Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародно-правові питання громадянства

ВСТУП

У сучасному суспільстві, в міру демократизації міжнародних відносин та прогресивного розвитку міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше - населення. Зараз населення - активний елемент, що сам вирішує згідно з визнаним у міжнародному праві принципом самовизначення народів про устрій своєї держави, політичний статус та шлях її розвитку.

Інститут громадянства виник порівняно недавно.Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальної сутності, правового становища. Громадянство є тією підставою, яка дозволяє особі, що має статус громадянина, повною мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, покладених на неї цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної держави. Громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

Актуальність : дана тема є сьогодні надзвичайно актуальною, оскільки після розпаду Радянського Союзу постало питання про громадянство внаслідок правонаступництва України; на міжнародній арені спостерігаються численні колізії національних законодавств та міжнародного права; і, хоча питання про громадянство, включаючи безгромадянство, ще у 1949 було обраним темою для кодифікації Комісією міжнародного права ООН, міжнародному праву бракує ефективних глобальних міжнародних договорів, які закріплювали б норми, що узгоджуються із законодавством щодо громадянства основних правових систем.

Звичайно, за суто правовим поглядом на населення як складовий елемент держави не можна забувати про інші дуже важливі аспекти проблеми: населення держави може бути однорідним та неоднорідним (з точок зору етнічної, культурної, мовної, релігійної та ін.), від цього залежать єдність та стабільність держави. Почуття патріотизму та національні почуття відіграють важливу роль у міжнародних відносинах, особливо коли народ бачить загрозу своєму існуванню чи своїй ідентичності.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові питання,що стосуються громадянства та його особливостей.

Предметом виступає саме поняття громадянства,що включає в себе всі внутрішні аспекти (способи набуття та втрати громадянства,проблеми даного інституту тощо).

Завдання : необхідно визначити поняття громадянства,дати детальну характеристику всіх аспектів,що стосуються даного питання.Також розкрити зміст проблем та зробити їх аналіз.

Основними методами роботи є дослідження законодавчої бази з питань громадянства розвинутих країн та її порівняння із законодавством України; аналіз літератури вітчизняних та зарубіжних авторів на обрану тему.

Метою індивідуальної роботи є аналіз міжнародно-правової практики та законодавства для визначення колізійних моментів з питань громадянства, основних проблем, що виникають при застосуванні міжнародно-правових норм на практиці та шляхів їхнього вирішення для гармонійного співіснування держав у демократичному суспільстві.

Громадянство є тією підставою, яка дозволяє особі, що має статус громадянина, повною мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, покладених на неї цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної держави. Громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальної сутності, правового становища.

1. Підстави набуття та припинення громадянства

Населення як складовий елемент держави вступає у складні правові зв'язки з іншими складовими елементами держави: територією та державною владою. В дійсності держава здісйнює власні повноваження щодо своїх громадян, навіть якщо вони знаходяться на території іноземної держави; таким чином територіальні повноваження держави, що надає їм притулок, та власні повноваження держави їхнього походження повинні бути узгоджені та взаємозалежні, саме міжнародному праву належить це здійснити. З іншого боку, повноваження держави передбачають визначення умов надання свого громадянства, але саме міжнародне право визначає умови протиставлення цього громадянства іншим державам. Таким чином, суверенітет держави щодо її громадян постає як сукупність повноважень, регламентованих міжнародним правом.

Набуття громадянства

Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах має свої особливості, оскільки всі питання, пов'язані з цим, регулюються тими ж державами. Це не означає, що вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не зважаючи на загальновизнані принципи міжнародного права та міжнародні звичаї. Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства в силу народження. Згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, кожна дитина має право на громадянство. Дане положення міститься у принципі 3 Декларації прав дитини 1959 року і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Отже, згідно із сучасними нормами міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишитися апатридом (особою без громадянства) [16].

Філіація може здійснюватися на основі двох основних принципів: “права крові” (jus sanguinis) та “права ґрунту” (jus soli).

Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб, котрі є громадянами певної держави, автоматично визнається громадянином останньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується за їхньою домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитина набуває громадянство батька, позашлюбна - матері. Цей принцип закріплено у законодавстві більшості держав. Відповідно до принципу права ґрунту, громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства батьків.

