Основи конституційного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

МІЖГАЛУЗЕВИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: «Правознавство»

На тему «Основи конституційного права»

Виконала

студентка економічного факультету

Ігнатченко Світлана Миколаївна

1 курс, група ЕЗ-1.1

Київ - 2006р.

Вступ

Протягом тривалого часу люди жили, не маючи уявлення про державу і право. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прогнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, полювали, добували їжу, виготовляли одяг із шкур тварин, об'єднуючись у невеликі групи первісне стадо орду.

Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин, обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослин, об'єднуючись у невеликі групи - первісне стадо чи орду.

Влада - це здатність її носія підкоряти своїй волі інших, визначати варіанти поведінки підвладного і допомагати здійснення такої поведінки. В етичному розумінні "влада" може розглядатися як притаманне суспільству вольове ставлення людей до природи чи собі подібних. Влада може бути людини над людиною (соціальна влада) і людини над природою (технічна влада). Соціальна влада - це притаманні суспільству вольові відносини між людьми в яких особи, що мають владу, використовуючи певні засоби, прийоми і способи, формують програму поведінки підвладних осіб і допомагають її здійснення. Соціальна влада здійснюється у суспільних відносинах між людьми. Існують різні критерії для класифікації влади.

Колективна власність за засобами виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В суспільстві вона здійснюється суспільними суб'єктами. Наприклад, у родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки і жінки). Усі важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені), де обирали старшин, вождів, керівників та ловчих. Ці особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася виключно на авторитеті. Їх поважали всі члени роду, схилилися перед їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо.

Основи конституційного права. Конституційне право - провідна галузь національного права України

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно - правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них забезпечується організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної то місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній економічній, духовній, соціальній та іншій сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати що структуру предмета конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту); відносини що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості збоку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно - територіальним устроєм України; відносини що до організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно - правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємним правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Стверджуючи це, вони мають специфічний, тільки їм притаманний зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднання громадян, а також здійснювати іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Під принципами конституційно - правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно - регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії конституції та законів у системі нормативно - правових актів; загальної демократії політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо.

Конституційно - правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

а) регулюють особливе з огляду на його важливість, коло важливих відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

б) встановлюють порядок створення інших правових норм, які є обов'язковим для інших галузях права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно - правові норми (норми - принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Метод конституційного-правового регулювання - це сукупність способів і засобів з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини. Що становлять предмет конституційного права. Він характеризуються найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Відповідно до конституційно - правового регулювання існує наука конституційного права. Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє собою систему знань про конституційно - правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини що підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна і вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно - правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.

Загальні засади демократичного конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади" і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також не підпорядковування і не підзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створені доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту. Належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава - це держава, в якій панує право. Де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність та її наслідки.

Стаття 2 Конституція проголошує Україну унітарною державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; д) символіку тощо.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч.1 ст.5 Конституції).Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визначається лише народ.

Державні символи - це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн.

Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцем знаходження загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

Відповідно до ст.6 Конституції, "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування, треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад ( жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:

а) верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;

б) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню;

в) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.

Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13,14,16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, яку є " власністю Українського народу ", від імені якого права власника щодо цих об'єктів " здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування ". До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.

Стаття 15 Конституції України гарантує побутову соціального життя " на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності ".

У розділі 1 Конституції України закріплено засади національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст.17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямовування зовнішньо - політичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки через " підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права ". Ці норми й принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права.

Види референдумів. Виборче право та виборча система в Україні

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою " всенародного обговорення ".

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем. Відповідно до ст.73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статусів автономних територій ( Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання суперечностей між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватись, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем. Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом. То для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація - певного часу. Отже, зрештою, держава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст.74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою. Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною. А отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3млн громадян України. Які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює. Що підписи під вимогою про визначення референдуму повинні бути зібрані не менш як по 100 тис .підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям усенародної підтримки. Конкретні питання пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України "Про все український і місцеві референдуми" віз 3 липня 1991 року.

Під виборчою системою України розуміють передбачений законодавством загальний порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему.

При мажоритарній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів (один або кілька ) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі решта вважають необраними.

При пропорційній виборчій системі застосовується порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.

При змішаній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагами якоїсь із них.

Усі норми права, які регламентують загальний порядок формування представницьких органів, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й закони України: " Про вибори народних депутатів України " від 25 березня 2004 р., який набирає чинності з 1 жовтня 2005р., " Про внесення змін до Закону України " Про вибори Президента України " від 18 березня 2004р., який набрав чинності з дня його офіційного опублікування, " Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів " від 6 квітня 2004р., який набирає чинності з 1 жовтня 2005р. У цих нормативно - правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь - які прямі або не прямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені цими законами, забороняються.

Щодо права бути обраним , тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по - різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21 - річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 - річного віку, має право голосу проживає в Україні протягом 10останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років та має право голосу.

Принцип рівного виборчого права означає, що громадяни України по окремому виду виборів мають тільки один голос і голос кожного голосуючого дорівнює голосу усякого іншого голосуючого. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці.

Принцип прямого виборчого права означає, що кандидати на виборні посади у представницькі органи усіх рівнів обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

Упродовж цього Закону України " Про вибори народних депутатів України " від 25 березня 2004року, який набирає чинності з 1 жовтня 2005року передбачає, що вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів депутатів територія України поділяється на 225територіальних виборчих округів. Виборчий процес із виборів народних депутатів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) утворення територіальних виборчих округів; в) утворення виборчих дільниць; г) утворення виборчих комісій; д) висування та реєстрація кандидатів у депутати; е) проведення передвиборної агітації; є) голосування; ж) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; з) встановлення результатів виборів депутатів. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів України.

Громадянство України як один із інститутів конституційного права

Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах і обов'язках. Громадяни України - це особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому з законами України та міжнародними договорами України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:

а) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що включає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянства ( підданства ) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то в правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

б) запобігання виникненню випадків без громадянства;

в) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

г) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

д) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства в наслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною ( чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

е) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

є) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

а) усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України ( 24 серпня 1991р.) постійно проживали на території України;

б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України " Про громадянство України " (13 листопада 1991р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

в) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974р. органами внутрішніх справ України внесено напис " громадянин України ", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

г) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

а) паспорт громадянина України;

б) свідоцтво про належність до громадянства України;

в) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

г) тимчасове посвідчення громадянина України;

д) проїзний документ дитини;

е) дипломатичний паспорт;

є) службовий паспорт;

ж) посвідчення особи моряка;

з) посвідчення члена екіпажу;

й) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

а) за народженням;

б) за територіальним походженням;

в) внаслідок прийняття до громадянства;

г) внаслідок поновлення у громадянстві;

д) внаслідок усиновлення ;

е) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

є) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

ж) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

з) внаслідок встановлення батьківства;

й) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990р. на території, яка стала територією України згідно із ст.5 закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід або баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територіях і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, регіструється громадянином України за клопотання одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України, гарантії їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орлика 1710р.

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 р. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося: "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню".

Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально політичний статус людини і громадянина ( інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст.19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує і принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, Які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянина ми певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичній партії та громадянські організації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38), право на проведення зборів, мітингів, походів демонстрацій (ст.39), право на соціальний захист (ст.46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважити на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний договір про громадські та політичні права (1966р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950р.), Європейський соціальний статус (1961р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990р.) та ін.

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992р., що складається з шести розділів (34статей). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законом України.

конституційний право виборче громадянство

Висновок

Первісне суспільство, як і будь-яке інше суспільство, має свою систему і структуру. Найчастіше виокремлюють такі структурні елементи суспільства:

а) діяльність людей, що спрямована на задоволення певних суспільних потреб;

б) суспільні відносини, в які вступають люди в процесі діяльності із задоволення потреб;

в) соціальні суб'єкти, тобто люди та їх об'єднання.

Юридичне право сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий характер і захищало інтереси економічно й політично панівного класу. Водночас юридичне право є явищем культури та цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі й нині існуючі суспільні відносини між людьми на різних етапах розвитку політичної організації суспільства.

Держава на відміну від публічної влади у первісному суспільстві має: свій суверенітет, що є уособленням суверенітету народу й національного суверенітету; свою форму (владно-управлінську та територіальну організацію); свій державний механізм (апарат, підприємства та установи); свої фінансову та правову системи, чого ми не знаходимо при аналізі публічної влади первісного суспільства.

На відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава використовує для управління населенням. Вони виражають волю економічно та політично панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються державою у вигляді суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Реалізацію норм юридичного права забезпечує держава.

Список використаної літератури

1. Алексеев С.С. Теория права.- М. 1993.

2. Бобровик С.Л. та інші. Основи держави і права України. - К., 1993.

3. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. - К., 1981.

1. Загальна теорія права. Курс лекцій / Під ред. В.Н.Бабаєва. - Нижній Новгород, 1993.

2. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Основи держави і права. - К., 1997.

3. Копейчиков В.В. Правознавство. - К., 1998.

4. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Основні поняття та категорії права. Конспект лекцій з курсу “Основи права”. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru