Доказування та доведення в цивільному процесі та їх співвідношення

Залежно від об'єкту, що підлягає дослідженню, і змісту питань, для вирішення яких необхідні спеціальні пізнання, в цивільному процесі застосовується декілька видів експертиз: медична, психіатрична, хімічна, технічна, криміналістична, бухгалтерська, почеркознавча та ін.

Суб'єктом експертизи є призначений судом експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в галузі науки, техніки, мистецтва. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України “Про судову експертизу”, і внесена до державного реєстру атестованих судових експертів (ч. 2. ст. 53 ЦПК України).

У разі потреби, коли належне з'ясуванню питання відноситься до декількох областей знань, може бути призначено декількох експертів і проведена комплексна експертиза. При призначенні декількох експертів вони мають право радитися між собою і надавати один висновок. Для впорядкування і належного науково-технічного оснащення експертиз, що проводяться, в країні створені спеціальні експертні установи. Також може бути призначена комісійна експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

Об'єкт експертизи - це перелік питань, по яких потрібен висновок. Ці питання формулюються судом з урахуванням думки осіб, що беруть участь в справі. Суд може поставити перед експертом будь-які питання: оцінки фактичних обставин справи, причин їх походження, наявності або відсутності зв'язків між фактами, наукових даних в певній галузі знань і т.д. Цивільний процес: Навч. посіб. / за ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - С. 127. У визначенні суду про призначення експертизи питання повинні бути сформульовані чітко і не торкатися правової оцінки обставин справи. Неправильним є таке питання: „Чи є громадянин Н. недієздатним?”

Питання про недієздатність може вирішити тільки суд, а перед експертом повинен бути поставлено питання: „Чи може пан Н. розуміти значення своїх дій або керувати ними?”

Предметом експертного дослідження є речі, на яких залишилися сліди, зразки товару, стан здоровця особи, історія його хвороби тощо. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академ. курс. - К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2005. - С.309.

Експерт володіє широкими процесуальними правами: він може знайомитися зі всіма матеріалами справи, просити суд про надання додаткових матеріалів. В судовому засіданні експерт має право задавати питання особам, що беруть участь в справі, і свідкам. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо надані йому для дослідження матеріали виявляться недостатніми або він зіткнеться з питанням, по якому не володіє необхідними спеціальними знаннями. Експерт має право на винагороду за свою працю.

Експерт зобов'язаний з'явитися по виклику суду, провести дослідження і дати об'єктивний і обґрунтований висновок з поставлених питань. За відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків або за надання завідомо неправдивого висновку експерт несе відповідальність, встановлену законом (ч. 13. ст. 53 ЦПК України).

3.2 Оцінка доказів

В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст. 62 чинного та ст. 212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінки доказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншими вченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.

В теорії цивільного процесу виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що закінчується постановленням і проголошенням судового рішення.

Інформацію сторони та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям.

1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.

2. Пояснення (заперечення) відповідача в межах заявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач.

Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховувати наступні положення:

- у першу чергу, предмет логічного зв'язку порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;

- у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має ґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії закону чи права;

- у третю чергу, встановлювати докази, на підставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;

- в останню чергу, пояснення сторони, третьої особи, заявника мають розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якій висловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, а необхідно надавати суду й інші докази.

Послідовне викладення норм, що присвячені дослідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх дослідження.

На першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні відповідними особами тих обставин, з якими вони пов'язують випадки правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до другої стадії буде пов'язана лише з випадками:

встановлення відповідних прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;

визнанням цих прав відповідачами по заявлених вимогах;

вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.

Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред'являтимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача або стосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.

Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.

Процесуально перехід від однієї стадії до іншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:

про встановлення факту порушення прав позивача або заявника;

про встановлення факту порушення прав відповідачем або обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;

остання стадія має закінчуватись постановленням рішення, в якому має бути узагальнено все розглянуте і зроблено остаточний висновок суду.

Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл. 8 нового ЦПК), а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладання розгляду справи по суті може вважатись недоцільним.

Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.

В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом.

Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.

В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки доказів:

1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази: рекомендаційну; владну (завершальну).

2. Залежно від рівня пізнання: попередню; остаточну; контрольну.

Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Виділяється ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.

Вважаємо доцільним проаналізувати норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст. 160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч. 12 ст. 180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті.

Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності і допустимості (ст. 58-59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити законодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст. 27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.

Необхідно виділяти оцінку доказів на різних стадіях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання доказів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.

Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.

Висновок

Посилаючись на усе вище викладене можна зробити висновок, що інститут доказування в цивільному процесі - складний та спірний для української правової науки. Доказування та докази є одним з центральних положень цивільного процесу, на яке опирається законне та обґрунтоване рішення суду.

Постанова Пленуму Верховного суду про судові рішення наголошує що судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.

Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому статтями 33, 36, 45, 49, п. 9 ст. 143, ч. 3 ст. 176, 189 ЦПК, суд може обгрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.

При постановленні рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 28 і 29 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Іноді всупереч закону суди розглядають висновки експертів як джерела доказів, що мають перевагу над іншими доказами, без належної їх перевірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків.

При дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 62 ЦПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтоватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.

Загалом процес доказування є творчим процесом заинтересованої сторони у цивільному процесі і залежить від її обізнаності у вимогах закону щодо доказів, які мають значення для вирішення справи.

Список використаної літератури

1. Конституція України прийнята на V сесії Верховної ради 28 червня 1996 р.// ВВВУ. - 1996. - №30.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Урядовий кур'єр. - 2004. - Липень. - №130.

3. ПВС України про судову експертизу у кримінальних і цивільних справах від // Урядовий кур'єр. - 30.05.1997. - №8.

4. Белкин А.Р. Теория доказывания. Научно-методическое пособие. - М.: Изд-во НОРМА, 1999. - С. 243.

5. Гріненко А.Д., Шульженко О.О., Надігрний Г.М. Практика використання в цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного Суду України. - 1997. - №3. -С. 240.

6. Дорошенко М.І. Засоби доказування у цивільних спорах з порушення прав інтелектуальної власності. - К., 1993. - С. 287.

7. Колмаков В.П. Способы собирания и закрепления доказательств. // Соц. Законность. - М., 1955. - №4.

8. Решетникова В.И. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. - М., 2000. - С. 173.

9. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств. - М., 1960. - С. 184.

10. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - К.: КНТ, 2005. - С. 212.

11. Цивільний процес: Навч. посіб. / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - С. 221.

12. Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. - М., 1981. - С. 180.

13. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академ. курс. - К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2005. - С. 379.

14. Иванов О.В. Судебные доказательства в гражданском процессе. Научное пособие. - Иркутск, 1974. - С. 353.

15. Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. - М.: Политиздат, 1951. - С. 297.