Сучасне законодавство більшості країн, в тому числі і українське, передбачає змішану систему, при якій переважаюче значення права крові поєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові практично у чистому вигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунту застосовується виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунту зберегло переважаюче значення у країнах англо-американської системи загального права, а також в окремих латиноамериканських країнах, наприклад, в Аргентині та Кубі. Проте воно завжди в якоюсь мірою доповнюється правом крові (зазвичай по відношенню до дітей громадян відповідних країн, що народилися за кордоном). Держави прагнуть ввести у своє законодавство норми, обмежуючі можливість набуття їхнього громадянства особами, народженими від змішаних шлюбів. Це диктується різними міркуваннями, зокрема небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземного громадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести до ускладнень у міждержавних відносинах [13].

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює у своєму законодавстві обидва зазначені принципи.

Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є так зване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію в широкому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства після народження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державну службу). У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків) натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація - акт добровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву, і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає такі випадки. Наприклад, деякі латиноамериканські країни у минулому столітті намагалися в примусовому порядку автоматично надати іноземцям, які проживали тривалий час на їхній території, своє громадянство [8].

Натуралізація розподіляється на два основні види: індивідуальна за заявами та натуралізацію в силу правонаступництва держав. В силу правонаступництва держав нове громадянство виникає в результаті національно-визвольних революцій, розділення або об'єднання держав, у випадку територіальної цесії або анексії, а також при автоматичній зміні громадянства при трансферті. М. М. Аваков зазначає, що “питання про вплив при правонаступництві суверенітету на громадянство жителів держави-попередника є одним із найважливіших”. На виникнення нового суб'єкта міжнародного права в результаті національно-визвольної революції як на причину виникнення громадянства вказав Ч. Хайд. Він справедливо стверджував, що набуття громадянства в силу правонаступництва не є видом колективної натуралізації. Громадянство в такому випадку виникає безпосередньо в результаті появи нового суб'єкта міжнародного права. Дією, що визначає статус особи, яка проживає на даній території, є те, що вона залишається на території нового суб'єкта міжнародного права і не заявляє про свій намір вийти із громадянства, що виникло [12].

Процедура прийому в громадянство цілком визначається внутрішнім законодавством держави. Можна виділити, принаймні, чотири види процедур натуралізації:

натуралізація, здійснювана вищими органами державної влади;

натуралізація, здійснювана органами державного управління: урядом або центральними галузевими органами державного управління (звичайно відомствами внутрішніх справ);

натуралізація, здійснювана місцевими органами державної влади (трапляється дуже рідко);

судова натуралізація (також не дуже поширена).

Різновидом натуралізації є передбачуваний законодавством деяких країн спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб шляхом реєстрації (якщо тільки мова не йде про підтвердження свого громадянства), усиновлення, в результаті вступу в шлюб. Два останніх способи називають деколи сімейним порядком набуття громадянства. До нього відноситься і автоматична натуралізація неповнолітніх дітей у зв'язку з натуралізацією батьків.

У США та багатьох інших державах на основі доктрини “ефективного зв'язку” особи з державою передумовою натуралізації є доміцилій у цій країні, або ценз осідлості. У деяких країнах умова осілості може бути виконана, якщо іноземний прохач прослужить певний час на судні закордонного плавання даної країни (Швеція) або у діючій армії (США) [14].

Умова про необхідний фактичний зв'язок з державою або осілість міститься у ряді міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської системи (ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі - ст. VI Вашингтонської угоди з питань громадянства між американськими державами 1923 р.). Вимога осілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 року [16].

Значення доміцилію в якості колізійної прив'язки в умовах зростаючої міграції населення в сучасних розвинутих державах настільки зросло, що у деяких випадках доміцилій громадян держав-учасниць договору в певній мірі прирівнюється до громадянства. Наприклад, згідно з Конвенцією про рівність прав та обов'язків осіб бразильського та португальського громадянства 1971 року, передбачається надання національного режиму особам, що мають громадянство держав-учасниць договору. Виняткові права передбачені лише для осіб, що набули свого громадянства в силу народження. Активні виборчі права особи громадянства другої країни-учасниці договору на території першої держави набувають після п'ятирічного постійного проживання на її території.

У багатьох країнах законодавство в якості умови натуралізації передбачає складення присяги на вірність державі. Такий принцип передбачений законодавством Великобританії і США, де нараховуються лише поодинокі випадки, коли суд з релігійних причин дозволив ухилитися від принесення певних частин присяги (справа Беттл 1974 р.). Необхідність принесення присяги міжнародно-правовими нормами не закріплена.

