Вступ

Розділ 1. Теоретичні особливості поняття статусу громадянства на основі конституційних відносин

Розділ 2. Правовий режим іноземців та осіб без громадянства в Україні

2.1 Загальні положення правового режиму іноземців та осіб без громадянства в Україні

2.2 Основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства

2.3 В'їзд в Україну і виїзд з України

2.4 Відповідальність іноземців та осіб без громадянства

2.5 Прийняття до громадянства України

Розділ 3. Статус і правовий режим біженців в Україні

3.1 Загальні положення статусу і правового режиму біженців в Україні

3.2 Надання, втрата і позбавлення статусу біженця

3.3 Права та обов'язки біженців

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми курсової роботи на мою думку полягає в тому що Конституція України 1996 р. суттєво демократизувала правовий статус людини і громадянина, що має позитивне значення й для забезпечення статусу іноземних громадян і біженців, що проживають в нашій державі. Для розуміння основ їх правового статусу принципове значення має ст. 26 Основного Закону, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами, чи міжнародними договорами України. Їм може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Більш детально правовий статус іноземців і біженців регламентується законами України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р., "Про біженців" від 21 червня 2001 р. Закон "Про правовий статус іноземців" визначає правове становище іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і встановлює порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом або виїздом з України. Закон "Про біженців" встановлює правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, закріплює державні гарантії захисту біженців.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства ніякої держави.

Біженець - це особа, яка не є громадянином України і яка внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус іноземця в будь-якій країні своєрідний, оскільки складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (або статусу особи без громадянства в країні його постійного проживання) і правового статусу іноземця. У особи без громадянства він, у принципі, один, і визначається державою, на території якої особа перебуває. Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв'язок, правовий статус своєї держави, підкоряється її законам, користується її піклуванням і захистом. Водночас іноземець (як іноземний громадянин або особа без громадянства) підпадає під дію суверенної влади держави, на території якої він перебуває, тобто перебуває під її юрисдикцією, повинен додержуватися Конституції, законів і прав країни перебування.

Іноземці в Україні перебувають на національному правовому режимі, тобто володіють тими ж правами і обов'язками, що й громадяни України, але за деякими винятками.

Таким чином, викладене зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є конституційне законодавство України.

Предмет дослідження - правовий режим іноземців та осіб без громадянства.

Метою курсової роботи є дослідження правового режиму іноземців та осіб без громадянства. іноземець статус громадянин біженець

Мета курсової роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

дослідити теоретичні засади поняття громадянства і відмінності статусу громадянина від статусу іноземця та особи без громадянства;

охарактеризувати правовий режим іноземців та осіб без громадянства згідно законодавства України;

охарактеризувати статус біженця згідно законодавства України.

Розділ 1. Теоретичні особливості поняття статусу громадянства на основі конституційних відносин

Громадянство - це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством.

Найважливішою передумовою надбання людиною всіх установлених законами прав і обов'язків у державі є громадянство. Під громадянством розуміють стійкий правовий зв'язок особи з даною державою, тобто визнання державою цієї особи в якості повноправного суб'єкта всіх прав і обов'язків. Регулювання відносин, пов'язаних з надбанням і втратою громадянства, відноситься до числа прерогатив державної влади, витікає з принципу державного суверенітету. Стан громадянства створює права і обов'язки для особи не тільки на території даної держави, але й за кордоном.

Перші паростки поняття "громадянство" з'явилися за часів Античності (після того, як в Греції виникли поліси), його суть полягала в тому, що кожен вільний грек від народження ставав членом громадянської спільноти, був свідомим своїх прав та обов'язків (насамперед відповідальності перед міською общиною). Він був свідомим необхідності своєї участі в політичному житті общини, потреби рахуватися з думкою інших громадян, погоджуватися на певну залежність від цих громадян тощо.

Громадяни полісу (народжені громадянами, що належали до однієї з родових спільнот), які брали участь у законодавстві, судочинстві, мали земельну власність, зі зброєю захищали поліс, володіли домашнім вогнищем, освяченим богами, не протиставляли себе общині загалом і не відчували такого протистояння щодо себе, усвідомлювали себе як велике спільне "МИ". З ототожненням держави та суспільства ототожнювалися поняття "політична людина" і "громадянин". Головною політичною вартістю, універсальною громадянською цінністю за Античності стала свобода. Серед громадян градація була не так за походженням і майновим станом, як за поділом "вільний - не вільний". Вільний, завдяки власності на землю, виключного права на володіння зброєю та її застосування, мав політичні права (обирати, обиратися, судити інших, виконувати різні публічні політичні обов'язки), які перетворювали його на громадянина. Були громадяни від народження (cives nati) та громадяни, що стали такими, згідно з постановою народних зборів (civis vacti). Громадянин був суб'єктом права, це визначалося трьома статусами: свободи (libertatis), громадянства (civitatus), сімейного становища (status familia).

