Правовий режим поділу майна подружжя

У радянському законодавстві обмежувалося коло суб'єктів права спільної сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС УРСР). Водночас заборонялося існування спільної часткової власності між громадянами та іншими суб'єктами цивільних правовідносин. Нині ж практично коло суб'єктів як спільної часткової, так і спільної сумісної власності не обмежується . Маслов В.Д. Основнне проблеми права личной собственности. - Харьков, 1968. - 112с.

. Маслов В.Д. Основнне проблеми права личной собственности. - Харьков, 1998. - 184с.. І та, і друга можуть виникати між будь-якими суб'єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні. Відповідно зникли розбіжності в об'єктному складі спільної часткової та спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського періоду об'єктами права спільної часткової власності за участю громадян та об'єктами права спільної сумісної власності подружжя і членів колишніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продуктивна худоба тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р.), то з прийняттям Закону України "Про власність", інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об'єктів права приватної власності. Таким чином, є підстави констатувати встановлення в новому законодавстві для усіх суб'єктів цивільних правовідносин юридичне рівних можливостей для набуття майна у спільну власність за винятками, передбаченими законом.

Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у правовому становищі співвласників-громадян та співвласників-юридичних осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад, праву спільної власності подружжя притаманна підпорядкованість майнових інтересів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі відсутності між ними шлюбного контракту може виникати в силу закону, тобто поза їх волею, в тому числі на майно, що набувається за угодами чи за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.

У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне розуміння поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в суб'єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах.

Таким чином, право власності подружжя в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.

Звичайно, подружжя, як і усі інші суб'єкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом України "Про власність". Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.

Спільна власність на землю

Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіц. вид. / За заг. Ред. В.Т. Маляренка. - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 560 с.:

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними:

в) співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Розділ ІI. Цивільно-правове регулювання права особистої приватної власності чоловіка та дружини. Проблеми та перспективи розвитку

У сімейному законодавстві передбачено два режими майна подружжя - особиста приватна та спільна сумісна власність.

Особиста приватна власність(додаток№1)

Зазвичай частину майна, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до моменту реєстрації шлюбу. Проте це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного. Так, досить поширеною підставою набуття особистої приватної власності одним із подружжя є отримання ним майна як спадщини чи подарунка. Крім згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Особливої уваги під час розгляду питання щодо власності подружжя заслуговує саме те положення, що в КпШС усе починалося зі спільної сумісної власності, а вже потім розглядалась індивідуальна (особиста) власність, а у СК навпаки - починається з особистої власності, адже спільне завжди складається з особистого, а не спільне поділяється на види. Вступаючи у шлюб чоловік та жінка вже мають певне майно, яким вони на законних підставах вправі розпоряджатися на власний розсуд. Тобто вступ у шлюб не припиняє права власності на майно, яке належало дружині та чоловікові до моменту реєстрації шлюбу. Це означає, що шлюб не перетворює особисту власність дружини та чоловіка у спільну сумісну власність подружжя.

У ст. 24 КпШС одночасно з терміном "власність кожного з подружжя" вживалися терміни "роздільне майно подружжя", "роздільне майно кожного з подружжя". Згодом термін "роздільне" замінили словосполученням "особиста приватна власність дружини та чоловіка". Крім цього, у сучасному законодавстві чіткіше визначено, що саме належить до особистої приватної власності дружини, чоловіка (ст. 57 СК).

За ст. 24 КпШС до "роздільної" власності одного з подружжя належало майно, одержане "в дар". Оскільки зміст терміна "дар" сприймався неоднозначно, його замінили на "дарування". У ч. 2 ст. 24 КпШС містилася норма, за якою власністю кожного з подружжя були речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за виключенням коштовностей та предметів розкоші. Тим часом, відсутність чіткого трактування термінів "коштовність" та "предмет розкоші" навіть у сучасних умовах не могло не викликати заперечень. Тому в ч. 2 ст. 57 СК подано інше законодавче вирішення проблеми: речі індивідуального користування, у тому числі і коштовності, навіть у тому випадку, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, є особистою власністю дружини або чоловіка. Але якщо коштовності (вироби з дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння) були придбанні не для індивідуального користування дружини чи чоловіка, а для накопичення капіталу, вони мають вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

Найбільшу увагу в сучасному законодавстві приділяється саме спільній сумісній власності подружжя. Тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном незалежно від того, що зарплата одного з подружжя є більшою чи що один із подружжя продовжує навчання або є інвалідом. Подружжя розпоряджається майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності за взаємною згодою. Порівняно із КпШС ця норма зазнала певних змін. По-перше, змінилася назва статей (ст. 22 КпШС "Спільна сумісна власність подружжя" - ст. 60 СК "Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя"). По-друге, в ст. 22 КпШС містилася норма, за якою "майно, нажите подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". Оскільки у проекті ЦК України вживався лише термін "набуття" права власності, тому саме він і використовується у ст. 60 СК. Тобто згідно зі ст. 60 СК підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є тільки одна обставина: набуття (тобто виготовлення, придбання, спорудження) майна за весь період перебування у шлюбі. Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Доцільно зазначити, що і в КпШС, і в СК передбачений варіант перетворення за певних умов правового режиму майна, яке належало одному з подружжя, із об'єкта права особистої власності в об'єкт права спільної сумісної власності. Підставою для цього, як і раніше, лишились спільні грошові і (або) трудові затрати дружини та чоловіка або ж затрати одного з подружжя.

Дружина і чоловік мали і мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Тобто вони мають право розділити майно за взаємною згодою між собою. Частина 1 ст. 28 КпШС ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА N 16 від 12 червня 1998 року

Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України містила норму, за якою у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, "їх частки визнаються рівними". У ч. 1 ст. 70 СК ця законодавча ідея сформульована точніше: "частки майна дружини та чоловіка є рівними". Також у ч. 1 ст. 28 КпШС зазначалось, що розмір частки може бути збільшений з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Позиція, сформульована у ч. 3 ст. 70 СК, має істотні відмінності. Вона встановила чіткіший та прозоріший критерій для задоволення вимоги про збільшення частки у спільному майні тому з подружжя, з ким проживає дитина або непрацездатні син чи дочка. Під час вирішення спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Також зазначимо, що всі три частини ст. 29 КпШС "Поділ спільного майна подружжя" були розділені і значно доповненні в новому сімейному законодавстві. Відтак, з'явилася стаття, яка визначає способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 1 ст. 71 СК). Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Також з'явилися статті, які визначають "право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя" (ч. 1 ст. 69 СК) та те, що вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Безперечно, СК став черговим узагальненням практичного досвіду та результатів аналізу позицій багатьох науковців. Його положення стосовно майнових відносин подружжя порівняно із сімейним законодавством УРСР детальніше і набагато чіткіше визначають права подружжя на розпорядження майном, порядок користування ним, право на укладення між собою всіх договорів, які не заборонені законом, а також право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі тощо. Проте не слід забувати, що світ змінюється і законодавство, яке сьогодні вважається новим, завтра може застаріти. Відтак, аби не допустити суперечностей, необхідно весь час слідкувати як за тенденціями в суспільстві, так і за перебігом подій у державі.

Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С.Червоного. - К.: Істина, 2003. - 464 с.: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Право на плоди та доходи від речей, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності

Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Правові засади такої власності допоки що визначені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР, яка передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності кільком суб'єктам. При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.

Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна.

Розділ ІІІ. Поняття та розвиток права спільної сумісної власності подружжя у Сімейному кодексі України

Я вважаю доцільним коментувати свої думки на прикладі статтей Сімейного Кодексу.