Критеріями дійсності натуралізації, як правило, є пред'явлення прохачами справжніх документів і дача правдивих свідчень. Набуття громадянства на основі обману є правовою основою відміни або об'яви такої натуралізації недійсною. Більш складною проблемою є питання про похідну натуралізацію на основі фіктивного шлюбу та натуралізації, яка ґрунтується на помилці компетентного державного органу. Зараз фіктивний шлюб не може виступати основою натуралізації. Однак відносно натуралізації особи в результаті помилки державного органу федеральний конституційний суд ФРН, наприклад, 14 грудня 1972 року постановив, що володіння паспортом ФРН помилково не є підставою для набуття державної приналежності цієї держави[7].

Критерієм правомірності натуралізації є добровільність з боку особи, що натуралізується. Добровільність виражається або у поданні заяви про натуралізацію за власним бажанням, або у мовчазній згоді при територіальних змінах.

З урахуванням історичної, етнічної та культурної близькості держав, що були союзними республіками колишнього СРСР, видається, доцільним було б встановлення спрощеного порядку набуття українського громадянства для колишніх громадян СРСР. Особливо це має стосуватися тих осіб, у яких в Україні проживає хтось з родичів. Зокрема, правомірно зменшити, а у деяких випадках і зовсім не встановлювати щодо них ценз осілості. Це ж стосується таких категорій осіб -- громадян колишнього СРСР, як інваліди, сироти, люди похилого віку, а також сімей, які втратили годувальника [9].

У всіх країнах однією з умов натуралізації є лояльне ставлення до даного режиму. Особам, які вчинили проти нього злочин, громадянство, як правило, не надається.

Досить часто питання про набуття громадянства виникає при вступі у шлюб з іноземцем. У минулому було прийнято, що вступаючи в шлюб з іноземцем, жінка втрачає своє громадянство та набуває громадянства чоловіка. Зараз все більша кількість держав стає на позицію статевого рівноправ'я і встановлює, що вступ жінки в шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Разом з тим, часто передбачається спрощений порядок набуття громадянства при вступі у шлюб.

Ця практика узгоджується з Конвенцією про громадянство заміжньої жінки 1957 р., яка передбачила, що шлюб не впливає на громадянство жінки, так само, як і його розірвання. (ст.1). Жінка-іноземка може набути громадянство чоловіка у спрощеному порядку (ст.3).

Деколи законодавство передбачає можливість надання громадянства особам, що знаходяться за кордоном. Така можливість передбачена законом Ізраїлю про громадянство 1971 р. Але в загальному вважається, що закони про натуралізацію не діють по відношенню до осіб, які знаходяться на території іншої держави.

Надання почесного громадянства, на відміну від натуралізації, здійснюється за ініціативою компетентних органів держави, а не за проханням зацікавленої особи. Зазвичай такий вид громадянства надається за особливі заслуги перед державою [11].

Оптація (вибір громадянства) не завжди виступає в якості способу набуття громадянства. Наприклад, можливість оптації передбачається в конвенціях про подвійне громадянство. Якщо громадянин якої-небудь держави має одночасно ще іноземне громадянство, то йому може надаватися право оптувати одне із них, відмовившись тим самим від іншого. Громадянства в цьому випадку він не набуває, оскільки тут оптація спричиняє лише втрату одного з громадянств. Однак у деяких випадках оптація виступає як самостійний спосіб набуття громадянства. Таку роль вона відіграла, наприклад, у відповідності з радянсько-польською угодою про репатріацію від 25 березня 1957 року, за умовами якої репатріанти із СРСР в ПНР з моменту перетинання радянсько-польського державного кордону втрачали громадянство СРСР і отримували громадянство ПНР.

І, нарешті, ще одним із способів набуття громадянства є реінтеграція, або поновлення громадянства. При певних обставинах приймаються спеціальні законодавчі акти про особливий порядок відновлення громадянства. У деяких країнах можливість відновлення громадянства передбачена в загальному, а не в спеціальному законодавстві про громадянство. В цьому випадку відновлення громадянства не виступає як самостійний спосіб набуття громадянства, а є лише спрощеною натуралізацією [15].

Втрата громадянства

З проблемою набуття громадянства тісно пов'язане питання про підстави і порядок його припинення.

Можна виділити три форми втрати громадянства:

автоматична втрата громадянства;

вихід з громадянства;

позбавлення громадянства.

Особа також може втратити громадянство і в силу положень міжнародного договору.

Автоматична втрата громадянства у вітчизняній практиці зустрічається лише у міжнародних угодах та у спеціальних законодавчих актах, в той час як в США це типова форма втрати громадянства. У США існує так звана доктрина свободи експатріації. Якщо яка-небудь особа, що має американське громадянство, натуралізувалася за кордоном, вона автоматично його втрачає. У законодавстві США встановлені і інші підстави автоматичної втрати громадянства (наприклад, у випадку участі американського громадянина у виборах в іноземній країні) [8].

У західній доктрині існує думка, що безумовна свобода експатріації є міжнародно-правовою нормою. Згідно з цією точкою зору, особа натуралізована в якій-небудь державі, повинна втратити своє попереднє громадянство. Але практика її спростовує. Значна кількість держав не додержується свободи експатріації. Великобританія у 1948 році від неї відмовилась. В якості міжнародно-правової норми вона виступає лише у тому випадку, якщо передбачена міжнародним договором (для учасників договору).

Відома практика масового позбавлення громадянства за політичну діяльність. Після жовтневого перевороту в Росії на цій підставі було позбавлено громадянства близько двох мільйонів чоловік. Масовість цього явища викликала протести інших держав, деякі з них відмовилися визнати законну силу актів Радянської держави як таких, що суперечать міжнародному праву. Аналогічна ситуація мала місце у 1941 році, після видання Німеччиною 11-го декрету про імперське право громадянства, що позбавив громадянства німецьких євреїв, які проживали за кордоном [16].

В останні десятиліття спостерігається тенденція до обмеження права держави позбавляти громадянства. Так, в Швейцарії громадянин у принципі не може бути позбавленим громадянства. Винятком є випадок, коли швейцарець, маючи подвійне громадянство та проживаючи за кордоном, наніс значні збитки авторитетові та інтересам Швейцарії. Ця можливість часто використовувалася в роки Другої світової війни. В ряді держав можливість позбавлення громадянства не передбачена законом (Данія, Китай, Японія, Ефіопія та ін.). У деяких державах така можливість передбачена лише щодо натуралізованих громадян, причому протягом порівняно нетривалого часу після цього. Наприклад, австрійський Закон про громадянство, який допускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це робити після закінчення шести років з часу натуралізації.

В Україні, яка стала на шлях втілення у своєму законодавстві прогресивних положень міжнародного права, зокрема засад, визначених Загальною декларацією прав людини (ст. 15), не передбачено такої підстави припинення громадянства, як позбавлення особи громадянства.

Ряд норм щодо втрати громадянства міститься в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. Якщо закон держави передбачає втрату громадянства внаслідок якої-небудь зміни в особистому статусі, як-от: вступ у шлюб або його припинення, узаконення, визнання або усиновлення, така втрата ставиться під умову набуття іншого громадянства (ст. 5).

Громадянин не втрачає свого громадянства в результаті виїзду, тривалого проживання за кордоном, нереєстрації або іншої схожої причини, якщо в результаті втрати він стане особою без громадянства.

Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, що протягом тривалого періоду проживає за кордоном, але встановлює, що тривалим вважається проживання не менше семи послідовних років. Це правило встановлено, щоб по можливості уникнути випадків зловживання громадянством, коли його набувають з міркувань тієї чи іншої вигоди, не збираючись встановлювати реальний зв'язок із відповідною країною [16].

Конвенція 1961 р. закріпила загальне правило, згідно з яким держава не повинна позбавляти особу громадянства, якщо в результаті цього вона стає особою без громадянства. Разом з тим державі надано право робити певні винятки з цього правила, якщо вона зробить відповідне застереження в конвенції. У такому випадку закони держави можуть передбачити право позбавляти громадянства за одною або декількома підставами:

а) ігноруючи пряму заборону держави, особа надає або надавала послуги іншій державі, або отримала чи продовжує отримувати від неї винагороду;

б) поведінка особи наносить суттєву шкоду життєвим інтересам держави;

в) особа зробила заяву про вірність іншій державі.

Позбавлення громадянства у таких випадках може бути оскаржене в судовому порядку.

Недопустимим є позбавлення громадянства за расовими, етнічними, релігійними або політичними підставами (ст.9 ). Неправомірною є і відмова у набутті громадянства за цими підставами. Проте масові випадки такого характеру мають місце, наприклад, у прибалтійських республіках щодо російськомовного населення.

Питання позбавлення громадянства порівняно слабо розроблені в сучасних міжнародних нормах. Стаття 8 Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 року не рекомендує державам застосовувати позбавлення осіб громадянства, якщо таке позбавлення робить їх апатридами. Однак ця норма не є загальновизнаною. Слід нагадати про те, що ст. 15 Загальної декларації прав людини проголошує: “Ніхто не може бути свавільно позбавленим свого громадянства“. Хоча декларація не є джерелом міжнародного права, вона має впливовий моральний авторитет. У Конвенції 1961 року вказано, що “держава не повинна позбавляти громадянства… за винятком випадків, коли вона діє у відповідності із законом“ [7].

