Основи конституційного права Великобританії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Індивідуальна робота

На тему:

"Основи конституційного права Великобританії"

Виконала: студентка ІІ курсу

Напряму міжнародні відносини

Групи 3219-2

Погорела Тетяна Сегріївна

Запоріжжя 2010

План:

1. Конституційні основи

2. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

3. Партійна система

4. Організація і діяльність органів влади

5. Державний устрій та Організація влади на місцях

1. Конституційні основи

У Великобританії немає єдиного акту, який діє в якості конституції, але це не означає, що конституція в цій країні відсутня. Специфічний нестандартний характер британської конституції зумовлений умовами історичного (не було яскраво вираженої епохи абсолютизму), правового, філософського та політичного характеру (збереження старих феодальних інститутів, що свідчить про компроміс між старими аристократами і новим дворянством та буржуазією, який було досягнуто у 17 ст.).

Отже, за формою конституція має комбінований несистематизований характер, складається із двох частин - писаної та неписаної, як і всі галузі права цієї держави. Зовні конституційне законодавство здається не чітким, не визначеним.

Писана частина:

Включає статутне право, тобто, прийняті в різні роки та навіть епохи акти Парламенту (закони): Закони про Парламент 1911 і 1949 р.р., Акт про перів 1963 р., Закони про виборче право, про виборчі округи, про надзвичайний стан, 1920, 1964 р.р., про місцеве самоврядування, про громадянство 1981 року, законодавство про судоустрій та ін парламентські акти, яких нараховується біля 4 тис.

Конституційні норми містяться і в законах, в яких норми, які регулюють питання конституційного права становлять лише частину акта (Акт про міністрів корони, 1975 року).

Правові акти, про правовий статус особи: Хабеас корпус акт, 1679 р., Велика хартія вольностей, 1215 р., Петиція про права, 1628 р., Білль про права, 1689 р. Норми цих законів в різні періоди відмінялись, але були інкорпоровані у більш пізні акти (Акт про кримінальне право, 1976 р., Акт про суди, 1974 р.) та пристосовані до реально змінених умов

Конституційні норми знаходяться і в актах делегованого законодавства, які відносяться до урядової правотворчості.

Неписана частина:

Важливою її складовою є конституційні угоди, юридично не зафіксовані, але, які регулюють питання державного життя (норми звичаєвого права). Звичаї являють собою складені на практиці правила, які регулюють питання взаємовідносин з урядом, Кабінетом міністрів, органів державної влади між собою.

Так, королева має право відмовити у санкції акту, прийнятого Парламентом і повинна його санкціонувати, якщо проти цього не заперечує її уряд.

Королева призначає прем'єр-міністром лідера партії, яка отримала більшість голосів на виборах у Парламент.

Прем'єр-міністр повинен бути членом Палати Общин.

Уряд повинен мати довіру Палати общин, при відсутності довіри при обговоренні основних питань політики уряд повинен піти у відставку чи порекомендувати королеві розпустити Парламент.

Судові прецеденти - рішення вищих судів з конкретних справ, які мають юридично обов'язковий характер для інших судів. Мова йде про судові прецеденти, які носять конституційний характер та які є зафіксовані, тобто мають писану форму, а відносяться до неписаної частини конституції тому, що «писаним» є закон, який формально прийнятий Парламентом. Судових прецедентів багато, найбільше значення мають рішення вищих судових інстанцій, особливо Палати Лордів, яка є верховною судовою інстанцією країни і її рішення є обов'язковими для всіх судів. До судових прецедентів, які є джерелами конституційного права відносять:

судові прецеденти, які визначають межі здійснення прав і свобод людини, засоби їх судового захисту та ін.

Норми, які встановлюють основи судочинства.

Норми, які визначають межі повноважень уряду, окремі сторони взаємовідносин уряду та парламенту та ін.

Регламенти палат Парламенту та «правила спікера» - керівника нижньої палати, які є актами тлумачення перших, а також правила парламентської процедури, пов'язані із функціонуванням двопартійної системи.

Праці вчених-юристів, які вміщують необхідні узагальнення та аналіз писаних та неписаних норм конституції. Хоча думка вчених і немає сили закону, та при відсутності інших норм судді звертаються до принципів, сформульованих в наукових працях. Зокрема праці таких відомих британських вчених, Дж. Локка, І.Бентама, А.В.Дайсі та ін. значною мірою вплинули на розвиток британської конституції.

