Здійснення правосуддя у кримінальних справах

ПЛАН

1. Принципи законності

2. Принципи незалежності судів

3. Здійснення правосуддя в кримінальних справах

4. Рівність перед законом і судом

5. Поняття і види органів дізнання

6. Дізнання про тяжкі злочини

7. Види дізнання та їх особливості

8. Проблеми розвитку процесуальної форми дізнання

Задача

Використана література

1. ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ

Принцип законності віднесений Конституцією України до одного з основних принципів здійснення правосуддя в Україні ( ст. 129 ). Вимога точного і неухильного дотримання закону вважається одним з найбільш важливих і універсальних правових принципів, що мають істотне значення для всіх галузей права і діяльності всіх правоохоронних органів зокрема.

Під законністю прийнято розуміти точне і неухильне дотримання і виконання положень Конституції України, законів і відповідних їм інших правових актів усіма державними і недержавними установами та організаціями, посадовими особами, громадянами. Принцип законності прямо витікає і з конституційних положень, згідно яких органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України ( ст. 6 Конституції ).

Вимога дотримуватись закону при здійсненні правосуддя міститься й у інших конституційних положеннях:." Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону " ( ст. 129 ). Аналогічну за змістом вимогу містить і Закон України " Про судоустрій ".

Принцип законності послідовно і чітко закріплено й у галузевому процесуальному законодавстві. Він полягає у безумовному дотриманні судом норм як процесуального так і матеріального закону при розгляді і вирішенні судових справ.

Дана засада включає також й необхідність дотримуватися суддями закону про судоустрій. Недотримання чи порушення норм матеріального чи процесуального закону або норм закону про судоустрій має наслідком скасування рішення суду. Суд тільки тоді реалізує свої завдання щодо зміцнення законності і правопорядку, охорони прав і законних інтересів держави, суспільства й окремих громадян, зможе здійснити виховний і попереджувальний вплив на громадян, коли сам при розгляді вирішенні справи буде неухильно слідувати вимогам закону.

Поняття законності передбачає і те, що при прийнятті рішення судді керуються лише законом, а не підзаконними актами.

Згідно з ч.1 ст.124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судочинство здійснюється судом України та судами загальної юрисдикції.

Правосуддя здійснюють професійні судді, і у випадках, визначених законом, народні засідателі і присяжні (ч.1 ст.127 Конституції).

Положення Конституції знайшло своє відображення в ст. 15 КПК України, де зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню не інакше як за вироком суду і відповідно до закону. Цим визначається виключне положення суду серед інших державних органів, що ведуть процес.

Слідчий і прокурор в стадії попереднього розслідування також вирішують питання про винуватість обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість особи має попередній характер. Дане питання вирішується остаточно тільки в стадії судового розгляду на основі дослідження і оцінки всіх доказів, зібраних як до суду, так і в суді.

Органи попереднього розслідування, як і органи віддання до суду, мають право закрити кримінальну справу або звільнити винного від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами, що передбачені законом. В такому випадку особі, яка звільняється від кримінальної відповідальності, надається право заперечувати проти закриття кримінальної справи і вимагати, щоб питання про її винуватість або невинуватість було вирішене тільки у вироку, який буде винесений в судовому засіданні.

Дія принципу здійснення правосуддя тільки судом поширюється на всі судові стадії процесу.

Скасування або зміна судового рішення першої інстанції допускається не інакше як вищестоящим судом і в порядку здійснення не можу бути скасоване або змінене будь-яким державним органом, в тому числі і вищою державною владою.

Відповідно до ч.5 ст.125 Конституції створення надзвичайних і особливих судів не дозволяється. Це означає, що революційні трибунали, військово-польові суди канули в історію.

Отже,принцип здійснення правосуддя тільки судом є гарантією того, що без судового розгляду з дотриманням всіх процесуальних правил, жоден громадянин не може бути визнаним із застосуванням до нього кримінального покарання.

2. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону

Незалежність судової влади і її рівність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожний громадянин має право на захист своїх прав і свобод незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч.1 ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів будь-яким чином забороняється.

При здійсненні правосуддя щодо кримінальних справ судді і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18 КПК). Зміст даного принципу знаходити свій вираз у наступному:

1. Будь-яке втручання в діяльність суду при вирішенні ним кримінальних справ з боку громадян, громадських організацій, посадових осіб, державних органів не допускається.

