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та рішень судів. Найчастіше посадовими провинами постають порушення порядку реалізації та термінів виконання доручень, установлення непередбачених законами чи іншими нормативно-правовими актами процедур реалізації прав особи та громадянина, виконання норм та доручень не в повному обсязі або перекручення їх змісту.

Крім перелічених, можуть бути й інші випадки невиконання або неналежного виконання державним службовцем посадових обов'язків, що розцінюються як посадова провина.

Видами дисциплінарних стягнень є: зауваження, догана, сувора догана, попередження про неповну службову відповідність, звільнення.

Варто зазначити, що звільнення як засіб дисциплінарного покарання державного службовця допускається лише за наявності підстав, зазначених у законах України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією»[2,3].

Дисциплінарне стягнення накладається органом державної влади або його керівником, які мають право на призначення державного службовця на посаду. Право попереджати про неповну службову відповідність і вирішувати питання про звільнення з посади надається тим органам і керівникам, які мають право призначення на посаду.

Порядок проведення службових розслідувань, застосування та оскарження дисциплінарного стягнення визначається законодавством і відповідними нормативно-правовими актами.

Службова діяльність у системі державної служби базується на суворій ієрархії: державні службовці, які реалізують своє право на певні дії, та особи, які безпосередньо виконують їхні рішення, перебувають на різних управлінських щаблях. Законодавство та практика державно-службової діяльності виходять з визнання презумпції законності всіх наказів і розпоряджень начальників і обов'язковості їх виконання для підлеглих[9].

Державний службовець, маючи сумніви щодо правомірності одержаного ним для виконання розпорядження, зобов'язаний у письмовій формі одразу повідомити про це:

свого безпосереднього керівника;

керівника, який видав розпорядження;

вищого керівника.

Якщо державний службовець отримує підтвердження у письмовій формі про необхідність його виконання від керівника, який видав наказ, або вищого за підпорядкованістю керівника, державний службовець зобов'язаний його виконати. Відповідальність за виконання державним службовцем неправомірного розпорядження несе керівник, який підтвердив це розпорядження. Водночас державний службовець не повинен виконувати розпоряджень, які є адміністративно чи кримінально карними діяннями.

Дисциплінарну відповідальність треба відрізняти від адміністративної відповідальності.

Як правило, державні службовці (посадові особи) є спеціальними суб'єктами адміністративної відповідальності. Підставою для адміністративної відповідальності посадових осіб є порушення загальнообов'язкових правил, передбачених законами України прямої дії, іншими нормативними актами, якщо дотримання цих правил визначено за посадовий обов'язок державного службовця. Підставою для адміністративної відповідальності службовців є діяння, яке водночас може бути як адміністративною, так і посадовою провиною. До державних службовців застосовуються лише два види адміністративних покарань -- попередження і штрафи, які накладаються суб'єктами функціональної влади (представниками влади, посадовими особами контрольно-наглядових органів).

Адміністративна відповідальність застосовується органами або посадовими особами, з якими порушник не пов'язаний відносинами підлеглості по роботі чи по службі (наприклад: суддями, державними інспекторами з охорони праці, інспекторами державної протипожежної служби, головними санітарними лікарями та ін.).

В окремих випадках порушення може містити водночас ознаки як дисциплінарної, так і адміністративної провини й спричинює два види відповідальності.

Чинним законодавством передбачено кримінальну відповідальність посадових осіб за зловживання посадовими повноваженнями, перевищення посадових повноважень, відмову в наданні інформації, присвоєння повноважень посадової особи, незаконну участь у підприємницькій діяльності, одержання хабара, дачу хабара, службову фальсифікацію і недбалість. Залежно від характеру цих суспільно небезпечних дій суд призначає різні міри кримінального покарання, у тому числі позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Для державних службовців має бути передбачено також матеріальну відповідальність. Вона виконує правовідновну функцію та настає за посадовий проступок, який завдав матеріальних збитків державній організації (державному органу). Матеріальна відповідальність передбачає відшкодування винним службовцем завданих ним збитків. До матеріальної відповідальності винні притягуються судом за позовом органу державної влади до державного службовця.