У давньоримському суспільстві громадянство виникало від народження дитини в законному шлюбі, причому дитина набувала статусу свого батька від моменту запліднення. Якщо ж вона була народжена поза шлюбом, то набувала статусу матері. Жінка перебувала під постійною опікою чоловіка, батька або родичів. За часи принципату, якщо жінка не мала такої опіки, то вона могла приймати рішення щодо власного майна, але не відповідала за чужі борги. Римське громадянство можна було набути за заслуги перед Римом, за звільнення громадянином свого раба або за усиновлення іноземця. Громадянство припинялося зі смертю, із продажем у рабство, полоном, засудженням за важкі злочини або через вигнання з Риму. Римське суспільство мало кілька рівнів градацій. За статусом свободи римляни ділилися на вільних і рабів. За статусом громадянства - на римських громадян, латинів, перегринів, вільновідпущеників і колонів. За сімейним статусом - на голову родини та інших членів сім'ї. Правоздатність римського громадянина складалася з двох головних елементів: права вступати в законний шлюб (внаслідок чого діти ставали громадянами) і права торгувати (що означало право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які громадянсько-правові дії, бути спадкоємцем і вести громадянсько-правові суперечки в суді). Мав місце й розподіл за майновим і соціальним статусами на патриціїв і плебеїв (або нових громадян).

Загалом, завдяки ідеям грецьких мислителів, за часи Античності утвердилося визнання особистості як активного елементу політичного процесу та безпосереднього учасника законодавчої та виконавчої владної діяльності держави. Водночас особистість підпорядковувала свої власні інтереси державі й суспільству, які деспотичне домінували над людиною. Бути громадянином античного суспільства означало насамперед відмовлятися від власних інтересів на користь місту-державі, на користь демократичній республіці. Тому особистості як такої майже не визнавалося, усі були рівні перед законом, усі повинні були служити загальній справі; воля народу як великої спільноти вимагала жертвувати своїми дрібними, партикулярними інтересами та цілями. Вже для Сократа закон був безумовним авторитетом, а законослухняність була моральним обов'язком кожного громадянина. За Платоном, кожен громадянин повинен був виконувати свій обов'язок, займатися тією діяльністю, до якої його покликали природа та боги. За Аристотелем, становище громадянина в суспільстві визначало політичний устрій держави - "громадянин повинен бути тим або іншим у залежності від тієї чи іншої форми державного устрою". Зміст поняття "громадянки" часів античної демократії не підходить для інших форм державного устрою. При цьому формальний статус громадянина визначав його становище в державі. Для Аристотеля поняття "громадянин" було не лише номінальним, але й чинним, та залежало від активності громадянина, його участі в реалізації влади та правосуддя.

Подальшого розвитку поняття "громадянство" набуло в Стародавньому Римі. Верховенство інтересів спільноти (міста-держави) знайшло відображення в понятті "res рublican, що в буквальному перекладі означало "спільна або всенародна справа".

Самосвідомість римського громадянина довгий час була наповнена великою республіканською традицією, розумінням того, що він є членом вільної держави, має не лише державні та приватноправові привілеї, але й особисто представляє найвеличнішу державу епохи, користуючись загальною повагою.

Із встановленням імперії поняття громадянства поступово почало змінюватися, оскільки імператорська авторитарна влада все більше розходилася з принципами республіканського устрою, його головними засадами: виборністю посад, звітністю та короткотерміновістю перебування на посадах. Замість рівності громадян перед законами, однаковості їхніх прав, політичної, громадянської моральності, почали формуватися принципи особистої відданості імператорові, безправності громадян перед його волею, сваволею в законодавстві та судочинстві, конформізмом виконавчої влади. Громадянство стало витіснятися поняттям "підданство". Політична, економічна й культурна нерівність за часи імперії зростала та руйнувала символічну єдність інтересів і цілей часів полісної демократії, замість них встановлювалися відносини, що досить чітко закріплювали статус вищих і нижчих верств, особистої та суспільної залежності, що замінили громадянську єдність. Саме за часи імперії завершився розвиток інституту патронату (рatrynatus), встановилися більш жорсткі відносини особистої залежності, що спиралися на відданість незалежних або неповноправних громадян (клієнтів) від багатих і впливових осіб (патронів). Громадянські свободи замінилися на відносини вірності та відданості патронові. Треба було не лише перебувати під опікою більш сильного, багатого патрона, але й вірно йому служити, розглядаючи його інтереси як свої.

Феодалізм майже на тисячу років заступив громадянство підданством королям, аристократії, рицарям-дворянам. Феодальна піраміда влади була досить стрункою, на верхівці були сюзерени - король, князі, герцоги, графи, барони. Верховний сюзерен - король давав своїм васалам (від лат. vassus - слуга) за службу лени (інші назви - феоди, ф'єфи), ті у свою чергу після клятви вірності від незаможних і неродовитих здебільшого дворян (відповідно своїх васалів) надавали їм певні земельні володіння (що передавалися спадково) разом із людьми, які жили й працювали на них. Оскільки аристократії та дворянства було небагато (кілька відсотків від загальної кількості населення), то практично усе населення перейшло під опіку та васальську залежність - стали підданими. Сформувалося тричленне суспільство, яке складалося з священиків, воїнів і селян.

Новий час, утвердження раціоналізму, буржуазні революції та формування політичних доктрин лібералізму відродили поняття "громадянин". Починаючи від середини XVI ст., це знайшло яскравий вираз у працях деяких мислителів, насамперед у Жона Бодена, який у праці "Шість книг про Державу" присвятив поняттю "громадянин" шостий розділ першої книги "Про громадянина та про різницю між підданим, громадянином, іноземцем, містом, міською общиною й Державою". Боден наголошував, що громадянин є вільним підданим, який підпорядковується верховній владі, його свобода обмежена, але не зникає зовсім (цим він відрізняється від раба, який є підданим, але не громадянином). Головною ознакою ж громадянина є підпорядкування верховній владі, тому не можна бути громадянином двох держав і не можна вільно переходити від одного підданства до іншого, хіба що за дозволом верховної влади. (Верховна влада, за Боденом, є постійною й абсолютною; влада держави - суверенною).

Гоббс у книзі "Про громадянина" (1642), заперечуючи тезі Аристотеля, що людина за своєю природою є істотою політичною, здатною до суспільного життя, стверджував, що в дійсності людина за природою є егоїстичною та її прагнення жити в суспільстві викликано пошуками вигоди, слави, пошани, привілеїв, тобто любов'ю до себе, а не до інших. Тому "мірилом права є користь", із чого Гоббс робив висновок, що "природним станом людей, до того, як вони об'єдналися в суспільство, була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх". Однак за такого стану (стану війни) безглуздо очікувати збереження життя людей. "Тому прагнення правдивого розуму полягає в тому, що потрібно шукати миру, доки ще існує якась надія на його осягнення". Під правдивим розумом (recta ratio) у природному стані людей Гоббс розумів "власне правильні міркування кожної окремої людини про здійснені нею дії, що можуть спричинити вигоду або шкоду іншим людям". Далі він підкреслював, що в додержавному стані кожен має повну свободу, яка не дає позитивних результатів, у випадку ж встановлення держави, "всякий громадянин утримує за собою стільки свободи, скільки вистачає для доброго й спокійного життя". Отже, люди стають громадянами тоді, коли вони переходять від додержавного життя до життя в державі. Поза державою, вважав Гоббс, панують війни, страх, бідність, самотність, варварство, дикість і темрява, у державі "панує розум, мир, безпека, багатство, благопристойність, суспільство. вишуканість, знання та прихильність". За цих умов люди й є громадянами, що обумовлено, окрім вищезгаданого, низкою законів, яких вони повинні дотримуватися.

Самуель фон Пуфендорф у першій частині праці "Про обов'язок" писав про обов'язки людини, у другій - про обов'язки громадянина. Він обмежував кількість громадян тими особами, які, за першим об'єднанням сімей, заснували державу та їхніми нащадками за батьківською лінією. В основу поділу людей на громадян за народженням та громадян натуралізованих Пуфендорф поклав принципи шляхетності, якою одні володіють, інші - ні.