Ніхто не вправі вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, який вирок винести, кого засудити, яке покарання призначити.

Суддя при здійсненні правосуддя і прийнятті рішення по справі повинен керуватись лише законом, виходити з свого внутрішнього переконання, ґрунтуючись на всебічному, об'єктивному, повному дослідженні всіх обставин справи.

2. Вищестоящий суд, в тому числі і Верховний Суд. України, Скасовуючи вирок суду першої інстанції і повертаючи кримінальну справу на новий розгляд в іншому складі суддів, не вправі вказувати ім, як вони повинні її вирішити. Судді, повторно розглядаючи кримінальну справу після скасування першого вироку, вирішують її за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом.

3.Судді при вирішенні кримінальних справ незалежні від висновків попереднього розслідування, а також від правової позиції прокурорів, захисників та інших учасників судового розгляду.

4.Незалежність у середині самого складу суду, зокрема народних засідателів від судді, суддів - членів складу суду від головуючого, тобто можливість кожного судді і народного засідателя вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийняття рішень за своїм переконанням.

При постановлені вироку суддя має право залишитись при своїй думці.

Діюче законодавство передбачає гарантії незалежності суддів при здійсненні правосуддя, що знаходить свій вияв у наступному:

а) у суворо встановленому порядку призначення або обрання на посаду судді і звільнення з цієї посади (ст.ст.126,127,128 Конституції);

б) у суворо встановленій законом юридичний процедурі здійснення правосуддя;

в) у встановленій кримінальній та адміністративно-правовій відповідальності за втручання у діяльність судді і вияв неповаги до суду;

г) у закріпленні особистої недоторканості і особистої безпеки ;суддів (ч.1 ст.126 Конституції, ст.13 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів");

д) у таємниці нарадчої кімнати під час постановлення вироку або іншого судового рішення (ст. 322 КПК);

е) у створенні необхідних організаційно-технічних, інформаційних умов для діяльності суддів.

3. Принцип здійснення правосуддя в кримінальних справах на засадах рівності громадян перед законом і судом

Даний принцип кримінального процесу закріплений в ряді конституційних норм, а також в КПК України (ст. 16).

Відповідно до ст. 21 Конституції усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом (ч.1 ст. 24 Конституції).Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження; майнового стану, місця проживання, за шовними або іншими ознаками (ч.2 ст.24 Конституції). Згідно з п.2 ст.129 Конституції, одним з основних принципів судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Зазначені положення Конституції, відтворені в КПК, не створюють ніяких привілеїв або підстав для дискримінації жодній особі, яка бере участь у справі. Ці вимоги поширюються на все провадження справи, а не тільки на судові стадії.

Всі суб'єкти кримінального судочинства, які займають однакове процесуальне положення, рівні перед законом і судом, прокурором і органами попереднього розслідування. Кожний з них в рамках свого процесуального положення має рівну можливість користуватися передбаченими законом процесуальними правами і в рівній мірі виконувати покладені на них обов'язки. Щодо підозрюваних і обвинувачених це виявляється в їх рівному праві на кваліфіковану юридичну допомогу з боку захисника у всіх, без винятку, кримінальних справах.

Рівність громадян перед судом і законом виявляється і в тому, що при порушенні , розслідуванні, розгляді, вирішенні кримінальних справ щодо, всіх громадян застосовується одне й те ж кримінальне і кримінально - процесуальне законодавство. Всі громадяни несуть рівну відповідальність перед судами, не маючи при цьому ніяких привілеїв і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підслідність і підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом. Громадяни не отримують ніяких привілеїв, у тих випадках, наприклад, коли кримінальна справа розглядається по суті вищестоящим судом. Щодо всіх справ встановлений єдиний і обов'язковий для всіх судів, органів прокуратури і попереднього розслідування порядок кримінально - процесуального провадження. Як виняток, з принципу рівності громадян перед судом і законом можна розглядати правила про недоторканість Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів та кандидатів у депутати до ВРУ, суддів. Такий виняток необхідний для забезпечення належного виконання вказаними особами функцій, незалежно від незаконних впливів.

Порушення принципу рівності громадян перед законом і судом тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 66 КК України.

4. Рівність всіх учасників судового прцесу перед законом і судом

Дана конституційна засада судочинства діє в усіх провадженнях у справах - цивільних, господарських, кримінальних і забезпечує здійснення правосуддя нам засадах рівності громадян перед законом і судом. Отже, ніхто з учасників судового процесу не має ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Рівність перед законом - це однакове застосування положень закріплених у законодавстві до всіх громадян.

Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від рівності перед законом. Рівність учасників процесу перед судом означає, що всі цивільні, господарські, кримінальні, адміністративні справи вирішуються судами, які входять до судової системи судів загальної юрисдикції. У цих судах застосовуються однакові правила судочинства. Вона означає наділення всіх громадян, що знаходяться у правовідносинах із судом у тому чи іншому статусі, рівними процесуальними правами та обов'язками.

Конституцією встановлено виняток із загальних правил про провадження у кримінальних справах відносно притягнення до кримінальної відповідальності, арешту і затримання народних депутатів України, затримання і арешту суддів. Народні депутати не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані ( ст. 80 Конституції ). Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

У випадку притягнення народних депутатів України і суддів до кримінальної відповідальності вони наділяються однаковими правами з іншими особами, що притягаються до кримінальної відповідальності і на них покладаються аналогічні обов'язки.

5. Поняття і види органів дізнання

Попереднє розслідування як процесуальна діяльність має дві форми, поєднані між собою завданнями й процедурою: попереднє слідство, здійснюване слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст. 102 КПК) як провідна форма, а також дізнання, яке провадиться органами дізнання, переліченими в ст. 101 КПК, а фактично -- призначеною начальником органу дізнання особою (наприклад, оперуповноваженим карного розшуку, офіцером-дізнавачем у Збройних Силах) із затвердженням ним найважливіших рішень у справі (про проведення обшуку, обрання запобіжного заходу тощо).

Дізнання -- "це заснована на процесуальному законі діяльність спеціально уповноважених адміністративних органів, спрямована на припинення і розкриття злочинів, розшук і викриття винних " [12, c. 331]. У кримінально-процесуальному законі даний вичерпний перелік органів, наділених правом провадити дізнання. Для всіх них функція дізнання не є основним видом діяльності. З необхідністю робити розслідування злочинів вони зіштовхуються лише у певних випадках, коли це необхідно і неминуче. У таких випадках дії цих органів регулюються нормами кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.

Органи дізнання -- це органи, уповноважені кримінально-процесуальним законом порушувати і розслідувати кримінальні справи в зв'язку з інформацією, що надійшла до них, про вчинення злочину і відсутністю можливості в слідчого приступити до провадження слідства.

Дізнання -- це розслідування, здійснюване в силу необхідності органами адміністративної юрисдикції, що наділяються статусом органу дізнання.

Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання містить у собі:

- прийом, реєстрацію, розгляд, перевірку і дозвіл заяв і повідомлень про злочини чи рішення питання про порушення кримінальної справи у випадку безпосереднього виявлення ознак злочину (ст.ст. 94--100 КПК України);

- дізнання по справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК України);

- дізнання по справах, про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК України);

- досудову підготовку матеріалів у протокольній формі (ст.ст. 425 -- 429 КПК України);

- провадження слідчих дій у порядку виконання окремих доручень слідчого чи іншого органу дізнання (ст.ст. 114, 118 КПК України);

- участь в окремих слідчих діях, що провадяться слідчим (ч. 3 ст. 114 КПК України).

Органами дізнання у відповідності до ст. 101 КПК України є:

1) міліція;

а) податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки;

2) органи безпеки -- у справах, віднесених законом до їх відання;

3) командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ -- у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи;

4) митні органи -- в справах про контрабанду;

5) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв -- у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

6) органи державного пожежного нагляду -- у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;

7) органи охорони державного кордону -- у справах про порушення державного кордону;

8) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

6. Дізнання як форма досудового розслідування в справі

Кримінально-процесуальне законодавство на сьогодні передбачає дві форми досудового розслідування як процесуальної діяльності. Обидві ці форми за своїми завданнями, процедурою взаємопов'язані між собою. Наявність провадження в обох формах при розслідуванні кожної кримінальної справи необов'язкова.

Провідною формою досудового розслідування є попереднє слідство, яке здійснюється слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими податкової міліції та слідчими служби безпеки, що передбачено ст. 102 КПК України.

Другою формою досудового розслідування є дізнання. Ст. 101 КПК України дає вичерпний перелік органів дізнання, тобто органів та посадових осіб, які вправі провадити дізнання у кримінальних справах, про що йшлося вище.

