Курсова робота

Торгівля людьми

Зміст

Вступ

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми

1.1 Історико-правовий аналіз норм міжнародного права по торгівлі людьми

1.2 Поняття та види торгівлі людьми

Розділ 2. Торгівля дітьми з метою використання їх в сексуальних цілях

2.1 Дитяча порнографія

2.2 Дитяча проституція

Розділ 3. Усиновлення іноземцями, як форма торгівлі дітьми

Розділ 4. Україна: країна-донор та країна-транзит. Основні шляхи транспортування “живого товару” та країни-реципієнти

Висновок

Вступ

У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш брутальних та масових порушень прав і свобод людини.

Глобалізація в світовому масштабі, зростаюча взаємозалежність та взаємопов'язаність держав, нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих регіонів світу спричинили небачене до цього часу поширення наприкінці XX ст. такого ганебного і антигуманного явища як торгівля людьми.

За неофіційними даними в світі близько 4 млн. осіб щороку переправляються через кордони держав для використання в підневільній праці. В сучасну работоргівлю втягуються навіть держави, які уникнули рабовласницького періоду у своїй історії. Якщо протягом ХIX ст. з Азії і Африки було вивезено 12 млн. рабів, то упродовж останніх 30 років ХХ ст. лише азіатських дівчат та жінок до Європи з метою експлуатації в підневільній праці було переправлено 13 млн.

Для України торгівля людьми в її сучасному розумінні постала наприкінці ХХ ст., зокрема після розпаду СРСР. Сукупність соціально-економічних умов, специфіка географічного положення та справжній “хаос” на українських кордонах призвели до того, що Україна перетворилася в країну-донора та країну-транзит “живого товару”. Особливо загрозливих форм набула торгівля жінками та дітьми.

За інформацією Міжнародної організації з міграції, за останні роки близько 400 тисяч українців виїхали за кордон з метою працевлаштування, з яких понад 100 тисяч жінок потрапили в секс-індустрію країн-реципієнтів.

Торгівля людьми, зокрема жінками та дітьми, -- це добре організований транснаціональний злочинний бізнес, тісно пов'язаний з такими явищами як проституція, наркоманія та порноіндустрія. Сучасні українські діти являють собою приманку для іноземних педофілів, продюсерів порнофільмів, сутенерів, особливо враховуючи те, що за різними оцінками від 100 до 200 тисяч з них -- це так звані “діти вулиць”.

Для України проблема торгівлі дітьми, фактично, розпочалася з масового незаконного усиновлення українських дітей іноземними громадянами. Як було встановлено спеціальною слідчою комісією Верховної Ради України, ці дії мали характер завуальованої торгівлі неповнолітніми.

Проблема полягає в тому, що розслідування, та й виявлення, таких злочинів -- практично неможливе. Транснаціональна злочинність виробила добре відпрацьований механізм здійснення торгівлі людьми, при якому прослідкувати рух “живого товару ” надзвичайно важко. Окрім цього, існує високий рівень латентності серед правоохоронних органів нашої держави, що явно не сприяє боротьбі з работоргівлею.

Проте, слід зазначити, що останнім часом намітились певні позитивні зрушення у ставленні до проблеми торгівлі людьми як пересічних громадян, так і представників владних структур. В Україні створено правову базу для боротьби з торгівлею людьми: КК України в ст. 149 встановлює відповідальність за цей вид злочину, розроблено урядову програму щодо запобігання торгівлі жінками і дітьми. До речі, Україна стала третьою державою Європи, поряд з Бельгією і Німеччиною, які на законодавчому рівні визнали торгівлю людьми тяжким злочином.

Водночас масштаби та обсяги работоргівлі в нашій країні продовжують залишатись загрозливими. Однією з причин цього є вкрай складна соціально-економічна ситуація в Україні.

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми

1.1 Історико-правовий аналіз норм міжнародного права по боротьбі з торгівлею людьми

Торгівлю людьми не можна вважати лише надбанням сучасності. Проституція та рабство, як відомо, явища давні. Проте, якщо до проституції ставлення сучасних громадськості та законодавців неоднозначне, то рабство вважається злочином в усіх державах світу.

Боротьбу зі злочинністю держави, як правило, здійснюють шляхом застосування внутрішньодержавних санкцій. Але злочини, які порушують основні права та свободи людини, передбачені нормами міжнародного права. Однією з перших спроб запобігти торгівлі людьми була декларація, прийнята на Віденському конгресі 1815 р., яка містила спроби обмежити торгівлю невільниками. Увагу міжнародної громадськості торгівля людьми, особливо жінками, привернула в кінці ХІХ -- початку ХХ ст. у зв'язку із загрозливим поширенням цього явища. Результатом стало скликання в Лондоні Міжнародного Конгресу з питань боротьби з торгівлею жінками, пов'язаної з проституцією. Учасники Конгресу звернулися із закликами до всіх держав про створення національних комітетів для боротьби з торгівлею жінками, про необхідність укладення міжнародних договорів з цього питання. Наступним кроком було скликання у Франції міжнародної конференції у 1902 р. Її учасниками стали 16 держав. Саме нею вперше в історії було розроблено низку правових заходів щодо боротьби з торгівлею жінками, до яких належать:

1) створення на території кожної держави центрального органу по збору та систематизації повідомлень про факти схиляння жінок і дівчат до розпусти;

2) прийняття необхідних мір для виявлення осіб, які займаються торгівлею жінками.