Спільна сумісна власність (додаток№2)

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (через ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття (купівля, обмін тощо, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину) та на чиє ім'я було придбане майно - важливим є лише той факт, що придбання відбулося під час шлюбу.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (його повна назва -- Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР), зберіг свою життєздатність і у нині Діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, прийнятими 27 червня 1968 p., і прийнятим в їх розвиток шлюбно-сшейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні переважно Кодексом про шлюб і сім'ю Української РСР, введеним в дію ще з 1 січня 1970 p. (з наступними змінами). У необхідних випадках можливе також субсидіарі не застосування норм цивільного законодавства, що визна-чають зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін.

Кодексом про шлюб і сім'юПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА N 16 від 12 червня 1998 року

Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України (ст.22) встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна. «Майно, -- зазначається у цій статті, -- нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений в державних органах запису актів громадянського стану (в органах ЗАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих «фактичних» шлюбних відносинах.

На майнові відносини такого фактичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства про спільність майна не поширюються. Спори відносно майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватись відповідно до норм цивільного законодавства про спільну часткову власність. Водночас «радянському сімейному праву» відомий період, коли на набуте фактичним подружжям майно розповсюджувався режим спільності, встановлений сімейним законодавством. Такий порядок регулювання майнових відносин між фактичним подружжям існував певний період до 8 липня 1944 p. Однак у зв'язку з соціально-демографічними змінами у суспільстві, викликаними війною, широким розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням народжуваності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прий­нято Указ Президії Верховної Ради СРСР Указ Президії Верховної Ради СРСР 8 липня 1944 p, п.9 якого встановлював, що лише зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним законодавством.

Інколи і після прийняття зазначеного Указу пропонувалося розповсюджувати на майно, придбане фактичним подружжям, норми про спільну сумісну власність.

На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке знаходиться в зареєстрованому шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди.

При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність, вони вправі передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності. Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім'ї, що може дати підстави для застосування ч.І ст.17 Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майнові права та обов'язки подружжя досить детально регламентуються у правових системах сучасності. Це відносини з приводу режиму майна подружжя, порядку управління ним, надання матеріального утримання одне одному. Існують три основні види правового режиму майна подружжя: спільності, роздільності та змішаний режим.

Режим спільності майна подружжя означає право спільної сумісної власності на майно, нажите за час шлюбу. Одначе майно, яке належало їм до шлюбу, а також отримане під час шлюбу в дар чи спадок, залишається в роздільній власності.

Режим роздільності передбачає належність кожному з подружжя не тільки його дошлюбного майна, а й майна, набутого під час шлюбу за власні кошти. Змішаний режим означає, що в період перебування у шлюбі подружжя розпоряджається майном окремо, а в разі розлучення це майно стає загальним і ділиться порівну. У законодавстві держав можуть міститися й інші норми, зміст яких не відповідає традиційному тлумаченню режимів майна. Так, щодо режиму спільності в одних штатах США доходи від роздільної власності включаються у спільне майно (штати Техас, Луїзіана, Айдахо), а в інших -- ні.

Юридичною підставою застосування певного режиму майна може бути закон держави або шлюбний договір (контракт) (легальний та договірний режим майна). Легальний режим спільності майна подружжя передбачається законодавством Іспанії, Франції, деяких штатів США. Легальний режим роздільного майна існує в більшості держав "сім'ї загального права", в т. ч. у Великобританії; легальний змішаний режим майна -- у Данії, Німеччині, Норвегії, Фінляндії, Швеції та інших державах. Корельский В.М., Перевалова В.Д. Теория государства и права. - М., 1997. - 315 с.

За шлюбним договором (контрактом) подружжю надається можливість урегулювати майнові відносини на свій погляд. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подружжя та його поділ у разі розлучення. В державах "сім'ї загального права" роль шлюбного договору відіграє інститут довірчої власності (траст).

Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Зазвичай для цього обов'язковою є присутність обох сторін і нотаріальне посвідчення Їхніх підписів (ст. 1410 Цивільного зводу Німеччини). Інколи допускається присутність представників сторін (ст. 1294 Цивільного кодексу Франції). Угода про майнові відносини між подружжям найчастіше укладається тільки до шлюбу і може породжувати правові наслідки лише з часу його реєстрації (ст. 1395 Цивільного кодексу Франції). У державах, де відсутній легальний режим майна, подружжя обов'язково укладає шлюбний контракт.

Стаття 27 КпШС України та Порядок укладення шлюбного контракту, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p., встановлюють, що шлюбний контракт може передбачати майнові права подружжя. Якщо такий контракт не укладено, то на майно подружжя поширюватиметься режим, передбачений законодавством. У разі виникнення спору між подружжям з приводу майна, за наявності контракту, суд передовсім братиме до уваги умови шлюбного контракту. Вказане є суттєвим, адже норми КпШС України та шлюбний контракт по-різному можуть трактувати ті самі поняття, наприклад, щодо юридичної долі майна.

Порядок управління майном також може бути встановлений законом або шлюбним договором. Так, у законодавстві Аргентини, Бразилії, Іспанії передбачено, що спільним майном управляє чоловік. Одначе розпорядження нерухомістю подружжя здійснює здебільшого спільно (ст. 1356 Цивільного зводу Німеччини). Водночас шлюбний контракт може передбачати й інші умови щодо зазначених питань.

Умови утримання подружжя зазвичай регулюються законодавством. В одних правових системах передбачаються обов'язки подружжя із взаємного утримання (ст. 32 КпШС України, ст. 67 Цивільного кодексу Іспанії), в інших цей обов'язок покладається на одне з подружжя (ст. 208 Цивільного кодексу Франції в редакції від 3 січня 1972 р.). На теперішній час норми права, які передбачають принцип взаємного утримання подружжя (сім'ї) за рахунок праці чи майна, витісняють норми про односторонній обов'язок матеріального утримання одного з подружжя.

Якщо в державах "сім'ї континентального права" кожне з подружжя може вимагати надання допомоги іншим, то в державах "сім'ї загального права" заявления й задоволення такої вимоги не завжди є гарантованим. Англійське право, наприклад, як і право держав Європи, зобов'язує дружину надавати матеріальну допомогу своєму чоловікові, обмежуючи це зобов'язання випадками, коли чоловік гостро потребує допомоги. Проте в державах "сім'ї загального права" обов'язок подружжя щодо взаємного утримання, і насамперед обов'язок чоловіка утримувати свою дружину, в основному визначається виконанням нею своїх шлюбно-сімейних обов'язків і знаходиться в безпосередньому зв'язку з концепцією єдності подружжя та обов'язку спільного подружнього проживання ("консорціуму"). Нині одружена жінка в Англії не має чітко визначеного та гарантованого права на отримання від чоловіка необхідних їй засобів до існування.

У правових системах, де передбачено укладення шлюбного контракту, питання утримання подружжя переважно ним і регламентується. В такому разі норми шлюбного контракту не повинні протирічити нормам моралі (ст. 1392 Цивільного кодексу Франції) та ставити подружжя в гірше становище, ніж запропоноване нормами законодавства (ч. 2 ст. 27 КпШС України).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання -- особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст.31 КпШС України). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Згідно з діючим законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Маслов В.Ф. Имушественные отношения в семье. - Харьков, 1972. - 89с.

Маслов В.Д. Основнне проблеми права личной собственности. - Харьков, 1968. - 112с. Не виключено, що в опис може бути включене спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником. У цьому разі він має право подати в суд позов про виключення належного йому майна з опису.Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. - К, 1960. Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з врахуванням всього спільно нажитого майна, в тому числі і того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не підлягає конфіскації.

Інколи один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім'я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню, оскільки така угода є недійсною.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відпо­відальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриманню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб та сім'ю України стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням, використане на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок по створенню необхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.