Особливості британської конституції:

За юридичною силою вона не відрізняється від звичайного законодавства, її сутність визначається принципом верховенства Парламенту, повноваження якого номінально не обмежені ніякими законодавчими актами.

Відсутній який-небудь особливий порядок прийняття, зміни та скасування компонентів, які складають складову частину конституції, тобто вона відноситься до числа гнучких конституцій, так як може бути змінена із дотриманням звичайної процедури в Парламенті чи в умовах звичайного судочинства.

Відсутність органів конституційного контролю, оскільки не можна порівнюючи акти, які одинакові за юридичною силу, визначати, який акт має перевагу та встановити, чи акт, який видається відповідає конституційним угодам, які ніде не зафіксовані. Тобто ієрархія в актах, які видаються парламентом, відсутня.

Характер конституції обумовлює і те, що в якості джерела конституційного права визнаються і праці вчених-юристів, які вміщують необхідні узагальнення та аналіз писаних та неписаних норм конституції.

2. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

На практиці права британців регламентуються як статутним правом Велика Хартія Вольностей, 1215 р., Білль про права, 1689 р., Акт про права людини, 1998 р. тощо, так і прецедент ним правом та конституційними угодами.

Не існує загальновизнаної класифікації прав та свобод на конституційні та галузеві. Насамперед усі права людини і громадянина є галузевими правами, які обмежуються державою та базуються на основі принципу «кожний може робити те, що не заборонено законом».

На сучасному етапі розвиток інституту прав людини проходить під впливом національної специфіки різних сер британського суспільства та міжнародного права в сфері захисту прав людини. Довгий час навіть після ратифікації у 1951 році Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, 1950 року на території цієї держави не визнавалася обов'язкова юрисдикція Європейського суду з прав людини та право на подачу індивідуальної скарги до цього суду. Така ситуація існувала аж до запровадження в дію Акту про права людини у 2000 році, який, на думку вчених, уперше закріпив права людини у чітких та визначених термінах.

До середини 20 ст. в основу регламентації питань громадянства була покладена доктрина загального права про вірно підданство.

На сучасному етапі питання громадянства регламентуються в Акті про громадянство 1981 року.

Відповідно до цього акту громадянами Великобританії є: 1) громадяни Об'єднаного королівства Великобританії та 2) громадяни британських залежних територій.

Громадянами Великобританії є особи, народжені в Королівстві від громадян Великобританії чи осіб, які постійно проживають на її території; а так само народжена за межами королівства, але хоча б від одного з батьків - громадян Великобританії.

Особа, яка народилася у Великобританії, але не є її громадянином може бути зареєстрована як громадянин Великобританії, якщо в період неповноліття особи її батько чи мати стають громадянами Великобританії або влаштовуються на постійне місце проживання у Великобританії; або якщо встановлено, що ця особа протягом перших десяти років свого життя число днів, протягом яких вона була відсутня у державі не перевищує 90 днів кожного року.

3. Партійна система

У Великобританії двопартійна політична система, в якій діє дві політичні партії - консервативна та лейбористська, яка зайняла місце лібералів.

В Парламенті немає фракцій, офіційно визнано поділ Парламенту на «Уряд ЇЇ Величності» та «Опозицію ЇЇ Величності». Відповідно до Закону 1937 року про міністрів Корони лідером офіційної опозиції є лідер найкрупнішої за кількістю місць у нижній палаті опозиційної партії; цим же законом вперше встановлено державне грошове утримання лідера опозиції, а пізніше таке утримання було призначено й іншим керівним особам опозиційної партії у двох палатах. Інші політичні партії, представлені в Парламенті, не мають офіційного статусу опозиції та відповідних прав.

Структуру консервативної партії складають: 1) парламентська частина (відіграє керівну роль), яку очолює лідер партії, при ньому діє центральний апарат, як дорадчий орган і він призначає членів Центрального бюро, які працюють під контролем лідера; 2) місцеві асоціації у виборчих округах; 3) щорічна партійна конференція.

Лейбористська партія організована у зв'язку із рухом трудящих (вона є більш децентралізована, порівняно із Консервативною партією). В її склад в якості колективних членів входять профспілки. ЇЇ структуру також складають парламентська частина, позапарламентська та щорічна конференція. Саме парламентська частина обирає лідера партії.

Лідер партії, яка перемогла на виборах стає прем'єр-міністром, очолює уряд.

В складі парламентського представництва є спеціальні керівні комітети, які в період знаходження партії в офіційній опозиції, неофіційно називаються тіньовими кабінетами. Члени тіньового кабінету в парламентських дебатах розглядають як опоненти відповідних міністрів, оскільки за кожним із них закріплюються відповідні напрямки політичної діяльності, що відповідають сфері компетенції того чи іншого міністерства.

Так як у Великобританії має місці інституціоналізація двопартійної системи, за офіційною опозицією закріплено ряд прав, наприклад, за представниками опозиції на постійній основі закріплюються місця керівників ряду важливих парламентських комітетів; опозиція має точно встановлено число днів протягом сесії, коли Парламент розглядає та обговорює поставлені нею запитання.

Особливістю парламентської організації політичних партій є те, що їх діяльність регламентується не правовими нормами, а статутами самих партій, окремі правила яких часто включають в число норм британської конституції. Але фінансовий бік функціонування політичних партій регулюються законами (Актом про внески компаній на політичні цілі 1967 року, Актом про профспілки, 1984 року).

Дві партії є формально рівними по відношенню до апарату держави, хоча на практиці домінує думка, що консервативна партія, її політична платформа та ідеологія підтримується більшістю керівного персоналу - апарату держави й також надає перевагу королівський двір. В палаті Лордів значна кількість спадкових перів також вважають себе прибічниками консерваторів, серед її прибічників також і керівники силових структур.

4. Організація і діяльність органів влади

Парламентська (конституційна) монархія конституційно закріплена в другій половині 18 ст., що призвело до розвитку інституту виборчого права та становлення парламентаризму.

Законодавчий орган - Парламент у Великобританії є двопалатним.

В нижню палату - Палату Общин входять 650 депутатів, які обираються строком на 5 років.

Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права відповідно - 18 і 21 рік.

Вибори відбуваються за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, обраним вважається той кандидат, який набрав у одномандатному окрузі більше голосів, ніж кожен із його суперників, навіть, якщо це й менше половини поданих в окрузі голосів виборців (тобто, на практиці можливою є ситуація, коли обрана парламентська більшість представляє меншість громадян з числа тих, хто взяв участь у голосуванні.

Керує Палатою Общин - спікер, який має широкі повноваження у сфері парламентської процедури, а саме по встановленню правил («правила спікера»), слідкує за дотриманням вимог Регламенту, керує парламентськими дебатами, підтримує організаційний порядок, організовує виконання внутрішньо парламентських рішень і т.д.

Виконання функцій спікером передбачає розрив ним будь-яких формальних зв'язків із своєю політичною партією, його обирають на позапартійній основі, тому ним може бути особа із рядів опозиційної партії.

Спікер не бере участі у дебатах і голосує лише тоді, коли голоси розділяються порівну.

Що стосується постійних комісій, то на відміну від інших країн, вони не мають спеціалізованої компетенції. Вони оновлюються кожен раз після передачі на розгляд нового законопроекту. Їх склад формується з врахуванням політичного представництва. Керівників, які є незмінними призначає спікер.

Спеціалізовані комітети створюються при необхідності вирішення питань стосовно законопроектів, які мають відношення до Шотландії та Уельсу. Значна частина комітетів здійснюють контрольні повноваження по відношенню до конкретних міністерств.

Верхня палата Парламенту - Палата Лордів формує невибрними способами та нараховує близько 1200 членів, які складають дві категорії: 1) вищі чиновники, духовні лорди та лорди з апеляції, які призначаються до складу Палати; 2) спадкові пери пожиттєві пери.

Ця Палата виконує функції верховного суду.

Процес втрати впливу цією Палатою почався ще у кінці 18 - на почату 19 ст. У жовтні 1999 року лейбористський уряд Т.Блера провів через Парламент Закон про реформування Палати лордів, відповідно до якого її повинні покинути усі спадкові пери (759 осіб на цей час).

У взаємовідносинах між палатами домінує Палата Общин, це стосується законодавчого процесу, хоча право законодавчої ініціативи і мають дві Палати. Хоча Палата Лордів і може відхилити законопроект Палати Общин, та через рік він може знову бути прийнятий нижньою палатою без врахування поправок верхньої Палати та в порядку процедури звичайного голосування і стає законом без будь-якої санкції Верхньої Палати. Що стосується фінансових законопроектів, то Палата Лордів може лише на місяць відтер мінувати їх промульгацію.