Ці положення були викладені у Міжнародному договорі про боротьбу з торгівлею білими рабинями від 18 травня 1904 року. Уперше проблему транснаціонального характеру торгівлі жінками і дітьми було вирішено на правовому рівні Міжнародною конвенцією про боротьбу з торгівлею білими рабинями, схваленою 4 травня 1910 року. Так, держави-учасниці зобов'язувалися встановити кримінальну відповідальність за торгівлю жінками і дівчатами і в тому разі, коли окремі дії, що складали цю діяльність, були вчинені на території різних країн.

Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею жінками та дітьми від 30 вересня 1921 року містила зобов'язання держав щодо розробки законопроектів, які б встановлювали кримінальну відповідальність осіб, які втягують жінок у проституцію та займаються торгівлею жінками та дітьми. У цьому документі вперше була виділена відповідальність не лише за звідництво для заняття проституцією, але і за власне торгівлю жінками та дітьми.

Першим самостійним міжнародно-правовим документом, що містить норми про торгівлю дітьми, стала Женевська декларація прав дитини, прийнята Лігою Націй у 1924 році. Ці норми стосувалися боротьби з торгівлею людьми та закабаленням їх в непосильні праці.

Згідно Женевської конвенції відносно рабства 1926 року при Лізі Націй створювався спеціальний Дорадчий комітет з боротьби з торгівлею жінками. Інформація про професійних торговців жінками, за Міжнародною конвенцією про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками, потрапляла в сферу обміну між державами-учасницями. Подальша законотворча діяльність по боротьбі з торгівлею людьми втілилась у Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 року. Україною вона була ратифікована 15 лютого 1955 року.

Вона стала підсумком попередньої нормотворчої діяльності по торгівлі людьми на міжнародному рівні. Конвенцією були визнані злочинними такі діяння:

1) звідництво, схиляння до проституції або розбещення з цією метою іншої особи, навіть за згодою цієї особи (п.1 ст.1);

2) експлуатацію проституції іншої особи навіть за згодою цієї особи (п.2 ст.1);

3) утримання будинку розпусти або управління ним, а також свідоме фінансування та участь у фінансуванні будинку розпусти (п.1 ст.2);

4) передачу в оренду або найом будівлі чи іншого місця, чи його частини за умови, що особа знала про цілі їхнього використання для проституції третіми особами ( п.2 ст.2);

5) замах на вчинення вказаних дій, підготовку до них (ст..3);

6) умисну співучасть у діях, перелічених у пунктах 1-5.

За вчинення цих діянь винні особи повинні нести відповідальність відповідно до внутрішніх законів держави. Недоліком цього акту можна вважати те, що в ньому не була передбачена відповідальність за власне торгівлю людьми, а також те, що в ньому не було враховано іншої, крім сексуальної експлуатації, мети торгівлі “живим товаром”. Позитивним моментом є те, що Конвенція встановила зобов'язання вжиття заходів для реабілітації жертв торгівлі людьми.

У серпні-вересні 1956р. була проведена Женевська конференція з боротьби з рабством. Результатом її роботи стало прийняття у вересні 1956р. Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів та звичаїв, подібних до рабства. Відповідно до цього документа дії, що прирівнюються до рабства, можна охарактеризувати як боргову кабалу, закріпачення, примусовий шлюб чи інша незаконна передача, фактично, права власності на жінку, продаж чи інша оплатна передача дитини законними представниками з метою подальшої її експлуатації. Конвенцією визнано злочинами також перевезення чи спроба перевезення рабів, співучасть в цій діяльності.

Цей документ був ратифікований Україною 31 жовтня 1958 року.

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим у 1956 році, було проголошено, що нікого не можуть утримувати в рабстві, рабство і работоргівля забороняються в усіх видах; ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані [3, стаття 8].

Черговим кроком стало прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 року Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (для України набула чинності 3 вересня 1981 року). Вона містила комплекс заходів для припинення торгівлі жінками та експлуатації проституції, зокрема надання жінкам державами всіх прав, передбачених Конвенцією у повному обсязі, усунення всіх форм дискримінації. Однак, у цьому документі відсутні будь-які механізми втілення цих норм на практиці та їх імплементації в національне законодавство.

Важливим документом, який містить норми про торгівлю дітьми, стала Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989р. (для України вона набула чинності з 27 вересня 1991 року).

Цим документом встановлено, що держави-учасниці вживають на національному, двох та багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів для відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди у будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Документом, що стосується боротьби з торгівлею людьми, зокрема жінками, є Декларація про викоренення насильства проти жінок (1993р.)

15 листопада 2000 року було прийнято Протокол про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Цінність його полягає в тому , що він містить визначення терміну “торгівля людьми”, заходи щодо захисту жертв торгівлі людьми, їх реабілітації, попередження, співробітництво (обмін інформацією і підготовка кадрів) та інші міри, що їх застосовують держави-учасниці для боротьби з цим злочином.

Аналіз норм міжнародного права дозволяє стверджувати, що міжнародна громадськість вживає заходів проти торгівлі людьми. Проте, хоча норми законодавства і змінюються, відповідно до сучасних умов і ситуацій на ринку “живого товару”, транснаціональна злочинність постійно знаходить все нові й нові шляхи і способи вчинення цього злочину. І, незважаючи на розмаїття нормативно-правових актів, покликаних боротися з торгівлею людьми, ситуація у цій сфері продовжує погіршуватися.

1.2 Поняття та види торгівлі людьми

Торгівлю людьми можна визначити по-різному. Так, Рада Європи дала таке визначення: “торгівля людьми -- незаконний акт, що здійснюється особою, яка спрямовано чи не спрямовано схиляє громадянина третьої країни виїхати в другу країну, шляхом використання обману чи іншої форми насильства або ж шляхом зловживання залежним становищем цього громадянина чи своїм адміністративним статусом”.

Торгівля людьми -- це одна із сучасних форм рабства, що включає в себе домашнє рабство, примусові шлюби, боргову кабалу, примусове зайняття проституцією чи участь у виготовленні порнографічної продукції, нестерпні форми праці тощо.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року дає визначення поняття торгівлі людьми шляхом перелічення діянь, що входять до її складу. Так, відповідно до статті 149 КК під торгівлею людьми розуміється:

1) продаж чи інша оплатна передача людини. Продаж -- це договір (угода), відповідно до якої одна особа (продавець) передає обумовлену річ ( а в даному випадку -- людину) у фактичну незаконну власність іншої особи (покупця), а остання зобов'язується сплатити за неї певну грошову суму, передбачену угодою сторін. Під іншою оплатною передачею слід розуміти фактичне незаконне передання права власності на людину іншій особі внаслідок договору міни, застави чи інших договорів, за якими людина надається для експлуатації за матеріальну винагороду у вигляді цінностей чи послуг матеріального характеру;

2) здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі. До таких угод можна віднести ті угоди, внаслідок яких людина передається іншій особі безплатно (дарування, безоплатна експлуатація), а також дій, що виникають з боку особи, яка отримує “живий товар”, -- купівля, одержання людини внаслідок міни, найму, застави чи іншої угоди. Для цієї форми торгівлі людини обов'язковою є мета: подальший продаж чи інша передача іншій особі. Причому винний повинен усвідомлювати, що людина передається ним іншій особі саме з такою метою.

Окрім цього, кінцевою метою даної форми торгівлі людьми є сексуальна експлуатація людини, використання її в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація її праці.

Сексуальна експлуатація -- це один з видів експлуатації праці людини, зокрема в галузі проституції (здійснення природних статевих актів, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинення будь-яких інших дій сексуального характеру з метою отримання доходів, а не на основі приязні чи особистої симпатії) чи в суміжних з нею сферах.

Використання в порнобізнесі -- це фактичне використання людини для створення предметів порнографічного характеру, незалежно від її ролі в даному процесі.

Втягнення у злочинну діяльність -- це дії, пов'язані з безпосереднім психічним чи фізичним впливом на особу та вчиненні з метою викликати у неї прагнення взяти участь в одному ч кількох злочинах. При цьому можуть використовуватись різноманітні способи впливу [3,с.350].

Залучення в боргову кабалу - фактичне поставлення особи в стан повної рабської залежності іншої особи. Експлуатація такої особи триває до тих пір, поки вона не відпрацює свій “борг” (у більшості випадків -- ціну, яку за неї було сплачено та витрати пов'язані з її утриманням).

Усиновлення чи удочеріння в комерційних цілях -- це оформлення спеціальним юридичним документом встановлення батьківської опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, з метою подальшого їх використання для отримання доходів (у жебракуванні, занятті азартними іграми чи для подальшого укладення щодо них угод пов'язаних з фактичною передачею права власності ). Використання у збройних конфліктах використання особи для виконання нею бойових завдань, пов'язаних з поваленням державної влади або порушенням суверенітету і територіальної цілісності інших держав тощо. На практиці торгівля людьми здійснюється шляхом вчинення ряду дій, які в своїй сукупності і складають її поняття. На думку автора, ці дії слід подати в такій послідовності:

1) вербування (як правило воно здійснюється шляхом підкупу, обману, викрадення, зловживання владою чи залежним становищем жертви, погрози чи іншого виду примусу);

2) транспортування (тобто перевіз “живого товару” до країни -реципієнта);

3) передача (купівля-продаж, обмін чи інші оплатні або безоплатні форми передачі “права власності” на людину);

4) експлуатація (примушування до заняття проституцією, використання у порнобізнесі, залучення у злочинну діяльність тощо).

Торгівлею людьми в більшості випадків займаються добре організовані злочинні угрупування, транснаціональний характер яких робить ці злочини майже безкарними з практичної точки зору, а наявність обов'язкової мети наступного продажу чи іншої передачі іншій особі (при переміщення через державний кордон України) і необхідної вимоги усвідомлення винним подальшої мети такої діяльності (сексуальної експлуатації, залучення у злочинну діяльність, використання у порнобізнесі та інших, передбачених у ст. 149 КК України) ще більше ускладнює процес доказування. Це стає можливим, переважно, лише у двох випадках:

1) якщо винний сам виконав всі дії щодо передачі людини іншій особі (вербування, перевіз, продаж);

2) якщо винний постійно, систематично постачає “живий товар” покупцям дітей для використання їх у жебракуванні чи, скажімо, жінок для сексуальної експлуатації.

Мета у даному виді злочину має альтернативний характер: винний, заволодівши особою і перевізши її через державний кордон України з метою продажу чи іншої передачі, усвідомлює, що в подальшому ця особа буде використовуватися в одній із зазначених в статті 149 цілях.

Торгівлю людьми, залежно від мети, можна поділити на:

1) торгівлю жінками і дітьми з метою використання їх в сексуальних цілях (для виробництва порнографічних матеріалів чи зайняття проституцією);

2) торгівля людьми з метою експлуатації їх праці;

3) торгівля людьми з метою залучення в боргову кабалу;

4) торгівля людьми з метою використання у збройних конфліктах;

5) торгівля з метою втягнення у злочинну діяльність;

6) торгівля дітьми з метою усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях.

Залежно від місця проживання “покупця ” можна виділити два види торгівлі людьми:

1) внутрішньодержавна (продаж чи інша оплата передача людини ) ;

2) міждержавна або транснаціональна (здійснення стосовно людини будь-якої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України з визначеною в ст.149 метою).

Розділ 2. Торгівля дітьми з метою використання їх в сексуальних цілях

Виникнувши практично одночасно, проституція і работоргівля і далі продовжують співіснувати, часто переплітаючись одне з одним. Ці явища існують віками і ані громадський осуд, ані різноманітні міри (в тому числі і репресивні), що їх застосовували держави, не змогли їх викорінити. Вони лише певною мірою впливали на їх кількісні показники. В результаті цієї протидії з боку суспільства і держави сформувався відмінно налагоджений ринок секс-індустрії, який дає величезні прибутки в тіньову економіку.

Велику тривогу викликає постійне омолодження дитячої проституції і порнографії. За оцінками ООН близько 1 млн. дітей у світі починають свій шлях на міжнародному ринку сексуальних послуг. Організована злочинність займається цим бізнесом через його прибутковість і практично безкарність.

Можна виділити наступні причини постійного збільшення кількості дітей і жінок, які продаються з метою використання в сексуальних цілях:

1) глобалізація економіки і підвищення трудової мобільності населення;

2) ріст попиту на послуги сексуального характеру в розвинутих країнах;

3) високий рівень безробіття серед жінок і поступове збільшення числа дітей-сиріт та соціальних сиріт;

4) збільшення числа користувачів мережі Internet (щодо дитячої порнографії).

2.1 Дитяча порнографія

В сучасний період збільшується кількість випадків торгівлі дітьми, вчиненої з метою використання їх в порнобізнесі ( ч. 1 ст.149 КК). Під останнім розуміється повністю чи частково дозволений в даній країні, або ж заборонений, вид підприємництва, пов'язаний зі звідництвом для проституції, сутенерством, утриманням будинків розпусти, виготовленням, збутом і розповсюдженням предметів порнографічного характеру.

Останнім часом прослідковується така тенденція: вік дітей, що стають жертвами торгівлі людьми і використовуються в порнобізнесі, постійно зменшується. Дитяча порнографія омолоджується, стає все більш жорстокою і витонченою. Часто зустрічаються випадки і сцени сексуального характеру і насильства з дітьми 3-5-річного віку, а іноді і над немовлятами. Найчастіше торгівля дітьми здійснюється з метою подальшого їх залучення і використання у виробництві порнографічних матеріалів. Порнографічними матеріалами визнають такі, що містять наступні ознаки:

1) становлять собою матеріальний носій інформації ( фільми, кліпи, фото продукція, картини тощо );

2) інформація, яку вони містять, у грубій натуралістичній формі зображає статеве життя людей у різних його формах, в тому числі і в нетрадиційних та неприродних (статеві органи, сексуальні відносини між особами однієї чи різних статей );

3) мають своїм призначенням збудження статевої пристрасті інших осіб, провокування їх статевої агресії.

Як правило, дитяча порнографія виготовляється для жителів індустріально розвинутих країн ( Нідерланди, Бельгія, Австрія, Німеччина, Швейцарія, США, Італія, Ізраїль, Греція, Туреччина ), а об'єктами сексуального домагання стають діти з країн, що характеризуються низьким рівнем соціально-економічного розвитку ( Китай, Таїланд, Росія, Україна, країни Балтії та Східної Європи ). У мережі Інтернет розповсюджується до 75% усієї дитячої порнопродукції [28, с.1].

Торгівля дітьми з метою подальшого їх використання у виробництві порнографічних матеріалів, як правило, здійснюється добре організованим злочинними групами. У більшості випадків ті, хто працює над створенням порносайту, не знають організаторів даного злочину.

Хоча за офіційними даними в Україні реєструється незначна кількість випадків дитячої порнографії, проте об'єктами її часто стають саме українські діти. Сьогоднішні “діти вулиць” являють собою прекрасну приманку, що притягає іноземних педофілів, злочинні організації, продюсерів і дистриб'юторів (розповсюджувачів) порнофільмів, які прагнуть використати дітей для отримання злочинних доходів.

2.2 Дитяча проституція

Основною метою торгівлі людьми, зокрема жінками та дітьми, є їх сексуальна експлуатація, яку слід розуміти як вид експлуатації праці в особи в галузі проституції. Проституція -- це систематичне надання сексуальних послуг за гроші чи іншу матеріальну винагороду. До сексуальної експлуатації відноситься також примушування до надання разових сексуальних послуг ( разовий комерційний статевий акт ), до співжиття з метою отримання сексуального задоволення та інше.

У даний час ринок слов'янських жінок і дітей в розвинутих країнах Північної Америки, Західної Європи та Північної Азії є одним з найбільш прибуткових. Жінки з України, Росії, Білорусі користуються величезним попитом, а в азіатських країнах навіть являються символом соціального престижу чоловіка.

Міжнародна організація з міграції називає ріст попиту на слов'янських жінок “четвертою хвилею” жертв торгівлі людьми. Вона включає в себе жінок і дітей з Центральної та Східної Європи, в тому числі і з України. Процедура здійснення торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, зокрема проституції, проходить кілька ланок, на кожній з яких дії здійснюються різними суб'єктами.

Першою ланкою в цьому процесі виступають вербувальники, тобто особи які “рекламують” прекрасні “місця роботи” (для молодих жінок) чи шляхом умовлянь, подарунків, обіцянок гарного одягу тощо, заманюють в свої тенета неповнолітніх. Як правило, вербувальниками виступають особи тієї ж національності, що і діти яких прагнуть продати. У деяких випадках ними можуть виступати навіть родичі дитини. Шляхи заманювання дітей різноманітні: від обіцянок подарунків, грошей, їжі, власного даху над головою до виїзду за кордон начебто для відпочинку чи на навчання. Вербувальниками дітей для заняття проституцією часто виступають туристичні агентства. Частіше всього вербувальники працюють у тісному зв'язку з особами, що утримують будинки розпусти, вони організують і оплачують проїзд майбутніх жертв за кордон. Полегшує їх діяльність і високий рівень корумпованості державних службовців, працівників правоохоронних органів, міграційних служб, митних органів, консульств і дипломатичних представництв.

Наступними виступають перевізники -- це особи, відповідальні за процес перевозу дітей за кордон до країни-реципієнта. Вони відповідають за охорону “товару”, шляхом чинення різних дій (підкупу, обману тощо) забезпечують проходження митного контролю чи знаходить шляхи його уникнення. Перевізники відповідають і за “доставку” дітей до місця призначення.

Третьою ланкою у цьому злочинному ланцюгу можна виділити сутенерів. Це особи, які вживають заходів до того, щоб продані для заняття проституцією діти “сумлінно працювали”. Як правило, саме вони повинні роз'яснити жертвам їх обов'язки, контролювати процес їх експлуатації в сексуальній сфері, слідкувати за сплатою клієнтами винагороди та забезпечувати те, щоб їх “підопічні” не втекли з нічного клубу чи будинку розпусти.

Завершують цей ланцюг замовники. У більшості випадків це власники нічних клубів чи борделів. Саме вони і організовують весь процес торгівлі людьми хоча організація дій на кожному окремому етапі може бути довірена й іншим особам, відповідальним за нього.

Як бачимо, торгівля з метою сексуальної експлуатації -- це добре організований злочинний бізнес, який дає колосальні прибутки. Як правило, вона здійснюється добре організованими злочинними угрупованнями.

Проте, як і у випадках з торгівлею дітьми з метою використання їх у порнобізнесі, складність полягає в доказуванні інтелектуальної ознаки умислу вербувальників, а саме усвідомлення ними того, з якою метою здійснюється процес вербування.

Торгівля неповнолітніми з метою їх сексуальної експлуатації набуває все більш загрозливого характеру. Серед українських дівчат, яких відправляють за кордон для занять проституцією, зустрічаються навіть 12-літні [15, с.6].

Розділ 3. Усиновлення іноземцями, як форма торгівлі дітьми

26 липня 1994 року був накладений мораторій на всиновлення українських дітей-сиріт іноземними громадянами. Це було пов'язано з виявленням у цей період випадків масового незаконного усиновлення в Україні.

Початок вивчення торгівлі людьми в нашій країні припадає на 1994-1998 рр. Тоді ВРУ створила тимчасову спеціальну слідчу комісію, висновок якої лише підтвердив жахливі факти: незаконні дії щодо усиновлення українських дітей-сиріт іноземцями насправді мали характер завуальованої торгівлі ними.

Торгівля дітьми передбачає продаж, іншу оплатну передачу, а так само здійснення щодо них будь-яких інших незаконних угод, пов'язаних із законним чи незаконним переміщенням за їх згодою або без їх згоди через державний кордон з певною метою, однією з яких є усиновлення в комерційних цілях.

Усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях -- це оформлене спеціальним юридичним актом прийняття у сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина (дочки) для її наступного використання у жебрацтві, занятті азартними іграми, а також для подальшого укладення щодо неї договорів купівлі-продажу, міни та інших, пов'язаних з фактичної передачею права власності.

Конвенція ООН про права дитини передбачає, що держава повинна вжити всіх заходів щодо запобігання торгівлі дітьми, з якою б метою вона не здійснювалась, а також не допускати отримання невиправданих матеріальних доходів, пов'язаних з усиновленням дітей в іншій країні. Проте корупція та організована злочинність проникли і в цю сферу.

Для кваліфікації дій за ст. 149, ознака умислу винного повинна характеризуватися повним усвідомленням комерційних цілей такого усиновлення. Проте, ця вимога практично унеможливлює застосування даної статті. Для обґрунтування цього твердження необхідно розглянути сам механізм здійснення торгівлі дітьми з метою усиновлення іноземцями.

Усиновлення дітей-сиріт іноземцями передбачене в Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ї їх усиновителів від 20.07.1996 р. Цей документ передбачає процедуру усиновлення, порядок і строки розгляду заяви Центром усиновлення дітей та іншими умовами. Проте, усиновленню підлягають діти, що перебувають на обліку не менше одного року, а це влаштовує далеко не всіх іноземців, особливо якщо усиновлення здійснюється в комерційних цілях.

Структуру організації дій по торгівлі дітьми з метою усиновлення іноземцями, спираючись на факти, можна представити так:

1) вербувальники -- переважно це посадові особи ( директори дитячих будинків, представники відділів освіти), працівники перинатальних центрів, які мають безпосередній доступ до інформації про дітей сиріт. Саме вони і “виставляють товар на продаж”. Як правило, продажу підлягають діти, позбавлені батьківського піклування. Проте події 90 років ХХ ст. в Україні свідчать про те, що сирітство є не обов'язковою умовою. Так, на Львівщині було виявлено осіб, причетних до незаконного усиновлення дітей іноземцями, яке мало форму завуальованої торгівлі ними. Було вивезено 130 дітей, виявлено факти обдурення батьків щодо смерті новонароджених, фальсифікації відмови матерів від своїх дітей [16, с.1]. Оформлення документів на ввіз дітей до США здійснювалось через посольство США в Російській Федерації. Головний лікар Львівського перинатального центру без проблем долав “прозорі” кордони, особисто супроводжував дітей в аеропорт;

2) посередники -- це переважно колишні директори дитячих будинків, які, спираючись на досвід попередньої роботи і використовуючи різноманітні шляхи в обхід закону, знаходять доступ до цих дітей. В їх обов'язки входить: виявити дітей, які можуть бути замовлені, “узгодити” цей список з місцевою владою і адміністрацією дитячих закладів і доповісти про це організації, що займається торгівлею дітьми. Якщо ж мова йде про випадки усиновлення новонароджених (усиновлення яких є незаконним), то посередники повинні вийти на вербувальників, (переважно це лікарі пренатальних центрів) і узгодити з ними кількість, вік, строки передачі “живого товару”;

3) торговці -- це організації чи окремі особи, які займаються торгівлею дітьми. Ці особи організовують торгівлю дітьми, підбирають посередників і керують їх діяльністю, розпоряджаються отриманим “товаром”. Справи дітей не можна назвати ні справою лікарів, ні справою чиновників. Слідству майже ніколи не вдається вийти на організаторів всеукраїнського бізнесу на немовлятах. Вони завжди захищені сіткою корумпованих зв'язків з представниками державної влади.

Іноді у цьому злочинному ланцюгу присутній так званий перевізник -- стороння особа, яка за плату перевозить дітей за кордон -- до держави-реципієнта.

З іншої сторони в цьому ланцюгу знаходяться замовники -- особи, для потреб яких і привозиться дитина. Іноді потреби замовників відповідають інтересам дитини, але частіше вони носить явно злочинний характер. Факти підтверджують, що існує ціла дитяча порноіндустрія, в яку залучаються діти, всиновлені іноземцями. У цьому немає нічого дивного: при незаконності дій посередників відсутні гарантії законності наслідків угоди. І були вже випадки, коли іноземці одразу ж після усиновлення використовували дітей в корисливих цілях [17, с.36].

Розглянувши механізм здійснення торгівлі людьми, повернемося до інтелектуальної ознаки умислу винного -- усвідомлення комерційного характеру усиновлення. Особа, яка знаходиться на самому початку злочинного ланцюга (вербувальник) у більшості випадків, продаючи дитину, не може знати про мету такої діяльності. У цьому ланцюгу все про дійсне злочинне значення вчинених дій знають лише організатори (торговці). Тому доцільно буде пояснити: про мету подальшого залучення дитини до жебрацтва, зайняття проституцією, участь у виробництві порнографічних матеріалів тощо, може і повинен знати лише той винний, який сам безпосередньо купує дитину, перевозить її за кордон до усиновителів та допомагає усиновленню (удочерінню).

За деякими даними продаж немовлят іноземцям -- справа надзвичайно прибуткова, кожна дитина обходилась іноземцям від 20 до 50 тис. доларів США (враховуючи “заробітну плату” всіх учасників).

До липня 1994 року з України було вивезено, за офіційними даними, 447 дітей. Проте, спеціальною слідчою комісією ВРУ була виявлена інша кількість -- 802 дитини. Більшість із цієї різниці була “усиновлена” навіть без заяви усиновителів. Цих дітей просто вивезли за кордон за підробленими документами; немовлята “всиновлювались” через 10,5 і навіть 2 дні після народження. [11,с.1]

Усиновлення іноземцями -- це шанс на краще життя нікому не потрібних в нашій державі дітей. Проте, воно не повинно слугувати прикриттям для торгівлі неповнолітніми. В деякій мірі в ситуації, що склалася в Україні з усиновленням як формою торгівлі дітьми, винна сама держава яка неспроможна створити гідні людини соціально-економічні умови, а з іншої сторони -- пропозиція дорівнює попиту.

Розділ 4. Україна: країна-донор і країна-транзит. Основні шляхи транспортування “живого товару” та країни-реципієнти

Аналіз діяльності сучасних работоргівців та існуючої ситуації на ринку “живого товару” свідчить про те, що основною і першочерговою причиною торгівлі людьми є нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих регіонів світу. Це призвело до того, що (в контексті даного злочину) всі країни світу можна поділити на дві частини. Першу з них складають так звані країни-донори - держави, громадяни яких стають жертвами торгівлі людьми. Як правило , це постіндустріальні країни зі слабко розвинутою економікою та низьким рівнем соціальної захищеності населення. Друга частина - це країни-реципієнти (держави, на територію яких ввозиться “живий товар”), до яких належать країни з високим соціально-економічним рівнем розвитку.

Розглядаючи механізм здійснення торгівлі людьми, необхідно виділити і поняття “країна-транзит”. Це держава, через територію якої “живий товар” переправляють до країни-реципієнта. Переважно в якості країн-транзитів використовуються держави з високим рівнем корупції та відносною “прозорістю” кордонів.

Україна сьогодні є країною-донором і країною-транзитом.[14, с.4]

Зростання безробіття, особливо жіночого (понад 80%), неухильне і стрімке зниження життєвого рівня населення, вихід країни на світовий ринок обміну товарів і послуг створили сприятливі умови для поширення торгівлі людьми і в Україні. Окрім вищевказаних причин важливу роль у цьому відіграла специфіка географічного положення України і “прозорість” її кордонів. Усе це в сукупності призвело до того, що Україна опинилася на перетині світових шляхів транспортування жертв торгівлі людьми, а її громадяни постійно поповнюють “лави” останніх.

Доступність і дешевизна транспортування “живого товару” з Центральної та Східної Європи в країни Західної Європи, а також величезний розрив у розвитку економіки, у рівні державного захисту населення в соціальній та ін. сферах життя населення призвели до збільшення кількості потерпілих від торгівлі людьми з числа європейців. Можна відслідкувати транснаціональні канали, по яких здійснюються поставки дітей. Щодо Європи, рух “живого товару” здійснюється зі сходу на захід: з Російської Федерації, України, Білорусії дітей, в основному, вивозять до Польщі, Угорщини, країн Балтії і столиць західноєвропейських держав

Дослідження, проведені Міжнародною організацією з міграцій та іншими міжнародними організаціями, встановили декілька ключових маршрутів транспортування “живого товару”. Автор вважає доцільним навести ті з них, в яких фігурує Україна:

1) Балтійський маршрут через Литву користується найбільшою популярністю серед работоргівців. З Білорусії, Російської Федерації та України через польсько-литовський кордон (який пересікається надзвичайно легко, в порівнянні з іншими) сучасні раби потрапляють до Німеччини, Скандинавії, США, деякі ж залишаються “працювати” в Польщі;

2) Грузинський транзитний маршрут. З України жінки та діти перевозяться до Тбілісі (Грузія), а звідти - в Туреччину, Грецію та середземноморські країни. Діти знаходяться в особливій небезпеці через махінації з паспортами. У паспортах містяться імена дітей, які подорожують разом з гаданими батьками; останні ж потім “гублять” документи, разом з якими втрачається й ідентифікація дітей. Таких дітей у подальшому можна безкарно продати;

3) Словенський маршрут, в якому Україна фігурує як країна-донор і країна-транзит. З Росії, Білорусії, Молдавії дітей привозять до Києва з підробленими документами. Як правило, формується “туристична група” під наглядом декількох дорослих. З Києва через Любляну діти потрапляють до Трієста, а звідти - до Мілану. На відрізку шляху Любляна - Трієст дітей розподіляють на маленькі групи без нагляду дорослих і без документів. У Трієсті таких дітей “підбирають” або ж благодійні організації (такі як “Карітас”) та поліція, або ж работоргівці, які заздалегідь чекають на прибуття майбутнього “живого товару”.

Транснаціональний характер торгівлі людьми значно ускладнює процедуру розслідування цього злочину для українських правоохоронних органів. Відсутність відповідних договорів між Україною та іншими країнами-транзитами - з одного боку, і країнами-реципієнтами - з іншого, унеможливлює проведення необхідних слідчих дій. Про це свідчать факти: із п'ятдесяти п'яти порушених по торгівлі людьми кримінальних справ до суду дійшло лише три [24, с.6]

Основними країнами-реципієнтами “живого товару” з України є країни Західної Європи (Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія), а також Туреччина, Греція, Ізраїль, США, Об'єднані Арабські Емірати та ін. Останнім часом неухильно зростає потік громадянок України, що різними шляхами виїжджають до Австралії.

Щодо усиновлення, як форми торгівлі дітьми, то найбільшим “попитом” українські немовлята користуються серед громадян США, Італії, Ізраїлю, Канади, Німеччини, Іспанії та країн СНД.

Для торговців дітьми Україна як донор являє собою невичерпне джерело. Для обґрунтування цього варто лише сказати, що до потенційних жертв торгівлі людьми в нашій державі можуть бути віднесені від 556 тисяч до 1 мільйона і тисячі жінок у віці від 15 до 19 років, а від 100 до 200 тисяч українських дітей постійним місцем свого проживання і праці сміливо можуть назвати вулицю.

Висновок

Торгівля людьми -- третій по прибутковості після торгівлі зброєю та наркотиками вид злочинної діяльності. За оцінками ООН, виключно на торгівлі людьми організовані злочинні угрупування заробляють 3,5 млрд. доларів щороку.

Незважаючи на те, що держави вживають заходів для попередження та запобігання цьому явищу, воно продовжує катастрофічно поширюватися в нашому суспільстві. Особливо загрозливою стає ситуація у сфері торгівлі дітьми та жінками.

В Україні проблема торгівлі дітьми загострюється у зв'язку з тим що зовні такі діяння мають вигляд усиновлення неповнолітніх іноземцями. Ще однією складністю є відсутність двосторонніх договорів між Україною та іншими державами в галузі боротьби з цим злочином, внаслідок чого унеможливлюється його розкриття. Далеко не позитивний вплив справляє і латентність з боку державних органів, відсутність офіційних даних і досліджень у цій сфері, а також реальних заходів захисту жертв даного злочину, які з міркувань власної безпеки відмовляються надавати допомогу правоохоронним органам.

На мою думку, світова спільнота повинна впроваджувати в життя справді дієві механізми для запобігання торгівлі людьми, а не лише декларувати загальні принципи таких дій. Щодо України, то необхідно провести офіційні дослідження з метою наступного вдосконалення законодавства у цій сфері та підвищення ефективності його застосування.