2. Проблеми інституту громадянства у міжнародному праві

Право держав самостійно регулювати власне громадянство не може, звичайно, забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав одне з одним. У ряді випадків між ними неминуче виникають колізії. Результатом цих колізій є подвійне громадянство (біпатризм) та безгромадянство (апатризм). Джерелами подвійного громадянства можуть бути колізії законів про набуття громадянства в силу народження, натуралізації і т.д. Джерелами безгромадянства є колізії законів про набуття та втрату громадянства. Необхідно зазначити, що колізії законів про громадянство є лише потенційним джерелом біпатризму та апатризму. Проблема практично виникає лише в процесі застосування вказаних законів до конкретних осіб [5].

Подвійне громадянство

Грандіозні міграційні процеси, що відбувалися протягом останньої чверті двадцятого століття в країнах Західної Європи та Північної Америки призвели до значного росту кількості осіб, що мають громадянство двох і більше держав, або, іншими словами, осіб з подвійним чи множинним громадянством.

Отже, з часом країни стають більш терплячі до такого явища, як подвійне громадянство. Однак і до цих пір ставлення до цієї проблеми з боку держав є неоднозначним. Зокрема, в Західній Європі спостерігаються три різні підходи до подвійного громадянства: 1) деякі країни застосовують принцип єдиного громадянства; подвійне громадянство не допускається; відсутність винятків (наприклад, до недавнього часу Німеччина), 2) деякі країни застосовують загальний принцип єдиного громадянства, але допускають винятки (більшість західноєвропейських країн), 3) деякі країни дозволяють мати подвійне громадянство чи громадянство більше ніж однієї країни (Франція, Великобританія, Іспанія та ін.).

Подвійне громадянство - юридичний стан, коли особа одночасно володіє громадянством двох і більше держав.

Одним із способів виникнення подвійного громадянства є колізія “права крові” та “права ґрунту”. Так, дитина, народжена у батьків-іноземців на території держави, де домінує право ґрунту, крім набуття громадянства батьків по праву крові, отримує також громадянство тієї держави, на території якої вона народилася. Право ґрунту, згідно Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та Віденської конвенції про консульські відносини 1963 року, не розповсюджується лише на дітей іноземних дипломатів і консулів.

Біпатризм виникає і незалежно від місця народження дитини від змішаного шлюбу, якщо законодавство країни матері або батька містить правило, згідно якого право крові діє і тоді, коли один з батьків володіє громадянством даної держави. Якщо така дитина народжується на території третьої держави, де діє право ґрунту, то вона в силу народження отримує і третє громадянство. Причому при наявності відповідних доказів така особа в принципі може передати всі ці громадянства по праву крові своїм дітям [7].

Подвійне громадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з іноземцем, якщо вітчизняне законодавство не позбавляє її громадянства після вступу у шлюб, а законодавство країни чоловіка автоматично надає їй громадянство чоловіка.Принцип невизнання подвійного громадянства прямо виникає із статті 3 Гаазької конвенції 1930 року. Однак визнаної міжнародно-правової норми, забороняючої або навіть обмежуючої застосування державами принципу невизнання подвійного громадянства, не існує [16].

Норми, що регулюють колізії, повязані із військовою повинністю та дипломатичним захистом біпатридів, містяться у міжнародних угодах, зокрема регулюванню питання про військову службу осіб з подвійним громадянством присвячена глава 2 Європейської Конвенції про скорочення випадків множинного громадянства та виконання військових обовязків у випадках множинного громадянства від 6 травня 1963 р.; Гаазька конвенція про деякі питання, що стосуються колізій законів про громадянство 1930 року регулює питання дипломатичного захисту біпатридів. 1 вересня 1930 року був укладений договір між США та Норвегією, який передбачив, що особа, яка має громадянство цих двох країн, буде проходити військову службу у країні свого постійного проживання; 31 січня 1933 року було підписано Конвенцію про військову службу осіб з подвійним громадянством між США та Швецією; 27 січня 1939 р. - аналогічну між США та Фінляндією [16].

Усунення подвійного громадянства можливе як за допомогою внутрідержавних, так и міжнародно-правових засобів.

Серед внутрідержавних способів скорочення біпатризму зазначимо:

Надання біпатридам права відмови від одного із своїх громадянств (оптація).

Негативна оптація. У випадку народження дитини у іноземців, один з яких народився в цій країні, ця дитина отримує громадянство даної країни. Але після досягнення повноліття така особа має право відмови від громадянства цієї країни протягом певного строку.

Законодавство ряду держав встановлює кількість поколінь осіб, постійно проживаючих за кордоном, які можуть передати дітям своє громадянство по праву крові. Визначаються також умови втрати громадянства особами, народженими за кордоном.

Практично в усіх державах основною характерною рисою громадянства вважається лояльність особи по відношенню до своєї держави. Порушенням цієї лояльності є вступ на державну або військову службу іноземної держави або натуралізація в іноземній державі з власної волі, що спричиняють експатріацію у країні первинного громадянства.

Для скорочення випадків набуття множинного громадянства по праву крові при змішаному шлюбі законодавство деяких держав наділяє дітей від такого шлюбу громадянством по праву крові батька.

В абсолютній більшості правових систем введено принцип, згідно якого вступ у шлюб з іноземцем не впливає на громадянство жінки.

Найбільш поширеним та демократичним способом усунення подвійного громадянства є оптація, яка закріплюється у більшості договорів про громадянство.

У міжнародній практиці з питань подвійного громадянства значний інтерес викликає законодавство Іспанії, оскільки воно кваліфікується дослідниками як найбільш ліберальне відносно до подвійного громадянства. Так, Іспанія уклала 11 двосторонніх угод про подвійне громадянство з країнами Латинської Америки.

Одна з норм іспанського законодавства передбачає, що у випадку, коли громадяни Іспанії, які не є іспанцями за походженням, набувають іноземне громадянство не на підставі відповідних міждержавних договорів Іспанії і не з причин еміграції в інші країни, то Іспанія позбавляє їх свого громадянства. Отже, іспанський досвід щодо подвійного громадянства вельми цінний, адже згадані угоди і національне законодавство чітко регламентують це явище з тим, щоб стримувати його неконтрольоване виникнення, нейтралізувати його шкідливі прояви.Схоже, що саме в цьому і полягає оптимальний підхід до розв'язання проблем, пов'язаних із подвійним громадянством [8].

Безгромадянство

Безгромадянство (апатризм, аполідизм) це правовий стан особи, який характеризується відсутністю будь-якого громадянства. Термін “особи без громадянства” кваліфікується по-різному. Так, Закон України про громадянство містить положення, що “особи, які проживають на території України і не є громадянами України та не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства”. Конвенція про статус апатридів від 28 вересня 1954 року в якості апатрида визначає особу, “яка не розглядається громадянином якою-небудь державою в силу її закону” [17].

Безгромадянство може бути абсолютним та відносним. Абсолютне безгромадянство - безгромадянство з моменту народження; відносне - в результаті втрати громадянства.

Осоновною причиною виникнення безгромадянства є так звані “негативні колізії” національних законодавств про громадянство. Такі колізії трапляються, коли одна держава позбавляє особу свого громадянства і їй не надається можливість отримати громадянство іншої держави. Апатризм також може виникнути при виході особи з громадянства однієї держави за власною ініціативою і неможливості набуття нею громадянства іншої держави.

Безгромадянство може виникнути у дітей осіб без громадянства, а також у дітей громадян держави, у якій набуття громадянства в силу народження визначається правом ґрунту (Аргентина), якщо така дитина народилася на території держави, де даний вид набуття громадянства визначається виключно правом крові (Швеція). У певних випадках апатризм може виникнути внаслідок територіальних змін [11].

Безгромадянство, без сумніву, являє собою негативне явище, оскільки основою існування держави є наявність міцного політико-правового зв'язку з певною сукупністю осіб, що проживають на території цієї держави. Відсутність громадянства ставить апатридів у менш вигідне правове становище порівняно із громадянами держави, на території якої вони проживають, оскільки апатриди у всіх правових системах обмежені у певних, в першу чергу політичних, правах. Крім того, правовий статус осіб без громадянства ущемлений тим, що вони не можуть претендувати на захист якоїсь держави. Однак зараз в якості міжнародно-правового звичаю утвердилася норма, згідно з якою апатридів у міжнародному спілкування захищають держави, на території яких вони мають постійне місце проживання [6].

Сучасне міжнародне право в цілому негативно відноситься до безгромадянства, направлене на скорочення випадків такого стану та переслідує мету всебічного скорочення такого роду випадків.

28 вересня 1954 р. в ООН була прийнята Конвенція про статус апатридів, яка вступила в силу у 1960 році. Ця Конвенція поширюється на осіб, які користуються захистом та покровительством Верховного комісара ООН у справах біженців. Вона в принципі передбачає встановлення в країнах-учасницях Конвенції для осіб без громадянства режиму іноземців. Конвенція містить ряд спірних положень, тому країни-учасниці приєдналися до неї з великою кількістю застережень. Зокрема, особливістю Конвенції є те, що вона містить положення, які передбачають створення міжнародного органу, в який можуть звертатися безпосередньо апатриди із жалобами на невиконання учасниками Конвенції її постанов. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН функції згаданого органу покладені на Верховного комісара ООН у справах біженців.

У 1961 році ООН прийняла Конвенцію про скорочення безгромадянства (вступила в силу 31 грудня 1975 року). Цілями даної Конвенції є встановлення сприятливого режиму для набуття апатридами громадянства держави постійного проживання та ліквідації можливостей отримання особою статусу апатрида при експатріації. Конвенція орієнтується на переважний вплив права ґрунту, в силу якого діти апатридів повинні набувати громадянство за місцем народження. Діти невідомих батьків, знайдені на території держави, отримують громадянство за правом ґрунту. Втрата громадянства жінкою при укладенні шлюбу обумовлюється набуттям нового громадянства. Конвенція допускає відмову від громадянства та відкидає принцип позбавлення особи громадянства, якщо внаслідок цього вона стає апатридом. Але позбавлення особи громадянства, набутого обманним шляхом, визнається правомірним. На випадок територіальних змін Конвенція встановлює обов'язок держав передбачити в угодах про передачу території гарантії від виникнення без громадянства [16].

Міжнародне право в немалі мірі сприяло покращенню правового статусу осіб без громадянства, який наближається до статусу іноземців. Проте це ще не означає права на дипломатичний захист зі сторони вітчизняної держави, яким володіють іноземці, а також прав, передбачених договорами з їхньою країною. Однак і в цьому відношенні спостерігається тенденція до визнання права держави на дипломатичний захист постійно проживаючих у ній осіб без громадянства [10].

3. Статус біженців та іноземців

Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН від 28 липня 1951 року.

Біженець - це особа, яка в силу обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у зв'язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни[2].

Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.

Взагалі держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об'єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає біженцям гуманітарну допомогу.

Режим іноземців встановлюється внутрішнім законодавством держав із урахуванням їхніх міжнародних зобов'язань.

Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний, теоретичний характер: іноземець - особа, яка знаходиться на території будь-якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо. Можна мати іноземне громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює, які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі.

Іноземець вправі розраховувати на дипломатичний захист з боку держави свого громадянства, і факт його законного перебування на території іншої держави об'єктивно полегшує отримання ним такого захисту. Якщо іноземець знаходиться на території іншої держави незаконно, то остання має право сумніватися у дійсності наявності у нього іноземного громадянства, не кажучи вже про право вислати його за межі своєї території, притягнути до відповідальності за незаконний в'їзд і т.д. [3]

Режим іноземців звичайно визначають як сукупність прав і обов'язків іноземців на території даної держави.

За традицією вважають, що існує три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій області із власними громадянами держави перебування.

Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь сфері таких прав і/або встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.

Спеціальний режим означає надання іноземцям у якій-небудь сфері певних прав і/або встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Часто це робиться шляхом перечислення відповідних прав і обов'язків.

В нашій державі Законом про правовий статус іноземців встановлено національний режим: “іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України”.

Складність положення іноземця з точки зору міжнародного права полягає в тому, що він знаходиться як би у подвійному підпорядкуванні. Він підпорядкований двом началам: територіальному, тобто правопорядку країни перебування, і одночасно особистому, тобто законам країни свого громадянства. Певні складності можуть виникнути, якщо закони держави перебування і закони держави громадянства у чомусь протирічать одне одному.

Особливо важлива різниця між правовим статусом іноземця і статусом громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави, права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування [1]. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов'язків громадян, перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенцієї про консульські відносини 1963 року.

Взагалі сьогодні іноземець повинен бути в принципі прирівняним до місцевих громадян. При всіх умовах надані йому права не можуть бути меншими за обсягом від загальновизнаних прав людини [4]. У випадку порушення таких прав держава несе міжнародно-правову відповідальність. Ці положення ще у 1957 році були схвалені Комісією міжнародного права ООН.

Отже, розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можна зазначити, що колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені.Законодавство України стосовно питань громадянства перебуває у відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права, і ефективно регулює зазначені питання із урахуванням позитивного досвіду розвинутих зарубіжних країн [8].

ВИСНОВКИ

громадянство біженець іноземець

Громадянство є одним із найбільш важливих прав людини, основою правового статусу особи як всередині будь-якої держави, так і у міжнародному спілкуванні. Тільки за посередництвом громадянства виникає міцний і стійкий у просторі і часі політико-правовий зв'язок між державою та окремою особою, який дає індивіду і державі право на повне використання всіх переваг, що випливають з їхніх взаємних прав та обов'язків. В оптимальних умовах лише на основі громадянства певної держави окрема особа може скористатися максимальним рівнем прав, гарантованих цим громадянством, як у державі, так і в міжнародному спілкуванні. Як апатризм, так і біпатризм порушують цей оптимальний режим регулювання правового статусу індивіда, тому вони представляють собою небажані явища. Апатризм часто є передумовою значних обмежень в правах, а біпатризм призводить до нечіткості та протиріччям у визначенні правового статусу осіб з подвійним громадянством та до конфліктів у міждержавних відносинах. У зв'язку із згаданими причинами держави за допомогою внутрідержавних, а таком міжнародно-правових засобів намагаються усунути негативні правові наслідки як апатризму, так і біпатризму.

Розглянувши основні теоретичні підвалини інституту громадянства та договірно-правову базу, на якій даний інститут ґрунтується, можна відзначити факт невеликої кількості міжнародних угод світового характеру, що відповідно спричиняє колізії законів про громадянство різних держав та міжнародного права. Щодо українського законодавства, то серед інституцій конституційного права нашої держави інститут громадянства є одним із найважливіших правових інститутів. У нормах вітчизняного законодавства, що регулюють цей інститут, в цілому відображені положення міжнародних документів з питань громадянства, а також враховано позитивний досвід законодавчого регулювання зазначених питань в інших державах.

Розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можна зазначити, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені.

Найбільш вдалою спробою усунення негативних правових наслідків подвійного громадянства та безгромадянства слід вважати договір між скандинавськими країнами 1969 року. Система договорів з питань громадянства між розвинутими країнами безперервно вдосконалюється та обновлюється. Найбільш позитивною обставиною є те, що діалектичний розвиток цієї договірної системи, по суті справи, ніколи не зупинявся.

Проте слід відзначити, що загальний рівень міжнародно-правового регулювання питань громадянства на основі універсальних норм все ще досить низький. У міжнародному праві вироблено цілий ряд прогресивних норм у сфері громадянства, що носять характер звичаїв та користуються широким або навіть загальним визнанням, але їхня універсальна кодифікація в рамках ООН поки що не здійснена, незважаючи на те, що така необхідність існує, оскільки колізії законів про громадянство різних держав продовжують викликати ускладення у міждержавних відносинах.

Усунення існуючих міждержавних протиріч можливе шляхом розширення - за умови поваги законодавства кожної держави - міжнародного співробітництва у здійсненні соціальних, політичних та особистісних прав людини, до яких саме і відносяться права у сфері громадянства.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про громадянство України”.- Відомості Верховної Ради.- 1997, № 23;

Закон України “Про правовий статус іноземців”.- Відомості Верховної Ради.- 1994, № 23;

Закон України “Про біженців”.- Відомості Верховної Ради.- 1994, № 16;

Конституція України 24.08.1996 року;

Майданник О. Про інститут громадянства України // Право України. - 1999. - №2. -С.70-75;

Огнівець І. Законодавче розв'язання проблеми подвійного громадянства: досвід зарубіжних країн // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка “Міжнародні відносини”.-1999.-№ 13.-С. 57-59;

Огнівець І. Поняття “ефективного громадянства”: витоки, зміст та наслідки // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка “Міжнародні відносини”.-1999.-№ 12.-С. 30-33;

Бедрій Р. Особливості інституту громадянства в міжнародному праві // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини.-1999. - Випуск 1.-С.152-157;

Аваков М.М. Правопреемство освободившихся государств. -М., 1993;

Боярс Ю.В. Вопросы гражданства в международном праве.-М., 1996;

Действующее международное право. - М., 1999.- Т.1;

Кожевников Ф.И., Кривчикова Э.С. Комиссия международного права ООН: функции и деятельность.-М., 1999;

Кожевников Ф.И. Международное право.-М., 1992;

Колосов Ю.М. Международное право.-М., 2007;

Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть.-М., 1997;

Международное право в документах.-М., 2009;

Тускоз Ж. Міжнародне право.-К., 1998.

Размещено на Allbest.ru