Юридний позитивізм Карла Бергбома і Пауля Лабанда

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему

Юридний позитивізм Карла Бергбома і Пауля Лабанда

Київ 2009 р.

План

Вступ

1. Поняття позитивізму та юридичного позитивізму у філософскій науці

2. К. Бергом як головний представник юридичного позитівізму

3. П. Лабанд як один із представників юридичного позитивізму

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов'язаний з ним юридичний позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму, поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по новому досліджувати і з'ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов'язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини". Чимало представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом, який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж властивості, що й іншим природним організмам. Зокрема, Г.Спенцер зазначав: "Суспільний організм подібний до індивідуального такими рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання ускладнень збільшує взаємну залежність частин. В обох організмах зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю".

1. Поняття позитивізму та юридичного позитивізму у філософскій науці

Позитивізм, засновником якого був Огюст Конт -- французький філософ, скерований проти метафізики (вважався спекулятивною філософією). Позитивісти вважали, що справжні наукові (тобто позитивні) знання містяться у практичному розумінні людини, підкоренні явищ природи. Найбільшого поширення позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). У юридичній науці з'явилося відгалуження позитивізму -- юридичний позитивізм. Його представниками були К. Бергбом, П. Лабанд. Ці дослідники нового напряму зосереджували увагу на вивченні лише діючих нормативно-правових актів, права, яке встановила держава, законодавча влада. Заперечувалось природне право, інтуїціонізм. Тим самим вони обмежили завдання юридичної науки. Доповненням до позитивного права допускається морально-етичні та деякі інші соціальні норми, без метафізичних обґрунтувань. Поява юридичного позитивізму завдячує серії нових наукових відкриттів у природничих науках (фізика, хімія, біологія), мінералогія. Ці нововідкриті закони мають реальне застосування -- на відповідних дослідах, а природне право таких дослідів (наочно-демонстративних за бажанням людини) влаштувати не може. Тому появилась зневіра до природного права, а появилась віра у нове право -- позитивне. Прибічники цього напрямку практично не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право -- як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутностями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право. Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обґрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціального компромісу. Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права -- це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки. Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки -- певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі. З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.

2. К. Бергом як головний представник юридичного позитівізму

Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом (Bergbohm), 1849-1927, який помітно пов'язував свою доктрину з філософським позитивізмом О. Конта. Слідом за основоположником позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К. Бергбома є "Юриспруденція і філософія права" ("Jurisprudenz und Rechtsphilosophie"), яка побачила світ у Лейпцигу у 1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на дійсності реального правового явища". Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об'єктивним реальним і суб'єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим". Аргументами "дійсності" Бергбом боровся проти концепції природничого права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження ніякою правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюче право створене мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна вивести із зовнішніх об'єктивних фактів, з реального процесу творення права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об'єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права, навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх "теоретичним правом" і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що "сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє. Тому, - продовжує Бергбом, - найкраще ідеальне право не може не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права, подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж найпрекрасніша статуя". Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового тлумачення правових явищ. Завдяки позитивізму формується правовий погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої функції держави, незалежної від економічних відносин. Власне правовий позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової держави (Rechtsstaat), суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок. Державний апарат при цьому є зв'язаний, обмежений ним же виданими законами. Держава повинна гарантувати нормами діючого права сферу прав громадян і їхніх свобод. Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.

3. Лабанд як один із представників юридичного позитивізму

Ще одними представником юридичного позитивізму в Німеччині був Пауль Лабанд. Це був німецький правознавець, професор з 1864 року навчався в університктах Бреслау, Гейдельберга, Берліна. Працював у Кенігсберському університеті: приват-доцент (з 1861), екстраординарний (з 1864), ординарний (з 1866) професор. З 1872 року -- професор Страсбургського університету. 1880 року був призначений членом державної ради землі Ельзас-Лотарингія. Наукова, діяльність раннього Лабанда позначена інтересом до історії німецького законодавства. З цього питання він написав низку праць: «Внески в ознайомлення зі Швабським зерцалом» (1862), «Магдебурзько-Бреславські систематичні судові засідання» (1863), «Джерела магдебурзького права» (1869). У 1869 видав ґрунтовну працю «Майново-правові позови за саксонськими правовими джерелами Середньовіччя». Надалі Лабанд займався переважно державним правом. У праці «Бюджетне право у визначенні прусської конституції» (1871) він виступив проти звичних тоді поглядів на проблеми бюджетного права. Праця Лабанда «Фінансове право Німецької імперії» (1873) стала основою його головного фундаментального твору «Державне право Німецької імперії», яка відіграла важливу роль у розвитку науки публічного права. Цей твір за своєю ясністю, стрункістю та повнотою викладення, являє собою поки ніким не перевершений зразок догматичного опрацювання позитивного права.

Лабанду належать також заслуги у справі опрацювання торгового права; з 1864 був одним з авторів «Zeitschrift fur das gesamte Handelsrecht» («Журналу загального торговельного права»). Співзасновник журналу. «Das Archiv fur offentliches Recht» («Архів громадського права») та «Deutsche Juristenzeitung» («Німецької юридичної газети»).

Пауль Лабанд -- основоположник і найяскравіший представник панівної на той час у галузі державного права формально-логічної школи, яку називають ще «лабандівською». Ідеї школи вчений виклав у «Державному праві Німецької імперії». У ній він виступив прихильником теорії, що конструює державу як юридичну особу. Лабанд рішуче став на бік відомого німецького правознавця К. Гербера (1823-- 1891), який виводив правоздатність держави з її волездатності і бачив у монархові та інших державних установах не представників позбавленої дієздатності фіктивної особи, а органи, за допомогою яких держава виявляє свою самостійну волю і діяльність, що відрізняється від волі і діяльності її окремих членів. Німецька юриспруденція, перейшовши від старої патримоніальної доктрини до нового вчення про державу як ідеальний суб'єкт державних прав, зберегла т. зв. монархічний принцип, тобто уявлення, згідно з яким монарх, попри конституційні обмеження, залишається єдиним носієм суверенітету. Послідовне проведення цього погляду вступило в опозицію до положень новітніх конституцій, за якими законодавча влада здійснюється спільно монархом і народним представництвом. Лабанд знімає цю суперечність шляхом дотепного розмежування двох моментів у понятті закону: правової норми, що становить його зміст, і наказу державної влади, який озброює цю норму обов'язковою силою. Парламент бере участь тільки у встановленні змісту закону; повеління ж, яке робить цей зміст загальнообов'язковим, виходить виключно від монарха, тільки він перетворює актом своєї волі необов'язковий ще законопроект в обов'язковий для всіх закон. Для Лабанда слово «закон» має подвійне значення. Закон у матеріальному значенні цього слова означає юридичну норму, правоположення; закон у формальному значенні -- акт державної влади, який відбувався за участю народного представництва в спеціальних формах ініціативи, обговорення, санкції і публікації. Обидва моменти не пов'язані необхідно між собою. Закон у формальному значенні може містити в собі правоположення -- і тоді обидва значення поняття «закон» збігаються. Але у формі закону може знаходитись юридична угода, адміністративна інструкція та інше. Паралельно поняттю закону роздвоюється і протиставлене йому поняття урядового розпорядження. Воно означає або односторонній акт урядової, влади, який може бути за своїм змістом правоположенням, тобто бути матеріальним законом, або акт управління у матеріальному значенні, акт застосування права. Лабанд уперше застосував поділ закону на формальний і матеріальний до прусського бюджетного права. Як і О. Бісмарк, він вважав, що законне управління можливе і без бюджету. Виходячи з того міркування, що більша частина бюджету включає в себе доходи і видатки, які й так обов'язкові в силу існуючих законів, Лабанд доходить висновку, що бюджет за загальним правилом має змістом не якісь нові правоположення, а просто кошторис очікуваних доходів і видатків, або, інакше кажучи, повідомлення про факти. Звідси випливає, що якщо постанова конституції, яка потребує щорічного встановлення бюджету у формі закону, чомусь не може бути виконана, то це ще не позбавляє уряд можливості законного фінансового управління.

Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки права, зокрема "чистої теорії права" Г. Кельзена та "аналітичної юриспруденції".

позитивізм юридичний філософія право

Висновки

Таким чином із затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом -- у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву етатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну поведінку. Отже у класичному юридичному позитивізмі поняття права визначається через поняття держави (як соціального інституту). Відповідно до цієї теорії держава є первинною, а право -- похідним. Право є продуктом законодавчої діяльності держави. Без держави не може бути права. І все, що не видасть верховна влада, є правом. Для представників юридичного позитивізму характерне переконання в тому, що влада і закон можуть вирішити будь-які суспільні питання.

Юридичний позитивізм заперечує природні і невід'ємні права людини щодо держави. З цієї позиції легістський позитивізм визначає наявність тільки основних прав і свобод громадян, встановлених (дарованих) законодавцем. Одночасно останній встановлює основні обов'язки громадян.

Держава може відмінити основні права в будь-який момент, але вона дотримується їх за своєю «доброю волею». І якщо владний акт протирічить основним правам, то це не означає, що держава порушує права громадян: вона не зобов'язана їх дотримуватись.

Таким чином, класичний юридичний позитивізм в будь-якому вигляді дає формальне визначення свого поняття права. Верховна (державна) влада існує і її нормативні накази будуть вважатись правом, оскільки воно втілене в життя у формі закону або урядово-адміністративного акта.

Список використаної літератури

1. Алексеев С.С. Философия права. -- М., 1998. -- С 25.

2. Історія політичних і правових вчень, Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г., К.: Юрінком Інтер, 2006.

3. Орленко, В. В. Історія вчень про державу та право : посіб. для підготов. до іспитів / В. В. Орленко. - 2-е вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008.

4. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. -- К.: "Укр. енцикл.", 2004. -- Т. 6: Т - Я. -- 768 c.

5. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. -- Х. : Консум, 2004. -- 431с.

6. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2005.

7. Мальцев Г.В. Понимание права: подходы и проблемы. -- М.: Прометей, 1999.

Размещено на Allbest.ru