Режим спільності майна подружжя означає, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності.

Тим часом, слід взяти до уваги, що сімейне законодавство передбачає обставини, за яких особисте приватне майно кожного з подружжя може бути визнане спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК наголошується, що у разі якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Попри зміни у сімейному законодавстві, значна кількість норм, що увійшли до нового Сімейного кодексу України і регулюють відносини, які раніше не входили до сфери дії сімейного права УРСР, лишаються доволі спірними. Це стосується, зокрема питань, пов'язаних із майновими правами подружжя. Яке ж майно можна вважати особистим, тобто тим, яке належить тільки дружині чи тільки чоловіку, а яке на законних підставах можна вважати спільною сумісною власністю подружжя?

Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (його повна назва - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР), зберіг свою життєздатність у Кодексі про шлюб та сім'ю Української РСР 1970 р. (далі - КпШС), а з набранням чинності СК із 10 січня 2002 р. був значно доповнений і дещо видозмінений. Більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить про вдалість обраного правового механізму її регламентації.

Висновок

В якості висновку можна зазначити наступне: вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами.

Отже, основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб у нашому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняють ся державою.

Кодекс про шлюб і сім'ю базується на таких загальновизнаних принципах: рівноправності жінки й чоловіка в сімейних відносинах; побудови сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі жінки й чоловіка; всебічної охорони інтересів матері й дітей та забезпечення щасливого дитинства кожній дитині; виховання почуття відповідальності перед сім'єю тощо.

Останні зміни в сімейному законодавстві торкнулись переважно тих його положень, якими регулюються майнові правовідносини між дружиною, чоловіком та їхніми дітьми. Це є закономірним, адже саме на сферу матеріальних інтересів людини держава здійснює найбільший правовий вплив.

Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично, то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає водночас у момент виникнення у подружжя - сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР ст. 34 УК України права приватної власності. Тобто право власності одного суб'єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб'єктів. Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного правового режиму інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з подружжя виникає незалежно від воді дружини - учасника угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним з подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не застережено законом або договором. Водночас у Закону України “Про власність” в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу, та в диспозитивній формі - режим спільної власності щодо майна, створеного чина набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці. Крім того, спільною сумісною власністю може бути:

а) майно, придбане в наслідок спільної праці членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності;

в) майно, створюване членами селянського господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.;

г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність.

Список використаної літератури

І. Нормативно-правові акти

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - №№ 40-44. - ст.356.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

4. Про нотаріат. Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 49.

5. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С.Червоного. - К.: Істина, 2003. - 464 с.

6. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. - К.: Видавничий Дім Ін Юре, 2003- 532с.

7. Про власність. Закон України від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 20.

8. Про господарські товариства. Закон України від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 49.

9. Про цінні папери і фондову біржу. Закон України від 18 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 38.

10. Про приватизацію державного житлового фонду. Закон України від 19 червня 1992 р, // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 17.

11. Про приватизацію малих державних підприємств (малу приватизацію). Закон України від 14 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради. -1995.-№15.

12. Про приватизацію майна державних підприємств (нова редакція). Закон України від 19 лютого 1997 р. // Відомості Верховної Ради. -1997.-№17.

13. Про право власності на окремі види майна. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. (із змінами і доповненнями від 22.04.93, 15.07.94, 21.01.95)//Відомості Верховної Ради. - 1992. -№35.

14. Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. // Право України. -1992.-№ 2.

15. Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіц. вид. / За заг. Ред. В.Т. Маляренка. - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 560 с.

II. Монографічна та навчальна література

1. Антокольская М.В. Семейное право. - М., 2001. - 220 с.

2. Вінник О.М., Щербина В.С. Акціонерне право. - К., 2000. - 334с.

3. Гражданское право. Учебник. Ч. ІІ / Сергеев А.П., Толстой Ю.К. - М., 1998.- 450 с.