Дещо інакше трактував поняття "громадянин" Джон Локк, який розкривав його зміст через аналіз людського суспільства, що проходило, так би мовити, природний і політичний стан. Щодо змісту поняття "громадянство" Локк підкреслював, що кожна людина за своєю природою є вільною й ніщо не є в стані підпорядкувати її будь-якій земній владі за винятком власної волі, однак стаючи громадянами певного суспільства, люди відмовляються від рівності, свободи та виконавчої влади на користь суспільства. Разом із тим, громадянське суспільство повинно враховувати інтереси й волю окремих громадян, тому влада суспільства або створеного людьми законодавчого інституту "ніколи не може сягати далі, ніж це необхідно для загального блага".

Це було написано триста років тому, але не втратило значення й сьогодні. Локк підкреслював, що для нього політична влада є там, "де люди мають у своєму розпорядженні власність", тобто політична людина, громадянин - це людина, яка є власником.

Німецький мислитель Іммануїл Кант у творі "Метафізика натури у двох частинах" розкривав зміст поняття "громадянин" через участь громадянина в законодавчій діяльності. Він зазначав, що законодавча влада може належати лише об'єднаній волі народу. Лише узгоджена й об'єднана воля всіх за умови, що кожен щодо всіх і всі щодо кожного приймають одні й ті рішення, тобто воля народу лише об'єднана загальним чином, може бути законодавчою. "Об'єднані ж для законодавства члени такого суспільства (societas civilis), тобто держави, називаються громадянами (dues). Невід'ємними атрибутами громадянства, за Кантом, були заснована на законі свобода кожного не підкорятися іншому законові, окрім того, на який він дав згоду; громадянська рівність, яка полягала в тому, що громадянин може визнати вищим за себе лише того зі складу народу, від кого він очікує виконання тих самих правових обов'язків, які виконує сам; визнання громадянської самостійності (відповідати за своє існування й утримання, а не залежати від примх когось іншого зі складу народу). Тобто в "правових справах громадянська особистість не повинна бути представлена ніким іншим".

Полеміку щодо статусу громадянина продовжили Дені Дідро й Жан Жак Руссо. Дідро писав в "Енциклопедії", що громадянин - це той, "хто є членом вільного об'єднання багатьох родин, хто поділяє його права та користується його перевагами". Підкреслюючи, що Гоббс не розрізняв підданого й громадянина, Дідро зазначав, що громадянин знаходиться у відношенні щодо законів у такому самому становищі, в якому підданий знаходиться щодо монарха. Обидва (громадянин і підданий) перебувають у стані підпорядкованості, тільки перший - від істоти моральної, другий - від істоти фізичної. Водночас Руссо писав, що члени асоціації (спочатку Руссо цю більшість називав конфедерацією) у сукупності називаються народом, "а кожен зокрема називається громадянином як таким, що бере участь у верховній владі, та підданим як таким, що підпорядковується законам Держави". Таким чином, Руссо відійшов від схеми, яка утверджувалася в політичній свідомості, суть якої полягала в тому, що підданими були ті, хто служив і був відданим персоніфікованому суб'єкту влади - монархові насамперед. Громадянами ж були всі ті, хто брав участь у законодавчій владі та підпорядковувався законам держави. Руссо першим пов'язав суть громадянства з свободою, доброчесностями. "Батьківщина не може існувати без свободи, свобода без доброчесності, доброчесність без громадян. У вас усе буде, якщо ви виховаєте громадян; без цього у вас усі, починаючи від правителів Держави, будуть лише жалюгідними рабами".

Ставлення Руссо до обмеження свободи людини та громадянина критикував Бендясамен Констан, який стверджував, що людині притаманна свобода, тому вона діє насамперед у власних інтересах, чим і зумовлюються головні громадянські права. Ідеї Констана розвинув Джеремі Бейтам, який вимагав встановлення політичних гарантій громадянським правам і свободам. Такі гарантії може забезпечити лише демократія, за якої можливо вирішити головне завдання держави - осягнення "найбільшої суми щастя як можна для більшої кількості людей". Тому Бентам закликав до введення загального виборчого права, прямих, таємних виборів депутатів законодавчої влади.