До 30 червня 1993 року види дізнання розрізнялися залежно від того, чи у кримінальній справі обов'язкове попереднє слідство, чи не обов'язкове. У Кримінально-процесуальному кодексі був наведений перелік статей Кримінального кодексу і визначалося, що при розслідуванні кримінальних справ про злочини, передбачені цими статтями, орган дізнання мав право закінчувати їх складанням обвинувального висновку та закривати за нереабілітуючими обставинами. При цьому права потерпілого та обвинуваченого були дещо звужені ніж вони мали при досудовому слідстві.

З 1993 року дізнання у всіх кримінальних справах може становити тільки перший етап досудового розслідування. Тобто, попереднє слідство обов'язкове у всіх справах, крім справ по яких передбачена протокольна форма досудової підготовки матеріалів та справ приватного обвинувачення.

Дізнання здійснюється за правилами, установленим кримінально-процесуальним законом для провадження досудового слідства, за деякими спеціально обговореними вилученнями, доповненнями і положеннями.

До числа загальних положень, характерних для усіх форм дізнання і не властивих досудовому слідству, можна віднести наступні.

"Особа, що провадить дізнання, не користується процесуальною самостійністю в тім обсязі, в якому користується слідчий. При незгоді з вказівками прокурора з питань: про притягнення в якості обвинувачуваного, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи в суд чи про припинення справи - орган дізнання (особа, що провадить дізнання) вправі оскаржити їх вищестоящому прокурору, але не припиняючи виконання цих вказівок. Такі вказівки прокурора обов'язкові до виконання, так само як і вказівки про обрання запобіжного заходу, зміну чи скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих дій і розшук осіб, що вчинили злочин " .

Повноваженнями з провадження тих чи інших процесуальних дій закон наділяє не саму особу, що провадить дізнання, а "орган дізнання". Тому в цих випадках вказівки начальника органу дізнання обов'язкові для особи, що безпосередньо здійснює дізнання. Крім того, ті процесуальні документи, у яких відображається рішення органу дізнання (рішення, приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов'язковому затвердженню начальником органу дізнання.

Стаття 104 Кримінально-процесуального кодексу визначає порядок провадження дізнання у кримінальних справах. Цей порядок різний для певних категорій кримінальних справ і залежить від тяжкості злочину. Тяжкість злочину визначається не довільно, а відповідно до ст. 12 Кримінального кодексу України.

Отже, дізнання є однією з двох форм провадження досудового розслідування в справі, що зумовлює актуальність та важливість дослідження його процесуальної форми й організації.

7. Види дізнання та їх особливості

Дізнання у справах про злочини, які не є тяжкими. Встановивши ознаки злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу (як правило, це робить призначена начальником органу дізнання особа або дізнавач) і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила.

Відповідно до вимог Конституції України винною у вчиненні злочину особу може визнати лише суд (ч. 1 ст. 62). Не можна поняття "встановлення особи, яка вчинила злочин" порівнювати з поняттям "підозрюваний" бо останнє згідно з статтею 43-1 КПК України охоплює обмежене коло осіб, які з певною вірогідністю починають лише притягуватися до кримінальної відповідальності, і щодо яких застосовано затримання за підозрою у вчиненні злочину або один з запобіжних заходів до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого ".

Якщо "встановленою особою, яка вчинила злочин" вважати обвинуваченого, то постає питання, а чи вправі орган дізнання приймати рішення про притягнення як обвинуваченого.

Ст. 131 КПК визначає, що рішення про винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого приймає слідчий. Але ця норма не вказує і на таке право прокурора (як і органу дізнання), яке визначено ст. 227 КПК України.

У той же час законодавець у ст. 109 КПК надає право органу дізнання закрити кримінальну справу за наявності обставин, передбачених ст. 6 КПК. Такими обставинами, зокрема можуть бути, передбачені у п. 4 ст. 6 КПК акт амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб. Закриття кримінальної справи за цими обставинами може здійснюватись тільки відносно винних осіб, якщо вони визнали свою вину у вчиненні злочину і не заперечують проти закриття кримінальної справи за цими підставами. Це можливо здійснити (визначити) тільки шляхом пред'явлення особі обвинувачення і допиту її як обвинуваченого.

Отже, "надаючи право органу дізнання закривати кримінальні справи на підставах, передбачених п. 4 ст. 6 КПК, законодавець виходив з того, що орган дізнання вправі прийняти рішення про притягнення особи як обвинуваченого. Але, враховуючи важливість рішення про притягнення особи як обвинуваченого (мабуть це основоположне рішення на стадії досудового розслідування), а також те, що орган дізнання не вправі закінчити кримінальну справу складанням обвинувального висновку, давати остаточну оцінку доказам, фактично за притягнення як обвинуваченого несе відповідальність уже слідчий, який закінчив попереднє слідство. Отже, можна вважати, що орган дізнання повинен вирішувати питання про притягнення як обвинуваченого та пред'явити обвинувачення, лише коли є підстави для закриття кримінальної справи за ст. 6 п. 4 КПК України [8, с. 84].

Ніяких правил, обставин, умов коли можна прийти до висновку, що у кримінальній справі при провадженні дізнання "встановлена особа, яка вчинила злочин", закон не визначає.

Тому на практиці найчастіше орган дізнання визначає момент "встановлення особи, яка вчинила злочин" довільно - при наявності показань особи, в яких вона розповідає про обставини вчинення злочину, а також при наявності мінімуму доказів, які дають можливість вважати, що злочин вчинено конкретною особою. Такий підхід до визначення моменту "встановлення особи, яка вчинила злочин" дає можливість органу дізнання, не виконуючи всього обсягу процесуальних дій, необхідних для збирання доказів, передавати кримінальні справи слідчому, не несучи за це ніякої відповідальності.

Затвердження чи не затвердження прокурором постанови про передачу кримінальної справи слідчому, не являється надійною гарантією того, що "встановлена особа, яка вчинила злочин", бо для прокурора завжди вигідніше передати кримінальну справу слідчому для досягнення завдань кримінального судочинства.

Доповнення Кримінально-процесуального кодексу ст. 98', яка передбачає "встановлення особи, яка вчинила злочин" навіть до порушення кримінальної справи, ще більше підкреслює невизначеність цього поняття.

З визначенням моменту коли "встановлена особа, яка вчинила злочин" пов'язаний також початок відліку строків розслідування. На сьогодні, маючи таку невизначеність поняття "встановлення особи, яка вчинила злочин", неможливо відлік строку досудового розслідування (дізнання чи досудового слідства) зв'язати з моментом прийняття якогось процесуального рішення чи хоча б зі складенням якогось конкретного процесуального документу.

Встановивши особу, яка вчинила злочин, орган дізнання вправі продовжувати провадження дізнання протягом ще десяти днів, після чого зобов'язаний скласти постанову про передачу кримінальної справи слідчому. Цю постанову орган дізнання подає прокурору для затвердження. При затвердженні цієї постанови прокурором, кримінальна справа передається слідчому. Якщо прокурор не затвердив постанову про передачу кримінальної справи слідчому, то вважається, що особа, яка вчинила злочин не встановлена і орган дізнання продовжує виконувати процесуальні дії.

Якщо органом дізнання у справі про злочин, що не є тяжким, не встановлено особу, яка вчинила злочин, а всі необхідні і можливі слідчі дії виконані, то дізнання зупиняється з додержанням вимог ст. 209 КПК України. Продовження строків дізнання закон не передбачає.

ДІЗНАННЯ У СПРАВХ ПРО ТЯЖКІ ЗЛОЧИНИ. Орган дізнання вправі порушити кримінальну справу про будь-який злочин.

"Якщо орган дізнання порушив кримінальну справу про тяжкий злочин, то відповідно до вимог ст. 104 КПК України, він повинен, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, виконати невідкладні слідчі дії на протязі десяти днів. У даному випадку мова йде про ті слідчі дії, зволікання з провадженням яких може завадити досягненню завдань розслідування, тобто привести до втрати доказів чи можливості їх здобуття. Як негативним наслідком цього може бути неможливість розкриття злочину. Невідкладною може бути будь-яка слідча дія. Це визначається самим органом дізнання у залежності від конкретних обставин справи. Яскравими прикладами невідкладності слідчої дії є призначення експертизи, пов'язаної з дослідженням об'єктів, які швидко псуються, затримання підозрюваного, тощо ".