За кожний посадовий проступок може бути застосоване лише одне дисциплінарне покарання.

Наказ (розпорядження) чи постанова про застосування дисциплінарного покарання із зазначенням мотивів його застосування оголошується державному службовцеві, який був покараний, під розписку.

Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного покарання на службовця не буде накладено нового дисциплінарного покарання, його вважають таким, який не зазнав цього покарання. Орган державної влади (посадова особа), який застосував покарання, може зняти його до закінчення року за власною ініціативою, за клопотанням безпосереднього керівника чи трудового колективу, якщо покараний не вчинив нового проступку й проявив себе як сумлінний працівник[9].

Упродовж терміну дії дисциплінарного покарання міри заохочення до державного службовця не застосовуються.

В умовах зміни парадигми суспільства, трансформаційного періоду розвитку держави, найактуальнішим питанням є реальне запровадження обов'язку державних службовців визнавати, дотримуватися та захищати права й свободи людини і громадянина.

У цьому аспекті рішення органів державної влади, установ, підприємств та їх об'єднань, громадських об'єднань чи посадових осіб, державних службовців можуть бути оскаржені через суд, якщо внаслідок цих дій:

порушено права й свободи громадян;

створено перепони для реалізації громадянином його прав і свобод;

незаконно на громадянина накладено будь-який обов'язок або він незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.

Зазначені дії можуть мати як колегіальний, так і особистий характер.

Громадянин має право оскаржити також бездіяльність державних службовців, якщо це призвело до зазначених наслідків. Кожний громадянин має право дістати, а державні службовці зобов'язані надати йому можливість ознайомитися з документами та матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод, якщо немає передбачених законом обмежень на інформацію, що міститься в цих документах і матеріалах.

4. Обмеження та заборони, пов'язані з перебуванням на державній службі

Законами України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією» встановлені певні обмеження, пов'язані з проходженням державної служби[2,3].

Правообмеження та заборони для державних службовців зумовлені специфікою виконуваних ними завдань та функцій держави й службових повноважень і полягають в основному в деяких заборонах для державних службовців. Головною метою правообмежень є забезпечення ефективного функціонування органів державної влади, установлення правових перепон можливому зловживанню державних службовців, створення умов для незалежного виконання посадових повноважень і реалізації визначених Конституцією України прав і свобод громадян[11].

Обмеження й заборони для державних службовців діють упродовж усього терміну перебування на службі та не можуть бути відмінені або замінені іншими положеннями.

Правообмеження державних службовців поділяються на два види[9]:

обмеження етичного змісту;

обмеження юридичного характеру.

Останній тип обмежень, у свою чергу, можна поділити на: обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу, та обмеження, пов'язані з проходженням державної служби.

Правообмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу, такі. На державну службу не може бути прийнята особа, яка не має громадянства України. Це обмеження передбачене ст. 4 Закону України «Про державну службу»[2].

На державну службу не можуть бути прийняті особи, визнані у встановленому порядку недієздатними (ст. 12 Закону України «Про державну службу»)[2]. Таке обмеження пов'язане зі специфікою державної служби, з великими повноваженнями державних службовців у прийнятті управлінських рішень.

Ще одним обмеженням при прийнятті на державну службу є судимість, яка за рішенням суду визнана несумісною із зайняттям посад в органах державної влади (ст. 12 Закону України «Про державну службу»)[2].

При прийнятті на державну службу Закон України «Про державну службу» передбачає й такі обмеження, які перешкоджають розвиткові сімейності в органах державної влади. У ст. 12 йдеться про те, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду особи, які у разі зайняття ними відповідної посади «будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками»[2].

Для державного службовця Законом України «Про державну службу» встановлено спеціальні обмеження й заборони по службі. Так, ст. 5 державному службовцю забороняється[2]:

брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціонування державних органів;

вчиняти дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях, у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодавства вважаються корупційними;

виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації органу, об'єднання громадян або конкретної особи;

проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

Стаття 16 Закону України «Про державну службу» визначає обмеження, пов'язані з проходженням державної служби[2]:

«Державний службовець не має права:

-займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, крім випадків передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на правах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

-сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг;

-самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємств, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

-приймати подарунки чи послуги від фізичних або юридичних осіб у зв'язку зі своєю службовою діяльністю.

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу».

Певні обмеження та заборони встановлює Закон України «Про боротьбу з корупцією»[3].

Якщо державні службовці порушують встановлені законодавством правообмеження і це діяння не утворює складу кримінального злочину, вони можуть підлягати дисциплінарному покаранню -- від попередження до звільнення. Керівники органів, котрі не вжили в межах своєї компетенції заходів, передбачених законодавством про державну службу, щодо підлеглих їм державних службовців, винних у порушенні встановлених правообмежень, а також ті, які не надали до прокуратури чи до податкових органів у встановлених випадках відповідної інформації, підлягають дисциплінарній відповідальності в порядку, визначеному законодавством про державну службу.

ВИСНОВОК

Підводячи підсумки роботи можна прийти до наступних висновків:

1. Правовий аспект статусу державного службовця обумовлений змістом державно-службових правовідносин. Він визначається Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами та характеризується сукупністю прав, обов'язків, повноважень та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов'язки, повноваження та обмеження, встановлені для всіх державних службовців, і посадові права, обов'язки, повноваження та обмеження, визначені для конкретних посад.

2.Основним методом правового статусу державного службовця є комунікація, яка є головним засобом і однією з основних методів вирішення всіх багатопланових завдань державних службовців. Тому оволодіння специфічною технікою та культурою комунікаційної взаємодії -- одна з головних проблем правового статусу державних службовців.

3. У діяльності державних службовців вагому роль відіграють різні форми колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем, тому важливо оволодіти мистецтвом організації колективної творчої діяльності (методи «мозкового штурму», публічного захисту проектів, колективного творчого пошуку в японських «гуртках якості» тощо).

4. Згідно з положеннями Кодексу законів про працю застосовуються такі заохочення: подяка; премія; нагородження цінним подарунком, почесною грамотою тощо. За особливі заслуги державні службовці нагороджуються орденами, медалями, нагрудними знаками, почесними званнями тощо.

Підсумовуючи сказаного я все більше переконуюсь в тому, що правовий статус державного службовця -- особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. // Голос України. - 1994. - 5 січня.

3. Закон України: Про боротьбу з корупцією ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, № 34, ст. 266 )( Вводиться в дію Постановою ВР № 357/95-ВР від 05.10.95, ВВР, 1995, № 34, ст.267 ).

4. Кодекс законів про працю України //Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 - 1971 р., № 50, стор. 375 //Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. (Преамбула в редакції Закону N 871-12 від 20.03.91)

5. Бахрах Д.Н. Державна служба: Основні поняття, її складові, зміст, принципи // Держава і право. - 2009. - №12. - С. 7-13.

6. Битяк Ю. Державна служба в Україні, її наукові основи // Вісн. Акад. правових наук України. - 2008. - № 3. - С. 58-66.

7. Гурне Б. Державне управління. -- К.: Основи, 2003.

8. Державна служба / За ред. В.Б. Авер'янова -- К.: Юрінком Інтер, 2005.

9. Оболенський О. Ю. Державна служба: Навч. посібник. -- К.: КНЕУ, 2003.--344 с.

10. Кельман М. С., Мурашин О. Г.. Загальна теорія держави і права: Підручник. -- К.: Кондор, 2006. -- 477 с.

11. Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васіна А.Ю., Гордієнко Л.Ю.; За ред. А.Ф. Мельник. Державне управління: Навч. посіб. /-- 2-ге вид., випр. і доп. -- К.: Знання, 2004. -- 342 с.

Размещено на Allbest.ru