Ці ідеї продовжив Джон С. Мілль, який приділяв велику увагу питанням свободи громадян, обґрунтуванню переваг представницького правління, громадянському вихованню. Останнє набувало особливого значення з введенням загального виборчого права, оскільки збільшувалася вірогідність використання громадянами права голосу для своїх егоїстичних інтересів. Щоб запобігти цьому, Мілль (окрім виховання) запропонував диференціювати голоси громадян, ввести інтелектуальний привілей для тих, хто займається розумовою працею. Загалом у XIX столітті було здійснено спробу визначити оптимальне співвідношення між природними правами людини та правами громадянськими. Вже в підставовому документі Великої французької революції - Декларації прав людини та громадянина були статті, окремо присвячені правам людини (Ст. 1-4) та правам громадянина (Ст. 11-12). І надалі це питання - співвідношення природних і громадянських прав людини - не було вирішено однозначно. Цікаво, що вже в наші дні рішеннями Московського засідання Конференції по людському виміру ОБСЄ (1991 р.) перевага надавалася забезпеченню прав людини, а не принципу невтручання у внутрішні справи окремих держав. Тобто права людини розглядалися як вищі від громадянських прав, які держава надає своїм громадянам.

Отже, поняття "громадянин" виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав. Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи - при визначенні поняття громадянства - держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство - із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання.

У цих визначеннях відображена концепція примату держави над особою, а це, звичайно, є не досить вдалим. Тому що, по-перше, людина не належить державі: громадянство - стійкий юридичний зв'язок особи і держави. По-друге, це й не членство конкретної людини в державі, адже держава - не асоціація людей.

На мою думку, сам інститут громадянства, а особливо різні способи, умови і процедури набуття громадянства, відіграють важливу роль у правовому регулюванні міграційних процесів. Громадянство - сучасне визначення правової належності особи до певної держави. Термін громадянство з'явився після французької революції, замінюючи старе визначення - підданство. Громадянство передбачає постійний правовий зв'язок особи і держави, який проявляється у їхніх взаємних правах і обов'язках. Громадянство надає громадянам певну сукупність політичних прав, яких не мають інші жителі (негромадяни) конкретної території, наприклад, виборче право. Водночас держава покладає на громадян і певні обов'язки, наприклад, несення військової служби. Держава також забезпечує захист прав та законних інтересів своїх громадян як усередині країни, так і за її межами.

Вітчизняна наука приділила громадянству значну увагу. Термін "громадянство" походить від слів "місто", "городянин". В англійській мові - "city" - "citizenshiр". В німецькій мові "Burger" - це не тільки громадянин, але й міський житель. Пояснення бачиться в тому, що перші республіки запозичили досвід самоврядних міст. В даний час у документах для позначення громадянства використовується інший термін - "nationality" (англ.), "nationalite" (франц.), "nazionalita" (італ.) Він розуміється як приналежність до держави. Річ у тому, що термін "nation" в іноземних мовах (англійській, французькій та ін.) означає не "національність" в етнічному значенні, як це має місце в українській чи російській мовах, а "нація", "народ", "держава" в суспільно-політичному значенні. Проте через неточність перекладу в українській мові і вкорінялися такі, наприклад, найменування як "Національне зібрання" (замість "Народне зібрання") або як "Організація Об'єднаних Націй" (замість "Організація Об'єднаних Держав" - адже членами ООН є не нації, а держави). В німецькій мові це розуміння виражене буквально - "Staat-sangehorigkeit" - державна приналежність. Окрім громадянства використовується термін "підданство". Раніше він використовувався для позначення приналежності до монархії. В даний час термін "підданство", якщо він ще використовується, звичайно - рівнозначний терміну "громадянство". При цьому у ряді монархій (наприклад, у Бельгії, Іспанії, Нідерландах) даний термін в конституціях і в законодавстві взагалі не застосовується і замінений терміном "громадянство".

Через свій статус громадянин користується всіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків. Перебуваючи за рубежем, громадянин зобов'язаний дотримуватися певних законів своєї держави, а останнє забезпечує йому дипломатичний захист. Багато договорів передбачають надання громадянам держав, що беруть у них участь, певних прав і пільг.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що "всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. Указом Президента України від 31 березня 1992 р. було затверджене "Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України". Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до Закону "Про громадянство України" і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України "Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства".

Закон України "Про громадянство України" визначає громадянство України як "постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках". Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

Розділ 2. Правовий режим іноземців та осіб без громадянства в україні

Правовий режим іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"

2.1 Загальні положення правового режиму іноземців та осіб без громадянства в Україні