Главою держави є монарх - королева (король), який формально володіє широкими владними повноваженнями, але в дійсності велику частину з них реалізує уряд. Тому часто говорять про «сплячі повноваження» британського монарха.

З 18 ст. повноваження монарха теоретично залишаються незмінними:

призначає Прем'єр-міністра;

керує адміністрацією держави;

керує дипломатією;

керує Збройними Силами;

санкціонує прийняті Парламентом закони;

оголошує розпуск Палати Общин;

призначає членів у Палату Лордів.

На практиці ці права не можуть бути реалізовані монархом за власною волею. Наприклад, призначення Прем'єр-міністра залежить від всезагального голосування, оскільки він є лідером партії, яка перемогла на виборах. В законодавчій сфері право вето не застосовується з 1708 року. Розпуск Палати Общин не може бути здійснений без «поради» Прем'єр-міністра.

Фактично монарх виконує символічні функції, є уособленням єдності королівства, представляє країну у міжнародних відносинах, що певною мірою полегшує відповідні обов'язки Прем'єр-міністра.

Реальна роль монарха визначена конституційною угодою, яка передбачає контрасигнацію практично всіх владних рішень та актів монарха Прем'єр-міністром чи компетентним міністром.

Важливе місце у механізмі здійснення державної влади займає уряд - Кабінет міністрів на чолі із Прем'єр-міністром. Його організація та структура винесені за рамки законодавчого регулювання.

Реальний уряд включає в себе керівників не всіх міністерств і відомств, а лише найголовніших (біля 20). Уряду як колегії всіх керівників просто не існує.

Прем'єр-міністр пропонує членів уряду на призначення монархом без участі парламенту. Вважається, що уряд має підтримку парламенту до тих пір, поки Палата общин не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання чи прямо не висловить йому недовіру. І хоча на практиці Прем'єр-міністр і очолюваний уряд можуть і надалі існувати, але їх діяльність буде паралізована. Тобто формування уряду залежить від розстановки політичних сил у Парламенті.

Допускається як колективна, так і індивідуальна відповідальність уряду. Питання про те, чи буде слідувати за висловленням недовіри одному міністру відставка всього уряду залежить від рішення Прем'єр-міністра та залежить від політичної ситуації, яка склалася у Парламенті.

Відставка Прем'єр-міністра завжди тягне за собою відставку уряду.

Глава уряду не лише керує його роботою, визначає порядок денний, але й приймає важливі урядові рішення, навіть якщо з приводу них є певні розходження між главою уряду та іншими міністрами.

Прем'єр-міністру належить останнє слово при вирішенні питання про розпуск Палати Общин (хоча офіційно вважається, що таке рішення приймає монарх). Як правило такий розпуск здійснювався при такій політичній ситуації, коли на нових виборах правляча політична сила мала можливість знову отримати більшість голосів виборців.

Силові структури перебувають під керівництвом вузького кола осіб (Прем'єр-міністр, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та верховні офіцери та чиновники).

Формально Верховним головнокомандуючим Збройних Сил є глава держави, йому належать виключні права по розташуванні Збройних Сил та призначенні офіцерів. Але прерогативи по управлінні Збройними Силами реалізуються Прем'єр-міністром шляхом особистих дій, в тому числі після консультацій із посадовими особами міністерств.

Прем'єр-міністр очолює Комітет оборони і заморської політики (членами якого є міністр оборони, внутрішніх справ, іноземних справ, фінансів, до його роботи також залучаються представники верховного командування та верховні чиновники Міністерства оборони). Цей комітет відає усіма військовими питаннями та координує діяльність всіх міністерств з проблем побудови Збройних Сил та підготовки до війни.

Прем'єр-міністр також здійснює загальне керівництво службою розвідки та Службою Безпеки.

Міністерство внутрішніх справ займає вищий статус в ієрархії міністерств. Його глава входить до складу Кабінету і такий пост як правило довіряється одному із лідерів партії, яка формує уряд.

Особливий статус цього міністерства впливає і на характер його функцій:

керівництво діяльністю по підтриманню внутрішнього порядку, поліцейською службою та політичним розшуком;

управління місцями позбавлення волі та ряд функцій у сфері управління юстицією (міністр внутрішніх справ призначає директора публічних переслідувань, який виконує функції кримінального розшуку, займається питаннями організації судів нижчих інстанцій);

контроль над імміграцією;

інші функції у сфері внутрішніх справ, які не віднесені до компетенції будь-якого іншого міністерства чи відомства.

Поліцейські утворення можна розділити на загальні (утворюються за територіальним принципом) та спеціальні (поліція управління атомною енергетикою, Міністерства оборони, транспортна, цивільної авіації, Лондонського порту та інших портів). Існують також спеціальні жіночі поліцейські формування.

Найбільш відома поліція - столична Поліція - Скотланд-Ярд, в складі якої є 6 підрозділів (адміністративний, вуличного руху і транспорту, кримінальних розслідувань, юридичний, медичний, науково-дослідницький). Столична поліція підпорядковується міністерству внутрішніх справ і міністр призначає на посади її посадових осіб.

Специфіку має і поліція Сіті, яка займається охороною банків, офісів, страхових компаній і т.д., які розташовані у невеликій частині міста - Сіті.

Характерною рисою для англійської поліції є те, що очолити її може лише особа, які пройшла всі щаблі поліцейської служби, починаючи із патрулювання вулиць, тобто перескочити певні сходинки неможливо.

Судова система має специфічні ознаки:

застосування судових прецедентів;

вироблення процесуальних норм судом;

практика виборності судді, особливо нижчого рівня;

залучення присяжних засідателів (не в багатьох випадках)

Судова система є децентралізованою.

Вищою судовою інстанцією є Палата Лордів (щодо Англії, Уельсу та Шотландії (але лише щодо цивільних справ)).

Верховний суд Англії та Уельсу складається з трьох самостійних судових установ - Апеляційного суду (цивільний та кримінальний), Високого суду (відділення королівської лави - розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістерських судів, канцлерське відділення - у першій інстанції заслуховує цивільні справи, пов'язані з власністю та банкрутством, сімейне відділення - розглядає скарги на рішення із сімейних відносин) та Суду Корони (у першій інстанції за участю присяжних розглядає найбільш складні кримінальні справи, а також апеляції на вироки і рішення магістерських судів).

Судді Верховного суду призначаються королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера, який його очолює.

До категорії нижчих судів відносять суди графств (цивільні справи) та магістерські суди (кримінальні справи).

Крім того діють і спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом (наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали, тощо).

Судова система Північної Ірландії в основному аналогічна англійській. Що стосується судової ситеми Шотландії, то вона має значну самостійність. Діє вища судова інстанція з кримінальних справ та вища судова інстанція з цивільних справ. Діють шерифські суди - на території кожного із шерифств, які розглядають цивільні та кримінальні справи. Нижчою інстанцією з кримінальних справ є окружні суди. Судді шотландських судів призначаються монархом за рекомендацією Державного секретаря зі справ Шотландії.

5. Державний устрій та Організація влади на місцях

До складу Великобританії входять Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія. Це є унітарна держава, але досить багатонаціональна, яка утворилась в результаті уній із Шотландією, 1707р., Уельсом, 1536, 1542 р.р. та Ірландією, 1901 р. До складу Великобританії входять також і ряд островів (о. Мен, Нормандські ос-ва). З моменту утворення та протягом існування цього союзу часто виникають питання надання автономії Шотландії та Уельсу та незалежності Північній Ірландії. Між цими регіонами існують суттєві відмінності у культурному, релігійному, мовному, економічному житті.

На сучасному етапі в державному управлінні цими територіями спостерігаються елементи автономії, особливо в Шотландії.

Щодо Шотландії, то вона володіє власною судовою системою, тут діє Шотландський парламент, який приймає власне законодавство, в тому числі у податковій сфері, та свій орган виконавчої влади. Для Шотландії загальнонаціональним Парламентом видається спеціальне законодавство для Шотландії. В рамках британського уряду існує спеціальне міністерство - Шотландське відомство, структурні одиниці якого розміщені в столиці Шотландії - Единбурзі. В його компетенцію входять питання місцевого значення, пов'язані із охороною здоров'я, освітою, охороною громадського порядку та ін., в тому числі контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування.

У Парламенті діє шотландський комітет, до складу якого входять всі депутати, обрані на території округів Шотландії та в якому проводиться друге читання законопроектів, пов'язаних із справами Шотландії.