4. Гражданское й торговеє право капиталистических государств. - М.: Международые отношения, 1993. - 536 с.

5. Гопанчук В.С. Сімейне право України. -К.: Істіна. - 2002. - 320 с.

6. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К.: Вентурі, 1996. - 99с.

7. Дзера С.В. Цивільне право підручник. - К.: Вентурі, 1997. - 360 с.

8. Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. - М., 1975.- 425с.

9. Жилинкова И.В, Право собственности супругов. - Харьков.:Ксилон, 1997.- 345с.

10. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. - Харьков, 2000. - 450с.

11. Корельский В.М., Перевалова В.Д. Теория государства и права. - М., 1997. - 315 с.

12. Маслов В.Ф. Имушественные отношения в семье. - Харьков, 1972. - 89с.

13. Маслов В.Д. Основнне проблеми права личной собственности. - Харьков, 1968. - 112с.

14. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. - К, 1960. - 250 с.

15. Нечаева О.М. Семья й закон. - М, 1980. - 150 с.

16. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М., - 1994. - 275с.

17. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вентурі, 1997. - 336с.

18. Підопригора О.А., Боброва Д.В. Цивільне право. - Загальна частина. - К.: Вентурі, 1995.-512с.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1992. Т. 1. - 560 с.

20. Савельев В,А. Римское частное право: проблеми истории и теории. - М., 1995. - С.45.

III. Публікації в журналах та інших періодичних виданнях

1. Бойко О. Пакет "сімейних законів" // Урядовий кур'єр. - 2004. - 24 січня. - № 14. - С. 7-8.

2. Дзера О. В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подружжя в новому Сімейному кодексі України // Юридична Україна. - 2003. - №1. - С56-58.

3. Заїка Ю. Заповіт подружжя // Право України, 2004 - № 4. - С. 91 - 96.

4. Жилінкова І.В. Майнові відносини членів сім'ї: цілі та засоби правового регулювання // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №2. - С. 106-114.

5. Жилінкова І.В. Поняття правового режиму майна подружжя // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2. - С. 156-164.

6. Жилінкова І.В. Правовий режим спшьності майна подружжя // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3. - С. 88-94.

7. Жилінкова Т.В. Імперативне і диспозитивне регулювання майнових відносин у сім'ї // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №1. - С. 115-120.

8. Жилінкова І.В. Регулювання майнових відносин подружжя // Право України. - 1994. - № 11-12. - С. 29-31.

9. Жилінкова І.В. Концепція шлюбного договору за новим Сімейним кодексом України // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - №3.-С. 122-130.

10. Мадіссон Н.В. Приватна власність у системі суспільних відносин. Методологія проблеми // Вісник Академії Правових наук. - 1998. - №4. - С. 78-80.

11. Миронова Г.І. Моральні засади Сімейного кодексу України // Право України. - 2004. - № 4. - С. 99-102.

12. Новохатська Я. Щодо правової природи шлюбу // Право України. - 2002. - № 4. - С. 131-135

13. Ромовська 3. Реформа спадкового права // Українське право. - 1997. - №1. - С. 105.

14. Ульяненко О. Порядок і умови укладання шлюбного договору (контракту) // Сімейне право. - 2003. - № 4. - С.85-88.

15. Фурса С., Драгневич Л. Деякі аспекти законодавчого регулювання сімейних відносин. // Юридична Україна. - 2003. - № 1. - С. 59-65.

16. Харитонов Є. Новий Сімейний кодекс України: перехрестя правових традицій // Юридична Україна. - 2003. - № 1. - С. 55.

Додатки

Додаток №1

(Витяг з Сімейного кодексу)

ПРАВО ОСОБИСТОЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ДРУЖИНИ ТА ЧОЛОВІКА

Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності

1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним

Додаток№2

Витяг

Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності

1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. { Частина перша статті 61 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. { Частина друга статті 61 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові

1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. { Статтю 62 доповнено частиною другою згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності

1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою

1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.