Виконавши невідкладні слідчі дії, орган дізнання зобов'язаний передати кримінальну справу слідчому через прокурора у десятиденний строк, незалежно від того, встановлена особа, яка вчинила злочин, чи не встановлена. На практиці виникає питання, чи повинен прокурор затверджувати постанову органу дізнання про передачу кримінальної справи про тяжкий злочин слідчому, якщо десятиденний строк закінчився, а невідкладні слідчі дії (можливо жодна слідча дія) не проведені.

"Оскільки продовження строку провадження дізнання закон не передбачає, то прокурор змушений затвердити постанову про передачу кримінальної справи слідчому за вказаних обставин. У той же час прокурор повинен відреагувати на таке порушення закону відповідно до вимог ст. 30 Закону "Про прокуратуру".

У разі передачі слідчому кримінальної справи про тяжкий злочин де не встановлена особа, яка його вчинила, орган дізнання, згідно ст. 104 КПК України зобов'язаний продовжувати виконання оперативно-розшукових дій та повідомляти слідчого про їх результати.

Відповідно до ст. 109 КПК України за наявності обставин, передбачених статтею 6 КПК України, орган дізнання зобов'язаний закрити кримінальну справу. Про закриття кримінальної справи орган дізнання складає мотивовану постанову, копію якої у добовий строк направляє прокурору. Про закриття кримінальної справи орган дізнання зобов'язаний повідомити зацікавлених осіб, або надіслати їм копії постанови про закриття справи. Особливості закриття кримінальної справи на підставі п. 4 ст. 6 КПК України викладені вище.

8. Проблеми розвитку процесуальної форми дізнання

Боротьба зі злочинністю з використанням процесуальних засобів здійснюється у досудових стадіях процесу органами дізнання і досудового слідства. Від того, як організована діяльність цих органів, залежить і ефективність боротьби.

На сьогодні правова регламентація діяльності органів дізнання і досудового слідства незадовільна.

Як вважають деякі фахівці, попереднє слідство має бути концептуально замінене досудовим і, крім того, перелік органів, які вправі його здійснювати, необхідно розширити. По-перше, у зв'язку з організацією Національного бюро розслідувань України, на яке відповідно до Указу Президента України від 24 квітня 1997 р. № 371/97 покладена функція досудового слідства, по-друге, аналогічна функція має здійснюватися іншими органами.

Прихильники цієї позиції вважають, що "досудове слідство" -- це особливий вид розслідування злочинів, яке здійснюють слідчі слідчих органів МВС, Служби безпеки, прокуратури і Національною бюро розслідувань до суду, але для суду -- з метою встановлення істини і сприяння суду у реалізації кримінальної відповідальності дійсно винних у вчиненні злочинів осіб.

Необхідно чітко визначити мету реформування дізнання і досудового слідства. На думку прихильників докорінного реформування існуючої системи у бік "досудового слідства ", що докорінно відрізняється від досудового розслідування, необхідне, по-перше, науково обґрунтоване і практично раціональне розмежовування обсягів виробничої діяльності при розслідуванні злочинів у формах дізнання і досудового слідства. По-друге, оптимізація організаційної і процесуальної діяльності для підвищення ефективності розслідування з злочинів, віднесених до підслідності органів дізнання. По-третє, звільнення слідчих апаратів від розслідування діянь, що не становлять великої небезпеки, або очевидних і не складних у розкритті злочинів, та встановлення істини за справою. По-четверте, інтенсифікація і посилення боротьби із злочинністю на основі раціонального використання процесуальних засобів.

Отже, проблемні питання розвитку процесуальної форми дізнання ставляться і розв'язують в контексті проблем реформування досудового розслідування в цілому.

В умовах зростання злочинності проблема подальшого удосконалення роботи слідчого апарату -- кримінальної юстиції держави -- має для України першочергове значення. Разом з тим, це складне і відповідальне завдання вирішується неоднозначно. Одні вчені і практики висловлюються за створення єдиного Слідчого комітету. Інші -- пропонують запровадити при судах інститут судових слідчих. Треті виступають за збереження існуючого "відомчого" досудового слідства. Дискусія набула затяжного характеру.

Невизначеність з цього питання підриває престиж слідчої роботи, призводить до плинності кадрів, негативно позначається на результатах слідчої діяльності.

Вражає пропозиція щодо концентрації слідчої роботи в рамках органів судової влади. Така "конструкція" пояснюється відсутністю спеціальних наукових досліджень з історії розвитку органів досудового слідства. В архівах є чимало документів, які беззаперечно вказують на неефективність інституту судових слідчих, його руйнівний вплив на функціонування усієї кримінальної юстиції.

Прихильники створення єдиного Слідчого комітету вважають, що слідчий апарат має відповідати принципам єдності та централізації. "Слідчий комітет має діяти у тісному зв'язку з органами МВС, СБ, прокуратури і Національного бюро розслідувань України. Його взаємовідносини з органами МВС, СБ та НРБ мають визначатися завданням швидкого і повного розкриття злочинів, виявлення осіб, що їх вчинили, встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину. Вирішення цих завдань оперативно-розшуковими засобами органів МВС, СБ тощо має здійснюватися на підставі письмових доручень слідчих, а в необхідних випадках -- і вказівок відповідних прокурорів ".

Відносини між прокуратурою і Слідчим комітетом мають будуватися за загальними правилами відносин між органом нагляду і всіма іншими піднаглядними органами, з тією лише специфікою, яка обумовлює необхідність здійснювати нагляд і процесуальне керівництво попереднім розслідуванням кримінальних справ з боку органів прокуратури як у центрі, так і на місцях.

Оскільки відповідно до ст. 121 Конституції України прокуратура буде позбавлена функції досудового розслідування, виникає питання про орган, який міг би розслідувати, з одного боку, особливо небезпечні для країни злочини, а з іншого, ті злочинні акти, які вчинені посадовими особами всієї системи правоохоронних органів та державними діячами, які займають особливий громадський стан у трьох відомих гілках влади, а також стосовно депутатів обласних і Верховної Ради. Такі завдання могло б вирішити спеціально створене при Президентові України Національне бюро розслідування.

Як ми вважаємо, світовий досвід боротьби із злочинністю свідчить на користь збереження "відомчої" організаційної побудови слідчих органів України, діючих на основі спільності завдань та цілей, єдності процесуального регулювання та прокурорського нагляду. При цьому, слід виходити з того, що в своїй сукупності "відомчі" слідчі ланки в будь-якій державі є не чим іншим як єдиним слідчим апаратом.

На мою думку, зусилля держави, пов'язані з удосконаленням роботи слідчих органів, повинні бути направлені по іншому руслу на покращання рівня взаємодії та координації всіх "відомчих" слідчих ланок як між собою, так і з оперативно-розшуковими та іншими підрозділами правоохоронної системи України, експертними установами, громадськими організаціями, а також на підвищення професійної підготовки та майстерності слідчих, озброєння їх досягненнями сучасної науки і техніки. Інакше кажучи, центральне місце повинна займати не проблема реорганізації слідства, а всебічне удосконалення взаємозв'язків діючого слідчого апарату з усіма органами, що ведуть боротьбу із злочинністю.

Задача

Симоненко впродовж вересня 2004 року, викрав зі складу ТОВ "Промінь" 126 пляшок горілки, які ховав у покинутій будівлі поряд зі складом. 2 жовтня він на власному авто спробував перевезти викрадене додому, але був затриманий працівниками міліції.

Питання: Чи підлягає авто конфіскації, як знаряддя вчинення злочину?

За статтею 78 Кримінально-процесуального кодексу: "речовими доказами є предметом вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності"

Отже, автомобіль Симоненка являється предметом вчинення злочину і підлягає вилученню до з'ясування всіх обставин справи досудового слідства. За ч.1 статті 81 знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфісковують.

Використана література

1. Конституція України. - К., 1996

2. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах/ Відп. ред. В.Т. Маляренко. - К., 1999

3. Кримінальний кодекс України (набув чинності 01.09.2001 р.)

4. Проект Кримінально-процесуального кодексу під ред. В.Т. Маляренко. - К., 1995

5. Бринцев В. Досудове слідство: судовий слідчий чи "следственный судья" // Право України. - 1997. - № 7

6. Бринцев В. Система досудового слідства // Право України. - 1998. - № 12

7. Вапнярчук В.В. Проблеми організації досудового слідства (Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України / Матеріали наук.-практич. конф.) -- Харків, 1998

8. Джига М.В., Баулін О.В., Лук`янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. - К., 1999

9. Досудове слідство: проблеми і пошуки // Юридичний вісник України. -- 1998. -- № 47

10. Кримінальний процес України/ За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. - Х., 2000

11. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. - К., 1992

12. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинский А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. - К., 1997