Принцип автономності державного управління на рівні законодавчої та виконавчої влади встановлено і щодо Уельсу, але в меншій мірі, немає своєї судової системи, спеціальних законів щодо Уельсу не видається. Але тут діє Національна Асамблея Уельсу, який видає власні закони, але вони підпорядковані загальнонаціональному парламенту.

Але слід зазначити, що поняття автономності по відношенню до вказаних регіонів є досить умовним, вони не є класичними автономними утвореннями, оскільки не мають достатньо широких повноважень по самоуправлінню.

Існують також нюанси і в адміністративно-територіальному поділі, якщо Англія поділяється на графства райони і приходи, то Шотландія - лише на округа та райони.

Що стосується Ірландії, то тут були спроби відновити дію власного законодавчого органу та сформованого ним уряду, але довгий час вони не закінчувалися успіхом, так як у зв'язку із боротьбою із тероризмом була запроваджена система «прямого правління з Лондону». У 2001 році тут були сформовані уряд та законодавчий орган, що свідчить про децентралізацію влади в даному регіоні.

Місцеве самоврядування характеризується відсутністю на місцях представників центральної влади (англосаксонська система) - автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі.

Немає загальних нормативних актів, які визначають внутрішню структуру муніципалітетів. Мають місце положення окремих законів про утворення на місцях певних комітетів, призначення конкретних посадових осіб. Інші питання вирішуються самостійно на місцях.

Велику частину функцій місцевого самоврядування зосереджують органи загальної компетенції у графствах.

Залежність місцевих органів від влади забезпечується системою грошових субсидій і дотацій, сума яких як правило перевищує суму надходжень від податків.

У випадку конфлікту центральна влада Центральна влада може застосовувати різні санкції, аж до розпуску муніципалітету, в тому числі може звертатися в суд, якщо незадоволена діями місцевих органів.

Вывод

Великобритания - представитель так называемой англосаксонской правовой системы , где в отличие от стран континентальной системы ведущую роль играет не закон (кодекс), а судебный прецендент - конкретное решение суда по конкретному делу, которое служит образцом для всех последующих аналогичных дел. В системе прецендентного права Великобритании несколько столетий сосуществовали общее право и право справедливости.

Общее право было создано разъездными королевскими судами. Данные суды, имея полномочия от короля, разъезжали по стране и решали самые различные дела. Первоначально дела рассматривались ими по собственному усмотрению, но затем, накапливая опыт и обмениваясь им, судьи выработали общие подходы, общие принципы, которыми должны руководствоваться все судьи при рассмотрении дел (то есть были установлены единые образцы для рассмотрения дел. Однако разъездные суды, создавшие и применяющие общее право, были не единственной судебной инстанцией в стране. Помимо судей судебные полномочия принадлежали и монарху , который осуществлял их через суд лорда-канцлера . Монарх и суд лорда канцлера создали параллельную общему праву правовую систему.

Если судьи при вынесении решений были связаны жесткими, формализованными образцами, то король и лорд-канцлер решали дела по своему личному усмотрению, исходя из принципов гуманности и справедливости. Поэтому созданная ими вторая судебная система, служившая противовесом общему праву, получила название право справедливости .

Сосуществование двух правовых систем часто приводило к путанице. Сначала судьи, связанные прецедентами, выносили "слепые" жесткие решения, а затем король (в лице лорда канцлера) "перерешал" эти же дела "по справедливости" - по личному усмотрению.

В результате судебной реформы 1873 года обе правовые системы - общего права и права справедливости - были объединены в единую правовую систему, где превалирует общее право, а король и лорд-канцлер не создают отдельной системы, а иногда выступают в качестве апелляционной инстанции.

Список джерел:

конституційне право політична система великобританія

1. Американский либерализм в 80-е годы: поиски альтернатив: Реф.сб. / Сост. К.Г. Бойко, П.В. Гладков, - М., 1996.

2. Оганесян А.К. Социальная этика американского неоконсерватизма. - М., 1990.

3. Соболь О.Н., Ермоленко А.Н. Неоконсервативная революция: лозунги и реальность. - Киев, 1990.

4. Матц У. Идеологии как детерминанта политики в в эпоху модерна // Полис. 1992. - № 1-2.

5. Політологія / За ред. О.І.Семківа. - Львів, 1994.

6. Політологія : Курс лекцій / За ред.: І.С. Дзюбка. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru